Теорія як форма наукового пізнання

Реферат на тему:

Теорія як форма  наукового пізнання

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Форми наукового пізнання…………………………………………….5

Розділ 2. Суть та ознаки теорії………………………………………………….11

Висновки…………………………………………………………………………15

Список використаної літератури……………………………………………….17

Вступ

Однією з якостей, що відрізняє наукове знання від  ненаукового, є його системність. Це означає, що той емпіричний матеріал яким володіє наука, відповідним  образом організований, зведений в певні класи і групи. Наукове знання має надто складну структуру, воно складається з безлічі самих різноманітних елементів. На "мікроскопічному" рівні науки можна виділити, наприклад, такі елементи, як поняття, судження, умовиводи, що добре відрізняються одне від одного за рядом формальних якостей. Однак вони не висловлюють специфіку наукового знання, оскільки в таких формах здійснюється як наукове, так і донаукове пізнання.

Для системи наукових знань характерно використання більш  великих блоків, якими є – гіпотеза, теорія, модель. Ці форми наукового знання характерні для сучасної науки.

Одним із перших, найзагальніших питань наукової методології є проблема класифікації методів наукового пізнання. Насамперед усі наукові методи поділяються на дві великі групи – на методи емпіричного і теоретичного рівнів наукового пізнання.

Емпіричне знання ґрунтується на безпосередньому досвіді, тоді як теоретичний рівень наукового пізнання передбачає логічне узагальнення досвіду суспільної практики, абстрагування найсуттєвіших властивостей великої кількості одиничних реальних об'єктів і, більше того, конструювання особливого, теоретичного світу, об'єкти якого великою мірою ідеалізовані. Зрозуміло, наскільки відносним та опосередкованим є зв'язок цих змістових характеристик теоретичного знання зі значенням грецького слова (спостереження, розгляд, дослідження). Цілком очевидно, наскільки семантика поняття теорії відрізняється від етимології терміна, від його безпосереднього генетичного коріння, наскільки багатшим та складнішим є сучасний зміст цього поняття. Адже до сказаного слід додати, що за основним своїм призначенням теорія має витлумачувати та пояснювати певну сферу явищ, давати цілісне уявлення про закономірності та сутнісні зв'язки певної галузі реальності.

У співвідношенні емпіричного і теоретичного знання знаходить свою своєрідну конкретизацію у науці діалектична єдність чуттєвого та раціонально-логічного відображення дійсності у людському пізнанні загалом. Проте не слід ототожнювати емпіричне знання з чуттєвим, а теоретичне – з розумовим і логічним. Немає сумніву, що обидві сторони людського пізнання світу, чуттєва та розумова, наявні як в емпіричному, так і в теоретичному пізнанні, адже сплав чуттєвості та раціональності завжди є нероздільним, органічно притаманним людині, інша справа, що різними є і питома вага кожної з цих сторін, і характер їх співвідношення та зв'язку в емпіричному та теоретичному рівнях наукового пізнання. Це випливає з того, що емпіричний і теоретичний рівні суттєво відрізняються один від одного і характером предмета дослідження, і типом застосовуваних при цьому засобів, і якісною специфікою відповідних методів наукового пізнання.

      Теоретичне дослідження активно використовує, насамперед, загальнологічні методи пізнання – такі, як аналіз і синтез, індукція та дедукція, абстрагування і конкретизація, узагальнення й обмеження, аналогія. Усі вони властиві мисленню будь-якої людини, на всіх рівнях пізнання світу починаючи з найпростішого, буденного. Тобто наука по-своєму використовує і вдосконалює те, що наявне в донаукових засобах раціонального пізнання людини.

    Теорія – це найвища, найрозвиненіша форма наукового знання, що містить органічно цілісне уявлення про закономірні та істотні причинно-наслідкові зв'язки між явищами певної галузі дійсності. З усіх форм наукового знання теорія посідає особливо важливе місце, але теоретичний рівень пізнання реалізується за допомогою не самих тільки теорій, але значно ширше – через посередництво цілої низки форм знання, що досягається при цьому.

Розділ 1. Форми наукового пізнання

На теоретичному рівні  наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків  та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних  емпіричного пізнання, а суб'єкт  за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

На теоретичному рівні суб'єкт  користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних об'єктів  до ідеалізованих (ідеальних об'єктів), широко застосовує поняття, які не мають  емпіричних корелятів. Правда, в тій мірі, в якій кожне поняття асоціюється з певною сукупністю сприйнять, уявлень та наочних образів, він має також і чуттєво-сенситивні компоненти. Крім того, елімінація чуттєвого компонента із теоретичного рівня передбачає, що вся наявна в чуттєвому досвіді інформація осмислена та засвоєна новими понятійними засобами більш високого рівня абстракції. Елементарні частки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього чуттєвого споглядання, але показання приладів, що їх реєструють, фіксуються й нашими органами чуття. Інша справа, що ці показання не достатньо лише сприймати, їх треба розуміти. Мова йде про більш високий рівень теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині дійсності. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей [2,19].

Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність – складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання й проявляється в певних логічних формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби. Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо – це не тільки результат, ай форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються цілями пізнання і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства й потребами розвитку самої науки. Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не відображають сповна його специфіку. З цією метою в його методологічному арсеналі сформувалися й набули відносної самостійності такі форми й засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея тощо [5,12].

Історія розвитку суспільної практики й науки засвідчує, що доки люди не вміли та й не могли взятися  за вивчення фактів, вони створювали відірвані від досвіду, схоластичні теорії. Тільки на ґрунті фактів почала розвиватися справжня наука, спершу природознавство, а згодом гуманітарні та суспільні науки. Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають пізнавальний процес. Науковий інтерес породжує потяг суб'єкта до знання, що виявляється спочатку у формуванні проблеми, суть якої полягає у спрямованості зусиль суб'єкта на підтвердження чи спростування певних положень і фактів. Під час процесу формується гіпотеза, котра завдяки експериментальному чи теоретичному підтвердженню веде до формування вищих форм наукового пізнання (концепцій, теорій, ідей) [5,14].

Факт – це не лише чуттєво-дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях суб'єкта, як стверджують суб'єктивні ідеалісти. Матеріалістична філософська традиція розглядає факт як явища, події, процеси, форми руху матерії, котрі увійшли в сферу пізнання, стали предметом і надбанням людської діяльності й культури. Факт – це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики. Знання про об'єкт загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають об'єктивними, незалежними за змістом від свідомості суб'єкта. В цьому розумінні "факт – це неспростовна річ".  Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять, зберігаються й обробляються не самі по собі події чи явища, а їх теоретичні конструкції – як опис цих подій, фактів, як емпіричне знання. Описання об'єктивних (досвідних, експериментальних) фактів, що піддаються спостереженню й можуть бути зафіксовані в мові чи інших знакових системах, становить науковий факт.

Логіко-гносеологічною формою наукових фактів є так звані факто-фіксуючі судження, речення, слова тощо. Особливістю  таких фактів є те, що вони наукові, тобто істинні, перевірені практикою і допускають досвідну перевірку. Це однаковою мірою стосується не тільки фактів природознавства, а й наукових фактів зі сфери гуманітарного та суспільствознавчого знання. Факт має не тільки гносеологічне, а і методологічне значення, оскільки спростувати свідому, логічно послідовну брехню чи помилку можна, лише відшукавши точний, правдивий і перевірений факт, обдумуючи те, що перевірено [3, 21].

Ідея – це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основними з яких є: 1) підсумування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея є й формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної діяльності, й одночасно включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Таким чином, ідея є особливою формою наукового пізнання. Вона не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але також її розвиток у можливості, в тенденції. Вона фіксує не лише суще, а й належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання. Ідея не тільки забезпечує індивіда знанням про об'єктивну дійсність чи її фрагмент, а й дає йому теоретичні рекомендації, "креслення", як і що змінити, перетворити.

Проблема – це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення. Проблема – це суб'єктивна форма відображення необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона одночасно є засобом досягнення й методом пошуку нових знань. Постановка проблеми – це вихід зі сфери уже вивченого у сферу того, що належить іще вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість пізнавальних і практичних можливостей суб'єкта на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема вбирає в себе нове знання, але воно має характер припущення й поряд з істинними положеннями містить і помилки. Проблема – це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст невіддільний від суб'єктивного. Це початковий етап становлення наукової теорії. В цьому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення поставлених завдань, а також визначення меж її застосування. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем і подальшого їх вирішення [3, 24].

