Трансфер технологий. 2

Зміст

1. Поняття «Трансфер технологій»…………………………………………….2
2. Причини міжнародної передачі технологій………………………………..4
3. Міжнародні аспекти ефективності трансферу технологій………………….5
4. Форми міжнародного обміну технологіями ………………………………..11

Трансфе́р техноло́гій, який також називається передачею технології, являє собою процес передачі навичок, знань, технологій, методів виробництва, зразків виробництва і складових об'єктів технологій між урядами та іншими установами з метою забезпечення науково-технічного прогресу. Трансфер робить технології доступними для широкого кола користувачів, це сприяє подальшому використанню і відтворенню технологій, а також створення нових продуктів, процесів, матеріалів або послуг.

Трансфер технології —  основна форма просування інновацій :

• передача патентів на винаходи;
• патентне ліцензування;
• торгівля безпатентними винаходами;
• передача технологічної документації;
• передача ноу-хау;
• передача технологічних відомостей, що супроводжують придбання чи оренду (лізинг) устаткування і машин;
• інформаційний обмін у персональних контактах на семінарах, симпозіумах, виставках тощо;
• інжиніринг;
• наукові дослідження і розробки при обміні ученими й експертами;
• проведення різними фірмами спільних розробок і досліджень;
• організація спільного виробництва;
• організація спільного підприємства.

Законодавство України 

Трансфер технології —  передача технології, що оформляється шляхом укладення двостороннього або  багатостороннього договору між  фізичними та/або юридичними особами, яким установлюються, змінюються або  припиняються майнові права і  обов'язки щодо технології та/або її складових. [12]

Згідно з українським  законодавством, фізичні особи для  здійснення на постійній та/або професійній  основі посередницької діяльності у  сфері трансферу технологій (технологічні брокери) та юридичні особи, установчим документом яких передбачено таку діяльність та до штатного розпису яких входить щонайменше один технологічний брокер, повинні пройти відповідну державну акредитацію і отримати свідоцтво про акредитацію. [13]

На ряду з поняттям «технологічний брокер», використовується «технологічний менеджер». Різниця в тому, що технологічний  брокер потребує державної акредитації, а технологічний менеджер — ні. Технологічний брокер виконує оформлення угод про трансфер технологій, розроблених  за державним замовленням, а також  технологій, виготовлених за державний  кошт. В тому числі, при експорті/імпорті  військової техніки.

Уповноваженим державою посередником у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності у сфері експорту та імпорту  продукції і послуг військового  та спеціального призначення є Державна компанія «Укрспецекспорт».

Академією технологічних  наук України спільно з Міністерством  освіти і науки України з 2008 року реалізується проект «Національна мережа трансферу технологій» основу якого  було покладено пілотний проект «Українська  мережа трансферу технологій». [14] В рамках спільного проекту передбачається виконання наступних завдань:

• розповсюдження «ідеї» трансферу технологій, як важливого фактору формування інноваційного середовища;
• розширення обміну інформацією між учасниками трансферу технологій (вченими, спеціалістами та менеджерами);
• створення бази даних нових технологій та її актуалізація;
• підготовка спеціалістів у сфері трансферу технологій (у тому числі технологічних брокерів) та підвищення їх кваліфікації;
• проведення оцінки нових технологій, розробка та впровадження механізмів їх комерціалізації;
• надання консультаційних послуг суб'єктам трансферу технологій;
• забезпечення взаємодії між регіональними та галузевими мережами (системами) трансферу технологій у рамках національної мережі трансферу технологій;
• забезпечення взаємодії учасників Національної мережі трансферу технологій з міжнародними мережами.

