Цена: понятие, значение, функции
1. Головні історичні регіони України Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісостеп (Рівнину) та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Наприклад, Полісся — на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське); Карпати — на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак). Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, ґрунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов. В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина. Середня Наддніпрянщина — історично-етнографічний регіон України, якому належить визначальна роль у формуванні етнічного ядра східного слов'янства, давньоруського населення, а пізніше й украраїнського етносу та української нації. Кожен з етапів етно- і націогенетичного процесу, що замішувався на території Середньої Наддніпрянщини, мав логічне завершення у творенні державності: Київської Русі, Козацької республіки (Запорізької Січі), Української народної республіки, нарешті, суверенної держави — України. Галичина — історично-етнографічний регіон Західної України.Нині включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Терноп.обл. Поділля як етнічна земля в історичних документах згадується під різними назвами. Протягом сторіч найменування «земля Подільська» неодноразово змінювалося, зберігаючи, однак, ключове поняття «Подол», що означало землі по долу між Південним Бугом і Дністром. Західні землі Поділля входили до складу Польщі і лише у 1939 р. були возз'єднані з УРСР, утворивши Тернопільську область. Хоча нинішній адміністративний поділ цих земель не зберіг їхнього етнонімічного ядра, воно зберігається в крайовій самосвідомості подолян, що стверджує збереження подільської культури. Остання, незважаючи на спільну етнічну назву, не є однорідною (як, до речі, регіональна культура будь-яких інших регіонів), а являє собою систему зональних культур. Це пов'язано передусім із постійними змінами кордонів регіону. Взаємозв'язок між змінами території регіону і процесом формування регіональної культури виявляється через таку закономірність: ті землі, що постійно залишалися в складі Поділля, стали ядром власне подільської культури і підгрунтям для чітко вираженої крайової самосвідомості населення. Землі, що входили до складу Подільського краю лише деякий час, створили перехідні зони від типово подільської до волинської, карпатської, буковинської або ж наддніпрянської культур. Найбільша територія Поділля припала на XI—XII ст., простягаючись від верхів'їв Дністра та Південного Бугу до Чорного моря. «Край Подільський надзвичайно великий, — писав хроніст XVI ст. Гваніні, — з півдня він жається кордонів Молдавії і Валахії, а зі сходу над рікою Доном при Меотійському озері, при морі Євксинському до самих татар Перекопських». Тепер Поділля як історично-етнографічний регіон включає Вінницьку, Хмельницьку (окрім північних районів) та східну частину Тернопільської області. Полісся — північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. і прив'язувалося переважно до Надприп'ятщини, що складала основу Турово-Пінського та Чернігівського князівств. Сіверщина є своєрідною перехідною етнокультурною зоною від Вкраїни до Московщини, від України до Росії, її населення формувалося здебільшого на антській основі, на стику міжплемінних об'єднань сіверян та радимичів, розселених у долах Десни, Сейму та Сули. Генетично воно пов'язане з літописною «сіверою»: «Седома на Десне и по Семи и по Суле и нарекошася Север», їхні пізніші нащадки іменувалися севрюками, в головних рисах зберігши давньослов'янську традиційно-побутову культуру. Слобожанщина (Слобідська Україна) — історично-етнографічний регіон України, що формувався на перетині осілої й кочової людності, в зоні інтенсивних контактів та взаємовпливів різних культур. Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії. Покуття — етнічна земля українців, розташована у верхів'ях Дністра та Пруту. Запорізька Січ (Запоріжжя) — історично-етнографічний регіон, що формувався на кордоні з кочовими народами Степу,Центром українського козацтва було Запоріжжя — земля на південь від Дніпровських порогів, яка в ході національно-визвольної війни постійно розширювалася, а по суті, ставала територіально-політичним утворенням. 2. Особливості геополітичного становища України Геополітичне становище України. Регіони, їх особливості.Кінець XVIII — початок XIX ст. характеризуються значними змінами в геополітичному становищі Центральної та Східної Європи. Зникають сусідні з Україною держави, що віками загрожували агресивними нападами існуванню українського народу. Продовжується нарощення могутності Російської імперії. Тепер до Росії була приєднана Волинь, Холмщина, Правобережна Україна, а також Крим і прадавня територія Київської Русі — Північне Причорномор'я, куди переселилися великі маси українського населення. Виникає ще один український регіон — Південна Україна. У цей період українці створили свою етнічну територію Лівобережжя — це землі колишньої Гетьманщини, де існував свій суспільно-політичний лад та культура, що відрізняли їх від інших.