Історія інформатизації суспільства

    МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

        МАРІУПОЛЬСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

                         КАФЕДРА ІНФОРМАТИКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                     РЕФЕРАТ  НА  ТЕМУ :

 

               «ІСТОРІЯ  ІНФОРМАТИЗАЦІЇ  СУСПІЛЬСТВА»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка  магістратури,

спеціальності

«Управління навчальним закладом»,

Волкова Наталія Петрівна

Викладач:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        Маріуполь  2012

 

                                                ПЛАН

 

ВСТУП

     1.НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ІНФОРМАТИЗАЦІ СУСПІЛЬСТВА.

2. ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА»                        

 

3. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА 

                                                                                           

4. КУЛЬТУРА В НОВОМУ СУСПІЛЬСТВІ

 

5. ПРОБЛЕМИ КОМП’ЮТЕРІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ 

 

6. ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  ВСТУП

 

Інформаційне  суспільство - соціологічна концепція, що визначає

головним фактором розвитку суспільства виробництво  та використання

науково-технічної  та іншої інформації. Концепція інформаційного суспільства

є різновидом теорії постіндустріального суспільства, засновниками якої були

З.Бжезинський, О.Белл, О.Тоффлер. При розгляді розвитку суспільства як

"зміну ступенів", прибічники теорії інформаційного  суспільства пов'язують

його становлення  з домінуванням "четвертого", інформаційного сектору

економіки, який йде після сільського господарства, промисловості та

економікою послуг. При цьому стверджується, що капітал  і праця, які є

основою індустріального  суспільства, поступаються місцем інформації та

знанню у сучасному  суспільстві. Революціонізуючі дії  інформаційної

технології приводить до того, що в інформаційному супільстві класи

змінюються соціально  недиферинцованими "інформаційними спільнотами".

Традиційним коораціям  Тоффлер протиставить "малі" економічні Форми –

індивідуальну діяльність на дому, "електронний  котедж". Вони зараховані у

майбутню структуру  інформаційного суспільства з його "інфо-", "техно-" та

іншими сферами  людського буття. Було висунуто проект "глобальної

електронної цивілізації", що базується на синтезу телебачення, комп'ютерної

служби та енергетики."Комп'ютерна революція" поступово приводить до

зміни традиційного друку "електронними книгами", змінює ідеологію,

перетворює безробіття у забезпечений досуг. Соціальні та політичні зміни

розглядаються у теорії інформаційного суспільства  як наслідок

"мікроелектронної  революції". Перспектива розвитку демократії пов'язується з

розповсюдженням інформаційної техніки. Тоффлер  та Дж.Мартін відводять 

головну роль у  цьому телекомунікаційній "кабельній  мережі" , яка забезпечує

двосторонній  зв'язок громадян з урядом, дозволить  враховувати їх думку при

розробці політичних рішень. Розробки у галузі "штучного інтелекту"

розглядаються як можливість інформаційного трактування  самої людини

           Концепція інформаційного суспільства викликає критику з боку

 гуманістично  орієнтованих філософів та науковців, які додержуються думки

щодо негативних наслідків комп'ютеризації суспільства.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.НОРМАТИВНО-ПРАВОВА  БАЗА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

               Нормативно-правова база інформатизації суспільства є підгрунттям

інформатизації сучасного  суспільства, оскільки дає чіткі  та законні рамки для такого

роду діяльності.При  дослідженні нормативно-правової бази інформатизації

суспільства доцільним  буде провести аналіз Постанови Верховної  Ради України від 

16 лютого 1999 р. «Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів

державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення  інформаційних 

потреб суспільства  і розвитку інформаційної сфери  в Україні». Верховна Рада

України відзначила, що Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади

належною мірою не забезпечують реалізацію державної  політики інформатизації,

що спрямована на затвердження свободи слова, плюралізму і демократичних 

принципів інформаційної  діяльності, інформаційного суверенітету та інформаційної

безпеки України, зміцнення  та розвитку її інформаційної інфраструктури.

