Становлення Болонського процесу

Міністерство науки та освіти України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Історичний факультет

Реферат на тему:

"Становлення Болонського процесу"

(аналіз нормативних документів)

Виконав:

Студент групи ІСС-51м

Красноженюк Т.В.

Первірила:

Баран З.А.

Львів 2010

Зміст

Вступ ……………………………………………………………….3-4ст.

Велика хартія університетів……………………………………… 5-8ст.

Лісабонська конвенція……………………………………………. 9-10ст.

Сорбонська декларація....………………………………………… 11-12ст.

Болонська декларація…………………………………………….. 13-15ст.

Висновок ……………………………………………………………16ст.

Список використаної літератури…………………………………. 17ст.

Вступ

Болонський процес - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної "Зони європейської вищої освіти" до 2010 року.

Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 46 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Згідно з цілями Болонського Процесу до 2010 року освітні системи Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

                  учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого навчання чи працевлаштування;

                  привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у Європу;

                  Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства[1].

Болонський Процес заснований на міжурядовій угоді. Міністрами, відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи Болонського Процесу, є проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча можливість використовувати способи міждержавного обміну в освітній сфері є дуже привабливим, зокрема для науковців та студентів країн де система вищої освіти знаходиться на нижчому щаблі розвитку[2].

Болонський Процес не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Головною задачею Болонського процесу є зведення систем вищої освіти різних країн до певних спільних принципів, як от спільна система оцінювання (кредитно-модульна) але при цьому прагне і зберегти особливості освіти кожної країни і, таким чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити можливості працевлаштування по всій Європі.

Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання "Болонської декларації" у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли було підписано "Європейську культурну конвенцію", в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.

Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів 1988 р. (Magna Charta Universitatum), далі цю ідею було розвинуто в Ліссабонській конвенції 1997 р., Сорбоннській декларації 1998 р. та логічно завершені у Болонській декларації 1999 р., які далі й будуть більш детально розглянуті. 

Велика хартія університетів

Ідея об'єднання європейських країн з часом дала підставу для розгляду процесів, які б дали можливість активно взаємодіяти громадянам цих країн між собою у різних сферах зокрема і в сфері освіти, яка забезпечувала виховання спільних трудових ресурсів. Ця ідея отримали своє продовження у Великій Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам.

Протягом зустрічі у Болоні у 1987 році делегати 80 Європейських університетів обрали 8 членів правління, які мали розробити проект Великої Хартії.

Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 року у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету.

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів, тобто ініційована частково з боку інтелектуальної еліти країн-учасниць. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Якщо проглянути текст Хартії, то можна побачити головні причини, на думку творців, які спонукали до підписання Великої Хартії:

1) на завершальному етапі цього тисячоліття майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знань та досліджень, якими є справжні університети;

2) завдання університетів щодо поширення знань серед нових поколінь передбачає, що в сучасному світі вони також мають служити суспільству в цілому і що культурне, соціальне й економічне майбутнє суспільства вимагає, зокрема, значного внеску в подальшу освіту;

3) університети повинні давати майбутнім поколінням освіту і виховання, що навчать їх, а через них - інших, поважати гармонію навколишнього середовища та самого життя. 

Щоб забезпечити виконання покладених цілей у Хартії були виділенні такі принципи:

1. Університет - самостійна установа в суспільствах із різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній та історичній спадщині. Він створює, вивчає, оцінює та передає культуру за допомогою досліджень і навчання.

Для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.

2. Викладання та дослідницька робота в університетах мають бути неподільні для того, щоб навчання в них відповідало постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням.

3. Свобода в дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя. Керівні органи й університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги.

Відкидаючи нетерпимість і будучи завжди відкритим для діалогу, університет є ідеальним місцем зустрічі викладачів, які здатні передавати свої знання і володіють необхідними засобами для їхнього удосконалення за допомогою досліджень та інновацій, та студентів, які мають право, здатність і бажання збагатити свій розум цими знаннями.

4. Університет є хранителем традицій європейського гуманізму. Тому він постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур.

 Які мали бути виконанні завдяки наступними способами:

1. Для забезпечення свободи в дослідженнях і викладанні всім членам університетської спільноти слід надати необхідні засоби.

2. Потрібно брати на роботу викладачів і визначати їх статус відповідно до принципу неподільності дослідницької та викладацької діяльності.

3. Кожен університет, з урахуванням конкретних обставин, має гарантувати своїм студентам дотримання свобод і умов, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурі й освіті.

4. Університети, особливо європейські, розглядають взаємний обмін інформацією та документацією, а також збільшення кількості спільних проектів для розвитку освіти як основний елемент постійного прогресу знань.