Причини міжнародної  передачі технології:

1) нерівномірність економічного  розвитку окремих держав і  неоднаковий рівень розвитку  науки та техніки в різних  країнах, зосередження окремих  їх видів у різних країнах,  що зумовлює виробництво ними  певних товарів на більш ефективному  рівні, ніж в інших країнах.  У таких умовах країни, що не  мають можливості витрачати великі  кошти на наукові дослідження,  купують іноземні науково-технічні  знання і використовують їх  у своїй промисловості. Приклад  – Японія. Її доля в світовому  імпорті ліцензій складає 16 %;

2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології  є важливим засобом подолання  технічного відставання і створення  власної промисловості;

3) монополізація НТП великими  фірмами. Часто тільки їм під  силу здійснення довгострокових  дорогих науково-дослідних робіт;

4) загострення конкурентної  боротьби на світовому ринку.  Крупні ТНК розглядають експорт  нових досягнень науки та техніки  як один із засобів створення  своїх філій за кордоном чи  встановлення контролю над фірмами  інших країн;

5) розвиток місцевих можливостей  щодо вдосконалення технології  з урахуванням потреб національної  економіки.

 До міжнародного технологічного  обміну залучені:

 а) наука – теоретичні  закономірності пізнання природи;

 б) техніка – досвід  перетворення природи;

 в) виробництво –  створення матеріальних благ;

 г) управління –  дії щодо вирішення виробничих  та інших завдань. 

МІЖНАРОДНІ АСПЕКТИ  ЕФЕКТИВНОСТІ ТРАНСФЕРУ

ТЕХНОЛОГІЙ

Сьогодні відбувається відносне скорочення міжнародної торгівлі сировиною та енергоносіями (паливними ресурсами), а також скорочується частка продовольчих товарів, при цьому більшого значення набуває торгівля виробами, що потребують значних витрат праці і капіталу, особливо новітніми технологіями.

Міжнародна торгівля відкриває  безліч переваг, що стимулюють економічне зростання. Завдяки торгівлі, країни отримують можливість спеціалізуватися у кількох провідних сферах економіки, адже вони отримують можливість імпортувати ту продукцію, якої вони самі не виробляють. Крім того, торгівля сприяє розповсюдженню нових ідей і технологій. Коли в певній країні з'являється важливий винахід, міжнародні торговельні зв'язки розповсюджують технологію по цілому світу. Україні, яка зберегла значний науково-технічний потенціал, у найкоротший термін необхідно освоїти механізми комерціалізації результатів наукових досліджень і науково-технічних розробок та включити інтелектуальний продукт у ринковий оборот для того, щоб стати гідним учасником міжнародної економіки знань.

В контексті міжнародних  економічних відноси н (МЕВ) залежно  від того, що розуміється під технологією, її міжнародне переміщення можна розглядати або як звичайну міжнародну торгівлю специфічним товаром, і як переміщення фактора виробництва, тобто ресурсу, який необхідно витратити, щоб виробити інший товар. Технологію поряд із працею можна вважати людським ресурсом, що самостійно або спільно з майновими ресурсами використовується для створення товарів [6]. Відповідно до визначення Innovation Relay Centers (ІRC) трансфер технологій являє собою взаємодію між двома і більше партнерами, де хоча б один з партнерів передає свою технологію через ноу-хау, патенти і технічне сприяння іншому, який бажає впровадити і використати цю технологію для конкретної мети.

У МЕВ матеріальними носіями  технології можуть виступати:

а) товари – у випадку  міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;

 б) капітал – у  випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами (машинами та обладнанням, що створені на базі нових технічних рішень, а також поставка продукції підприємствам, які реалізують нові технологічні процеси);

 в) праця – міграція висококваліфікованих науково-технічних кадрів. Типологія інституціональних форм міжнародного трансферту технології Peter Buckley (1985): філії іноземних компаній; дочірні компанії; спільні підприємства; ліцензійні угоди; франчайзинг; контракти "під ключ"; інжиніринг; контракти з менеджменту тощо.

Розвинені країни, використовуючи міжнародний трансфер технологій, прагнуть змінити свої позиції і структуру своєї присутності на міжнародному ринку, здійснюючи тим самим неадміністративний вплив на структуру виробництва товарів (послуг) державного і приватного сектора економіки. Для країн з перехідною економікою розвиток трансферу може бути способом реструктуризації економіки, збільшення експортних надходжень у бюджет [1].

