Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

     Черкаський  національний університет ім. Богдана  Хмельницького

     ННІ історії і філософії

     Кафедра: історії  України 
 
 
 
 
 

     Реферат на тему:

     Структура та зміст Литовських Статутів 
 
 
 
 
 

     Студента

     3-А курсу

     Івануси П. Я.

     Перевірив

     Михайлюк Ю. М. 
 
 
 
 

     Черкаси – 2011  
Зміст 

      Вступ

     Актуальністьтеми полягає в тому що при вивченні історії Великого Князівства Литовського і історії україни в його складі ми стикаємося з рядом фактів, подій, які вимагають достовірності та наукової перевірки.  Саме завдяки Литовським статутам ми можемо реально оцінити соціально-економічне, політичне  становище ВКЛ та України в цей період. Це надзвичайно цінна інформація та певна джерельна база, що стане в пригоді при вивченні даної доби.

     Джерельною  базою реферату являються оригінали  документів.

     Історіографія теми. Вивченням литовських статутів а також історію їх походження та розвитку займалися такі вчені як Кульчицький В., Швидько Г., Орленко В. І., Кузьминець О. а також деякі інші вчені.

     Метою реферату є вивчення походження литовських статутів як джерела права.

     Завданнями дослідження є опрацювання наявної джерельної бази та літератури; з’ясувати історію створення та загальну характеристику Литовських статутів; проаналізувати правовий статус станів за Литовськими статутами; прослідкувати за системою злочинів та покарань, що наявні в статутах;з робити відповідні висновки.

     У своїй роботі я хочу звернутися до витоків, правового пам'ятника Литовського  Князівства і західноруських земель – до Статутів Великого князівства Литовського, щоб, проаналізувавши  зміст цієї унікальної пам'ятки стародавнього права, порівняти викладені в ньому правові норми з нині діючими, простежити за їх розвитком, трансформацією, відмиранням деяких з них.

     Головне завдання цієї роботи полягає в тому, щоб зробити висновки про цінність цього пам'ятника, як документа права. 

     Друга половина ХІV ст. – перша половина ХVІІ ст. були періодом, коли долю України визначали спочатку Литва, а потім Польща, а там турки з татарами. Панівні верстви князівства Литовського та Речі Посполитої поступово здійснювали політику ліквідації залишків автономності українських земель. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. особливо посилився національно-релігійний та соціальний гніт. Проте політика колонізації викликала піднесення руху опору народу України, пробудження національної свідомості українського народу, його духовного злету та інтелектуального розвитку. Козацтво стало ключовою постаттю в національній свідомості українців, в історії України.

     Розумінню і вивченню цих проблем сприятиме  знайомство з документами і матеріалами  з цього історичного періоду. Так, Литовські статути, що складені на підставі великокнязівських привілеїв, жалувальних грамот, звичаєвого права - це кодекс феодального права Литовської держави ХVІ ст., в якому відбилося прагнення феодалів зміцнити права на землеволодіння і поневолення селян. Документи Устави на волоки розкриває, як здійснювалось руйнування старовинного аграрного ладу, коли основою великокнязівського господарства ставав фільварок, а землі поділялись на волоки ( ділянки площею 30 моргів), що хоч і не повністю, але руйнувало сільську громаду, зміцнювало феодальну залежність селян.

      Розділ 1. Загальна характеристика прийняття Литовських статутів

     1.1. І Литовський  статут – 1529 р.

     Ще  на початку XVI століття держава Литовська  не мала кодифікованого законодавства, а керувалися, окрім крайових установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі “права”, але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Його представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казимира 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право.

     Дослідники  цього статуту вбачають також  його зв'язок зі старим руським правом, особливо з “Руською правдою”. Більшість вчених зійшлися на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й розвинула староруські правові норми. Підкреслюючи надзвичайну схожість між “Руською правдою” й Литовським правом, професори Максимейко та Ясинський пояснювали цю схожість тим, що “Руська правда” виникла саме на тім ґрунті, де пізніше виник і Литовський статут, тобто на Київській Русі.

     Обговорений на кількох сеймах, статут був ухвалений восени 1529 року. Він не друкувався, а для практичного вжитку переписувався. Через те в списках, що збереглися й дійшли до нашого часу, зустрічаються різні неузгодження, поправки, додатки. Характерною рисою статуту є те, що писаний він білоруською мовою.

     У Великому князівстві Литовському кодифікаційні  тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти “пока права Статута в отчизне нашей вставим”. Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віденському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право[4, 225-227].

     У Статуті 1529 року було 13 розділів, які  нараховували 282 статті. В перших трьох  розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права  та принципіальні положення інших  галузей права, в четвертому та п'ятому – шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому – процесуальне, в сьомому – кримінальне, у восьмому – земельне, в дев'ятому – лісне та мисливське, в десятому – цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому – кримінальне та процесуальне право.

     У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.

     Така  повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави. Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий – про “земську оборону”, себто про організацію військової служби. Третій – про шляхетські вольності. Четвертий – про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані звільнялися від усяких податків і повинностей [6, 102-104].

     1.2. ІІ Литовський  статут – 1566 р.

     У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні  зміни. Зміцнилось правове становище  шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв  Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався “с порадою панов-рад своих” створити для виправлення діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних.

     Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня  стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які  бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.

     Статут  було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки  статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

     Якщо  порівняти І та II Статути, то в  останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий – приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.

     II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого  поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському та Брацлавському воєводствах.

     Процес  збільшення шляхетських прав і привілеїв, бажання шляхти закріпити ці права у кодексі привели до схвалення сеймом нової редакції – так званого “Волинського” статуту 1566 року. Цей другий статут мав вже 14 розділів і 366 артикулів. Система й розподіл лишилися ті самі, але значно розширено розділ про шляхетські права й карні злочини. Особливу увагу привертає судовий розділ [2, 97-98].

