Суспільно-політичні погляди Петра Могили

Міністерство освіти і  науки, сім’ї молоді та спорту України

Львівська державна фінансова  академія

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з навчальної дисципліни

«Політологія» на тему:

“ Суспільно-політичні погляди Петра Могили”

                                                                                                                          Підготував:

 студент 204 групи 

Стріжик Іван

Львів 2012

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….…3

1.Петро Могила: людина та суспільний діяч……………………………………..5

2.Церковно-політичний аспект у діяльності Петра Могили…..………………...11

Висновки…………………………………………………………………………….16

Список використаної літератури…………………………………………………..17

Вступ

Життя київського митрополита  Петра Могили для багатьох людей  ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного  діяча, що полишив неабиякий слід в історії України. Про Могилу написано багато праць у нас і  за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько-політичному, культурному та релігійному.

Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого  історичного повороту в долі українського народу, зв'язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (все ж таки митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усі свої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу. Це була складна дипломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.

З іменем Петра Могили пов'язане  розгортання системи вищої і  середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати  з ними. Він був фундатором і  творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.

Однією з важливих сторін його діяльності була організація і  розвиток книговидавничої справи. Він  надав роботі Лаврської друкарні такого розмаху й гуманістичного змісту, якого не знала досі історія  книгодрукування в Україні. Одним  з перших він почав вводити  книгодрукування книжною українською  мовою того часу, значно підняв престиж  і авторитет слов'янських видань.

Меценат українського мистецтва. письменник і публіцист, він залишив  близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського  та моралізаторського характеру. Зокрема, йому належить розробка і обгрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу, ритуалу вінчання.

Мабуть, Українська православна  церква за всю свою історію не знала  постаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого з дисциплінованого, чернецтва, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою.

Але, раніш, ніж оцінювати  його вчинки та значення його діяльності для православної церкви, України  і, звісно ж, українського народу, треба  звернутися до життя цієї людини, побачити за яких умов і обставин розвивалася  ця особистість.

1.Петро Могила: людина та суспільний діяч

Петро Могила —  святий; політичний, церковний і  освітній діяч України, митрополит Київський  і Галицький (з 1632). Він був відданим і невтомним борцем за торжество  православ’я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусії  в XVII столітті.

Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавського роду Могил. Прізвище це відповідає прізвищу князів Холмських і походить від молдавського слова mohila, що означає узвишшя, горбовину.

Народився Петро  Семенович Могила 10 сiчня 1597 року в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили.

Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського православного  братства, організованого в 1586 році для  захисту та збереження православної віри. Львів містився неподалік від  тодішніх молдавсько-валахійських володінь, а тому, відчуваючи потребу в коштах, Львівське братство часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями стосовно матеріальної допомоги.

Різка зміна загальної  ситуації сталася після проголошення у 1596 році унії, коли вплив католицизму  посилився на Молдову і Валахію. До того ж у 1612 році Кантемир Мурза  захопив молдавсько-валахійські володіння, що змусило молодого воєводича разом з сім’єю залишити землі батьківщини.

Могили переселилися до Польщі, де знайшли підтримку  своїх сильних і заможних родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом учився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

Вільно володіючи  грецькою та латинською мовами, він  досить швидко опанував богословську науку. 

Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову  службу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Вихованому на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в іновірному товаристві та легковажному військовому оточенні. Вже тоді його душу обіймало пристрасне бажання присвятити себе служінню Богові, православ’ю, народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою свободу вільно сповідувати її.

Після повернення до Польщі, через складну політичну  ситуацію, майбутній митрополит довго  не міг затримуватися в чужорідному  середовищі.

Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з  митрополитом Іовом (Борецьким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з  митрополитом Іовом остаточно завершило  формування поглядів Петра Могили. По суті, це й визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він приймає чернечий постриг  у Києво-Печерському монастирі.

На той час  Києво-Печерська обитель виступала  головною опорою православ’я в Україні. Це був той надійний оплот духа, що об’єднував і концентрував у  собі життєдайні сили народу. Для Петра  Могили монастир став тим благодатним  місцем, де могли вивершитися і  зміцнитися його мрії й надії, які  згодом втілюватимуться в життя  на церковно-просвітницькій ниві діяльності за часів митрополитства.

У 1627 році, після  смерті архімандрита Лаври Захарії  Копистенського, за згодою митрополита Іова, архімандритом було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час навіть не мав духовного сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс, у ставропігії якого тоді перебувала Лавра, затвердив це обрання.