Тому, як і на початку своєї історії, вони стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також розглядають загальну політику в питанні рівного статусу, звань, іспитів (без упередженого ставлення до національних дипломів) і присудження стипендій як необхідний інструмент для здійснення своєї місії в актуальних на сьогодні умовах.

Контроль за виконанням принципів Хартії планувався здійснюватись за чотирма основними напрямами:

1) проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінки сфери діяльності університетів, коли вони підсилюють свою роль у суспільстві та збільшують свій інтелектуальний внесок у суспільство, що швидко змінюється;

2) надає консультації лідерам університетів та іншим учасникам освітнього й наукового процесу на основі моніторингу функціонування університетів у суспільстві;

3) підтримує форум для обговорення академічними, політичними, економічними лідерами та представниками засобів масової інформації ролі автономії університетів та академічної свободи;

4) видає матеріали за результатами своєї діяльності щодо сучасного розуміння ролі та обов'язків університетів[3].

Отже, якщо спробувати зрозуміти потребу в цій Хартії. То вона була зумовлена ситуацією у сучасному світі, особливо у Європейському товаристві, де роль культури і освіти почала займати одне з домінуючих місць, і саме на університети поклалось завдання забезпечення потрібного рівня культури та освіти для суспільства загалом.

Лісабонська конвенція

Лісабонська конвенція була розроблена і прийнята в 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО і головною її метою була регуляція положень про визнання кваліфікації, яка стосувалась вищої освіти саме європейському регіоні. Вона містить угоди про:

1)     визначення основних термінів (доступ; прийом; оцінка вищих навчальних закладів і програм; оцінка індивідуальних кваліфікацій; повноважний орган з питань визнання; вища освіта; вищий навчальний заклад; програма вищої освіти; період навчання; кваліфікація (кваліфікація вищої освіти; кваліфікація, що дає доступ до вищої освіти); визнання; вимоги (загальні вимоги; особливі вимоги));

2)     компетенцію державних органів;

3)     основні принципи оцінки кваліфікації;

4)     визнання кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;

5)     визнання періодів навчання;

6)     визнання кваліфікацій вищої освіти;

7)     визнання кваліфікацій біженців, переміщених осіб та осіб, що знаходяться в становищі біженців;

8)     інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм;

9)     інформацію з питань визнання;

10) механізми здійснення;

11) заключні положення.

Слід зазначити, що не всі країни, які приєдналися до Болонського процесу, підписали Ліссабонську конвенцію.

Головну ідею, зафіксовану в Ліссабонській конвенції, можна процитувати так: "Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує усілякої поваги"; прагнення країн-учасників полягає в тому, щоб "надати всім людям цього регіону можливість повною мірою користуватися цим джерелом різноманіття, полегшивши доступ жителям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав"[4].

Коротко аналізуючи цю конвенцію можна зазначити, що вона мала інструментальний характер, тобто чітко описувала головні механізми, які слід було використовувати.

Сорбонська декларація

25 травня 1998 року чотири європейські міністри підписали в Парижі спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти.

Головні положення цієї декларації такі:

•  формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи;

•  міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;

• орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання;

•  використання системи кредитів (ECTS);

•  міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);

• надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі;

• підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності;

•  підтвердження Ліссабонської конвенції;

•  пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів;

• стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників;

•  формування Європейського простору вищої освіти;

• зближення спільних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів, ярусів) навчання;

• консолідація позиції, яку займає Європа в світі, постійним удосконаленням і оновленням освіти, доступної всім громадянам ЄС.

Ознайомлюючись із критикою Сорбонської декларації я натрапив на ряд протиріч, які вона викликала у критиків:

Сорбоннська декларація не порушує питань про гармонізацію змісту освітніх програм, навчальних планів і методів навчання. Навпаки, у ході інколи особливо гарячих дебатів наголошувалося на різноманітності відмінностей і потребі поважного ставлення до них.

У декларації немає побажань щодо присвоєння ступенів після закінчення першого циклу, які мають міжнародне визнання.

Підписана тільки чотирма країнами, вона чітко орієнтована на інтеграцію Європи, співзвучна Маастрихтському договору і кладе в основу три ключові вирази: мобільність, визнання, доступ до ринків праці.

Декларація - це заклик підвищити конкурентоспроможність європейської вищої освіти. У ході дискусії її учасники стурбовано говорили про те, що Європа все більше поступається США у боротьбі за студентів, викладачів, дослідників і капітали, інвестовані в систему вищої освіти, і що вже сама ця обставина зумовлює потребу в чіткіше прописаних і зіставних кваліфікаціях. Щодо цього слід наголосити, що в декларації увагу сконцентровано саме на кваліфікаціях, а не академічних ступенях[5].

