Історія Камянець-Подільського

Люди оселилися на острові  ще в прадавні часи. Вони шукали зручних  місць для своїх поселень, а  острів був винятковою природною  твердинею. Найранішою археологічною знахідкою, що належить до епохи палеоліту (1 млн. 800 тис. -10 тис. років тому), є уламки бивня мамонта та оброблене кам’яне знаряддя праці. Їх виявили поблизу острова Старого міста, на території лісопарку, що впритул підходить до каньйону річки Смотрич. Острів у петлі Смотрича було заселено у мідно-кам’яний вік (енеоліт): у Старому місті (в межах ринкових площ та на вул. Татарській) а також на околицях міста (на Руських фільварках; на плато Татариська, що навпроти південного боку замку, та в інших місцях) виявлено сліди поселень трипільської культури (4-3 тис. до н. е.). В залах міського історичного музею широко представлено унікальні трипільські речі – мідні вироби та глиняний посуд з вигадливими розписами, які своєю графічною досконалістю і кольоровою гамою перевершують зразки сучасного мистецтва.[5]

Наступний період історії  міста позначений археологічними знахідками епохи пізньої бронзи та раннього заліза (12-8 ст. до н. е.), а також залишками  скіфського городища 7-4 ст. до н. е., виявленого поряд з Підзамчем, на мисі при злитті Зіньковецького потічка зі Смотричем.

Початки міста на острові  губляться в смерку тисячоліть. Дослідники припускають, що Кам’янець-Подільський  знаходиться на місці одного з  кельтських поселень, згадуваних стародавніми істориками К. Тацитом, К. Птолемеєм, Йорданом. На рубежі нашої ери кельтів витіснили даки, що мешкали між Дністром і Дунаєм. На кілька десятиріч вони стали важливою політичною силою у Наддністрянщині. В цьому регіоні даки залишили сліди у вигляді археологічних пам’яток липицької та поєнешті-лукашівської культур. Середньовічні автори ототожнюють Кам’янець з одним з дакійських міст – Клепідавою, назва якого походить від дакійського “дава” (укріплене місто) та латинського “ляпіс” (камінь). На початку 2 ст. н. е. Дакію (теперішню Румунію) завоював римський імператор Траян, перетворивши її на провінцію могутньої імперії. Римляни контролювали прилеглу до Дакії територію Наддністрянщини: їх когорти стояли неподалік Кам’янця, в околицях Борщева та Заліщиків (сучасна Тернопільщина).

В епоху великого переселення  народів, на межі 2-3 ст. н. е., на землі  майбутнього Поділля прийшли  з Волині готи, очолювані королем  Філімером, але наприкінці 4 ст. вони залишили цей регіон під тиском гунів. Саме на берегах Дністра, на Подільських землях, знаходився військовий табір готів. Потужний раптовий наступ гунів став причиною повної поразки готів, яких очолював король Атанаріх. Готи втекли за Дністер, у дакійські Карпати. Назва одного з джерел в міському парку на території Нового міста (неподалік від Новопланівського мосту) – “Гунські криниці” – зберігає пам’ять про ті часи.[2]

З другої половини 5 ст. землі  майбутнього Поділля були заселені племенами уличів та тиверців, у  яких, за свідченням літописця, були сотні  міст. Ймовірно, що одним з них  був Кам’янець, де на той час залишилися муровані дако-римські укріплення, частково зриті, а частково включені у систему земляних валів і ровів 8-9 ст. На верхній терасі замкового мису (тепер це територія подвір’я Старого замку) було викопано оборонний рів з дерев’яним частоколом (так звану “вовчу яму”), яким було перерізано оборонний мур дако-римських часів. Знайдена тут бронзова фібула (застібка для одежі) датує появу цього рову, що захищав поселення на острові, 6-8 століттями.[8]

За часів Давньої Русі Середня Наддністрянщина називалася Пониззям. Ця територія була своєрідною “буферною зоною” на пограниччі Галицько-Волинського  князівства з кочовим Степом. Порубіжне  знаходження зробило Пониззя  незалежною і, водночас, сильною у  військовому відношенні землею. Вона входила до Галицько-Волинського  князівства на федеральних засадах: у разі військової потреби давала князеві воїнів, брала участь у  військових походах, але жила незалежним політичним життям.[1]