У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро  Могила проявив себе ревним і достойним  послідовником своїх славетних  попередників — архімандрита Никифора Тура, Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського, котрі самовіддано боролися за єдність православ’я, боронили від зазіхань уніатів цю старовинну святиню православного християнства Київської Русі. 

Палкий прихильник православних традицій, усім серцем відданий рідній Церкві, наділений твердою  волею та рішучим характером, архімандрит  Петро Могила вимагав від послушників  та братії смирення і послуху, подаючи  власним прикладом зразок взірцевої поведінки, повторюючи, що йому як настоятелю ”поперед усіх належить бути на чернечому правилі та в усякому ділі богоугодному”.

Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник  докладав усіх зусиль, щоб за час  його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили — як авторські, так і перекладні. Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора. І.Огієнко з цього приводу зазначав: ”Могилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце ”.

Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ’я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що православному  духовенству для успішної відсічі  утискам єзуїтів та уніатів необхідно  мати відповідну освіту. Архімандрит  вирішив заснувати в Києві  такі школи, які відповідали б  потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

Восени 1631 року відкрилася перша лаврська школа. Ця знаменна подія  була дещо затьмарена виступом противників  намісника, тих, хто вбачав у ній  конкурентку й суперницю братській  школі.

Досвідчена людина і дипломат-політик, Петро Могила зробив єдино вірний крок до порозуміння. Він погодився звести лаврську школу  з братською, але за умови, що буде охоронцем і опікуном того об’єднаного  закладу. Архімандрит особисто записався  у члени братства і був прийнятий  ”старшим братом, опікуном і фундатором того славного братства, обителі та шкіл”.

Лаврську школу, об’єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею  Київської духовної академії. Це стало  справою життя Петра Могили. Заслуга  його полягає в тому, що після  об’єднання лаврської школи з  братською він перетворив її на такий  навчальний заклад, який згодом став взірцем  для всіх духовних шкіл.

О. Оглоблін так характеризував цей період: ”Доба Могили — то була доба великих досягнень... Створення Києво-Могилянської колегії, що незабаром стане ”альма-матер” для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східної Європи”.

Під невтомним і  подвижницьким патронатом Петра  Могили колегія інтенсивно розвивалася  й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких  шкіл. Вона давала православному народові й Церкві ”багато благочестивих  і вчених мужів”.

Окрім Київської  колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну — Вінницьку, а у 1636 році — Кременецьку.

Слід зазначити, що становище православ’я в Україні  у першій половині XVII ст. було надзвичайно  складним. Утиски й гоніння на православних стали звичним явищем. Їх усували  з різних посад, забороняли відправляти  богослужіння, церковні треби та святі  таїнства. Православні храми закривалися  або ж навіть руйнувалися.

Та після сорокарічного  гніту православні врешті здобули  право сповідувати свою віру, відправляти  служби, обирати пастирів. Обставини  цього часу вимагали, щоб православну  Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би своїм авторитетом  зміг захистити її в непростий  період випробувань. Звісно, кандидатура Петра Могили була найдостойнішою.

У квітні 1633 року він  розсилає православному населенню  грамоти, запрошуючи чільних представників  громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали.

Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва.

Вся діяльність Петра  Могили після вступу його на митрополичу  кафедру була спрямована на відновлення  повнокровного життя православної Церкви. Новий митрополит висунув  перед пастирями суворі, але справедливі  вимоги. Стосувалися вони передовсім обов’язкової загальної і богословської  освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх грамотах і посланнях  ревний святитель і подвижник  православ’я щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити  прикладом для мирян, виконуючи  заповіді Божі, невтомно піклуватися  про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.

Для православної Церкви та всього православного народу були вкрай необхідні богослужбові й  повчальні книги. На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності  представників Українсько-Білоруської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами ”Православне сповідування віри”. Велике значеннч «Православного сповідування віри» в тому, що воно стало символічною книгою для вселенської православної церкви.

До Петра Могили наша Церква ще не мала такого Требника за багатством та цінністю змісту. «Требеник» було видано з метою дати духовенству практичне керівництво на всі випадки здійснення богослужінь.

Ще була у святителя  одна заповітна мрія — видати повне  зібрання житій святих, вшанованих православною Церквою. Згодом це завдання виконав вихованець колегіуму св. Димитрій (Туптало) Ростовський.

