Сумська область

 
Характеристика  області

      Сумська область розташована на північному сході України. На півночі та сході область межує з Брянською, Курською та Бєлгородською областями; протяжність державного кордону з Російською Федерацією, що проходить по території області, складає 498 км. На кордоні розташовано три пункти пропуску залізничним транспортом (Волфіно, Пушкарне, Зерново) та п'ять – автомобільним (Бачевськ, Катеринівка, Рижівка, Юнаківка, Велика Писарівка). На півдні, на південному сході та на заході Сумщина межує з Харківською, Полтавською та Чернігівською областями України. Відстань від обласного центру до столиці України – м. Києва дорівнює 350 км. В південній частині територія області простяглася зі сходу на захід приблизно на 170 км, а в західній частині відстань з півночі на південь складає близько 200 км (по прямій лінії). Загальна площа складає 23, 8 тис. км2. 
      Розташована у межах двох природних зон – лісостепової та поліської. Гідрографічна мережа області, яка вся належить до басейну ріки Дніпро, порівняно густа: на 5 кв. км площі припадає 1 км річок. Територією області протікають 165 річок довжиною більше 10 км і 2115 річок довжиною менше 10 км. 
       Сьогодні Сумська область входить у десятку найбільш екологічно благополучних регіонів України. 
      На території області розташовано 294 родовища по 21 виду корисних копалин. Серед них найбільш важливе значення має паливно-енергетична сировина – нафта, природний газ, конденсат, торф, частка яких перевищує половину усіх ресурсів мінерально-сировинної бази. Область досить багата також на неметалеві корисні копалини: фосфорити, кам'яну та калійну солі, сірку, кварцити, крейду, гіпс, вапняки, мергель, скляні піски, вогнетривкі та тугоплавкі глини, мінеральні фарби (в основному вохра), будівельні піски і камінь. 
      В області налічується 15 міст (з них 7 – обласного підпорядкування: Суми, Конотоп, Шостка, Охтирка, Глухів, Ромни, Лебедин), 20 селищ міського типу, 1,5 тис. сільських населених пунктів. Більша частина населення – 65% – проживає в містах, причому частка міських жителів постійно зростає. Сумщина – багатонаціональний регіон. Тут, у злагоді і добросусідстві, мешкають представники більш ніж 50 національностей. Найчисельніші – українці – 86% та росіяни – 13%. Питома вага чоловіків у загальній чисельності населення складає 46%, жінок – 54%. 
Чисельність трудових ресурсів складає 820 тис. чоловік, це майже дві третини від загальної чисельності населення області.

 

 

 

 

 

Адміністративна карта Сумської області

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Герб  Сумської області

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Герби найбільших міст Сумської області

 

 

 

 

 

 

             

       Герб Глухова                      Герб Конотопа                   Герб Суми

 

 

 

 

 

 

 

 

           

       Герб Лебедина                   Герб Охтирки                Герб Ромни

 

 

 

 

 

 

 

Туристична  карта Сумської області

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Туристичні  об’єкти Сумської області