Гіпотеза – це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв'язання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення. Після цього гіпотеза замінюється новою гіпотезою або перетворюється на наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не означає, що попередня була непотрібною на певному етапі пізнання, оскільки висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть у тому разі, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідною формою становлення нової. На основі зазначених форм наукового пізнання, їх діалектичної єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція – це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований і в основному доведений вираз основного змісту теорії. Але на відміну від неї він ще не може бути втіленим у чітку систему наукових понять. Концепція не тільки об'ємна, а й змістова сукупність поглядів щодо об'єкта (фрагмента) дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й тлумачення будь-яких явищ і процесів світу. Водночас концепція – це провідна ідея у системі теоретичних і методологічних знань (характеристик, параметрів). Вона органічно поєднує і реалізує пізнавальну й герменевтичну та методологічну функції, забезпечуючи суб'єкт знаннями про навколишню дійсність, методами і фактами пізнання, розробляючи схеми її тлумачення та пояснення. Разом з тим концепція – це провідний задум, котрий визначає життєдіяльність індивіда, стратегію дій людини у здійсненні планів, програм, реформ (концепція перебудови, концепція реформування аграрного сектору економіки, концепція освіти в Україні тощо) [3,26].

Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики об'єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й зв'язки. Наукова теорія відрізняється від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання – своєю точністю, логічністю, організацією, своїм об'єктивним змістом і пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а й дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в системі його зв'язків і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачати нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Звідси – найважливіші функції теорії: пояснення та передбачення. Теорія не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об'єктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози – сценарії майбутнього розвитку.

Усі форми та засоби наукового пізнання – ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія – взаємопов'язані й взаємозумовлюють одна одну. 
Залежно від характеру об'єктів пізнання, методів і засобів їх вивчення, особливостей проблем, що вирішуються, в сучасному науковому пізнанні виокремлюють три основних види теоретичних досліджень:

● фундаментальні дослідження, що спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання, розв'язання яких потребує глибокого аналізу розроблюваних теорій, законів, гіпотез та критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів і засобів наукового пізнання, якими користується дослідник.

● дослідження, в яких вчений має справу з уже сформульованими проблемами, коли належить критично вивчити запропоновані рішення, перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цієї діяльності є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

● прикладні теорії, спрямовані на практичне використання сформульованих законів і теорій, пошук методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці та пізнання. Як і інші, ці теорії також ведуть до наукових відкриттів [1, 32].

Розділ 2. Суть та ознаки теорії

Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки  служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін. Кожен крок експерименту становить дію, що планується і спрямовується теорією.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання – збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, структурно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, методом підіймання від абстрактного до конкретного. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації [4, 48].

Під теорією розуміють  систему знань, що описує і пояснює  сукупність явищ деякої області дійсності  і зводить відкриті в цій області  закони до єдиного об'єднуючого початку.

Побудова теорії спирається, на результати, отримані на емпіричному рівні дослідження. В теорії ці результати упорядковуються, приводяться в струнку систему, об'єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі абстракцій, ідеалізацій, принципів, що вводяться в теорію.

До знов створюваної  теорії ставиться ряд важливих вимог:

1. Наукова теорія повинна бути адекватна об'єкту ,що описується, що дозволяє в певних межах замінити експериментальні дослідження теоретичними дослідами.

2. Теорія повинна відповідати вимозі повноти опису деякої області дійсності, тобто все багатство дослідних даних в цій області повинно бути описане в термінах вхідного базису теорії, за допомогою її основних принципів, понять, абстракції, ідеалізації, аксіом і т. д.

3. Повинні бути пояснені взаємозв'язки між різноманітними компонентами в рамках самої теорії, повинні існувати зв'язки між різноманітними положеннями теорії, що забезпечують перехід від одних тверджень до інших.

4. Повинна виконуватися вимога внутрішньої непротирічності теорії і відповідність її дослідним даним. В протилежному випадку теорія повинна бути вдосконалена або навіть відкинута [2,43].

Теорії, що задовольняють  викладеним вимогам можуть розрізнятися за рядом якостей, основними з  яких є евристичність, коструктивність і простота.

Евристичність теорії відбиває її передвіщувані і пояснюючі можливості. Вона є вагомим аргументом на користь істинності теорії. Причому, особливе значення в цьому плані має математичний апарат теорії, що дозволяє не тільки робити точні кількісні пророцтва, але і відкривати нові явища, що вже траплялися в фізиці неодноразово.

Конструктивність теорії полягає в простій перевірюваності, що вчиняється за певними правилами  її основних положень, принципів, законів.

Простота теорії досягається  шляхом введення узагальнених законів, "скорочення" і "ущільнення" інформації за допомогою визначення скорочень. Слід мати на увазі, що можна оцінювати теорію не тільки з точки зору статичної, але і динамічної простоти: перевага віддається тій теорії, що може бути уточнена і розповсюджена на більш простору безліч фактів шляхом незначних уточнень і переробок, тобто є більш простою в своїй динаміці, русі. В принципі в результаті цих “скорочень” і “ущільнень” одержується дуже проста теорія, але дуже непоказова (прикладом можуть слугувати довідники минулих років і ті, що випускаються зараз). Для сприйняття такої теорії, яка "упакована", потрібні фахівці, а це в більшості випадків неможливо [5, 21].