Підтвердженням цього, як вважає Верховна Рада України, є, наприклад, те, що

більше року в силу відсутності підзаконних нормативно-правових актів Кабінету

Міністрів України фактично не діє Закон України «Про державну підтримку засобів

масової інформації та соціальний захист журналістів».Було також відзначено, що

Кабінет Міністрів України  не забезпечив виконання Указу Президента України від 

22 квітня 1998 р. «Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній

сфері», зокрема, не вніс на розгляд Верховної Ради України  передбачений цим 

Указом проект закону про здійснення контролю за станом безпеки в комп'ютерних 

мережах передачі даних  України. У зв'язку з відсутністю даного контролю в цій

сфері постійній загрозі  піддаються автоматизовані банківські системи, викрадається

службова інформація, в інформаційному просторі вільно почувають  себе так звані 

«хакери», поширюються комп'ютерні «віруси» і дезінформація. До цього причетні

оператори комп'ютерних станцій, що зосереджені у державних закладах та

установах, як це просліджується на прикладі функціонування в Україні 

комп'ютерної мережі «Fido Net». Верховна Рада України самокритично визнала 

також недостатність власних зусиль і наполегливості в справі законодавчого

забезпечення інформаційної сфери, формування державної політики інформатизації,

здійснення згідно зі ст.85 Конституції  України парламентського контролю за

діяльністю Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади щодо

реалізації цієї політики.

                 Правова основа єдиного інформаційного простору покликана, зокрема,

 забезпечувати координацію  дій органів влади в єдиному  інформаційному просторі,

без якої неможливо усунути недоліки законодавства, уникнути конфронтації і

конфліктності під час використання інформаційного простору України 

різноманітними суб'єктами інформатизації. Стратегічною метою реформи

державного управління є формування влади демократичного типу, що орієнтована

 на суспільство як споживача  її послуг. Мова в даному випадку  йде про єдину владу 

(розділяється не сама влада,  а механізм її здійснення), бо  державна влада - явище 

цілісне. В Конституції України  чітко виділені не конкретні гілки  влади, а конкретні

її суб'єкти (інституції) - державні органи та їх системи. Принцип поділу влади в 

найбільш широкому розумінні повинен  врівноважуватися принципом єдності  влади 

або взаємодії гілок  влади. В сучасній державі інтегруючу функцію щодо гілок влади

міг би краще всіх виконати глава держави - Президент.У зв'язку з цим слід

 зауважити, що не  тільки варто формувати єдиний  інформаційний простір цілісної

 держави, але і  суб'єкти формування повинні бути  єдиними у своїх діях, толерантні,

 позбавлені політичних амбіцій, які б керувались у своїй діяльності положеннями

Основного Закону України, виконували б повноваження, що приписані  їм

Конституцією України. Для успішного реформування державного управління,

 зокрема в інформаційній  сфері, на перший план повинні стати професіоналізм,

 компетентність, чіткий  контроль за виконанням, законодавче  встановлення 

персональної відповідальності перших керівників органів державної  влади за

 прийняті рішення,  узгодженість рішень органів  державної влади в інформаційній 

сфері.

                  Вважається дуже важливим прийняття рішення Верховною Радою

України щодо розробки проекту  інформаційного кодексу України. Єдиний

інформаційний простір  України торкається всіх сфер діяльності в суспільстві,

 охоплює всі регіони  та території країни. Тому норми права інформаційного

законодавства присутні в більшості законодавчих актів  України. Інформаційне

законодавство, що включає  нормативно-правові акти, які цілком присвячені

питанням правового  регулювання в інформаційній  сфері, і окремі норми за даним

предметом в інших  нормативно-правових актах, є одночасно  основним

інструментом реалізації та однією з головних сфер формування державної 

інформаційної політики. На цей час уже прийнято і діє  ряд базових 

«інформаційних» законів: «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності

органів державної влади  та органів місцевого самоврядування в Україні засобами

 масової інформації»,  «Про державну таємницю», «Про  звернення громадян», «Про

 друковані засоби  масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і

радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про науково-технічну

інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про рекламу»,

«Про авторське право  та суміжні права», «Про державну підтримку  засобів масової

інформації та соціальний захист журналістів», «Про Національну  програму

інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації» тощо.

 Проте, останнім  часом процес формування інформаційного  законодавства, зокрема, 

за допомогою законів істотно сповільнився, хоча достатньо широке коло правових

відносин в інформаційній  сфері так і залишилося неурегульоване. Насамперед, це

стосується права громадян на свободу одержання інформації, відповідальності за

неподання і приховання інформації, за поширення недостовірної інформації і

дифамації, порядку та умов використання інформації обмеженого доступу,

включаючи персональні  дані, комерційну, службову та інші види таємниць, проблем 

інформаційного забезпечення формування громадянського суспільства і діяльності

органів державної влади  та місцевого самоврядування, розвитку засобів масової 

інформації, масової комунікації  і зв'язку в умовах ринкової економіки, регулювання 

ринку інформаційної  продукції та послуг і т.ін. Природно, така нормативно-правова