     Окрім судів державних та статутових, серед  українського й білоруського населення  утворювався народний (громадський) суд, відомий під назвою “копи”. Копний суд стояв у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням. Населення певної території складало певного роду союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав “копу”, себто віче всіх правоспроможних осіб своєї округи, які мусили з'являтися самі або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Звичайно, перші копні збори, що мали завдання провести слідство по гарячому сліду, складались з ближчих сусідів і носили назву “гарачої копи”. Потім вже сходилась велика копа, де збиралися всі члени округу в урочистій обстановці, додержуючись певних обрядів і формальностей відбувався судовий процес, виносився присуд (на словах або письмово), котра виконувала присуд.

     Компетенція копного суду була широка: до неї належали майже всі карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції – до суду громадського туди ж можна було й апелювати на його вироки.

     Люблінська  унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення  польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які “Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашій державі, як в єдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя”.

     Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій.

     Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні  кодифікаційної техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок – це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вільних сеймів із правом шляхти “на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти”. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому “С писань і повітов Великого князства Литовского й врадников в них”. Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське – з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське – з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське – з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння “осілістю”, тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб ІІ Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки [11, 53-55].

     1.3. ІІІ Литовський  статут – 1588 р.

     Робота над III Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного – єпископа, другого – світського, “секретаря нашого – доктора Августина” (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ротундус.) і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні.

     Кодифікаційний  процес Великого князівства Литовського  продовжувався У 1588 році затверджено нову, найбільш розроблену редакцію статуту, відомий під назвою “Новий”. В ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. Зокрема формування кріпацького прошарку населення. Кримінальні норми спрямовані на захоплення рухомої й нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти.

     Цей статут в протилежність акту Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського.

     При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 pp. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.

     ІІІ Статут був затверджений у відповідності  з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

     У вступі до III Статуту, написаного Левом  Сапегою, підкреслювалося, що метою  правової держави є охорона прав і свобод громадян.

     III Статут, як і два попередні,  було підготовлено староруською  мовою. Підканцлер Лев Сапега  вирішив видати Статут на мові  рукописного оригіналу, підкреслюючи  при цьому, що “не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм” [10, 121-123].

     Правова система за Статутом 1588 року – це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

     Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей.

     Розглянемо  головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням  буржуазного права. Право кожного  періоду відповідає в основному  економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дію та припинення яких регулювали зобов'язувальним правом. Наприклад, годовщина як штраф за вбитого була одним із видів зобов'язань. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов'язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.

     Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях  до 1840, юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом – французькою, латинською та ін. мовами.

     Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

     Договори, як правило, укладаються в письмовій  формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

     За  вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець  карався смертю, а з його майна  стягувалася так звана головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 – які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 – не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

     Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

     Велике  місце займали злочини проти  особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців [5, 52-54].

      Розділ 2. Характеристика права за Литовськими  статутами

     Біля 1/4 статей у кожному з трьох  Статутів присвячено процесуальному праву  і питанням судочинства, яке було єдиним як у цивільних, так і в кримінальних справах. Процес носив позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.

     Правда, реальний обсяг прав учасників процесу  залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою – напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

     У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

     Загальна  територіальна підсудність справ  визначалась у відповідності  із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, – у кримінальних.

     Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням  часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф (“вина за нестаніє”).

     Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

     Серед судових доказів на першому місці  стояло власне зізнання. Для того, щоб  його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф (“навязку на мукі”), а якщо помирав під тортурами – то годовщину (штраф родичам).

     Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення  “добрих людей”, письмові докази і присягу. “Добрі люди” були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків.

     Велике  значення мала характеристика звинувачуваного  з боку "добрих людей". Негативна  характеристика вела до винесення смертного вироку.

     За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під  присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше – польською мовою [3, 84-86].

     Всі три Статути містять у собі норми конституційного права. Але, як це не парадоксально, найбільш прогресивний характер вони мають у Статуті 1529 року. Розділи та параграфи І Статуту, які відносяться до конституційного права, пріоритетні в порівнянні з законодавчими актами інших держав того часу. В них визначені права та обов'язки громадян, їхнє відношення до уряду, компетенція останнього. Такі правові норми, як покарання за наклеп, відмова від заочного звинувачення базуються на гуманізмі епохи Відродження. В І Статуті яскраво відображені ідеї правової держави. В ньому не визначені відносини між Церквою та державою, немає поняття образи релігії чи Церкви. ВIII Статуті жителі міст позбавлялись громадянських та політичних прав. Значно звузились функції уряду. Але в цілому зміст III Статуту свідчить, що від ідеї правової держави відмовлятись ніхто не збирався.

     Підканцлер  Лев Сапега у вступі до ІII Статуту  підкреслив ідею правової держави, метою  якої є охорона прав та свобод громадян. У цьому Статуті керівник держави  сам підкоряється праву [1, 69].

     В Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише “вільні люди шляхетського стану”. Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги – землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду.

     Значний розвиток отримало зобов'язувальне  право. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.

     У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений  маєток переходив у володіння  та користування кредитора до повного  його викупу боржником. У заставу  могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.

     Значне  місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір  купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в  присутності свідків шляхетської належності з обов'язковою реєстрацією в судах [8, 76-77].

     Статути знали спадкування за законом  і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і  правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).

     Міщани  міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини  переходили до дітей, а при відсутності дітей – у власність власника міста.

       Шлюбні та сімейні відносини  регулювались нормами, які складались ше в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків – 18. Згодом III Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. В ст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.