Свобода совісті

Вступ 

Свобода совісті  — суспільний феномен, що перебуває  у нерозривному зв'язку із сенсом, світоглядними  координатами буття людини. Міжнародна релігієзнавча думка виділяє свободу совісті поміж інших прав і свободи особистості як центральний, стрижневиq принцип, на якому грунтуються не лише права, суспільна безпека, гідність людини, а й повага до її світоглядних орієнтацій, переконань.

Надзвичайно важливою у контексті релігієзнавчого  осмислення історії становлення, генезису, інституалізації релігії в Україні, її функціональної ролі та місця в українському соціумі, характеру і змісту державно-церковних відносин, релігійної ситуації постає проблема свободи совісті. Актуальність означеної проблеми як в теоретичному, так і в практичному аспектах визначається передусім тим, що свобода совісті в концептуальному плані цілком справедливо розглядається як одна з найцінніших свобод людини, тобто вона визнається як фундаментальна загальнолюдська цінність, як важливий елемент життєдіяльності особистості та суспільства.  
 
 

 Сутність  свободи совісті, її формування  і розвиток 
 

Як поняття «свобода совісті» відображає умови, за яких можливе вільне самовизначення особистості в світоглядній сфері буття, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація. За своїм змістом це поняття «свобода совісті» багато-аспектне. Його сутнісне навантаження нерідко визначається в залежності від предметного поля дослідження: філософія, етика (філософсько-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне).

Філософський  аспект свободи совісті. В найбільш загальному (філософському) тлумаченні: свобода совісті виявляє себе як внутрішня здатність особистості оцінювати, осмислювати різні світоглядні парадигми, вільно, без будь-якого зовнішнього силового спонукання, лише за велінням власної совісті, самовизначатися щодо них і діяти, здійснювати вчинки, творчо самореалізуватися у системі координат свого світоглядного вибору.

У філософській інтерпретації свобода совісті  постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивідуума, спрямованих на його самовизначення в духовній реальності щодо граничних життєвосмислових засад свого буття.

Духовне, зокрема  світоглядне, самовизначення особистості  повноцінне лише тоді, коли воно у своїй внутрішній сутності не спричинене зовнішніми спонукальними чинниками.

У філософському  розумінні свобода совісті виявляє  себе як атрибут особистості, адже визнання свободи совісті — це визнання цінності особистості, її духовного  суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини — і Богу, зв'язок з яким є для неї сенсом і метою життя.

Правовий аспект свободи совісті визначається сукупністю юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі реалізації свободи совісті. Свобода совісті може бути об'єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному вияві там, де «силове поле» дії свободи совісті одного «Я» перетинається з «силовим полем» дії свободи совісті іншого «Я».

Зауважимо, що держава  через закон встановлює лише межі, можливості, гарантії зовнішнього вияву  свободи совісті. Однак право  не може регулювати процес світоглядного  вибору. Скажімо, для релігійного  самовизначення особистості свобода совісті як право є формально зовнішнім. Совість у кожної людини вільна онтологічно — держава не дає, не «дарує» права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, у якому, наприклад, віруючий індивід мав би змогу вільної самореалізації згідно з вибором своєї совісті. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом права і не регулюється ним.

Кожна людина має  сама визначити форми, способи, шляхи  пізнання істини, сутності трансцендентного, свого єднання з Богом. Аюдина від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у вирішенні та захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа його совісті. Сфера совісті — це приватна сфера особистості. Держава не має втручатися у цю дуже тонку й делікатну царину людського буття.

Для чіткішого  осмислення змісту свободи совісті, її структури, форм практичного вияву  в релігієзнавчому та правовому аспектах важливо більш чітко визначитися щодо сутності окремих понять.

Релігієзнавче осмислення свободи совісті дає  змогу усвідомити її сутність саме в предметному полі релігійного  самовизначення і самореалізації особистості. Потреба в релігії, релігійних цінностях, орієнтирах породжує потребу в духовній свободі, а отже, і в праві на її здійснення. Релігієзнавчий зміст свободи совісті, а саме свободи релігійної совісті, розкривається через поняття: «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода в релігії», «свобода церкви».

Нерідко юристи, релігієзнавці, зокрема теологічно орієнтовані, розглядають поняття  «свобода совісті» як тотожне поняттю  «свобода релігії». Ці поняття взаємопов'язані, проте не тотожні.

Свобода релігії  — це один з найважливіших елементів структури свободи совісті. Як релігієзнавча категорія саме в предметному полі свого вияву — ставлення людини до релігії — «свобода совісті» розкриває свій зміст через поняття «свободи релігії». Останнє містить основні аспекти свободи совісті: самовизначення індивіда щодо релігійних цінностей, орієнтирів, а також відповідне зовнішнє релігійне самовираження на їх основі.