В розвитку теорії можуть бути виділені два відносно самостійних  етапи: еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність, і революційний, коли здійснюється ломка її основних вхідних початків, компонентів, математичного апарату і методології. По суті таким стрибком в розвитку теорії є створення нової теорії. Здійснюється воно тоді, коли можливості старої теорії вичерпані.

В процесі розвитку теорії як на першому, так і на другому етапі надто істотну роль грає узагальнення.

Існують різноманітні засоби узагальнення теорій. Найважливішими з них є:

1. Узагальнення, основане на застосуванні абстракції ототожнення, коли теорія, розвинена для області явищ А екстраполюється в область Б, що може бути ототожнена з областю А.

2. Узагальнення шляхом об'єднання декількох теорій в одну в результаті виявлення загальних і фундаментальних закономірностей, що має силу в розглядуваних кожною теорією областях. Так, Максвелл узагальнив в єдиній теорії електро-магнітного поля вчення про електрику і магнітизм.

3. Узагальнення шляхом усунення зі складу базису теорії тієї або іншої аксіом.

4. Узагальнення з граничним переходом, коли вводяться нові характеристичні параметри по відношенню до предметів колишньої області, виявляються нові властивості і відношення об'єктів в межах колишньої області. Таким шляхом були створені релятивістська і квантова механіка як узагальнення механіки класичної.

Узагальнення дозволяє не тільки розкрити внутрішні взаємозв'язки між законами, але також пояснити багато фактів, виявити кордони придатності теорії, ущільнити укладену в теоріях інформацію і підвищити їх евристичність [3, 27].

 Теорія – найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності.

Висновки

 У найзагальнішому вигляді відмінність між емпіричним і теоретичним рівнями наукового пізнання можна окреслити так: у першому з них предмет дослідження становлять явища та зв'язки між ними, тоді як предметом теорії є сутність у чистому її прояві (тому й необхідний вищий ступінь логічного узагальнення множини явищ та абстрагування найсуттєвіших їх властивостей). Об'єкти вивчення в обох випадках можуть бути тими самими, але бачення цих об'єктів – принципово різне за своєю природою та глибиною. На цьому прикладі добре видно відмінність між об'єктом наукового дослідження та його предметом: перший є певним феноменом реальності, другий – цим же феноменом у сукупності з кутом зору, під яким його розглядає вчений (ось звідки береться специфічне бачення). Теорія далеко не в останню чергу відрізняється від емпіричного рівня пізнання тим, що розглядає відповідні об'єкти у певному раціоналізованому контексті; саме він і становить особливий теоретичний світ.

        Усі теорії складаються з певної сукупності логічно пов'язаних між собою думок, положень. Окреме положення теорії, в якому втілена самостійна (принаймні, відносно самостійна) та важлива за своїм змістом думка, теж може розглядатися як своєрідна, підпорядкована форма наукового знання.

Теорія іманентно  пов'язана з відкриттям та формулюванням законів науки, прокладає шлях до них. Зміст закону є об'єктивним, адже він виражає необхідне, суттєве, стійке, повторюване відношення між певними явищами дійсності. Від змісту закону (який належить самій реальності) слід відрізняти його форму в науці як певне відображення об'єктивного змісту, результат формулювання його мовою науки певної доби, певного рівня наближення до реальності. Наукова форма закону на відміну від його онтологічного змісту має логіко-гносеологічний та методологічний статус, і тому може вважатися особливою формою саме наукового знання (обов'язково з припущенням релятивності цієї форми).

Спиок використаної літератури:

1. Будко В. В. Философия науки: Учебное пособие. – Харьков: Консум, 2005. – 268 с.

2. Грязнов Б.С., Дынин Б.С., Никитин Е.П. Теория и ее объект. – М., 1973. – 238 с.
3. Семенюк Е. П., Мельник В. П. Філософія сучасної науки і техніки. – Львів: Світ, 2006. – 152 с.
4. Степин В.С., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники. – М.: «Гардарика», 1996. – 409 с.
5. Чуйко В. Чотири методології філософії науки: особливості та сфери застосування // Філософська думка. – 2000. – № 1. – С. 3–26.
6. Шашкова Л.О. Гуманітарне пізнання: єдність історії та методології // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2005. – № 4. – С. 68.