Цей регіон мав густу мережу міст і містечок, де значна частина населення, як і в селах, вела сільське господарство.Слобідська Україна, започаткована українським селянством і козацтвом у середині XVII ст., багато в чому нагадувала Гетьманщину. Створивши тут напівавтономну адміністративно-полкову систему, ліквідовану царизмом у 1765 p., козацтво і старшина утвердили на довгий час своєрідні українські національно-культурні традиції, які з часом переросли в боротьбу за національне відродження. Економіка Слобожанщини, соціальна і національна структура в основному аналогічні тій, що існувала в Гетьманщині.Значно відрізнялася в соціальному і етнічному відношенні Правобережна Україна. Тут царизм зберіг без змін соціально-економічний лад, який був за Речі Посполитої. Південна Україна була приєднана до Російської імперії в кінці XVIII ст.Відсутність класичного російського кріпосництва, хоча в 1796 р. деякі кріпосницькі повинності і вводилися, можливість без особливих труднощів придбати землю, прекрасні природні умови і родючі чорноземи привабили сюди великі маси населення. Для Півдня України характерною була атмосфера підприємництва, сприяння торгівлі і промисловому та сільськогосподарському виробництву товарного характеру. Це сприяло до переорієнтації значної частини виробництва України на міжнародні торгові операції через південноукраїнські порти, на економічну інтеграцію з Півднем всіх регіонів. Через чорноморські порти для України відкривався шлях до швидкого економічного розвиткуЗавдяки ініціативі Григорія Потьомкіна на Півдні України на кожну селянську сім'ю виділялося 60 десятин землі. Він також підтримував в містах південного регіону діяльність іноземних, особливо французьких купців.Таким чином, геополітичне становище України визначало деякою мірою сприятливі умови для прискорення економічного прогресу. Однак кріпосницький лад гальмував розвиток виробничих сил.
3. Національна українська символіка Історія національно-визвольних рухів свідчить, що в моменти їхнього піднесення суспільна увага завжди була прикована донаціональної символіки. Це цілком природно, бо національні символи - не випадкові знаки і барви. Вони постають внаслідок історичного та культурного розвитку народу і тісно пов`язані з його духовністю, прагненням до єднання, готовністю до здійснення своїх національних завдань та забезпечення національних інтересів. Українська державна символіка відображає традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Герб Ключем до розуміння української символіки є чільний її елемент, нині відомий під назвою"Тризуб" . Перша літописна згадка про тризуб як про великокнязівський знак стосується Х ст. Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича. Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря, а з іншого - тризуб. Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов (або Вогонь, Воду й Життя). Тому тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надгробку св. Еріка у Швеції тощо. На час прийняття Руссю-Україною християнства тризуб був настільки популярним, що хрест довелось об`єднати з ним в один знак - для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний). Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу на значимості для світобудови третьої сили, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум`я-енергії, принцип вогню і поступу . У прямих предків сучасних українців-слов`янського племені полян, званих також "русь" і "сколоти", як і в їхніх попередників, панувала трикомпонентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської (Київської) держави від трьох братів, які "сіли" на трьох київських горах. Зверхники полян-русів, київські князі, так само, як і царі скіфів, карбували на своїх монетах знак Трійці - Тризуб . Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні також широку естетичну функцію та функцію оберегу. Тризуб зображався як в орнаментах тканин, килимів, карбування, так і в рукописних текстах книг, на монетах і печатках, на ювелірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді. Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає, на жаль, у XVII ст. разом із заміною рукописів друкованими книжками. Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих, гірських районів України він живе й досі. Так, у Карпатах, під Різдво чи Йордан, селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба. Прапор Крім містичного знаку-тризуба українська державна символіка включає жовто-сині барви. На відміну від однозначного слова "колір", слово "барва" багатозначне. В старовину воно означало не лише певний колір, але й уніфікований одяг, тобто належність до певної групи людей. Один з діалектних варіантів слова "барва" набув значення матеріального барвника, це слово "фарба", інший "варна" - зберіг лише його друге значення: певної групи людей. У давніх аріїв було три барви (варни): біла - старшина, жреці-правителі, яких звали рахмани (брахмани); червоно-малинова - воїни (шатри, кшаттії); чорна - сіячі та скотарі (вайш`ї та шудри). Запорожці, як люди, які повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів - зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, крім мирного жовто-синього, бойовий, червоно-малиновий стяг; гетьман мав срібно-білий прапор, військово-магнатські формування - червоно-білий, а військово-народні - червоно-чорний. Оскільки гетьман у певних ситуаціях мав виступити то від старшини, то від козацтва, то від селян, а то й від усіх зразу - він мав бунчуки білого, червоного, та чорного кольорів. Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася на Україні і до сьогоднішнього дня в традиції вишивати червоно-чорним по білому, що символізує єдність усіх груп (барв, варн) в одному народі. Однак, жоден з цих традиційних кольорів не став державною барвою в силу двох причин. Перша з них полягає в тому, що ця барва є спільною для десятків націй і народностей, які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності, а друга - в тому, що за цими кольорами протягом тисячоліть, міцно установилася соціальна функція. В українців національною барвою стала інтегруюча релігійна синьо-жовта. Національна барва з`являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та у церковних речах - ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто-синіх тканин, у гербах українських земель. Так герб роду Богунів мав голубий щит із золотою підковою і золотим кавалерським хрестом. Звертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною синьо-жовтою барвою, яка виразно виявилася під час середньовіччя, коли почалась повсюдна фіксація та формалізація національної символіки. Як відомо, Київщина у цей період встановила гербом золотого тризуба на голубому полі, Галичина - золотого лева на голубому полі. Так на землях України узаконилась однакова національна барва. Збіг досить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не були об`єднані в єдиній Український державі . Жовто-синя барва була настільки усвідомленою як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто-синього прапора як державного символу, не викликало жодного сумніву, що до правомірності цього акту. Сьогодні наш прапор майорить на вершинах Гімалаїв, Ельбрусу й Кіліманджаро, а жовто-синя барва, як Українська національна символіка, утвердилась на всіх материках планети. Гімн Що стосується національного гімну України, то ним став вірш визначного патріота і вченого, поета і громадського діяча Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", написаний у 1862 році. Вперше вірш було надруковано у львівському журналі "Мета", 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами - 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році. 15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон "Про Державний гімн України" запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме "Ще не вмерла України і слава, і воля".
4. Першопочатки людського життя на терені України.Трипільська культура Трипільська культура, або Кукутені культура (рум. Cucuteni), або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») —археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Біля Трипілля Вікентій Хвойка в 1897році виявив і дослідив пам'ятки цієї культури. періодизація Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи[1]: Початковий: 5300—4000 до Р. Х. (румунське Прикарпаття) Ранній: 4000—3600 до Р. Х. (Прутсько-Дністровське межиріччя) Середній: 3600—3100 до Р. Х. (Дністро-Бузьке межиріччя) Пізній: 3100—2500 до Р. Х. (Дністро-Дніпровське межиріччя) Ранній етап У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і ПівденногоБугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого по низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні,підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу. Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіялипшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е. Середній етап Археологічні знахідки часів трипільської культури на територіїБессарабії На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра,Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будовані по колу або овалу. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки в середині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін. Пізній етап За пізнього періоду Т. к. значно поширилася територія, заселена трипільцями: на землі сх. Волині, сточища p. Случі й Горині, обидва береги Києва. Подніпров'я та степи півн.-зах. Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями ін. культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів з племенами ін. культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степ. зону, півд. райони Лісостепу Сх. Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена т. зв. ямної культури, що посувалися з степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для Т. к. попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний обрядові сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена зах. районів Півн. Причорномор'я та нижнього Подністров'я (сс. Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Іст. доля ін. пізньотрипільських племен була різна; зміни в їх культурі Сер. і Гор. Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (ран. бронза).