Після золотоординської навали колись величезна система стародавніх  фортифікацій перед мостом занепала. Їх відбудова почалася з кінця 13 ст. В цей час було реконструйовано замкові та міські укріплення та Замковий міст, який перетворився на мурований арковий віадук. Роботи ці здійснили, ймовірно, вірменські переселенці. Вони прийшли на Поділля ще під час ординської окупації та заснували у Кам’янці колонію, згодом найбільшу на Україні. Вірменським майстрам, які запровадили в місті муроване будівництво, належить завдячувати розбудовою міста. На вільному на той час крутосхилі південної частини острова виникло вірменське містечко – з головною вулицею, окремим ринком, храмами. Так в місті, поряд з руською, утворилась вірменська національна громада, яка керувалася своїм правом, мала окремого війта і радників. За свідченням історичних джерел, вже в 1344 році кам’янецькі вірмени мали окреме судочинство.[4]

В першій половині 14 ст. Кам’янець  впевнено вийшов на геополітичну арену  як головне місто Подільської  землі. З 14 ст. назва Пониззя зникла з історичних джерел. Але з’явилась  нова назва – Поділля. Номінально ще залежне від Золотої Орди, Поділля  стало предметом політичних інтересів  відразу двох держав – Литви і  Польщі. Литва виявила свою спроможність протистояти Золотій Орді, яка  на цей час (після смерті у 1342 році хана Узбека), була знекровлена утримуванням величезних підвладних територій і  внутрішніми суперечками за владу.

В період з 1345 по 1351 роки, втративши  політичні впливи в Литві і  шукаючи нові підвладні території, на Поділля прийшли русько-литовські  князі Коріатовичі – небожі великого литовського князя Ольгерда, онуки литовського князя Гедиміна – брати Юрій, Олександр, Костянтин, Борис і Федір. Поява литовців на Поділлі не викликала протистояння – навпаки, їх вважали захисниками краю від татар. Нарешті, в 1362 році литовсько-руське військо, очолюване князем Ольгердом, рішуче перемогло ординських ханів в битві при річці Синюсі, розпочавши тим самим новий етап в історії Поділля і Кам’янця.[6]

Влада Коріатовичів на Поділлі тривала з 40-х по 90-ті роки 14 ст. Вони намагалися реорганізувати адміністративну структуру Поділля, де боярська еліта складалася переважно з русинів (українців) і незначної частини польської шляхти. У 1374 році Юрій та Олександр Коріатовичі видали Кам’янцю грамоту, намагаючись розбудувати місто і збільшити його населення. Місто на 20 років звільнялося від податків, а також отримувало 200 ланів землі на околицях, частину берега Дністра для риболовлі, вигін для пасовиська, ліс. В грамоті закладено основи міського самоврядування: “А судитися їм (міщанам) своїм правом, перед своїми райцями (радниками), а воєводі в то не треба вступати”. Ця грамота дала значний поштовх розвитку міста. Саме у литовський період було сформовано середньовічну містобудівну структуру, розбудовано фортифікації, збільшено житлову забудову, побудовано муровані православні святині. Князі Коріатовичі також започаткували розбудову замків на Поділлі, яке в цей час мало у своєму складі 11 округів.

Інтерес Польщі до Поділля  незмірно виріс після перемоги Литви  над Ордою і перших економічних  та політичних успіхах Коріатовичів. В свою чергу Коріатовичі, як політики європейського рівня, розуміли, що втримати Поділля, не вступаючи в політичний союз з Польщею, їм не вдасться. Тому вони стали союзниками польського короля Казімежа, а князь Олександр навіть прийняв католицьку віру. Саме за князів Коріатовичів на Поділлі почали поставати католицькі монастирі, а в 1380 році, згідно з формуляром папи римського Урбана VІ, утворилася кам’янецька дієцезія.[5]

Впродовж литовського  періоду Поділлям правили по черзі  всі Коріатовичі. Після смерті останнього з братів, князя Костянтина у 1393 році про свої політичні наміри рішуче заявила Польща. Інтервенція на Поділля польського короля Владислава Ягелла (колишнього литовського князя Ягайла, одруженого з польською королевою Ядвігою) і зміна православної орієнтації краю на католицьку дали литовцям зрозуміти, що втрата Поділля для них є цілком реальною. 1394 рік став початком “сорокалітньої війни” (1394-1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла литовський князь Свидригайло.