Основні туристичні об’єкти Сумської області

      Свято-Воскресенський кафедральний собор 

      Свято-Воскресенський кафедральний собор у Сумах — православний кафедральний собор (УПЦ КП) у місті Сумах, перша міська кам'яниця; тризрубна, трибанна, двоповерхова церква, що є чудовим взірцем козацького бароко. 
      Автентичний вигляд Воскресенської церкви не зберігся, і сучасного вигляду храм набув в результаті численних перебудов і реставрацій — остання значна — за СРСР в 70-ті роки XX століття, у теперішній час також здійснюються окремі відновлювальні роботи. 
      Воскресенська церква — тризрубна, трибанна споруда, що належить до особливо цінного типу храмів, в якому гармонійно поєднані традиційні прийоми та риси дерев'яної та кам'яної української архітектури. 
      Архітектурно-планувальною особливістю Воскресенської церкви є її двохярусність. Нижній (теплий, «зимовий») храм був освячений в ім'я Андрія Первозванного, небесного заступника Андрія Кондратьєва, верхній — в ім'я Воскресіння Христа. 
     Церква була не лише святою обителлю, але й оборонною спорудою, про що свідчать надзвичайно грубі мури (їх товщина сягає 1,5 м) та глибоко врізані вікна. Великий підвал мав підземні ходи до річки Псел. 
      Первісна дзвіниця храму була шатровою. Вона примикала до основного об'єму церкви. Нова, нині існуюча окремо розташована храмова дзвіниця споруджена в 1906 р. в стилі бароко (необароко). 
      Воскресенську церкву звели наприкінці XVII — на початку XVIII століть коштом перших сумських полковників Герасима та Андрія Кондратьєвих. Освячення храму відбулося 1702 року — дата традиційно вважається роком зведення церкви. 
      Воскресенська церква була першою кам'яницею міста Суми. 
Храм слугував усипальницею роду Кондратьєвих. Деякий час він також виконував оборонні функції, звичні для кам'яниць, зокрема і храмів в Україні фактично до кінця XVIII століття. 
      За радянських часів використовувалась під склади виробництва Облпостачу. Згодом у приміщенні церкви тривалий час містився відділ декоративно-ужиткового мистецтва Сумського художнього музею. 
      Значні реставраційні роботи у Воскресенській церкві були здійснені у 1970-х роках, внаслідок чого храм набув свого сучасного вигляду. 
      Після здобуття Україною Незалежності (1991) Воскресенська церква, що знаходилась тоді і перебуває понині (кін. 2000-х років) у аварійному стані, була єдиним храмом, переданим у відання релігійної громади УПЦ КП, решта храмів є новобудовами. Воскресенська церква є Свято-Воскресенським кафедральним собором Сумської єпархії УПЦ Київського патріархату. 
      У грудні 2002 року громадськість Сум відзначила 300-ліття цієї визначної історико-архітектурної пам'ятки. 
      Легенда, пов'язана з Воскресенською церквою  
      З історією Свято-Воскресенського собору пов'язано багато легенд. 
За однією з них, засновник міста Герасим Кондратьєв мав сестру Марію, що мала задеркувату вдачу. У ті часи Суми потерпали від злодіянь ватаги розбишак, що грабували жителів міста та його околиць. Зрештою розбійників схопили, але от отаманом ватаги виявилась Марія, сестра Герасима Кондратьєва. На сімейній нараді владоможний брат прийняв нелегке, але справедливе рішення — замурувати лиху сестру в мурах тодішньої церкви. 
      І насправді, під час пізніших обстежень храмових мурів і підземель, були знайдені ходи, що вели до річки Псел, а також виявлені рештки жіночого тіла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          Спасо-Преображенський кафедральний собор 

  Спасо-Преображенський кафедральний собор у Сумах — православний кафедральний собор Сумської єпархії УПЦ (МП) у містіСуми. 
      Двокупольний, хрещатий у плані собор поєднав у собі елементи різних стилів, таких як ренесанс, бароко та класицизм. 
     У підстави барабану з позолоченим куполом розміщено чотири 3-метрові скульптури апостолів- по одній на кожний кут. Їх об'єднуєбалюстрада чорного кольору. На фасадах та карнизах є багато ліпних деталей, які зачаровують майстерністю, з якою вони зроблені. 
      Дзвіниця собору зроблена у стилі бароко. Два яруси примикають до притвору, три інших являють собою чотирикутну башту. Завершується дзвіниця невеликим сферичним куполом з фігурами святих. Вся споруда спрямована вгору, що підтверджує побудова її ярусів. 
      У середині храму можна побачити ліпнину по мармуру та багато художніх робіт на біблійну тематику. Іконостас було зроблено з білого мармуру та малахіту.

      З історії храму  
   Двох'ярусний собор був зведений у центрі міста, на місці дерев'яної церкви. Перший архітектор, який спроектував храм, невідомий. 
      У середині XIX століття будівля почала псуватися, тому у 1858 році вона була дещо перебудована та перетворилася з двох'ярусної на одноповерхову. Проте сучасного вигляду, такого, яким ми знаємо собор зараз, споруда тоді ще не набула. З 1882 по 1892 рік була проведена капітальна реконструкція храму, під керівництвом М. Ловцова, який тоді був академіком архітектури. Меценатами відновних робіт були сумські купці Микола та Дмитро Суханови. 
      До собору було добудовано 56-метрову дзвіницю, на якій було встановлено куранти. Їх було замовлено та виготовлено в Англії. Згодом вони були пошкоджені під час громадянської війни. І лише у 1947 році куранти були відреставровані працівниками заводу ім. Фрунзе: І. П. Ліщинським, І. І. Нікітіним, А. І. Нікітіним та В. І. Балоненком. З того часу куранти заводять лише раз на три доби і цим вони значно досконаліші від кремлівських, котрі заводять раз на 12 годин.   
      Слід відзначити, що у храмі майстрами було гарно виконано внутрішній інтер'єр та розпис іконостасу. Живописні роботи на біблійські теми були виконані відомими російськими художниками Клавдієм Васильовичем Лебєдєвим та Маковським Володимиром Єгоровичем. 
      Корсунська ікона Божої Матері  
Ікона Корсунської Божої Матері, або Шпилівська (як її було прозвано в народі), була покровителькою Сум та вже майже триста років знаходилася у Спасо-Преображенському соборі.  За допомогою неї зцілювалися сотні сліпих прочан, тому її прозвали «прозрінною». Висловлюючи їй дяку за прозріння, люди залишали на ній золоті та ювелірні вироби. Ця ікона була однією з копій тієї, яку привіз до Києва князь Володимир. У наш час її було визнано чудотворною та канонізовано, кожної осені проводилися хресні ходи з цією іконою, які започаткував ще в XIX ст. меценат реконструкції Спасо-Преображенського собору Дмитро Іванович Суханов.