Стан православної Церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі інші монастирі та храми перейшли у відомство православного митрополита.

Відновлення Софійського  собору, яким уніати володіли близько 37 років, розпочалося у 1634 році й  тривало впродовж десяти років.

Митрополит Петро  наказав розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного  великого князя Володимира.

Лише чотирнадцять років судилося митрополитові пробути  на Київській кафедрі, але це був  час відданого, ревного служіння найвищим ідеалам життя. Напруження і виснажлива праця підірвали  сили подвижника. Ледве сягнувши п’ятдесятилітнього віку, він відчув наближення смерті.

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповідав бібліотеку, нерухоме майно, коштовності.

Розділивши решту  свого майна поміж собором, Лаврою, бідними церквами та монастирями, архіпастир мирно відійшов до Господа в ніч  на 1(14) січня 1647 року, і цього ж  року 3(19) березня тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено  у Великій церкві Києво-Печерської лаври.

2. ЦЕРКОВНО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ У ДІЯЛЬНОСТІ ПЕТРА МОГИЛИ

Більшість з нас знає Петра  Могилу як видатного просвітника, мецената українського мистецтва, філософа, реформатора, письменника та засновника Києво-Могилянської академії, але при перерахуванні  значних досягнень цього ієрарха, з поля зору якось автоматично  випадає церковно-політичний аспект.

 Як було справедливо зазначено на Міжнародній науковій конференції ―Петро Могила та сучасність, яка відбулася в березні 1996 р. у Києві, ―він був не тільки релігійним, але й визначним державним діячем. Об’єднання всіх гілок християнства на принципах рівності й збереження власних традицій було свідомою метою Київського митрополита... Діяльність цієї людини, безумовно, сприяла духовному єднанню українського народу, утвердженню на Україні культурного єдиного простору‖.

 Час, у який жив  і діяв П. Могила, був часом  значущого історичного повороту  в долі українського народу, пов’язаного  з національно  визвольним  рухом і підготовкою культурно-історичних  умов для соціальних і просвітницьких реформ.

У роки митрополитства Петра Могили (1633-1647) з його ініціативи та безпосередньої участі у Київській митрополії відбувся справді історичний процес реформування. Це стосувалося і відносин з владою та її становища у державі, і внутрішнього устрою, і культурно-освітньої діяльності. Саме тут Могила найповніше виявив себе як політик, церковний діяч. Значущість результатів церковних реформ для Київської митрополії, усього православного світу дозволяє нині говорити про Могилянську добу в історії українського Православ’я та і про саме українське православ’я – як своєрідний феномен національного життя. Як відзначив М.С. Грушевський: ―це правління стало

епохою в українськім церковнім життю.

 Петро Могила глибоко усвідомлював весь тягар відповідальності, який він взяв на свої плечі, ставши митрополитом, прагнув виправдати сподівання православного загалу, спростувати поширювані недоброзичливцями чутки про його користолюбні цілі, був сповнений енергії й рішучості реалізувати свої масштабні наміри. Епоха й доля дали новому митрополиту більше можливостей, ніж мали його попередники

Петро Могила був цілком людиною свого часу - магнатом за походженням і вихованням, політичним і державним діячем за здібностями, він представляв одну із 27 найбагатших й знатних родин держави, а тому був серед тих, хто визначав її церковну та державну політику.

Церковних діячів, які працювали  для досягнення певних цілей, насамперед забезпечення належних суспільних умов існування Церкви, варто розглядати як політиків. Церковна політика Петра Могили нагадує про моральний вимір такої діяльності - бо не може політик чинити ―проти совісті‖.

Митрополит Петро розумів, що потрібно шукати вихід із того небезпечного становища, коли ―Русь нищить Русь. За цим лаконічним і водночас об’ємним визначенням загальнонаціональної проблеми відчувається патріотична позиція і велика відповідальність за долю української Церкви, українського народу та України в цілому.

Петро Могила був одним  із творців, ініціаторів ―проекту утворення українського чи навіть Київського патріархату, спорідненого з ідеєю відродження єдиної вселенської християнської Церкви під егідою Папи‖. Почалися активні спроби по зближенню Православної та Католицької Церков шляхом переговорів, які отримали у Ватикані назву ―універсальної унії‖.

