Суть «соціального ринкового господарства» ( В.Ойкен,А. Мюллер-Армак, В.Репке, О. Рюстов)

Зміст

Вступ

1.Суть «соціального ринкового господарства» ( В.Ойкен,А. Мюллер-Армак, В.Репке, О. Рюстов)

2.Людвиг Ерхард- теоретик і практик «соціального ринкового господарства»

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

"Соціальне ринкове  господарство" - це шлях до економічного  гуманізму. 
В. Репке

Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре-дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо-ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь-ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо-вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю-вання економіки.

Основоположником неоліберального  напрямку німецької еконо-мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре-тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми-лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ-ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред-ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав-жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен-тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти-ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Німецький неолібералізм часто  називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи - журналу «Ор-до», заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.

1.Суть «соціального  ринкового господарства» ( В.Ойкен,А. Мюллер-Армак, В.Репке, О. Рюстов)  

Основоположником неоліберального  напрямку німецької економічної  теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.

Економічний ідеал В. Еукена - соціальне вільне ринкове господарство, основними принципами якого є свобода особистості, торгівлі, вільні ціни і вільне ціноутворення, вільна конкуренція. А. Мюллер-Армак у книзі "Управління економікою і ринкове господарство" (1964 р.) вперше концептуально виклав ідею поєднання принципу "свободи ринку" і справедливого розподілу за принципом "соціального вирівнювання", а також вперше використав термін "соціальне ринкове господарство". Він писав, що сенс соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. "Соціальне вирівнювання" розв´язує проблему однобічного ринкового утворення доходів частково за допомогою соціальних витрат держави, але головно – через проведення певної податкової політики. Соціальне ринкове господарство аж ніяк не ідентичне вільній ринковій економіці, для якої не властива така функція, як вирівнювання, згладжування гострих соціальних відмінностей та конфліктів. Розробки в цьому напрямку продовжили В. Репке, Л. Ергард та ін. До того ж про створення моделі "соціального ринкового господарства" як основного завдання економічної політики країни оголосив сам канцлер ФРН К. Аденауер у передмові до книги В. Репке "Чи правильна німецька економічна політика?" (1950 p.).

Згідно з концепцією В. Репке, "соціальне ринкове господарство" - це шлях до економічного гуманізму. У книзі "Гуманне суспільство" він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму - персоналізм, концентрації влади - свободу, централізму - децентралізм, організації - спонтанність тощо. Погоджуючись з думкою В. Репке, Л. Ергард у 1957 р. констатував початок другого етапу "соціального ринкового господарства" в ФРН. Згодом в одній зі своїх публікацій початку 60-х років Л. Ергард зазначав, що саме "вільна конкуренція є передусім основним елементом соціального ринкового господарства".

Модель соціального ринкового  господарства своєю популярністю зобов´язана ефективній економічній політиці Ергарда, що забезпечила досить високі темпи зростання. Це була політика, спрямована на усунення суперечностей, на підтримку підприємництва, створення умов для зростання життєвого рівня середніх верств.

Конкретні заходи уряду, що посилювали регулятивну діяльність держави, означали відхід від теоретичної  програми Еукена і його колег, але концепція і практика "глобального регулювання", як і раніше, подавались під звичними, досить популярними гаслами неолібералів. Інтеграція Східної Німеччини в економічний простір ФРН також здійснювалась згідно з принципами соціального ринкового господарства.

Отже, соціально-економічна програма і конкретна модель західнонімецької економіки відрізняються від  теоретичної концепції неолібералів. Однак незаперечним є те, що реформа Ергарда спиралась на теоретичні розробки Еукена, а теорія Еукена, яку спочатку неокласики зустріли непривітно, набула широкого визнання завдяки "економічному диву" у післявоєнній Німеччині, яке було здійснене за участю і керівництва Ергарда.

Основними елементами структури  соціального ринкового господарства є:

—     конкурентний лад, який заснований на приватній власності на засоби виробництва; конкуренція сприяє економічному зростанню, підвищенню продуктивності, технічному прогресу. Конкуренція може виконувати і соціальну функцію, будучи інструментом забезпечення самостійності господарювання, стимулом пошуку оптимальних рішень;

—     ринок, який виступає як координуючий механізм і регулятор господарської діяльності;

—     домашні господарства, промислові, сільськогосподарські, банківські, торговельні та інші підприємства виступають як суб´єкти господарювання;

—     держава, яка за допомогою політики зміцнення конкурентного ладу забезпечує і контролює загальні умови функціонування ринкової системи та сприяє соціальному вирівнюванню, обґрунтування особливої ролі держави.

Традиційні ліберали виступали  проти будь-якого втручання держави  в економічне життя. Неоліберали не тільки допускають, але й вважають за необхідне таке втручання. Це можна пояснити низкою причин. В основі господарської системи повинна бути вільна ринкова економіка, конкурентний ринок. Але умови конкуренції не реалізуються автоматично, вимагається створення певних передумов. Економічний лад, стверджував Еукен, не запроваджується сам собою, не нав´язується економічною дійсністю. Цей економічний лад повинна встановити держава. Економічна політика потребує функціонуючої держави, а певна політика економічного ладу потрібна для того, щоб зробити державу функціонуючою.