база не дозволяє повноцінно розвивати інформаційні відносини, не може поки

 змінити реальну  ситуацію. Сфера інформаційних технологій США для порівняння

регламентується більш  ніж 300 спеціальними законами і підзаконними актами. На

наш погляд, розробка інформаційного законодавства повинна враховувати

входження України до інформаційного суспільства і відповідну цьому етапу

 розвитку нову державну  інформаційну політику - соціально-технологічну, в якій є 

місце проблемам інформаційних  прав особистості, узгодженню інтересів  людини –

суспільства - держави. Так само було б доцільним поставити акцент на правовій

інформатизації, припускаючи певну аналогію з правовою державою, де домінує

 принцип верховенства  права (законності). Це питання  ще потребує подальшої 

наукової розробки, тому актуальність цих досліджень не викликає ніякого 

сумніву.Роботи в розглянутих  напрямках потребують координації, без якої

неможливо усунути невиправдане дублювання, виявити і ліквідувати  прогалини в 

законодавстві, скоротити  терміни створення актів, підвищити  їх якість і 

ефективність включених  до них правових норм, забезпечити  доступ до

законодавства громадянам, державним органам, громадським організаціям,

комерційним корпораціям. Вирішити визначені проблеми можна  тільки у разі

здійснення систематизації інформаційного законодавства шляхом кодифікації.

Відомо, що «кодифікація - це спосіб систематизації, що складається в значній

переробці й узгодженні групи юридичних норм, що пов'язані  загальним предметом 

правового регулювання. Результатом кодифікації є єдиний, зведений, юридично і 

логічно цілісний, узгоджений нормативний акт - кодекс. Кодифікаційний

 законодавчий акт  (кодекс) об'єднує в суворо встановленому  порядку норми права,

 що регулюють будь-яку  галузь (сферу) суспільних відносин».  Варто зауважити, що 

інформаційне законодавство  належить до комплексного законодавства. Тут 

предметом регулювання є інформаційна сфера суспільних відносин, а не їх вид, що

 характерно для  галузей права. 

                 Безумовно, робота з кодифікації інформаційного законодавства є

складною і відповідальною. При цьому «має місце не тільки зовнішнє

впорядкування нормативного матеріалу», що пов'язаний з інформаційною сферою

суспільних відносин, «його розташування у визначеному  порядку» (наприклад,

правове регулювання  загальних питань інформації; правове  регулювання в сфері 

засобів масової інформації; питання авторського права; організаційно-правове,

фінансово-економічне забезпечення інформації та соціального захисту  журналістів;

питання правової інформації), «але і перегляд норм, які мають  місце в законах та

 інших нормативних  актах, скасування тих, що втратили актуальність, вироблення

 нових, усунення  прогалин, розбіжностей та протиріч, їх узгодження». Як відзначає

С.С. Алексєєв, «кодекси належать до більш високого рівня законодавства. Кожний

 кодекс - це як би  самостійне, розвинуте, юридичне  «господарство», в якому

 повинно бути все,  що необхідно для юридичного  регулювання тієї або іншої  групи 

відносин - і загальні принципи, і регулятивні інститути  всіх головних різновидів цих

 відносин, і правоохоронні  норми тощо. Причому весь цей нормативний матеріал

приведено в єдину систему, розподілено за розділами і підрозділами та узгоджено».

Тому одним з першочергових  завдань повинна стати розробка комплексної 

програми розвитку інформаційного законодавства, що визначає його склад  та

структуру, послідовність  і тимчасовий графік розробки та прийняття спеціальних

законодавчих актів  та окремих правових норм, що регулюють  весь комплекс

інформаційних відносин. Пріоритети цієї програми повинні видозмінюватися в міру

 об'єктивних змін  поточних пріоритетів в інформаційній  політиці. Перспективним,

актуальним і своєчасним завданням інформаційної політики і є завдання створення 

проекту інформаційного кодексу України, а в кінцевому  рахунку - формування

високої інформаційно-правової культури громадян .Щоб подібна політика призвела

 до названого ефекту, важливо визнати і реально  здійснювати в сучасній українській

 державі як самостійну  і основну таку спеціальну  внутрішню функцію, як 

інформаційну. Окремі дослідники виділяють її в рамках функції політичного

 управління. Однак, на сьогоднішній день це вже застаріло. Якщо Україна хоче

стати інформаційним  суспільством, держава повинна спеціально займатися цими

 проблемами на рівні  основного напрямку діяльності, приділяючи їм відповідну 

увагу і докладаючи для  їх вирішення значних зусиль. Інформація зараз – це

 наріжний камінь  нашої державності, політичної  влади, яка все більше буде 

отримувати риси інформаційної  влади.