 

 

 

      Троїцький собор 

      Троїцький собор — православний храм Сумської єпархії УПЦ (МП) у місті Суми. Одна з найвідоміших споруд міста. 
      Храм — одноярусний, чотиристовпний, квадратний в плані, має чотири каплиці, проте вони мають більше не релігійний, а світський характер. До західної частини храму примикає чотириярусна дзвіниця. Пілястри та портики дзвіниці коринфського ордеру, в деяких елементах оформлення можна прослідкувати стиль бароко. Та й взагалі, архітектура Троїцького собору поєднує елементи різних стилів. 
Цікавим фактом є те, що зразком для створення Троїцького храму стали такі відомі пам'ятки архітектури Санкт-Петербурга як Ісаакіївський та Троїцький собори^[1]. 
      По периметру церкви міститься карниз, який зроблено в класичному стилі. Каплиці ж збудовані в бароковому стилі. Майстерно виконані рослинні орнаменти, пілястри, карнизи та картуші. 
Іконостас собору виконав видатний російський художник Михайло Нестеров. Проте його церковного живопису, який Михайло Васильович вважав однім зі своїх найкращих творінь, не залишилося. Також брав участь у розписі храму художник І. І. Нівінський, котрий виконав художнє оформлення чотирьох стінових розписів у підстави куполу.  
      Недалеко від сучасного Троїцького собору поміщики Линтварьові у 1827 році звели кам'яну двопрестольну церкву. На початку ХХ століття Павло Іванович Харитоненковирішив розширити преміщення церкви. 
      Проект нового храму Павло Іванович спочатку запрошує створити Олексія Вікторовича Щусева. Однак, врешті-решт, було затверджено інший проект, створений сумським архітетором Г. Д. Шольцом. 
      6 травня 1901 року відбулося закладання Троїцького собору. Взагалі будівництво храму продовжувалося до 1915 року, але так і не було завершене, бо забирало досить багато грошей, тому Харитоненки будували церкву з перервами. 
      26 вересня 1914 року мало відбутися свячення собору, однак воно було перенесене через смерть мецената церкви Павла Івановича Харитоненка, а пізніше вже так і не відбулося, бо Російська Імперія сильно зав'язла в Першій світовій війні і владі вже було не до духовних святинь. 
      1976 року почалося реставрування Троїцького храму, яке закінчилося 1988 року. Під час реставрації було встановлено орган, а сама церква представляла з себе музей. 
      1996 року більшу частину собору передали парафіянам, але в храмі ще залишався орган, який у 2007–2008 роках перенесли до Сумської філармонії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      Мовчанський монастир 

      Мовчанський монастир — монастир в місті Путивлі побудований в XVII-XIX століттях.Головною святинею монастиря є Мовчанська ікона Божої Матері. 
      Історія заснування Мовчанського монастиря тісно пов'язана з Софроніївською пустинню. В 1405 році за 20 верст на схід від Путивля, поблизу нинішнього села Нова Слобода над болотом Молче, на місці, де з'явилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці виник невеликий монастир, що називався Молченською (Мовчанською) Різдва Богородиці пустинню. 
      В 1592 році Мовчанська пустинь була спалена татарами, а в 1593 року всі ченці переселилися до Путивля, де мали кілька «осадних дворів» і перетворили монастирське подвір'я на новий Мовчанський монастир. Протягом 1602-1604 років було зведено муровані укріплення і обитель стала справжнім оборонним форпостом. Монастир служив могутньою фортецею, в якій неодноразово знаходили собі прикриття ченці монастиря та місцеві жителі. 
      У 1603 році московський цар Борис Годунов надав монастирю нові маєтності и подарував коштовну панагію. 
      З 18 листопада 1604 року до 26 травня 1605 року Лжедмитрій І використовує монастир, як свою резиденцію. Саме в цей час було побудовано собор Різдва Богородиці та інші культові споруди. 
      В 1605 році Мовчанська пустинь була приписана до путивльського Мовчанського монастиря, а на її території влаштовано монастирську пасіку. 
      Під час громадянської війни Смутного часу в монастирі виникла пожежа, в результаті якої будівля сильно постраждала. 
      В 1653 році зруйнований монастир було відновлено. Щоб уникнути плутанини,   Монастир в Путивлі став іменуватися Великим Мовчанським, а відновлений над болотом Молче, - Малим Мовчанським пустинним. Останній з кінця XVII століття почали називати Софронієва пустинь, або ж Софроніївський монастир. 
      З кінця XVII століття монастир, як і саме місто Путивль почав поступово занепадати. 
Впродовж декількох століть в монастирі знаходився склад з порохом та арсенал. Тільки з XIX століття. монастир почав виконувати лише культову функцію. 
      В другій половині XIX століття на основі зруйнованих фортечних стін та башт будують церкву Іоанна Предтечі в російсько-візантійському стилі. Згодом церкву надбудували, в результаті цього було втрачено первісний вигляд собору. 
      У пореволюційний період обитель закрили, а ченців розігнали. З 1930-х рр. територію і споруди монастиря займали дитячий будинок, профтехучилище, військовий завод, що стало причиною катастрофічного стану монастиря. 
      В першій половині ХХ століття монастир було закрито. Приміщення монастиря використовували як дитячий будинок, сільське профтехучилище та військовий завод. Діяльність цих закладів довела чудову пам’ятку архітектури до катастрофічного стану. 
      З 1960 року в монастирі ведуться реставраційні роботи, а вже через 17 років тут було створено Державний історико-культурний заповідник. Хоч за радянських часів на реставрацію було витрачено мільйони рублів бюджетних коштів, але жодна з пам'яток не була виведена з аварійного стану. 
      У 1991 році монастир було передано Українській Православній Церкві. Спершу тут діяв чоловічий монастир, нині - жіночий. 
      Споруди  
      Собор Різдва Пресвятої Богородиці  
Собор зведений у 1602-1604 роках як подвір'я заміської Софроніївської пустині. Окрім культової функції він виконував ще й оборонну функцію. Оскільки собор зводився посеред тісного фортечного подвір'я, забудованого з усіх боків, довелося об'єднати в його будівлі комори - у підвалі й у підкліті, трапезну й кухню - у підкліті, собор і теплу церкву - на другому ярусі, бойову камеру з бійницями - на третьому ярусі, над вівтарем.