В умовах України сучасні  технічні розробки в різних регіонах, це капітал, який має бути захищений і працювати на благо країни. При усуненні митних та інших бар'єрів інтелектуальна власність і товари, пов'язані з унікальними "ноу-хау" і розробки вчених можуть стати конкурентоздатним товаром (рис. 1).

Рис. 1. Отримання вигід від експорту інтелектуальної власності і продукції на основі високих технологій

При дослідженні загальноприйнятих  міжнародних індикаторів ринку  інтелектуальної власності з метою відстеження ефективності дифузії знань за рахунок розповсюдження технологій на рівні країн виявлено, що саме патентна інформація та статистика використовуються найчастіше. Крім цього, патенти часто використовуються як проміжний показник ефективності капіталовкладень. Gags і Stern, які тривалий час досліджували можливість виміру результативності технологічного трансферу, довели, що міжнародне патентування охоплює всі альтернативні виміри результативності інновацій, а також відображає приклади успіху у міжнародній конкуренції, яка базується на впровадженні інновацій. Цієї ж точки зору дотримуються і міжнародні організації, до функцій яких належить вивчення проблем здійснення міжнародного трансферу технологій, зокрема ОЕСР та СОТ [9].

На сьогодні ж понад 90% продукції України, не має відповідного науково-технологічного забезпечення, відтак вітчизняна продукція стає все менш конкурентоспроможною, а товарна структура експорту є загрозливою, бо обсяги формуються за рахунок сировинних галузей (табл. 1).

На відміну від розвинутих країн, у яких 85-90% приросту ВВП забезпечує виробництво та експорт наукомісткої продукції, частка України на ринку високотехнологічної продукції, загальні оцінки якого складають 2,5-3 трлн дол., становить приблизно 0,05-0,1%. Відповідно технологічна ємність торгівлі (частка витрат на дослідження і розробки в обсязі експорту) є досить низькою.

Рентно-сировинна економіка  не може лежати в основі суверенної демократії, оскільки не забезпечує стабільність та високий рівень життя і розкладає демократичні основи правління, дозволяючи легко концентрувати капітал в одних руках. Вже зараз Україна знаходиться у технологічній залежності від розвинутих країн. Лідерами впровадження передових технологій є південна Корея, Китай, Сінгапур, США, Японія та інші. На світовому ринку частка цих країн, що охоплює лише 15% населення планети, сягає майже 80%. І. Шугурова [11] наводить перелік умов, без яких трансфер неможливий: здійснення моніторингу ступеня сприйнятливості та зацікавленості закордонних ринків у вітчизняних розробках, маркетингові дослідження світових ринків високих технологій, орієнтації на сучасну класифікацію технологій не лише по галузевій приналежності, а і по ступеню прибутковості.

Транснаціоналізація трансферу як нове явище вимагає всебічно продуманих заходів щодо оформлення його структури. Наявність позитивних перспектив економічної самостійності країни у світовій економіці пов'язані з її інтеграцією у світовий інноваційно-технологічний простір на умовах забезпечення її технологічної самостійності, безпеки, врахування національних інтересів. У цьому зв'язку інституціональне забезпечення технологічного трансферу за кордон припускає належне забезпечення всіх його ланок, починаючи з етапу створення конкурентоздатних на світовому ринку технологій до успішного здійснення передачі технологічного продукту.

В кожній високорозвиненій країні є державний чи політичний орган, що регулює ринок технологій в державних інтересах, наприклад, в США це Національна агенція в сфері трансферу технологій. Це зумовлено перш за все, необхідністю контролю за передачею технологій зі сторони держави і необхідністю постійного коригування законодавчої бази для високотехнологічного ринку. Наприклад, за період з 1975 по 2000 рік в США прийнято біля тридцяти законів в сфері трансферу технологій та ринку ІВ. В Україні ж на сьогоднішній день відповідна законодавча база взагалі відсутня, відповідний закон прийнятий лише в першому читанні.