Свобода релігії  у зазначеному контексті виявляє  себе у двох аспектах: як свобода  вибору релігії і як свобода релігійного  культу. Розглядаючи ці поняття у поєднанні їх внутрішнього і зовнішнього аспектів вияву, зауважимо, що перший з них розкриває свою сутність через поняття «свобода віросповідання», а інший стосується соціально-правових можливостей функціонування релігійних організацій і характеризується' поняттям «свобода церкви».

Свобода віросповідання — поняття, яке в релігієзнавчій і правовій літературі зустрічається  частіше, ніж поняття «свобода релігії», важлива складова структура останньої, що характеризує можливості для особистості вільно, без зовнішнього примусу сповідувати у прийнятний для неї спосіб будь-яку релігію — предмет свого самовизначення.

Свобода церкви — поняття, що характеризує соціально-правові  можливості функціонування релігійних організацій (церкви, релігійних асоціацій, громад віруючих). Якщо свобода віросповідання за своєю суттю — це вид індивідуальної свободи, то поняття «свобода церкви» репрезентує вид суспільної свободи.

Релігійна організація, як вільне суспільне утворення громадян-одновірців, має свою внутрішню структуру, статут, який регулює не лише проблеми, пов'язані з віросповіданням, культовими діями, а й питання дисципліни, господарської, фінансової діяльності. Релігійні об єднання вступають у певні відносини з державою, іншими світськими організаціями, іншими конфесіями. Ці відносини, як і позакуль-това діяльність церкви (релігійних організацій), виходять далеко за межі предметного поля свободи совісті. Однак вони є невід'ємним елементом «силового поля» свободи релігії, свободи церкви. Останнє характеризує ступінь автономності, незалежності її внутрішнього устрою, структури, управління, канонічної діяльності від державних чинників, а також відбиває суспільні, економічні, політичні, правові можливості діяльності церкви та її структурних підрозділів.

Свобода церкви містить у своїй структурі  свободу створення релігійних груп, об'єднань; свободу діяльності церковних  організацій та управління; свободу  господарської і фінансової діяльності; повну рівність у правовому відношенні всіх релігійних спільностей, які функціонують у державі.

Свобода в релігії  — поняття, яке визначає міру свободи, яку допускає будь-яка релігійна  організація для своїх громадян-од-новірців у тлумаченнях окремих положень релігійного вчення, рішень вищого релігійного органу щодо необхідності тих чи

інших культових  дій. Йдеться про свободу думки  віруючих, можливість релігійної самореалізації їх у певній релігійній спільноті. Цей аспект свободи релігії — свобода в релігії — постає безпосередньо як вияв свободи совісті. Слід зазначити, що реалізація принципу свободи релігійної думки майже в усіх конфесіях, за винятком окремих протестантських церков та неорелігійних утворень, є дуже проблематичною.

Поняття «свобода совісті» («свобода релігії») історично, в практичному і науковому  контексті вживалося як категорія права. Водночас воно взаємопов'язане з розвитком суспільства, держави, ставлення останніх до світоглядних орієнтацій людей, ^передусім релігійних, до різноманітних конфесій та їхніх інституцій. Свобода совісті (як правове поняття) виникла за певних соціально-історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях свого формування й утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, віросповідання до права особистості на свободу свого волевиявлення щодо вибору світоглядних (релігійних чи арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей.

З одного боку, свобода  совісті постає як результат суспільно-індивідуальної реакції на суперечності, переслідування, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що мали місце в історії розвитку кожного суспільства саме в системі відносин «держава — релігія, церква — людина». З іншого — як важливий принцип вирішення цих проблем, як правова гарантія унемож-ливлення насилля, примусу в справах совісті. Як категорія права, як практична цінність свобода совісті утверджувалася в період буржуазних революцій XVIII—XIX ст., що декларували рівне право для кожного члена суспільства, яке б захищало його як людину, наділену невідчужуваними правами, зокрема і правом на свободу совісті; ставило б в однакові з усіма відносини до влади, робило б його автономним, уможливлювало б її вільний і самостійний вибір духовних орієнтирів, цінностей, власних суджень і поведінки. Однак, перш ніж стати надихаючим гаслом на прапорі буржуазних революцій, вона пройшла тернистий шлях свого становлення, народжувалася та розвивалася у боротьбі багатьох людських поколінь за право на свободу думки, переконань, совісті.

У кожну епоху  проблема свободи совісті, свободи  релігії поставала і вирішувалася залежно від змісту й характеру суспільних відносин, від рівня розвитку соціуму, продуктивних сил, від потреб та історичних завдань, які порушувалися перед суспільством, інтересів та мети того чи іншого класу, навіть світоглядних уподобань окремих правителів. Світова історія (особливо в її християнському аспекті) зберігає з цього приводу чимало свідчень.