      В архітектурному  плані будівлі є три неординарні  особливості: вівтар у вигляді  квадратної вежі, а не напівкруглої  апсиди; камера оборонного призначення  на третьому ярусі вівтаря  увінчана шатром;перекриття підклітку  нави системою хрестових склепінь  зі стовпом посередині. Ця композиція є рідкісною для української архітектури. Собор належить до типу багатофункціональних культових споруд, пристосованих до оборони, які називають «церквами-фортецями»^.  
      У 1612 році собор постраждав від пожежі і був повністю відбудований у 1630 - 1636 роках. Наступні перебудови відбулися в 1666-1669, 1778, 1860-х роках, коли до собору було побудовано одноповерховий корпус бібліотеки. 
      Будівля має риси характерні для московської архітектури XVI-XVIII століть з проявами українського архітектурного типу, що тяжів до висотних баштоподібних композицій. 
      Був закритий у середині 20-х років разом з монастирем. У 1921 році тут сталася пожежа, після якої довелося розібрати соборну галерею та бібліотеку. У другій половині 40-х — на початку 50-х років ХХ століття, у приділі собору на честь сятих Зосіми і Саватія Соловецьких чудотворців, було дозволено відправляти богослужіння. 
      До особливо шанованих святинь цього храму відносяться чудотворна ікона Мовчанської Божої Матері (1724 року) повернута монастирю у 1995 році; невеличка рака з мощами Святих угодників, ікона Пресвятої Богородиці «Утамуй мої печалі» (XVIII століття), ікона «Трійця» (XIX століття), образ «Вознесіння» (XIX століття) тощо. 
      Надбрамна дзвінниця  
Первісно була фортечною надбрамною баштою і споруджувалась приблизно в один період з мурами та наріжними баштами десь в 1602-1604 роках. У 1700 році башта перебудована. Зараз уже ніщо не нагадує про оборонний характер цієї будівлі. 
      Оборонні мури з наріжною баштою  
Ці мури є рештками мурованої фортифікації Путивля. Власне мурів два — внутрішній, що безпосередньо оперізував монастирську територію та зовнішній, вздовж дороги до Сейму. 
      Трапезна  
Трапезна - чотирикутний одноповерховий корпус надбудований у першій половині XIX століття над казематами, прилеглими до стародавнього фортечного муру з наріжною круглою баштою. 
      Тепла церква святого Іоанна Предтечі  
Зведена у 1866-1869 роках архітектором Д.І. Грімом в російсько-візантійському стилі на місці напівзруйнованого однойменного храму 1602-1604 років. В основі споруди монастирський мур з казематами, що добре видно у підвалі будівлі. Церкву було закрито в середині 20-х років ХХ століття разом з монастирем. В 30-х роках храм зазнав значних перебудов і став схожий на будівлю цивільного призначення. 
      Настоятельський корпус  
Зведений в 1720-1730-х роках, з перебудовами XIX-ХХ століть. В основі споруди фортечний мур та будівлі початку XVII століття. Спершу тут містилися келії ченців на першому поверсі й настоятельські покої на другому. Згодом корпус зайняла Путивльська духовна консисторія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