У сучасних демократичних  суспільствах юридичний спосіб регуляції  відносин між 

владою і засобами інформації втілюється, насамперед, у законодавчому

встановленні і реальному  забезпеченні права громадянина  на інформацію.

                 При цьому тільки в рамках законодавства доступ до деяких видів

інформації повинен  бути обмеженим з метою захисту  особистих прав і свобод

громадян, інтересів економічних  та інших структур суспільства, держави  і 

національної безпеки. Особливо збалансований підхід потрібний під час роботи з

 персональними даними  і шифрування інформації, тому  що саме в цих сферах

 найбільш можливе  виникнення загроз недоторканності особистого життя й

 обмеження прав  на особисту, сімейну і комерційну  таємницю як при надмірному

втручанні держави, так  і у разі несанкціонованої діяльності недержавних структур.

                   Не тільки система органів державної влади і місцевого самоврядування

 але і саме суспільство  є потужним джерелом та споживачем  інформації. Але для

 того, щоб цей інформаційний  потенціал міг бути ефективно  використаний в

 інтересах розвитку  кожної особистості, суспільства  в цілому і держави, необхідно

 інституціональне  структурування суспільства, що  є важливим кроком на шляху  до

 формування демократичного  громадянського суспільства. Основою  діяльності всіх

 політичних, громадських,  професійних, корпоративних та  інших структур

 суспільства є інформація. Тому подібні структури потенційно створюють значну

 кількість незалежних  джерел інформації та депозитаріїв  недержавних 

інформаційних ресурсів. Наявність багатьох структурованих і упорядкованих 

незалежних джерел інформації розширює для масового користувача можливості

 одержання достовірної  інформації в зручній для нього  формі, створюють умови для

 підвищення оперативності  та достовірності інформаційного  забезпечення

 прийняття управлінських  рішень в органах влади, ефективності  інформаційної

 підтримки привселюдної, політичної та громадської діяльності, а також

 формування і впливу  громадської думки як справжньої  «четвертої влади» в

 демократичному суспільстві. 

                      Для усунення проблеми «дефіциту довіри до влади» державна

інформаційна політика повинна бути спрямована не тільки на те, щоб органи влади

забезпечували надання  оптимальним для споживача чином  інформації, що

запитується, але і  на стимулювання прямого діалогу  влади з суспільством,

ініціатором якого повинна  виступати сама державна влада. Механізм взаємодії з

 суспільством, що широко  та ефективно використовується  у демократичних 

державах, - загальновизнаний і є невід'ємною частиною та найважливішою

 функцією державного  управління. Цей механізм також  потребує нормативного

 правового забезпечення, проте, в більшому ступені - організаційного. Ефективність

 цієї взаємодії,  а також, узагалі, принципова  можливість його реалізації цілком

 залежить від усвідомлення  державною владою необхідності  забезпечувати 

інформаційну прозорість своєї діяльності та активно проводити відкритий діалог із

 суспільством та  його структурами.Одна з базових  основ відкритого громадянського

 суспільства - це  практично реалізована свобода  інформації. Сучасні інформаційно-

комунікаційні технології, засоби і системи обчислювальної техніки і зв'язку,

 наприклад технологія Internet, та перспективи їх розвитку не тільки надають

принципово нові, найширші можливості для вільного масового поширення

 інформації, масового  інформаційного обміну та комунікацій, але і дозволяють

 говорити про інформаційну  революцію, що відбувається у  кінці XX ст., результатом

якої стане новий  тип демократичного суспільства - інформаційне суспільство.

Проте, сьогодні навіть в  економічно розвинених країнах доступність  передових

 інформаційно-комунікаційних  технологій для масового користувача,  їх

 впровадження в  повсякденне життя кожної людини  залишаються серйозною 

проблемою, у першу  чергу, економічною. Тому, як і раніше, величезну роль у

 забезпеченні свободи  інформації, в масовому інформуванні грають традиційні

засоби масової інформації - періодичні друковані видання, радіо  і, особливо

телебачення. Події, що відбуваються в останній час в Україні, показали, що засоби

масової інформації, «інформаційні  війни», що провокуються ними, їх використання

 як «інформаційної  зброї» у вузькокорпоративних  інтересах у боротьбі за політичну

 та економічну владу  оказують значний, далеко не  позитивний вплив на хід реформ.