Ефективна участь у МЕВ  неможлива без запровадження  системи оцінювання та обліку інтелектуальної власності. До чинників, які гальмують залучення України в міжнародний трансфер технологій, належать: недоліки у правозастосуванні законодавчої бази для захисту прав інтелектуальної власності, неврегульованість питань оцінки інтелектуальної власності; контроль українського ринку технологій іноземними фондами, які представляють ТНК; при цьому наукові розробки переходять у власність іноземної сторони і комерціалізуються без відшкодування Україні. В Україні не відбувається активного розвитку патентування, а отже, і активізації інноваційної діяльності за основними пріоритетними галузями промисловості. За даними аналітичних матеріалів НАН України окремі технічні напрями розробляються недостатньо, що дуже гальмує розвиток інноваційних галузей, які визначені у світовій економіці як високотехнологічні [7].

Незважаючи на стрімке  зростання міжнародного трансферу  технологій, позитивний вплив новітніх досягнень науки на розвиток як розвинених країн, так і що розвиваються, зростаюча увага, що приділяється урядами питанню активізації зусиль з участі в міжнародній системі передачі технологій, існує ряд суттєвих протиріч і проблем розвитку цієї системи [4]:

1) приймаючи до відома  колосальні витрати на створення  зразка нової техніки, активну  роль у міжнародному трансфері  технологій відіграють транснаціональні  корпорації (ТНК), які володіють значними фінансовими можливостями. А оскільки монополістичний капітал зацікавлений в першу чергу у розвитку тих галузей, де він може забезпечити достатній прибуток, тому, капіталовкладення надходять у певні сфери економіки. Це деформує пропорції суспільного виробництва, веде до протиріч між гігантами та між ними і немонополістичним (соціальним) сектором;

2) у більшості випадків  міжнародний трансфер технологій  стосується питання конфіденційності, особливо на стадії передачі  документації. Технічна документація, як правило, передається в паперовому  або електронному варіанті або  в усній формі (через фахівця). Оскільки ця інформація по  суті і є найголовнішою складовою  технології як товару, то для  її передачі в контрактах недостатньо  застосування звичайних правил INCOTERMS, потрібно прописувати умови поставки  до найменших дрібничок;

3) нова технологія може  виявитися застарілою для країн,  які її одержують: розвинені  країни не передають вільно  найсучасніші технології, щоб не  створювати собі конкурентів:  технології, які передаються, як  правило, мають потребу в адаптації  до місцевих умов, що може вимагати  суттєвих витрат;

4) обмеження прав одержувачів  технологій, значний вивіз капіталу  через неадекватно високий рівень  роялті і дивідендів, ввіз ресурсномістких,  екологічно шкідливих технологій, обмеження дифузії знань, спрямованість  підприємств із іноземними технологічними  інвестиціями на використання  іноземної сировини;

5) дисбалансу міжнародного  ринку технологій сприяє те, що  значні переваги існують у  країнах, які мають у своєму  розпорядженні значні вільні  ресурси для підтримки інформатизації, інформаційно - комунікаційної інфраструктури.

Узагальнено сукупність факторів, що визначають характер впливу технологій, які реалізуються через механізм прямого іноземного інвестування, на економічний розвиток конкретної приймаючої країни.

Одержано узагальнене  вираження поняття "абсорбційна здатність" економіки [2], яка залежить від ступеня забезпеченості національної економіки людським і фінансовим капіталом, оскільки лише досить компетентні працівники можуть освоїти і запозичити технології, які приходять разом з іноземними інвестиціями, а для придбання закордонних технологій національними компаніями потрібні певні засоби.