            Миколаївська церква 

      Миколаївська церква — храм збудований на місці однойменної дерев'яної церкви, що згоріла під час пожежі глухівського замку в1685 році. Є найстарішою будівлею Глухова та пам'яткою історії й архітектури національного та світового значення. Вважається єдиним з численних храмів, що зберігся до наших днів, збудований видатним зодчим Матвієм  
Для будівництва церкви до Глухова з Києва 1693 року була запрошена артіль зодчих на чолі з архітектором Матвієм Єфімовим. Майстри самі завозили цеглу, цемент, залізо та будували. Місто заплатило їм 600 карбованців «копійками» і 500 карбованців «чеками» і забезпечувало провіантом.  
      У XVIII столітті, коли Глухів був столицею Гетьманщини, Миколаївська церква стала культовою спорудою Лівобережної України. 6 листопада 1708 року на колишньому Радному майдані перед храмом наставляли на гетьманство Івана Скоропадського. 1 жовтня 1727року на гетьманство наставляли вже Данило Апостола, а 1751 — Кирила Розумовського. 1760 року тут було поховано генерального хорунжого Миколу Даниловича Ханенка. 
      У 1967–1978 роках цервка бура реставрована Сумською майстернею.  
   Мурована, тридільна, двоверха церква з дзвіницею стоїть в історичному середмісті посеред центрального майдану — Соборного, посідаючи острівне становище в його структурі.  
      Архітектура  
  Структура храму зведена за традиціями народного дерев'яного зодчества. Квадратний бабинець, восьмигранна нава та гранчастий вівтар згруповано на одній осі із заходу на схід. Первісно кожний складовий об'єм мав самостійне восьмигранне шатрове завершення з заломами. У 1871 року баню над бабинцем було розібрано, із західного боку прибудовано притвор з дзвіницею, що змінило традиційний образ церкви. Декоративно-пластичне вирішення храму стримане, наближене за характером до ренесансного.  
      Іконостас  
  Іконостас Миколаївської церкви створений у середині XVIII століття. Він був компактним, п'ятиярусним, нешироким, займаючи ширину центрального компартимента церкви. Виконаний у перехідних ренесансно-барокових формах з пишним позолоченим різьбленням півколонок, карнизів, іконних рам і площин між іконами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Трьох-Анастасіївська церква 

Трьох-Анастасіївська церква — православна церква (УПЦ МП) в місті Глухів. Наразі Трьох-Анастасіївська церква є найбільшим храмом Глухова^.  
       За архітектурою церква дуже нагадує Володимирський собор у Києві. Куполи храму напівсферичні та приплюснуті. Центральний барабан багатовіконний. Кутові барабани повторюють форму центрального, але мають наскрізні дзвіниці. 
      Храм має великий кубічний об'єм з високими вікнами та тісно заставлений зверху п'ятьма куполами. Церква збудована в російсько-візантійському стилі. Інтер'єр церкви заповнений світлом. Іконостас Анастасіївського храму виготовлений з білого італійськогомармуру. Стіни майстерно розписані братами Олександром та Павлом Сведомськими. 
      Передвівтарна перегорожа з сірого мармуру виконана за кресленнями Олександра Івановича Мурашки. 
      Першу муровану Трьох-Анастасіївську церкву було збудовано на місці погорілого дерев'яного Воскресенського храму, у південно-східному куті загальноміської фортеці в 1717 році. Кошти на будівництво церкви були надані гетьманшою Скоропадською Анастасією Марківною. Храм будувався за зразком Іллінської церкви у Суботові, тому повторював її майже в усіх архітектурних елементах. 
      У 1784 році церква потерпіла від пожежі. Повністю її відбудували лише у 1816 році. Після цієї реконструкції храм набув нових класицистичних форм. 
      А згодом через те, що будівля була невеликою, церкву приєднали до Троїцького собору, після чого в Анастасіївському храмі перестали відправляти служби. Проте 1846 року глухівський купець А. Я. Терещенко почав за власні кошти утримувати церкву і служби у ній відновилися. 
      У 1861 і 1872 роках завдяки тому ж Артему Яковичу було влаштовано вівтар Воскресіння Хрестового та прибудовано вівтар св. Артемія. 
      1884 року чернігівське губернське правління затвердило постанову про новий проект Трьох-Анастасіївської церкви, спроектований санкт-петербургським академіком архітектури Андрієм Гуном. 
      Будівництво нового Анастасіївського храму розпочалося через рік, у 1885 році. Кошти на побудову виділяли брати Микола та Федір Артемович Терещенки. Завдяки їхньому фінансовому втручанню будівля церкви була побудовано за досить швидкий час і вже у 1893 році освячена. 
      21 травня 1894 року брати звернулися до Святійшого синоду з проханням дозволити їм знести стару Трьох-Анастасіївську церкву, мотивуючи це тим, що споруда настільки занедбана, що вже не підлягає ремонту. Невдовзі спеціальна експертна комісія професорів з Київської духовної академії дала дозвіл на знесення і 2 січня 1895 року Святійший синод підтвердив це своїм указом. Гетьманський храм був розібраний протягом 1895 — 1897 р.р. На його місці спорудили каплицю, яку у 1950-их роках знищили комуністи. 
      Під час Другої світової війни центральний купол храму був зруйнований. Після закінчення війни його відбудували, а у змінених формах (еліпсоїдну баню замінили на сплющену сферичну, також було зменшено висоту і розміри підбанника). Під час реставрації та ремонту Трьох-Анастасіївської церкви було замінено православні хрести, які були виготовлені за кресленнями Андрія Гуна, на католицькі. 
      Ще одним цікавим фактом є те, що в церкві розташований фамільний склеп Терещенків. Тут поховані Артем Якович Терещенко, його дружина Єфросинія Григорівна, Федір Артемович та Микола (Нікола) Артемович. В роки революції склеп був пограбований, а поховальні плити з нього розбиті. В роки незалежної України поховання знову освячені та упорядковані.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вознесенська церква