 Українські засоби  масової інформації на законодавчому  рівні одержали свободу

слова, свободу від  цензури, політичну і професійну незалежність від державної 

влади, проте не знайшли  стійкої матеріальної бази для вільної  самостійної 

діяльності, тобто в  поточний момент відсутній правовий механізм забезпечення та

 реалізації прав і свобод засобів масової інформації. В подібній реальній ситуації

 державній владі,  яка дійсно прагне об'єктивно  інформувати громадян і сприяти 

формуванню громадянського суспільства, необхідно забезпечити  на нормативно-

правовому рівні реалізацію прав і свобод засобів масової інформації. Очевидно, що

 успіх цієї акції  залежить від комплексу заходів,  що застосовуються (нормативно-

правових, організаційно-технологічних, економічних). На вирішення цих проблем,

 які істотно впливають  на весь хід перетворень в Україні, і повинна бути спрямована

в першу чергу інформаційна політика в сфері засобів масової  інформації, зокрема, її

правова база.

                 Тому, нормативно-правова база інформатизації суспільства являє собою

сукупність нормативних  актів, які дозволяють використовувати інформацію та

інформатизацію суспільства  в повсякденному житті без  порушення встановлених

 норм та правил  існування суспільства. Саме нормативно-правове  забезпечення 

інформатизації суспільства  слугує рамками дозволенності з  боку держави та

суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА»

Тоффлер не дає новій  цивілізації визначення, але доводить, що вона має принципово новий характер. "Багато чого у цій виникаючій цивілізації протиречить традиційній  індустріальній цивілізації. Це водночас і технічно розвинута, і антиіндустріальна цивілізація. "Третя хвиля" несе із собою новий образ життя, що оснований на джерелах енергії, які поповнюються; на методах виробництва, що роблять застарілими більшість фабричних збірничих ліній; на якійсь новій ("ненукліарній") родині; на новому інституті, який можна було б назвати "електронним котеджем"; на радикально перетворених школах та корпораціях майбутнього. Така цивілізація несе з собою новий кодекс поведінки та виводить нас за межі концентрації енергії , грошових коштів і влади"[10].  
            У передмові до реферату книги "Третя хвиля" [11] Баталов відмітив, що Тоффлер жодного разу не дав прямого визначення поняттю "інформаційного суспільства", яке сам ввів. Тоффлер надає визначення через перелік елементів, які є радикально новими для сьогодення та мають коренево змінити життя теперішнього та прийдешнього поколінь. 
За думкою Д.Белла у наступному столітті вирішальне значення для економічного та соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини набуває становище нового соціального укладу, що базується на телекомунікаціях. Революція в організації та обробці інформації та знань, в якій головну роль грає комп'ютер, розвертається водночас з розвитком індустріального суспільства. Три аспекти останнього особливо необхідні для розуміння телекомунікаційної революції: 
1)перехід від індустріального до сервісного суспільства; 
2)вирішальне значення кодифіцированого теоретичного знання для здійснення технологічних інновацій; 
3)перетворення нової "інтелектуальної технології" у ключовий засіб системного аналізу та теорії приймання рішень[4]. 
Один із засновників концепції "інформаційного суспільства" Д.Белл серед перших виділив його характерні ознаки. Його визначення цього поняття зводиться до роз'яснення суттєвостей нового суспільства через зміни, що будуть відрізнять "післяреволюціцне" суспільство від теперішнього. 
Т.Стоуньєр вважав, що обладнання та машини є, між іншим, не тільки втіленням праці, а й втіленням інформації. Ця думка має рацію по відношенню до капіталу, землі та будь-якому іншому фактору економіки, у якому втілено працю. Нема жодного засобу продуктивного застосування праці, який водночас не був би застосуванням інформації. Більш того, інформацію, як і капітал, можна накопичувати та зберігати для майбутнього використання. В постіндустріальному суспільстві національні інформаційні ресурси - це його основна економічна цінність, найдорожще джерело добробуту. 
           За визначенням Стоуньєра, існує три основних засоби, якими держава може збільшувати своє багатство [5]: 
1)постійне накопичення капіталу; 
2)військові завоювання та територіальні приборкування;   
3)використання нових технологій, що переводять вторинну сировину у ресурси. Завдяки високому рівню розвитку технології у постіндустріальній економіці перехід від "не ресурсів" до ресурсів стає основним принципом створення нового багатства.  
             Важливо розуміти, що інформація має деякі специфічні особливості. Якщо я матиму 1000 одиниць землі, а потім віддам кому-небудь 500 одиниць, то у мене залишиться лише половина. Але якщо у мене є деяка кількість інформації і половину віддам іншій людині, то я буду мати все, що мала. Якщо я дозволю користуватися моєю інформацією, то скоріше всього і зі мною поділяться чим-небудь корисним. Таким чином, угоди з приводу матеріальних речей ведуть до конкуренції, у той час, коли інформаційний обмін - до співробітництва. З цього можна зробити висновок, що інформація - це ресурс, яким можна без жалю ділитися.