У процесі обміну думками згадувалося про роль університетів світового рівня у становленні інноваційного бізнесу, місця колишніх вищих навчальних закладів освітнього сектору в торгівлі, що спеціалізується на експорті.

Наскільки я зрозумів, Сорбонська декларація на протиріччя двом попереднім документам не була повністю позитивно оцінена. Мабуть однією з головних причин було те, що підписана вона була лише представниками 4-х країн (Великобританії, Франції, Італії та Німеччини), які взяли на себе самостійну відповідальність за подальший розвиток систем вищої освіти. Проте слід зазначити, що він став логічним наслідком та продовженням попередніх двох документів та дій щодо об'єднання освітнього європейського простору.

Болонська декларація

18 червня 1999 року 29-ма міністрами освіти  європейських країн була підписана "Болонська конвенція, спільна заява європейських міністрів освіти", яка зараз визначає розвиток вищої освіти в Європі.

Згідно тексту Болонської декларації можна виділити наступні цілі, які закріплені цим документом:

1. Затвердження загальноприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів, у тому числі шляхом запровадження додатка до диплома, з метою сприяння працевлаштуванню європейських громадян і міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти.

2. Запровадження системи на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного та післядипломного. Доступ до другого циклу навчання потребуватиме успішного завершення першого, який має тривати щонайменше три роки. Учений ступінь, що присвоюється після завершення першого циклу, на європейському ринку праці сприйматиметься як відповідний рівень кваліфікації. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як у багатьох європейських країнах.

3. Створення системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу оцінок (ЕСТS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів. Кредити можуть бути отримані також поза межами вищих навчальних закладів, включаючи постійне навчання, за умови їхнього визнання з боку відповідного університету-отримувача.

4. Сприяння мобільності через усунення перешкод на шляху ефективного використання права на вільне пересування з безпосередньою метою:

•  забезпечення студентам доступу до навчальних можливостей, а також до відповідних послуг;

•  забезпечення визнання та зарахування часу, який учитель, дослідник чи член адміністративного персоналу провів у європейському навчальному закладі, досліджуючи, викладаючи та виконуючи відповідну своєму фахові роботу, зі збереженням їхніх законних прав;
•  сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти з метою вироблення порівняльних критеріїв і методологій;

• просування необхідних європейських стандартів у галузі вищої освіти, зокрема щодо розробки навчальних планів, співробітництва між освітніми закладами, схем мобільності й інтегрованих навчальних, дослідних і виховних програм.

Отже, ми беремо на себе зобов'язання досягнути окреслених вище цілей - у межах своєї компетенції та поважаючи відмінності в культурі, мові, національних освітніх системах, а також автономію університетів - з метою зміцнення Європейського простору вищої освіти. Задля цього ми проводитимемо політику міжурядового співробітництва із залученням європейських неурядових організацій, що функціонують у сфері вищої освіти. Ми сподіваємося на швидку та позитивну відповідь з боку університетів та їхній активний внесок в успішність наших зусиль[6].

Отже, зміст декларації зводиться до таких практичних кроків:

•  уведення системи двохетапної вищої освіти: базової (бакалаврат) і повної (магістратура); доступ до другого етапу потребує завершення першого. Ступінь, що надається після закінчення першого етапу, визначається на європейському ринку праці як достатній рівень кваліфікації;

•  уведення системи кредитних одиниць (наприклад, ECTS) як засобу підвищення мобільності студентів. Кредитні одиниці можуть діяти на всіх рівнях вищої освіти, включаючи неперервну освіту, за умови їх визнання навчальними закладами на основі принципу добровільності;

•  з метою забезпечення працевлаштування випускників університетів на європейському ринку праці та підвищення конкурентоспроможності системи вищої освіти видаватимуться взаємоузгоджені й уніфіковані додатки до дипломів для введених рівнів вищої освіти, які зрозумілі, прозорі та зіставні між собою на всьому європейському (Болонському) просторі;

•  стимулювання мобільності і створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів, науковців, менеджерів освіти в межах Болонського простору;

•  розвиток європейської співпраці у сфері контролю якості вищої освіти з метою напрацювання зіставних критеріїв і методологій;

•  підсилення європейського виміру вищої освіти, перш за все у сферах наукових досліджень, і проектування нових, конкурентоспроможних освітніх програм.