Визначено що:

1.     новітні виробництва вимогливі до поставок матеріалів і комплектуючих;

2. технологічний супровід  іноземних інвестицій залежить  від рівня інституціонального  розвитку країни, включаючи захист інтелектуальної власності: при слабкому захисті іноземні інвестори остерігаються несанкціонованого «запозичення» ввезених технологій.

Для реалізації інноваційної регіональної політики шляхом трансферу  технологій особливу увагу необхідно приділяти організаційним механізмам інноваційного розвитку, особливо синтезу маркетингової та інноваційної діяльності. На основі цього послідовність стадій формування інноваційно-орієнтованої політики можна представити в такий спосіб [8]:

1. маркетингове дослідження  та діагностика стану інноваційного  розвитку в попередні періоди  і у цей час із метою виявлення позитивних та негативних тенденцій і вироблення рекомендацій на перспективу;

2. оцінка сучасного стану  інноваційного потенціалу та  інфраструктури (аналіз інноваційної активності, інноваційного іміджу та клімату);

3. вивчення попиту на  інноваційний продукт, специфіки  споживчих переваг на ринку  інноваційної продукції, типів споживачів та їхніх характеристик;

4. відбір і формування  портфеля пріоритетних інноваційних  проектів на основі визначення  їхньої економічної ефективності (з урахуванням таких ознак як: ступінь важливості для регіону, строки реалізації, обсяг приваблюваних інвестицій, необхідні ресурси, рівень ризику);

5. формування інноваційних  стратегій розвитку і окремих  галузей, забезпечення їх узгодження по строках, ресурсах, виконавцях;

6. створення системи інформаційного  та організаційного забезпечення  інноваційних процесів;

7. забезпечення маркетингового  аналізу і контролю досягнутих  цілей і своєчасне їхнє

коректування при виявлених  змінах кон'юнктури ринку (появі  нових наукових знань, змінах економічного, правового характеру);

8. забезпечення процесів  комерціалізації інновацій (розробка  цінової, збутової, рекламної політики).

Форми міжнародного обміну технологіями

 Міжнародна передача  технології – це комплексний  процес, який здійснюється в різних  формах і за різними каналами.

 Канали передачі технології:

 а) внутрішньофірмовий – закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);

 б) міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;

 в) зовнішньоторговельний  – разом з експортними поставками  машин, обладнання та іншої  промислової продукції.

 За характером угоди  міжнародна передача технології  може здійснюватись на комерційних  та некомерційних засадах. Якщо  покупець оплачує науково-технічні  знання, які передав йому продавець,  то таку передачу визначають  як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.

 До некомерційних форм  передачі технології належать:

 • науково-технічні  публікації;

 • обмін результатами  досліджень через особисті контакти  та візити на науково-дослідні  та промислові підприємства;

 • взаємне ознайомлення  з виробничо-технічними досягненнями  і досвідом.

 До комерційних форм  передачі технології належать:

1) ліцензійні угоди. Їх  сутність зводиться до того, що  ліцензіар (власник технології) дозволяє  і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка  купує технологію чи відповідні  права) у використанні запатентованого  винаходу чи технології у вигляді  ноу-хау. Ліцензіар, як правило,  одержує винагороду за використання  технології чи надані послуги.  Оплата ліцензійних угод може  мати вигляд:

 • роялті – періодичних  процентних відрахувань від собівартості  ліцензованої продукції (тобто  проценту від реалізації продукції,  яка виготовлена за ліцензією). Розмір роялті – 2 – 10 %, частіше  – 3 – 5 %;

 • паушальних платежів  – виплати ліцензіару твердої  фіксованої суми за 2 – 3 рази.

 Розрізняють:

 • патентні класичні  ліцензії, коли купуються права  на запатентований винахід;

 • ноу-хау ліцензії, які передбачають передачу не  тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду  (їх частка – 70 – 80 % на світовому  ринку ліцензій).