У 1434 році Кам’янець став адміністративним і юридичним центром  Поділля, а з 1439 року – також місцем скликання подільського сеймику. Тут  було запроваджено польську адміністративно-судову систему, сформувалася польська юрисдикція. Це призвело до перерозподілу сфер впливу – від соціального і  релігійного устрою до території  самого міста. Першим адміністративним кроком стало створення об’єднаного  русько-польського магістрату, але  згодом магістрат став виключно польським. Польська міщанська верхівка прагнула оселитися в центрі міста. Через  це вже з середини 15 ст. розпочався незворотний процес зміни соціальної топографії Кам’янця. Територія русинів  в центрі міста під тиском католицької  еліти зменшувалася, в зв’язку  з чим вони переселялися на околиці. Коли у 1555 р. король Зигмунт Август формально дозволив українцям та вірменам селитися між поляками-католиками, українці вже не могли повернути втрачені території. Свій перший привілей українці (русини) отримали ще у 1491 році від Казімежа Ягеллоньчика, який узаконив руську (українську) юрисдикцію, дозволив русинам-українцям вибирати окремого війта, судитися за руським правом, зокрема мати “право меча”. Наступні королівські привілеї 1519, 1552, 1557, 1579, 1658, 1670 років не могли вирішити усіх суперечок, що виникали між юрисдикціями та релігійними громадами. Для захисту своєї віри православні русини в 16 ст. почали засновувати церковні братства на взірець вірменських, які були осередками консолідації національних громад.[9]

Вірмени, з огляду на своє стабільне внутрішньоміське економічне становище і на те, що переважно саме вони здійснювали всю зовнішню торгівлю, зберегли незалежність свого магістрату аж до 17 ст. Поступово вірменська колонія, яка починалася з південного схилу острова, розрослась настільки, що зайняла Вірменський Ринок з обох боків та південну і, значною мірою, східну сторони головного міського Ринку.

Зміцнюючи свої позиції, Польща перш за все дбала про обороноздатність Кам’янця. З 1463 року він отримав  статус королівського міста і  управлявся старостами (каштелянами). Починаючи ще з епохи Казімежа Великого Кам’янець був для Польщі військовим форпостом, найбільше висунутим на південно-східний кордон держави, на важливу водну артерію – Дністер. Але ще більше значення мав для поляків Кам’янець як форпост католицького християнства, де воно віч на віч протистояло ісламу. На Поділлі з’являються католицькі чернечі ордени, які засновують в місті домініканський та францисканський монастирі. Однак, реалізація програми католицького будівництва в Кам’янці наштовхнулася на реалії нестачі вільних територій: місто було забудоване православними церквами. Польські будівничі блискуче вирішили цю проблему. На західній кромці острова вони розташували низку монастирів, що простягнулися вузькою (90 м) смугою завдовжки в 900 м, сформувавши таким чином своєрідну кулісу – величний “католицький фасад” православного міста, що відкривався перед тим, хто в’їжджав до Кам’янця головною дорогою. Цей містобудівний задум поляки розвивали впродовж чотирьох століть, сформувавши костьольно-монастирський комплекс, до якого входили монастирі домініканок, кармеліток, кармелітів, єзуїтів, францисканців, трінітаріїв, кафедральний костьол та костьол Св. Катерини. Отже, на цьому маленькому скелястому острові сфокусувалися інтереси Польщі та Європи, влади світської і духовної. Через це фінансову підтримку фортифікаційній програмі міста надавав як польській король, так і папи римські, які призначали певні суми на зміцнення обороноздатності міста.[6]

Починаючи з другої половини 15 ст. в місті розгорнулись значні фортифікаційні роботи. Спочатку було підсилено систему міських фортифікацій: зведено оборонно-гідротехнічний комплекс Руської та Польської брам, який розв’язав проблему оборони острова шляхом перетворення глибокого каньйону на заповнений водою оборонний рів. Наприкінці 15 ст. увагу було зосереджено на замкових укріпленнях, які застаріли та вимагали реконструкції. Замок та міські фортифікації також реконструювались і в середині – другій половині 16 ст.[12]

Величезний обсяг фортифікаційних  робіт, що проводилися на межі 15-16 ст., став причиною юридичного оформлення кам’янецьких будівничих у спеціальний мулярський цех, який очолив вірменин Ганус. У 1510 році цех було затверджено королівською канцелярією.