Релігійна нетерпимість, нещадне придушення будь-якого інакомислення  активно проявилися ще в процесі  формування монотеїзму, перетворення християнства в державну релігію, зміцнення союзу «олтаря і трону». Християнська церква активно використовувала всю систему державної влади Римської імперії для боротьби з язичеством, іновірцями, інакомислячими, єретиками. Скажімо, за правління імператора Феодосія І в 391—392 pp. виник на державному рівні інститут, метою якого було виявлення інакомислячих, боротьба проти єретиків і язичників.

Світський меч  активно використовувався християнською  церквою і в феодальну епоху. Церква в той час була органічно  вплетена в суспільно-політичну та економічну систему держави, поставала як «загальна санкція всього існуючого». Це був період цілковитого панування церкви, релігійного насилля і нетерпимості. Для боротьби з єретиками була створена інквізиція. За свідченням французького філософа-просвітителя Вольтера, жорстокість, з якою переслідувалися єретики, релігійні опозиціонери, призвела до того, що населення Європи скоротилося майже на третину. В окремих наукових публікаціях знаходимо дані про те, що загальна кількість жертв інквізиції становила 9—12 млн чоловік.

У цей складний історичний період активно порушувалися і обстоювались ідеї віротерпимості, релігійної свободи і навіть свободи  в релігії. Ці ідеї, як і вимоги «свободи в поясненні святого письма», вільного вибору релігії, набули розвитку в епоху Відродження та Реформації. І якщо представники Відродження певною мірою теоретично обгрунтували віротерпимість, свободу релігії, свободу віросповідання, то період Реформації характерний спробами перевести ці ідеї в практичну площину. Протестантизм став своєрідним провідником ідей, зокрема свободи релігій, совісті нового класу (буржуазії), що зароджувався. Важливим, спільним як для періоду Відродження, так і для періоду Реформації було активне заперечення принципу релігійної виключності й протиставлення йому принципів свободи совісті саме як свободи релігійної совісті, як права сповідувати будь-який релігійний культ.

У 95 тезах М. Лютера, оприлюднених у Віттенберзі в 1517 p., а також у його реформаторському творі «Про свободу християнина» (1520 p.), знаходимо чітке розуміння ним принципів релігійної свободи, віротерпимості, свободи релігійних організацій. В оболонці теологічних міркувань М. Аютер стверджує свободу релігії як перший всезагальний принцип правосвідомості, трактуючи вияв совісті як процес інтимно-особистісний. Передусім це підтверджує відомий вислів М. Люте^а про те, що «в справах совісті Бог хоче бути один і тільки Його слово може владарювати». Він наголошував на тому, що будь-який закон, який поширює свою владу на совість людини, не лише зазіхає на права Бога, а й творить нерозумну марну справу, бо нікого не можна примусити вірити. Зазначимо також, що М. Аютер виступав не проти будь-яких законів, що обмежують самостійність християнина, а лише проти тих, які спрямовані на попередню цензуру совісті, що, за його висловом, «встановлюють букву над духом».

Вагомий внесок у розвиток й обгрунтування принципів  релігійної толерантності, свободи  совісті, релігії зробили представники соціанства (XVI—XVII ст.), які ввійшли в історію як непримиренні противники насилля у справах віри.

Конфесійний плюралізм, який поширився у Західній Європі як наслідок Реформації, піддав сумніву  ідею державної церкви, порушив проблему необхідності відокремлення церкви від держави.

Свобода совісті (свобода релігії) як категорія права, що несла в собі вимогу необхідності забезпечення права для людини бути вільною у виборі релігії, здійснення релігійних обрядів, права, що виключало б будь-яке насилля над її совістю, була обгрунтована в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, Т. Мора, Ж. Бодена, М. Монтеня, Б. Спінози, П. Бейля, Ж. Мельє, Т. Гоббса, Д. Толанда, А. Коллінза, Дж. Локка. Вони зробили значний внесок у розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому відображенні. Зокрема, Дж. Локк не лише був активним захисником принципу віротерпимості, а й переконливо і всебічно обгрунтував принцип свободи совісті ^свободи релігії) як невід'ємного природного права людини. Його «Лист про віротерпимість» (1685 р.) містить чіткі положення щодо сутності свободи совісті, вимоги надати громадянам повну свободу у виборі й сповіданні релігії, обгрунтування принципу відокремлення церкви від держави, забезпечення рівноправ'я усіх віросповідних напрямів, егалітарності громадян незалежно від їхньої релігійної належності. «...Свобода совісті, —зазначав Дж. Локк, — є природне право кожної людини... і нікого не варто силувати в питаннях релігії законом чи силою».