      Вознесенська церква — храм збудований у 1767 році на міському старовинному Вознесенському цвинтарі, відомого ще з XVIII століття, артіллю народних майстрів під загальним наглядом архітектора А. В. Квасова на північно-східній околиці Глухова. 
      Первісно церква була тридільною (тризрубною) одноверхою. Але після пожежі 1784 року перероблено купол і прибудовано північний приділ. Зараз церква прямокутна в плані, тринавова, без виступаючої апсиди. На західному фасаді — ґанок у вигляді чотириколонного портика зі спареними колонами тосканського ордера, увінчаного трикутним фронтоном. Дзвіниця, що височить з заходу, двоярусна, типу «восьмерик на четверику», завершена гранчастим куполом зі шпилем. У четверику є аркові отвори дзвонів, у восьмерику — круглі отвори. На фасадах поздовжня й поперечна вісі акцентовані трикутними фронтонами. Над центральним об'ємом підноситься невисокий четверик, що несе приземистий циліндричний світловий підбанник зі сферичною банею та глухим ліхтариком з маківкою.  
      Вознесенська церква — це унікальний зразок архаїчного типу культових споруд, єдиний на Лівобережній Україні. 
      Церква збудована в 1767 році архітектором Андрієм Квасовим. 1784 року був перебудований купол, а до центральної дільниці (нави) з півночі прибудуваний прямокутного плану притвор, а 1811 року — південний притвор, обабіч вівтаря — пастофорії (дияконник і жертовник). У 1867 році за проектом, розробленим глухівським архітектором О. Гросом, церкву суттєво перебудували. Під час перебудов у стінах первісних частин храму були пробиті широкі півциркульні арки. Трикутні пандативи, що несли первісну баню, були зрубані до половини їхньої висоти. Нині первісний тридільний об'єм храму повністю закритий пізнішими прибудовами. 
      З 1988 року Вознесенська церква є пам'яткою архітектури місцевого значення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рекомендовані туристичні об’єкти Сумської області