Наприкінці 16 ст. в Кам’янці нараховувалося близько 400 ремісників, серед яких було 12 ювелірів, 25 шевців, 30 кушнірів, 70 пекарів тощо. Частину  з них протягом 15-17 ст. було організовано в ремісничі цехи, яких в місті  було 16 (різників, стельмахів, пушкарів, мечників, ливарників, пекарів, злотників (ювелірів), гончарів, кушнірів тощо). Цехи мали свої статути і ревно дбали про свої корпоративні інтереси. За цеховими правилами римо-католикам заборонялося приймати до цехів православних чи вірменів. Тому русини та вірмени мали в місті окремі цехи. У 16-17 ст. в Кам’янці працював відомий львівський ливарник Амвросій Млечко (староста ливарного цеху), вірмени-ювеліри Кіркор Кам’янецький та Христофор Криштанович, вироби яких прославили столицю Поділля далеко поза її межами.[10]

Значного розвитку набула торгівля. Кам’янець був важливим пунктом на шляху транзитної торгівлі, посередником на транзитних шляхах між  Заходом і Сходом, Балтійським  та Чорним морем.

Кам’янець був великим  культурним осередком зі своєю аристократичною  верхівкою. В місті були органісти, художники, письменники-хроністи, серед  яких відомі вірменські хроністи Тер-Ованес, його син Кіркор та онуки Агоп і Аксент, автори “Кам’янецької хроніки”, яка охоплює період з 1410 по 1652 роки.

16 – початок 17 ст. можна  назвати періодом розквіту Кам’янця. Місто сформувалося у значний  політичний, культурний та економічний  центр. Зростання економічного  і військового значення Кам’янця  стало причиною того, що у 1594 році польський король Зигмунт ІІІ Ваза зрівняв його в правах зі Львовом. В середині 17 ст. в Кам’янці існувало 32 християнських храми, а міська забудова нараховувала 645 будинків, значна частина з яких, особливо в центрі міста, була мурованою.[8]

Під час Хотинської війни 1621 року Польщі з Туреччиною турецький  султан Осман не наважився взяти  Кам’янець. У старовинному путівнику  “Cyaneae”, виданому 1687 р. в Аугсбурзі, розповідається про Кам’янець та його укріплення: “На північ по Дністру лежать на Поділлі дуже міцні міста і замки, серед яких найбільшим є Кам’янець, званий Подільським. Був заснований Дакійцями, а укріплений за короля Зигмунта…” А далі оповідається відома легенда. Коли 1621 року турецький султан Осман підійшов до Кам’янця, то запитав місцевих людей: “Хто так міцно укріпив неприступний Кам’янець?”. “Бог це зробив”, – була йому відповідь. “То нехай Бог його й здобуває!” сказав Осман і відступив.

Спроб взяти Кам’янець  в історії було небагато. На початку 16 ст. молдавський господар Богдан обложив  місто, але був розбитий великим  коронним гетьманом Миколаєм Кам’янецьким. Невдалою була облога Кам’янця у 1633 році, яку здійснив Мехмед Абаза-паша на чолі 25-тисячної турецько-татарської армії. У 1648 році, після захоплення міста Бару на Поділлі, полковник Максим Кривоніс з козацькими полками безрезультатно штурмував та тримав у облозі місто. 1651 року укріплення Кам’янця витримали облогу козацького полку Джерджелія та Івана Богуна, у 1652 році – вояків старшого сина Богдана Хмельницького Тимоша, а 1653 р. – самого Богдана. В 1655 році Богдан Хмельницький знову прийшов під Кам’янець на чолі козацького війська з союзниками – московськими стрільцями, але і на цей раз місто успішно витримало дев’ять штурмів впродовж трьох тижнів.[11]

Однак, одна з поразок, яку  зазнав Кам’янець, увійшла в історію  Європи. В 1672 році турецькі війська, очолювані  султаном Мехмедом ІV, після тритижневої облоги та кільканадцяти штурмів здобули Кам’янець. Армія Мехмеда ІV налічувала близько 150-170 тисяч чоловік. Їм протистояла залога фортеці чисельністю близько 1200 солдат та 500 ополченців – мешканців міста, на чолі якої стояли староста Миколай Потоцький, а також досвідчені військові – Войцех Гумецький, Ян Мислішевський та подільський шляхтич Єжи Володийовський, який трагічно загинув під час оборони замку. Залога фортеці змушена була прийняти на себе весь тягар удару величезної регулярної армії Порти. Як відзначали військові фахівці, аналізуючи причини здобуття міста, Новий замок не виконав оборонних задач, що на нього покладалися: він не зміцнив, а послабив укріплення Старого замку, оскільки став тією слабкою ланкою, взявши яку, ворог отримав доступ до решти фортифікацій.[7]