Обґрунтовуючи принципи економічної  політики, Еукен стверджував: політико-економічна діяльність держави має бути спрямована на створення форм економічного ладу, а не на регулювання економічного процесу.

В. Еукен заперечував об´єктивність законів економічного розвитку. Він писав про те, що "ми не знаємо законів, за якими розвивалася історія". Економіст при виробленні економічної політики вважав пріоритетними інтереси людини, її культурно-духовні запити. "Думки людини, - писав він, - її духовний стан є для напряму економічної політики набагато важливішим, ніж самі господарські факти". І далі: "Не з економічних фактів випливає господарська політика, а передусім з думок людей про економічні факти".

Ці висловлювання В. Еукена належно аргументують засади неоліберальної господарської політики в конкретних умовах післявоєнної Німеччини. Водночас вони служать матеріалом для характеристики економічного світогляду одного з провідних представників Фрайбурзької наукової школи.

Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування "вільного ринкового господарства", В. Репке та Л. Ергард визнавали за необхідне протиставити будь-якому вияву анархії виробництва відповідні заходи державного втручання, які забезпечили б "синтез між вільним і соціально обов´язковим суспільним ладом". Для класичного лібералізму характерна концепція держави "нічного сторожа": її функції - охорона спокою і майна громадян. Роль держави згідно з уявною ілюстрацією Репке - Ергарда, порівнюється з обов´язками судді (арбітра) на футбольному полі, який суворо спостерігає за діями футбольних команд згідно з певними правилами, але не має права безпосередньо брати участь у грі. Інакше кажучи, держава для забезпечення існування "соціального ринкового господарства" як "ідеального типу" вільного ринкового господарства повинна стежити за дотриманням "правил" вільної конкуренції ("чесної гри"), контролювати умови ціноутворення і перешкоджати спробам запровадити монопольні ціни, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій. Деякі неоліберали, наприклад, Олександр Рюстов (1885-1963) припускали навіть націоналізацію монополій.

Важливою передумовою  виконання державою її функцій є  напрацювання і проведення чіткої економічної  політики, у тому числі специфічної  соціальної політики, спрямованої на досягнення економічного, соціального  і політичного ладу, бо вони тісно  взаємопов´язані.

Щодо аналізу економічного механізму і закономірностей  його функціонування, то неоліберали не запропонували нових теоретичних конструкцій. Модель соціального ринкового господарства включає в себе лише положення досить загального характеру: приватна власність як передумова конкуренції, вільна конкуренція як обмежувач негативних моментів, що породжує приватна власність, і ринок без монополістів як регулятор виробництва через механізм вільного ціноутворення.

Умови макроекономічного  розвитку неоліберали пов´язують зі стабільністю грошового обігу. Причини економічних криз прибічники соціального ринкового господарства шукають у помилковій грошово-кредитній політиці. Коливання кон´юнктури, на думку Еукена, може нейтралізувати "грошовий стабілізатор". Неоліберали основну небезпеку для економіки бачать в інфляції. Вони виступають проти кейнсіанської концепції регулювання економіки шляхом дефіцитного фінансування. Взагалі, затвердженням неолібералів, забезпечення економічного зростання не є безпосереднім завданням державної політики. Вона повинна бути спрямована на створення і збереження умов вільної конкуренції, яка сама собою призведе до економічного зростання. Відкидаючи інвестиційну діяльність держави як таку, що суперечить принципам вільного ринкового господарства, неоліберали не пов´язують економічну рівновагу з повною зайнятістю населення. Вимоги фінансово-економічної політики, що виходять з теоретичних положень неолібералізму, зводяться до забезпечення стабільності грошового обігу, збалансованості державного бюджету і вирівняності платіжного бюджету.

Цільовою настановою соціального  ринкового господарства є завдання досягнення високого рівня добробуту  для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної  свободи і на ґрунті конкурентного  ладу. З цього погляду концепція  соціального ринкового господарства є поки що найобґрунтованішим і доведеним на практиці синтезом лібералізму і державного регулювання в інтересах соціально-економічного прогресу.

У 1965 р. Л. Ергард оголосив про завершення в ФРН програми створення "соціального ринкового господарства", яка перетворила цю державу на "сформоване суспільство".

Згідно з цією концепцією суспільство  в своєму розвитку проходить три  стадії: класове суспільство, плюралістичне  суспільство і сформоване суспільство. У статті 12 тез до "сформованого суспільства" німецькі економісти В. Рійк, Л. Шютце і Р. Вільгельм зазначають, що сформоване суспільство засноване на вільній взаємодії всіх груп та інтересів у підпорядкуванні загальним суспільним цілям. Доктрини "сформованого суспільства", згідно з думкою Ергарда, - це пошук найкращого природного економічного ладу, якого можна досягнути, створивши "соціальне ринкове господарство". У ній категорично заперечуються марксистські ідеї про п´ять форм (типів) суспільного ладу і виробничих відносин та про антагонізм класів. Вона ґрунтується на твердженні В. Еукена про те, що людському суспільству властиві тільки два типи економіки. "Сформоване суспільство", наголошують неоліберали, може розвиватись двома шляхами: демократичним і авторитарним.