Найбільш радикальними провідниками ідей свободи релігії, віросповідань, совісті в XVIII ст. були французькі просвітителі Ф. Вольтер, Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, а також німецький філософ Л. Фейербах. Характерно, що окремі з них під правом на свободу совісті розуміли не лише право сповідувати будь-яку релігію, а й право бути невіруючим, атеїстом.

Вони захищали право кожної людини на свободу думки, на суверенне духовне життя. Слід зазначити, що ідеї свободи совісті, свободи релігії, віросповідання в  контексті теорії природного права  були втілені прогресивними державними діячами США Т. Джефферсоном, Г. Пейном, Б. Франкліном, Дж. Медісоном в існуючу дійсність і знайшли своє відображення у «Біллі про встановлення релігійної свободи» та в Декларації незалежності. Остання за своєю сутністю, за К. Марксом, була першою декларацією прав людини. Принципи свободи віросповідання, закладені творцями американської конституції у первинному документі 1787 p., а згодом у Першій поправці 1789 p., діють в США і донині.

Варто ще раз  зауважити, що законодавче проголошення права людини на свободу релігії, свободу совісті лише санкціонувало те, що визріло в умонастроях людей, суспільній свідомості.

У науково-історичному  контексті буде доречно згадати  і про значний внесок у розробку теоретичних концепцій свободи  совісті, обгрунтування її принципів, здійснений авторами декрету Паризької комуни про свободу совісті, а згодом К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним. І хоча ці ідеї в своїй практичній реалізації набули класово-ідеологічного забарвлення зі значним зміщенням акцентів на атеїзацію громадян, насильницьку ліквідацію релігії в теоретичній своїй іпостасі, вони розкривають справжню сутність свободи совісті.

Саме життя, історія  розвитку суспільства вимагали, щоб  свобода совісті була законодавчо  закріплена в актах як право, що гарантує недоторканність совісті людини в питаннях її ставлення до релігії.  
 
 

 Прояв  свободи совісті за сучасних  умов 
 

Будучи формою суспільної свідомості, релігія тісно пов'язана з правом. Цей зв'язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем, так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріплення в системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки релігієзнавчого, а й юридичного аналізу. Вона набуває подальшої актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного процесу в Україні, пов'язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної злагоди, толерантних взаємин між сакральними і секулярними видами духовної культури, паритетності між релігійними і вільнодумними ідеями. Тому пропонуються до розгляду такі питання:

1. Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії.

2. Особливості  українського закону про свободу  совісті та релігійні організації. 

1.Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії. В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії "свобода совісті" — це право громадян сповідати будь-яку ре¬лігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті є однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. За висловом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона "є найбільш цінною з усіх свобод".

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними мо¬ментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона охоплює індивідуалізовані, суб'єк-тизовані, включені до мотиваційної і емоційно-вольової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується  і формується суспільством передусім  через вплив безпосереднього  соціального середовища, в якому  знаходиться індивід. Чинники соціуму  формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб.

Разом з тим  кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є суб'єктом  права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне стано¬вище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і сво¬бод.

Основний зміст  правового статусу особи —  це її права та правові гарантії, її обов'язки й відповідальність за їх виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою. Свободу совісті необхідно розгля¬дати і як правове явище, в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві  фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися усіма членами. В рабовласницькому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свободи совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя  панував релігійний світогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов'язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлення до релігії. В такому значенні його проголосили у XVI—XVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі просвітителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О. Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті.

У західному  суспільстві свобода совісті трактується як право вільного вибору того чи іншого віросповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та церковних організацій в суспільному житті вкрай принижувалася, водночас атеїстично-просвітницька діяльність фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над свідомістю громадян. "Атеїзація" державної політики призводила до численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгортається досить повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захи¬щає невід'ємні права людини як від надмірної клерикалізації, так і від однобічної атеїзації.

Отже, свобода  совісті тісно пов'язана зі становищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання у різних політичних регіонах.

Тісне поєднання  релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) кле¬рикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам ваххабістського типу (засновником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеї¬зму, то він заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими судами. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант  клерикальної держави створено в  Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїль¬ське громадянство надається тільки євреям, а євреями, згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повно¬важення у галузі політики, управління державою, регулюванні сімейно-шлюбних відносин. Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах  формально декларується свобода  віросповідання, але водночас існують  привілейовані релігії й релігійні  течії: у арабських країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм; в Греції і Росії — православ'я. Визнання особливого становища тієї чи іншої церкви зафіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Таким чином, в означених країнах не відповідають дійсності механізми конституційного закріплення і правового регулювання принципу свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад, в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква свого часу була відокремлена від держави. Відповідним організаціям надається можливість брати участь в політичному житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої релігії. Такі права розглядаються невід'ємними осо¬бистими громадянськими свободами в конституціях цих країн.