2 вересня 1672 року поляки  підписали акт капітуляції Кам’янця. За домовленістю, більша частина  мешканців (переважно вірменів  та поляків) залишила місто.  Впродовж 27-річної турецької окупації  турки здійснили чимало відбудовчих  робіт, але головним чином на  фортифікаціях. Водночас вони довели місто до небаченої руйнації. Особливо постраждали християнські святині і житлова забудова. Втім, в історії Кам’янця-Подільського роль турецького періоду, овіяного легендами, дуже перебільшена.

У 1699 році, після підписання Карловицької угоди, Поділля з Кам’янцем повернулося до грона польських земель. Широкі фортифікаційні задуми поляків щодо перетворення міста на потужну бастіонну фортецю залишилися нереалізованими. За браком коштів основна діяльність, як і раніше, велася в межах Старого міста і зводилася до модернізації окремих укріплень без зміни оборонної концепції в цілому.[1]

3) XVIII-XXІ століття

Впродовж 18 ст. поляки здійснили  низку відбудовчих робіт в  межах міста: відновлювалися й розбудовувалися костьоли, монастирі, ратуші, була реконструйована житлова забудова, відбувалися зміни в міській структурі. Головну роль в цих роботах відіграв комендант кам’янецької фортеці, архітектор європейського рівня Ян де Вітте, автор проектів Домініканського костьолу у Львові та комплексу монастиря кармелітів у Бердичеві. Саме йому належать перебудови польсько-руського і вірменського магістратів, кафедрального костьолу, монастирів домініканців, францисканців та тринітаріїв, вірменської Миколаївської церкви та дзвіниці, єпископського палацу, а також будівництво Тріумфальної брамки, вірменської криниці та костьолу босих кармелітів. Кам’янець-Подільський став місцем найповнішої реалізації величезного творчого потенціалу Яна де Вітте.

У 1793 році Кам’янець, разом  з Поділлям, увійшов до складу Російської імперії. З 1795 року місто стало центром  новоутвореної Подільської губернії, а його гербом – споконвічний герб Подільського воєводства: на блакитному тлі сяюче сонце з 16 променями  і золотим хрестом над ним. Наприкінці 18 ст. адміністративним центром  міста стала Губернаторська площа  – колишній Вірменський Ринок. Адміністративні  губернські та міські інституції було створено за взірцем великоросійських. У 1837 році замість магістрату було запроваджено міську думу з її виконавчим органом  – міською управою.

З огляду на зміну політичної ситуації у 19 столітті, замок поступово  втратив своє оборонне значення. З 1812 року його було виведено з підпорядкування  військовому відомству. Після цього  він використовувався лише як військова  в’язниця.

У 19 ст. Кам’янець істотно  збільшив свою територію за рахунок  освоєння лівого берега Смотрича. Нова територія була розпланована за зразковою  “військовою” схемою містобудування у вигляді прямокутної системи  вулиць і кварталів. Ця дільниця отримали назву “Новий план”. Стара (острівна) частина міста стала називатися Старим містом. Вона була з’єднана у 1872 році з новими кварталами Новопланівським мостом, перекинутим між високими скелястими берегами каньйону Смотрича.

Прогресивні зрушення в культурі та освіті в 19 ст. відбувалися з виразним акцентом на російській культурі. З 1807 р. почала працювати губернська друкарня. У 1833 році було відкрито першу російську  чоловічу гімназію й приходське училище. З 1840-х років осередком національної свідомості стала Подільська духовна  семінарія. У 1865 році при ній було засновано Подільський Єпархіальний історико-статистичний комітет. Значну діяльність по вивченню культурної спадщини Поділля проводив викладач семінарії М. Симашкевич, який згуртував навколо себе коло прихильників старовини. Не менш яскравими особистостями, які своєю роботою в Комітеті, своїми дослідженнями і пошуками здобули великий авторитет у подолян, були поляк, лікар за фахом Юзеф-Аполлінарій Роллє та українець, протоієрей Олександро-Невського собору Юхим Сіцінський. У 1889-1890 роках Комітетом було засноване церковне “Давньосховище”, в складі якого були архів, бібліотека і музей. Краєзнавча діяльність Комітету поєднувалася з громадською. На межі 19-20 ст. подільські священики почали обстоювати запровадження в початковій школі української мови, і в 1907 році Синод мусив погодитися з більшістю їх вимог.[7]

У 1906 році в Кам’янці-Подільському було засноване Подільське українське товариство “Просвіта”, очолене лікарем  К. Солухою. 1914 року Товариство було розгромлене губернським жандармським управлінням, яке знищило усі документи і матеріали, пов’язані з його діяльністю.