Відомі європейські аналітики в галузі вищої освіти Гай Хог і Крістейн Таух у своєму аналізі Болонського процесу зазначили, що майбутнє цього процесу визначається двома фундаментальними принципами:

•  студенти Європи повинні мати право на отримання таких освітньо-професійних рівнів, які будуть ефективно використовуватися не лише в тих країнах, де вони їх отримали, а й у всій Європі;

•  головний обов'язок університетів і урядів країн Європи - вжити всіх необхідних заходів для забезпечення студентів відповідними до загальних вимог кваліфікаціями[7].

Болонську декларацію було прийнято через рік після Сорбоннської декларації. Ці два документи мають декілька важливих рис. По-перше, їх об'єднує одна кінцева мета - поступове створення єдиного Європейського простору вищої освіти. Друга спільна риса - підхід до справи, що передбачає спільні зусилля міністрів і представників вищої освіти. По-третє, обидва документи віддають перевагу структурі перед змістом і більше зосереджуються на "кваліфікаціях", ніж на дипломах вищої школи ("бакалавр", "магістр" та ін.). По-четверте, можливо, уперше ці два документи звертають увагу на міжнародну конкурентоспроможність європейської вищої освіти.

Висновок

Болонська декларація мала за мету певну "уніфікацію" освітнього та наукового просторів європейських країн з метою збільшення конкурентоспроможності європейської системи освіти до системи освіти США, крім того процеси, які передували підписанню Болонської декларації мали за мету також і забезпечити потребу в робочій силі, яка б могла працювати в будь якій країні Європі не залежно від свого походження.

Як на мене, Болонська декларація стала наслідком процесів глобалізації, які активно розвивались в Європі того часу. Також важливо брати до уваги, що Болонська декларація це не самостійний документ, а логічний розвиток попередніх  напрацювань, які заклали Велика Хартія університетів, Лісабонська конвенція та Сорбонська декларація.

Варто зауважити, що ідея вільного взаємообміну між науковцями та студентами, а також визнання освіти в різних країнах Європи, тобто творення "Єдиного європейського простору" були центральними і простежуються у всіх документах, проте Болонська декларація стала тим документом, який підсумував загальний розвиток ідей.

Слід зазначити, що Болонський процес не має на меті гармонізувати національні освітні системи, а швидше забезпечити інструмент для їх поєднання. Суть полягає в тому, щоб дозволити різноманітності національних систем і університетів бути підтриманими, поки Європейський простір вищої освіти покращить прозорість між системами вищої освіти, а також забезпечить інструменти для полегшення визнання ступенів і академічних кваліфікацій, мобільності та міжуніверситетських обмінів.

Список використаної літератури:

1.                  Велика хартія університетів [текст] – Доступно на: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_525 (26.11.2010р.)

2.                  Лісабонська конвенція [текст] – Доступно на: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=874_324 (26.11.2010р.)

3.                  Сорбонська декларація [текст] – Доступно на: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=986_576 (26.11.2010р.)

4.                  Болонська декларація [текст] – Доступно на: //www.asta.edu.ua/acadamy/ other/bolon.php (26.11.2010р.)

5.                  Лукичев Г.А. Интеграция и эффективность - цели реформ в высшем образовании стран Европы // Научный вестник Московского государственного технического университета гражданской авиации. -2000. - №26. - С. 13-18.

6.                  Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В.Г Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, 1.1. Бабин. - Тернопіль: Навчальна книга -Богдан, 2004.-384с.

7.                  Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна-Болонья- Саламанка-Прага-Берлін) / М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш, В. Д. Шинкарук [та ін.] ; Тернопіл. держ. пед. ун-т ім. Володимира Гнатюка. - Тернопіль, 2003. - 56с.

2

[1] Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна-Болонья- Саламанка-Прага-Берлін) / М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш, В. Д. Шинкарук [та ін.] ; Тернопіл. держ. пед. ун-т ім. Володимира Гнатюка. - Тернопіль, 2003. – С 36-39.

[2] Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В.Г Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, 1.1. Бабин. - Тернопіль: Навчальна книга -Богдан, 2004. – С. 129-130.

[3] Лісабонська конвенція [текст] – Доступно на: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=874_324 (26.11.2010р.)

[4] Лісабонська конвенція [текст] – Доступно на: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=874_324 (26.11.2010р.)

[5] Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В.Г Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, 1.1. Бабин. - Тернопіль: Навчальна книга -Богдан, 2004. – С. 134.

[6] Болонська декларація [текст] – Доступно на: //www.asta.edu.ua/acadamy/ other/bolon.php (26.11.2010р.)

[7] Лукичев Г.А. Интеграция и эффективность - цели реформ в высшем образовании стран Европы // Научный вестник Московского государственного технического университета гражданской авиации. -2000. - №26. - С. 16.