Роменська Вознесенська церква 

      Роменська Вознесенська церква — православний (УПЦ МП) історичний храм у районному центрі місті Ромнах Сумської області; взірець високого класицизму кінця XVIII—XIX століть, одна з цінних історико-архітектурних пам'яток міста. 
      Комплекс Вознесенської церкви та дзвіниці розташований в історичному середмісті на головній вулиці Ромен — Соборній (№ 25). 
      Вознесенська церква — кругла в плані, тридільна, трибанева, з коловою галереєю, витримана в стилістиці високого класицизму. Храм має унікальну розпланувально-просторову композицію: на повздовжній вісі захід-схід згруповані циліндричні об'ємибабинця, нави й вівтаря, перекриті сферичними банями. Обабіч бабинця й вівтаря — по дві невеликі вежі, увінчані сферичними покриттями. Ця структура введена в знижений об'єм колового обходу, що править зовнішньою галереєю. 
      Усі приміщення храмового інтер'єру об'єднані арковими вікнами й розчленовані рустованими пілястрами. Круглі війна є притаманними саме стилістиці класицизму. 
Поздовжня й поперечна вісі Вознесенської церкви на фасадах акцентовані трикутнимифронтонами. Стіни завершує профільований карниз. 
      Мурована дзвіниця церкви, розташована південніше, на першому ярусі містить теплу Трьохсвятительську церкву. Вона — прямокутна в плані, двокамерна, з прямокутною прибудовою і власне двоярусною дзвіницею типу «восьмерик на четверику»; за формами має місце синтез класицизму та бароко. В обох ярусах дзвіниці влаштовано аркові отвори для дзвонів. 
      Перша дерев'яна Вознесенська церква на місці сучасної була зведена ще в 1700 році за грамотою Київського митрополита Варлаама Ясинського, і вважалась розміщеною під Ромнами, адже розташовувалась на той час поза межами міських укріплень. Згодом (1753, освячена 1763) біля церкви була збудована дерев'яна «тепла» церква св. Варвари (яка пізніше стане храмовою дзвіницею). 
      10 травня 1795 року було закладено муровану Вознесенську церкву. Головні будівельні роботи були завершені в 1797 році, але по тому центральна баня храму зненацька зруйнувалась, і за її відбудову взявся той же самий будівничий, який звів храм уперше (його ім'я лишається невідомим). Освятили Вознесенську церкву 21 липня 1801 року. 
      У 1804 році коштом місцевого купця Василя Троянського теплу Варваринську церкву перебудували. 
      Дерев'яний іконостас у цю церкву зробив сосницький міщанин Іван Бабицький. Головний престол храму був освяченй в ім'я Вознесіння Господнього. 
      На хорах Вознесенської церкви від 1814 року розміщувався вівтар в ім'я св. Великомучиниці Варвари, а церкву св. Варвари переосвятили на Трьохсвятительську. Над нею була зведена невилика одноярусна дзвіниця. 
      У 1879 році до західного притвору церкви прибудували сторожку, а в 1895 році над дзвіницею звели високий восьмигранний другий ярус і увінчали його двоярусною банею необарокового характеру з люкарнами. 
      У притворі церкви в 1896 році відкрили церковно-парафіяльну школу. 
      Значних перебудов храм зазнав у 1898 році — були розтесані вікна, зменшені хори, зроблений новий іконостас. 
      У 1905 році церковна садиба була оточена цегляною огорожею з металевими ґратами, була оформлена вишукана брама. 
      У радянський час закриті й занехаяні храми зазнали часткової руйнації. 
На початку 1990-х років обидві культові споруди були повернуті церковній громаді (УПЦ МП).Ї 
Попри завершені в 2000 році реставраційні роботи храми і надалі перебувають не у задовільному стані.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Свято-Покровський  кафедральний собор 

      Свято-Покровський  кафедральний собор — православний (Сумська єпархія УПЦ МП) кафедральний собор у районному центрі місті Охтирці Сумської області; яскравий взірець українського бароко середини XVIII століття; історико-архітектурна пам'ятка національного значення. 
Власне Покровський собор є головною складовою ансамблю Покровського собору (1753—1825), до якого також входять ще 2культові споруди — Введенська церква-дзвіниця (1784 рік) і Церква Різдва Христового (1825 рік). 
      Розташований за адресою: вул. Пушкіна, буд. 1, м. Охтирка—42700 (Сумська область, Україна). Настоятель — протоієрей Євгеній Сопіга^. 
      Охтирський Свято-Покровський кафедральний собор зведений у стилі українського бароко, і є унікальним за своїм об'ємно-просторовим рішенням. 
      Архітектурний стиль Покровського собору став своєрідним зразком при зведенні мурованих і дерев'яних храмів не тільки в Охтирці, а й у багатьох інших містах Слобідської України. Собор, якщо дивитись на нього з висоти пташиного польоту, схожий за формою на корабель завдовжки 24, завширшки 14 і заввишки (без хреста) 30 саженів. Орієнтація бічного фасаду, який має 50 метрів, площу не зменшує, а навпаки, підсилює монументальність будови. Загальна висота собору - головного куполу з хрестом становить 46 м^. 
      Культова споруда — цегляна, потинькована, в плані тридільна, складається з центрального восьмерика з чотирма опорними пілонами, створюючими підкупольний квадрат, прямокутник вівтарної частини і притвору з квадратними камерами по сторонах. 
      Центральна частина храму перекрита куполом на восьмерику і системою зімкнутих склепінь, вівтарна — зрізаним шатровим склепінням, завершеним четвериком. Притвор розділений хорами на два яруси, нижній перекритий напівциркульним склепінням з розпалубками, верхній — аналогічно вівтарній частині. Центральний купол завершено щоломоподібною главою з декоративним ліхтариком, увінчаним видовженою цибулиною з перев'язом, бічні бані — лише главками. 
      Фасади розкреповані карнизом, протягнутим по периметру, розділені на два яруси, розчленовані рустикальним лопатками, вікна обрамлені лиштвами. У головний західний фасад врізана глибока арочна ніша, що розділена балконом на два яруси. У нижньому, фланкованому спареними колонамитосканського ордера, розташований головний вхід до храму, у верхньому — двері на хори. Балкон захищений металевими ґратами. 
      Інтер'єр собору прикрашений пілястрами з капітелями іонічного ордера, ліпленням рослинного та рокайльного мотивів, живописом на вітрилах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Михайло-Архангельська церква