Революційні події 1917 р. ініціювали національний рух на Поділлі, в т. ч. і в Кам’янці, де ситуацію взяла  в свої руки подільська “Просвіта”. 6 жовтня 1918 р., з ініціативи голови Кам’янецької повітової земської управи О. Пащенко, голови Кам’янецької міської управи О. Шульмінського та голови Подільської “Просвіти” К. Солухи, в місті постав Кам’янець-Подільський державний український університет, в якому на п’яти факультетах навчалось 1400 студентів і працювало 65 викладачів. Ректором університету став професор І. Огієнко, а засновником кафедри історії Поділля – Ю. Сіцінський.

В 1919-1920 роках Кам’янець-Подільський  ненадовго став державним центром  України – останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет  охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська  УНР. 1921 року Кам’янець-Подільський  університет було скасовано і  на його базі створено інститут народної освіти та сільськогосподарський інститут.[9]

В період короткої національної відлиги у 1928 році Рада Народних Комісарів  оголосила створення у Кам’янці історико-культурного заповідника, що включав Старий замок, Руську та Польську браму та Кушнірську башту (башту Стефана Баторія). Але невдовзі, в 1930-ті роки, розпочалася т. зв. “атеїстична війна”, жертвою якої стали як люди і документи, так і кам’янецькі храми та цвинтарі, доля яких визначалась одним словом – ліквідація. В 1935-1937 роках в місті пройшла хвиля репресій проти “ворогів народу”, які загинули в міських в’язницях, частина яких знаходилася в монастирях.

В 1938 році Кам’янець-Подільський  став центром новоутвореної однойменної  області, але вже у квітні обласний центр перемістився до Проскурова (Хмельницького).[10]

В період Другої світової війни  місто перебувало під окупацією німецьких військ з 1941 по 1944 роки. В Кам’янці було створено єврейське гетто. Недалеко від міста, в “долині смерті” та на єврейському кладовищі було розстріляно 85 тис. осіб – з Кам’янця, інших місць Поділля, а також депортованих з Угорщини, Словаччини, та інших країн Європи.

Відразу після Другої світової війни Старе місто пережило ще одну хвилю руйнації. У 1944 році спеціальною  комісією Ради Народних Комісарів було складено перший післявоєнний список пам’яток архітектури. Але вже через  два роки, з метою звільнення території  міста від “руїн”, у Кам’янці створили спеціальний комітет. Впродовж понад 10 років його діяльності десятки  будинків 14-18 ст., і перш за все будинків, що оточували Центральну площу (Польський  Ринок), “ліквідували” заради будівництва  нового міського центру. Центр так  і не збудували, а на місці розібраних на Ринку й навколо нього середньовічних будинків у 1962 році розбили сквер  на честь 900-річчя заснування міста.[5]

Водночас у Новому місті  проводилася велика робота по відновленню  зруйнованого житлового фонду. Лише за перше повоєнне десятиліття було відремонтовано майже 250 будинків, завершено  капітальний ремонт мосту між  Старим та Новим містом, відновлено ряд заводів, впорядковано лісопарк, парк ім. Леніна, відкрито міську автобусну  лінію, налагоджено залізничне сполучення міста з обласним центром та столицею.

За 40 післявоєнних років  населення міста зросло втричі і  в 1986 році становило 100 тис. чоловік. Місто  перетворилося на промисловий центр  області: тут діяли різнопрофільні заводи, в тому числі й найбільший у СРСР цементний завод-гігант. На жаль, у повоєнні часи ще не було розуміння і належного ставлення до пам’яток минулого. Старе місто теж розвивалося за промисловою програмою, яка багато в чому суперечила засадам збереження культурної спадщини.[7]

У 1977 році, завдяки діяльності архітекторів та істориків, Старе місто  отримало статус Державного історико-архітектурного заповідника, а в 1998 році – Національного історико-архітектурного заповідника “Кам’янець”. Впродовж останніх 40 років українськими реставраторами відновлено частину фортифікацій Старого замку, а також Міську браму, Польську браму, міські мури, Кушнірську та Різницьку башти. У 1999 році проведено ремонтно-реставраційні роботи на ряді об’єктів Старого міста, розроблено і затверджено програму перспективного розвитку заповідника та Перспективну програму консерваційних і реставраційних робіт комплексу Старого і Нового замків, розраховану на 10 років.