 Переговори тривали з 1623 до 1646 року, а з 1627 р. їх центральною фігурою стає Петро Могила. Київський митрополит своїми реформами та радикальними організаційними діями в Церкві довів свою спроможність до здійснення кардинальних змін та перетворень, якими захоплюються й зараз. Однак переговори не дали очікуваних результатів .

Митрополит Петро Могила високо цінував своє елітне походження. Орієнтуючись на згоду з верховною владою, він цілеспрямовано проводив урядову політику по об’єднанню православних з уніатами не шляхом насилля чи зради, як це робив Мілетій Смотрицький чи Касіян Сакович, а шляхом інтелектуального єднання на високому науково-богословському та освітньому рівнях. Він поставив собі за мету викоренити серед православних дух релігійної війни за допомогою замисленої ним церковно-культурної програми, яка включала в себе організацію системи шкільного навчання, складання ―Сповідання віри та ревізію богословської літератури.

 Апологети Петра Могили схильні вважати, що в боротьбі проти католицької експансії він використав зброю своїх супротивників – науку та освіту. М. Костомаров пише: ―це природно було Петру Могилі зупинитися на тому способі навчання, який царював в державі, де він жив і для якої приготував своїх ―руських питомцев, тим паче, що спосіб цей задовольняв його найближчу мету – виховати покоління захисників руської віри та руського народу в польському суспільстві.

      Це, безсумнівно, є правильним, оскільки в той час політичною метою Святителя Київського було збереження лояльності православної пастви й ведення Церков в напрямку визначеної державою церковної політики: ―з’єднати Русь з Руссю та вивести її з-під юрисдикції та впливу зарубіжних релігійних центрів в особі східних патріархів та ненависної Москви. Незважаючи на його православну віру, як і на те, що в 1640 році він надмірно славословив царя Михайла Федоровича, в якого прохав матеріальної допомоги на київські святині та дозволу (так і не одержаного) заснувати у Москві монастир, де київські монахи могли б навчати боярських синів і простолюд грецької та слов’янської мов, Могила залишався політичним антимосковитом.

 Це була складна дипломатична гра, багато кому незрозуміла й зараз. Головними опорними пунктами у полі зору Могили були Київ, Варшава, Ясси і Царгород - не Москва. Вважати це його помилкою, винуватити його за це, називати його релігійну політику ―латинським псевдоморфозом православ’я- означає, нехтуючи фактами, натякати, що еталонна міра православ’я знаходиться в Росії. Що стосується богословських поглядів Могили, то варто не забувати про присуд, винесений йому православними сучасниками. У 1642-1643 роках грецькі православні патріархи та ієрархи визнали погляди Могили нормальними, розглянувши і схваливши його ―Православний Символ віри. Офіційно затверджений, цей документ здобув високу оцінку. У ХVІІ-ХVIII ст. усі глави православних церков включно з Андріаном, останнім московським патріархом перед Петровими реформами, вважали його офіційним визнанням православної віри. Також варто пам’ятати про той факт, що саме Українська Православна Церква Руського Патріархату перша канонізувала митрополита Петра.

 Петро Могила у церковних справах виявляв і дипломатичний хист. Важливим чинником духовного єднання українського народу він, як ми знаємо, вважав Церкву, яка в умовах підпорядкування польській короні була найвищою владою, що нерідко прибирала на себе й певні державні функції. В своїх творах, зокрема в ―Літосі, Могила наполягав на тому, щоб Церква була незалежною від світської влади і в такий спосіб сприяв формуванню власних, тобто укранських владних інституцій, не підпорядкованих польським. Тобто він розумів Церкву як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби.

 Митрополит Петро був людиною несхибного політичного чуття. Він спирався на досвід попередників, але тих, які не мали ухилу ні в бік московської ортодоксії, ні в бік католицизму. Важливими у практичній діяльності були його зв’язки у вищих світських колах, при королівському дворі. Але вирішальними чинниками у здійсненні Могилиних планів були його риси видатної, талановитої особистості, його енергійність, рішучість і цілеспрямованість, організаторські і дипломатичні здібності, вміння знайти найкоротшу дорогу до мети, використати існуючі можливості, зосередити зусилля й створити необхідні умови для успіху. Основним державотворчим чинником Могила вважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Він знайшов компроміс, зміцнив зв’язки з провідними верствами руського суспільства - православною шляхтою та її лідерами, з міщанами, козаками, братствами, що сприяло успішному здійсненню його намірів. Розв’язання цьо155 го важливого завдання стало передумовою політичної консолідації, здійсненої Б. Хмельницьким .