       Архітектурна пам'ятка XIX ст. - Михайло-Архангельська церква, розташована на околиці міста по вулиці Фрунзе. Це був центр колишньої приміської слободи Гусинець, що згодом увійшла в межі Охтирки 
      Культова споруда збудована на честь Архистратига Михаїла. день якого святкується 21 листопада. Єврейське ім'я "Мі-ка-ель" означає "Хто, як Бог", тобто це той вигук, з яким були повалені ангели диявола як свідчить біблейська легенда. 
      Шанування святого Архангела Михаїла християнською церквою сягає ще апостольських часів. Щодо Київської Русі, то історики згадують як історичний факт завезення культу Михаїла з Константинополя, який був покровителем цього міста. Приймаючи релігійну спадковість від Візантії, князь Володимир після хрещення прийняв ангельське покровительство і для Києва. Пізніше Архангел Михаїл стає захисником запорозького козацтва. Під час визвольної війни Богдана Хмельницького хоругва з ликом Архистратига Михаїла стає найвищим символом усієї Української держави. Образ цього святого часто використовувався на знаменах козацьких полків і сотень. Напевно, і охтирські козаки будували храм в надії, що святий Михаїл буде їх охороняти, стане їх заступником і покровителем. 
      В «Историко-статистическом описании Черниговской губернии» знаходимо перші згадки про Михайлівську церкву: «Место, где стоит храм Архангела Михайла, поныне народ называет Гусинкой, а храм его - церковью, что на Гусинце. Так называется местность по реке Гусинке. В древности здесь была особая слобода Гусинец, ныне же поселение сливается с городом и называется частью его». Немає сумнівів, що Михайлівська церква заснована не пізніше 1670 року, бо в охтирських Актах вже за 1675 рік є згадки про Архангельський храм. Свідком цього документу став священник Михайлівської церкви Лев Перехрест, Олексій Федоров - свідок акту 1700 року. У акті за 1734 рік згадується «Ахтырскаго полку села Гусинца Михайловский поп Стефан Алексеев». У архівному фонді Харківської духовної консисторії в документах за 1726 рік збереглися метрики перших п'яти церков Охтирки: Успенської, Покровської, Преображенської, Петропавлівської та Архангельської. 
      Колишній Архангельський храм Гусинца, один із перших в Охтирці, був невеликим і схожим на простий будинок. 
      Століття миряни молилися в ньому, та на четвертий день свята Різдва Христового у 1771 році у храмі виникла пожежа від недогорілої свічки, і дерев'яна церква перестала існувати. Із полум'я змогли лише врятувати «очень замечательный по искусной резьбе» іконостас, датований 1721 роком, Євангеліє 1644 року, службові Мінеї в 12 книгах 1741 року видання і кольорову Тріодь 1747 року. 
      На згарищі почалося будівництво нового храму на честь Архистратига Михаїла, який був освячений в 1775 році. За відомістю 1785 року священник Михайлівської церкви Михайло Зінковський володів 52 десятинами землі (для порівняння: Покровський протоієрей Іоанн Щербинський мав 74 десятини). Ще одна згадка про церкву датується 1787 роком, коли був опублікований атлас Харківського намісництва з історичною передумовою та топографічним описом. Тут є відомості про Охтирський повіт і місто, у якому було 8 парафій (значить, і 8 храмів), серед яких значиться дерев'яна приходська Архангела Михаїла церква. Що спонукало на будівництво нового храму достеменно невідомо. 
      Із документів Харківської духовної консисторії видно, що кам'яна (цегляна) церква була збудована у 1900 році старанням парафіян. Відомо, що при новозбудованій церкві деякий час стояла стара дерев'яна, на той час недіюча, закрита церква. 
      Будівництво нового храму тривало не один рік. Ще у 1884 році на перехресті вулиць Церківка і Ковалівка (сучасні Миргородська і Червонофлотська вулиці) були закладеш підвалини сучасної Михайлівської церкви з дзвіницею. Під час будівництва храму богослужіння продовжувалися у старій церкві, яка згодом була розібрана. Поруч зі старою церквою у кутку церковного двору почала діяти з 1895 року церковно-парафіяльна школа для хлопчиків. Школа мала дві класні кімнати, у яких розташовувалися майже чотири десятки учнів. Протягом трьох років учні вивчали арифметику, російську та слов'янську мови, були уроки читання і чистописання. Обов'язково навчали Закону Божому. Через вісім років за наукою прийшли і дівчатка. Та вони вже навчалися разом з хлопчиками у новому, більшому приміщенні школи, що була збудована неподалік від старої. Стару школу переобладнали під бібліотеку і житло для учителів. Та це було не останнє її призначення. Якщо уважно подивитися на огорожу біля церкви по вулиці Фрунзе, можна побачити залишки стін все тієї ж старої школи. У 1903 році школа мала три класні кімнати.