2.Людвиг Ерхард - теоретик і практик «соціального ринкового господарства»

Людвіг Ерхард (1897—1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив реальне училище. Після першої світової війни вивчав виробничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі. Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському університеті, став директором інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну поведінку».

Після війни (з 1945 по 1946 pp.) був міністром  господарства Баварії, з 1947 p. — професором Мюнхенського університету, керівником особливого відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради об'єднаної західної окупаційної зони. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард — міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 p. — канцлер ФРН.

Професор, політик-практик, учений-економіст  був автором багатьох праць з проблем кон'юнктури, книжки «Добробут для всіх», що в ній підбито підсумки економічної реформи у ФРН, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу — соціально-ринкового господарства.

Перші кроки Ерхарда як директора  Економічної ради наразилися на протести окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав  скасування всіх дій держави, що регламентували економіку.

Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової реформи, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та забезпечити створення засад ринкового механізму саморегуляції.

Зміст реформи полягав у вилученні  з обігу старої грошової одиниці, блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового інвестування у виробництво та повного виведення з обороту решти безготівкових грошей, погашенні регулярних платежів (заробітна плата, пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в обігу було скорочено до мінімуму^ Крім того, було створено нову фінансову мережу на чолі з Центральним федеральним банком, незалежним від уряду.

Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошовою, полягала в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і квартплати, відмінено нормування споживання та централізований розподіл. Одночасно було прийнято закон, спрямований проти монополізації виробництва, тобто проти обмеження конкуренції.

Особливого значення Л. Ерхард надавав  вільному конкурентному ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон'юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створення умов для його дальшого розвитку.

Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому оподаткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали.

Зрозуміло, що реформування економіки  полегшувалося надходженням матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отримувані суми не були такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.

Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна заробітна плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас поліпшилась ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізувались і економічні процеси.

Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу  держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне справедливим, не може братися до уваги.

Проведення економічної реформи  натрапило на сильний опір спочатку окупаційної влади, яка нав'язувала  власну економічну політику, що мала б сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від країн-переможниць, потім на опір профспілок і політичних партій, не згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про декартелізацію та демонополізацію.

Крім того, згідно із міграційним  законодавством стимулювався приплив  робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабілізації ринку робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий рівень попиту на товари, можливості інвестиційної діяльності. Вони мали конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало протест останніх. Л. Ерхард зумів витримати й ці протести.

Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки корейської кризи (1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався термін дії «плану Маршалла», у зв'язку з чим постала проблема дефіциту торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.

У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949 p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо розвивалося житлове будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х pp. воно стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати витрати держави на соціальні потреби.

Економіка ФРН швидко інтегрувалась  у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів  зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку  обмежувалось правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.

Становлення соціально-ринкової економіки  відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соціально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», завершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

Висновок

Цільовою настановою соціального  ринкового господарства є завдання досягти високого рівня добробуту  для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної  свободи на основі конкурентного  ладу. З цього погляду концепція  соціального ринкового господарства є поки що найбільш науково обґрунтованим  і доведеним на практиці синтезом лібералізму й державного регулювання  в інтересах соціально-економічного прогресу. Мета представників теорії соціального ринкового господарства - досягнення "синтезу" між гарантованою законом свободою в економічній  сфері та зобов'язаннями держави  щодо забезпечення соціальної справедливості та захищеності своїх громадян. Для  країн, які розпочали проведення незалежної національної економічної  політики на принципах демократії та свободи вибору, важливим є критичне переосмислення і врахування теорії і практики німецького ордолібералізму та соціального ринкового господарства, адже нагальною стає необхідність проведення обґрунтованої і потужної державної політики, спрямованої на ринкову трансформацію економічної системи та створення ринкових структур, що саморегулюються.

Список використаної літератури

1. Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. - К., 1999 .
2. История экономических учений. - ч.1. / ред. В.А.Жамин. - М., 1989.
3. Несторенко О.П. Історія економічних вчень. - К., 2000.
4. Ойкен В. Основные принципы економической политики. — М., 1995.
5. Мюллер-Армак А. О свободе и социальной справедливости / Предложения по осуществлению социальной рыночной экономики / Социальное рыночное хозяйство // Политэконом. - 1996. – №1
6. Мюллер-Армак А. Принципы социального рыночного хозяйства / Социальное рыночное хозяйство. Теория и этика экономического порядка в России и Германии. - СПб.: Экономическая школа, 1999). 
7. Ойкен В. Основы национальной экономии. - М.: Экономика, 1996
8. Куликов А.М. Основы экономической теории: Учеб. пособие. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 400 с.
9. Проскурін П.В. Історія економіки та економічних вчень. Нариси економічної цивілізації. Навч. посіб.-К.: КНЕУ, 2005.-372 с.
10. В.Єременко Історія економічної науки», 2008.