У 1996 році на території Хмельницької області створено Національний природний  парк “Подільські Товтри”, адміністративний центр якого знаходиться в Кам’янці-Подільському.

В останні роки основний вектор розвитку міста переорієнтовано  на туризм і культуру, налагоджено  міжнародні культурні зв’язки з  містами Європи, а також США, і  в першу чергу – з найближчими  сусідами з Польщі – Варшавою та Саноком. У 1998-2001 роках місто відвідав Президент України Л. Кучма.[9]

Не обходять Кам’янець  увагою і керівники сусідніх держав. У 1996 році було розпочато спільний українсько-польський  проект реставрації Замкового мосту, який, згідно з гіпотезою українських  дослідників, сягає античних часів. Для реалізації дослідницьких та реставраційних робіт створено доброчинні фонди – в Україні “Замковий  міст” (1999 р.) та “Міст” в Польщі (2000 р.). Польський уряд в особі прем’єр-міністра Є. Бузека 2000 року призначив на дослідження і розроблення проекту реставрації унікальної пам’ятки спільного минулого України і Польщі 100 тис. злотих. З розробленим міжнародною творчою групою проектом реставрації Замкового мосту 2002 року ознайомився Прем’єр-міністр Польщі Лєшек Міллер, який відвідав Кам’янець, з яким його поєднують родинні зв’язки.

Щороку в травні кам’янчани святкують день міста. Започатковано традиції проведення “Лицарських турнірів”, “Козацьких забав”, чемпіонатів України з повітроплавання, авторалі. В 2001 та 2003 роках було проведено “Свято семи культур ”. Завдяки цим широким програмам, які ініціює міська влада на чолі з міським головою Олександром Мазурчаком, а також утворені у 1999 році громадська організація “Партія відродження Кам’янця-Подільського” та “Центр розвитку Старого міста ”, історична столиця Поділля повертає собі колишню славу.[3]

Кам’янець-Подільський відомий  передусім як місто-фортеця, яка  здобула світову славу. За свою середньовічну історію він був захоплений лише тричі: в 1393 році литовським князем Вітовтом, у 1430 році поляками через незгоди всередині гарнізону фортеці та у 1672 році турками, завдяки значній чисельній перевазі супротивника.

За пам’ятками оборонної архітектури, що збереглися в місті, можна простежити історію розвитку військового будівництва. Сучасними військовими фахівцями оборонна концепція Кам’янця визнається досконалою. Вона полягала в органічному поєднанні природних захисних властивостей неприступного скелястого острова, оточеного глибоким каньйоном річки Смотрич, та штучних укріплень, які підсилювали природні рубежі в найуразливіших місцях.

Люди оселилися на острові ще в прадавні часи. Вони шукали зручних місць для своїх поселень, а острів був винятковою природною твердинею. Найранішою археологічною знахідкою, що належить до епохи палеоліту (1 млн. 800 тис. -10 тис. років тому), є уламки бивня мамонта та оброблене кам’яне знаряддя праці. Їх виявили поблизу острова Старого міста, на території лісопарку, що впритул підходить до каньйону річки Смотрич.

Список використаної літератури

1. До історії фортеці Кам’янця-Подільського

2. Расщупкін О., Трубчанінов С. Кам’янець на Поділлі: туристичний путівник

3. Солоп В. Фортеця чи замок?

4. Кам’янець–Подільський у другій половині XVII – XVIII ст. у малюнках та гравюрах

5. Шубарт, Павло. Пізнай свій край, або Україна чудесна// Чорноморські новини, 2007. — № 114–115.

6. Петров М. Б., Рибак І. В.. Кам'янець-Подільський // Енциклопедія історії України. — Т. 4. — К.: Наукова думка, 2007.

7. Кам'янець-Подільський // Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 4. — Київ, 1979., стор. 541

8. м. Кам'янець-Подільський на сайті Хмельницької обласної ради

9. Кам'янець-Подільський онлайн

10. Кам'янець-Подільський історичний

11. Сергій П'ятериков. Стара фортеця над Смотричем // Дзеркало тижня, № 24 (399), 28.06.2002