 Надання ліцензій здійснюється  на основі укладання ліцензійної  угоди. При цьому ліцензіата  цікавлять такі моменти:

 а) передача права  власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії  як об’єкт купівлі-продажу;

 б) максимальна готовність  предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого)  використання, технічна достатність;

 в) мінімізація комерційних  і технічних ризиків, а також  витрат коштів і часу в зв’язку  з освоєнням ліцензії.

 Розрізняють три основні  види ліцензійних угод:

 • угода виняткової  ліцензії;

 • угода простої  ліцензії;

 • угода повної  ліцензії.

 Угода виняткової ліцензії  надає ліцензіату ексклюзивні  права на використання винаходу  чи секрету виробництва у межах,  обумовлених в угоді. Ліцензіар  вже не може надавати аналогічні  до умов ліцензії права іншим  фірмам. Це не обмежує права  ліцензіара на самостійне використання  предмету даної ліцензії, а також  на видачу ліцензії іншим особам  першої угоди. Найчастіше обмеження  стосуються території, в межах  якої ліцензіат може використовувати  свої виняткові права. Виняткова  ліцензія – найбільш поширена  форма ліцензійних угод у світовій  практиці, яка характерна для  несерійних товарів.

 Угода простої ліцензії  дозволяє ліцензіату на певних  умовах використовувати винахід  чи ноу-хау, залишаючи при цьому  ліцензіару право як самостійного  використання, так і видачі аналогічних  за умовами ліцензій іншим  зацікавленим покупцям. Розповсюджена  в тих галузях, де предмети  ліцензій відносяться до сфери  масового виробництва, а продукція,  що виробляється, не підлягає  точному обліку. При цьому потреба  в ній настільки велика, що  наявність декількох ліцензіатів  на ринку однієї країни не  буде перешкоджати нормальній  реалізації продукції, що виробляється  за ліцензією. Найчастіше це  виробництво ліків, харчових продуктів  тощо.

 Угода повної ліцензії  дає ліцензіату всі права на  використання винаходу (секретів  виробництва) протягом терміну  дії угоди. При цьому сам  ліцензіар на цей же термін  позбавляється права використання  предмету ліцензії. Договір повної  ліцензії, як правило, укладається  у випадках, якщо ліцензіар не  має можливості для самостійного  використання винаходу або проведення  комерційної роботи щодо реалізації  винаходу на ринку іншим потенційним  покупцям.

 Термін дії ліцензійної  угоди коливається від 3 до 10 років.  Для безпатентних ліцензій, освоєння  яких не потребує великих капітальних  витрат, термін дії ліцензійної  угоди – 3 – 7 років; для патентних  ліцензій, об’єктом яких є продукція,  з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років.

 До нових форм передачі  технології, коли її основними  носіями виступають люди, в першу  чергу, кваліфіковані кадри та  менеджери, відносяться угоди:

 • інжинірингу;

 • франчайзингу;

 • управлінські контракти.

 Інжиніринг як предмет  комерційної угоди – це різного  роду інженерно-консультаційні послуги  покупцю, який використовує їх  для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним  проектом. Інжиніринг передбачає:

 • складання технічних  завдань;

 • проведення передпроектних робіт та техніко-економічних обґрунтувань будівництва;

 • проведення інженерно-пошукових  робіт для будівництва об’єктів;

 • розробку технічних  проектів і робочих креслень  будівництва нових та реконструкції  діючих об’єктів;

 • розробку пропозицій  щодо внутрішньозаводського та  внутрішньоцехового планування;

 • проектування та  конструкторську розробку машин,  обладнання, устаткування;

 • розробку складу  матеріалів, сплавів, інших речовин,  проведення їх випробувань;

 • консультації та  авторський нагляд за монтажем, пусконалагоджувальними роботами  і експлуатацією обладнання і  об’єктів в цілому;

 • консультації економічного, фінансового та іншого порядку.

 Інжиніринг займає  проміжне положення між торгівлею  науково-технічними знаннями в  «чистому» та матеріалізованому  вигляді. Предметом угоди може  бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і  будівництвом, так і один чи  декілька елементів цього комплексу.