 В той же час Петро Могила належав до тих мислителів, які добре розуміли консолідуюче значення для нації не лише Церкви, а й держави. Саме тому в його творах посідають важливе місце роздуми про прийдешню українську державність. В них він орієнтувався на сильну спадкоємну монархічну владу, обмежену, однак, законом. Право і мораль він ставив вище за особисту волю володаря, що було властиве державній практиці північного сусіда. Могила настільки вивищував закон над будь-якою владою, як громадянською, так і церковною, що говорив про нього не лише як про дар Божий, але як про самого Бога, котрий дав цей дар. І як перед Богом усі рівні, так, на його думку, і всі громадяни держави, незважаючи на те, багаті вони чи бідні, належать до шляхти чи простолюду, повинні бути рівними перед судом і законом, і ця рівність стане основою їх єдності. Не дивлячись на це, чого Могила та його наступник на київському престолі Сильвестр Косів добивалися та так і не змогли добитися - це рівних прав руського народу в межах Речі Посполитої .

Ідеї і діяльність П. Могили сприяли духовній єдності українського народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, що було необхідною передумовою подальшої політичної консолідації. Заслуга Петра Могили полягала в тому, що йому та його сучасникам вдалося в цілому природно адаптувати на українському православному ґрунті кращі здобутки європейської духовності. Митрополит довів, що видатний церковний діяч за певних умов може стати головним виразником інтересів народу, перетворитися у фактичного лідера руської нації. Своєю всебічною діяльністю він повернув Києву стародавнє значення культурного та політичного центру Русі.

Висновок

Петро Могила був одним  з найяскравіших діячів національної культури свого часу. Його багаторічна  діяльність стала епохою культурного та церковного відродження. Петро Могила надав українській православній церкві чітку організаційну структуру, підніс освіту духовенства. Великий внесок зроблений П. Могилою в розробку й утвердження церковних обрядів. З метою наближення церкви до народних традицій Могила ввів обов’язкову проповідь з елементами українських культурних традицій.

Петро Могила є автором численних теологічних творів. В яких було сформульовано літургійні. Ритуальні та догматичні норми. Своїми публікаціями митрополит сформував українську богословсько-філософську думку. Він організував підготовку і видання фундаментальних для встого православного світу книг – «Православного сповідання віри» , «Требиника», які мають і зараз велике церковне, культурно-історичне та національне значення.

Складовими частинами  діяльності П. Могили були відбудова  та реставрація за власний кошт стародавніх  національних православних святинь  – Києво-Софійського собору, Десятинної церкви. Церкви Спаса на Берестові та Кирилівської церков.

Петро Могила – епохальна  постать і виняткова особистість  в історії українського народу. Завдяки  його культурно-освітній діяльності була створена церковна і культурна еліта  тогочасної України. Як людину ренесансного світогляду 1 діяча християнського гуманізму, репрезентує П. Могилу його послідовна толерантна діяльність і  пошуки конфесійного порозуміння і  примирення церков. Випередивши час  своєю екуменічною діяльність. Він  ставив перед українською нацією ті завдання. Які надзвичайно актуальні сьогодні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Артемова Л.В. Історія педагогіки України: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 424 с.
2. Мосіяшенко В.А., Курок О.І., Задорожна Л.В. Історія педагогіки України в особах: Навчальний посібник. – Суми: ВТД "Університетська книга", 2005. – 266 с.
3. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М. Пічі. – Львів: "Новий Світ – 2000", 2004. – 277 с.
4. Юрій М.Ф. Соціологія. – К.: Дакор, 2005. – 552 с.
5. .Дзюба О. Петро Могила: церковний і освітній реформатор // Світогляд. – 2007. – №4. – С.12-20.
6. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети/ В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. — К.: Вища шк., 2002. — 358 с.;
7. Садовяк Д. Петро Могила – митрополит Київський. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000. – 160 с.;
8. Шевченко І. Сутність людини у працях професорів Києво-Могилянської Академії (XYII-XYIII сторіччя): Могила Петро // Філософська думка. — 2000. — № 5. — С. 123-135;
9. Хохун-Політова С.В, Петро Могила як фундатор нового ренесансного світогляду в українській культурі першої XVII половини століття// Вісник ДАККіМ. – К., 2010. №1. – С. 155 – 164.