5. Скіфо-Сарматська доба
в Україні.Україна та античний світ Початок
скіфської епохи представлений в археології
чорноліською культурою. Скіфи згадуються
в ассірійських джерелах першої половини
VII ст. до н.е. як войовничий народ, котрий
з Причорномор'я проникав У Малу Азію,
завойовуючи на своєму шляху місцеві племена,
а в кінці цього ж століття знову повернувся
в Причорномор'я. Держава скіфів у різний
час простягалася від степів України до
Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть
на Алтаї. На захід від Дністра жили фракійці,
котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками
сучасних буковинців, гуцулів, бойків,
лемків та інших етнографічних груп українців.
Найбільш ранні скіфські поселення відкриті
на берегах Бузького лиману (Миколаївщина).
Скіфи мешкали в покритих соломою будинках
із глиняною підлогою і печами, мали господарські
ями-погреби для зберігання харчових запасів,
збіжжя. Вони розводили домашніх тварин,
переважно корів, овець, коней. З V ст. до
н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються
великі скіфські городища, укріплені земляними
валами заввишки понад 10—12 м. Населення
городища не було соціально однорідним,
у верхній частині міста (акрополі) мешкала
скіфська аристократія. Тут були кам'яні
або цегляні будинки з глиняними печами,
збудованими на дерев'яному каркасі. Сам
акрополь часто був відгороджений від
нижнього міста кам'яною стіною. Внизу
розташовувалися ремісничі квартали з
хатками на 2—3 кімнати, печами й жертовниками.
Поруч — землянки-майстерні або амбари
для зберігання запасів. Увесь цей комплекс
обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я
будувалися власні святилища богині вогню.
Найбільш відомими скіфськими городищами
в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина),
Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина),
Більське (Полтавщина) — вони навіть більші
й величніші, ніж городища князівської
доби XI — ХІП ст. За Геродотом Скіфія була
поліетнічною державою: каліпіди, алазони,
скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники,
царські скіфи «найкращі, що вважають
інших своїми рабами». Незважаючи на цю,
з першого погляду, строкатість, на всій
території склалась однорідна культура.
Однак довгий час у скіфології превалювала
думка про неоднорідність скіфів, які
нібито включали в себе ірано-мовні та
тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам
Геродот не зробив би таких висновків,
адже він сам говорить про наявність різних
соціально-господарських прошарків скіфського
суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення
«царі» — «раби». Ось як це пояснював Віктор
Петров: «справа йде про два соціально-господарчі
прошарки в межах одного народу... Власники
великих стад кочують зі своїми стадами,
переганяючи стада з випасеного лугу на
місце іншого випасу. Безхудобні, обробляючи
земельні ділянки, лишаються на місці.
Так скотарі-вершники є кочівники, хлібороби
— осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі
своїми стадами, потребують для охорони
озброєних людей; тим-то при кожному стаді
у кожного багатого скотаря-вершника с
збройний загін». Так зароджувалися і
складалися верстви (касти) праукраїнського
суспільства. Якщо далеко за межами України
знаходять тільки скіфські могили, то
городища їхні розташовані переважно
на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї.
Отже, центр Скіфії був саме в Україні.
І якщо мова може йти про іранізацію або
тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою,
як полонізація українців у XVI — XVII ст.,
або русифікація XX ст. Периферійні райони
Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали
в контакти з іранським і тюркським світом,
могли зазнавати їхнього мовного впливу.
А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот,
напевно, мав рацію: етнічна спорідненість
причорноморських скіфів з греками була
помітною в часи Геродота, та й не дивно
— одні й другі є нащадками племен усатівської
археологічної культури. Що ж до іраномовних
племен, то з ними воювали як скіфи, так
і греки. І ця спільна боротьба з персами,
мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично
і господарчо (похід Дарія на Скіфію —
512 р. до н.е.). Тюркські племена з'являються
в Криму аж через тисячу років (576 р. н.е.).
У культурі скіфів яскраво виділяються
риси, які успадкували українці. Скіфи
шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль,
їм було властиве побратимство, яке побутувало
ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд
«тризна», який справлявся на могилі померлого,
був традиційним у скіфів, слов'ян, русів,
українців. На археологічних знахідках
скіфських курганів є зображення людей.
Із золотої пекторалі дивляться на нас
слов'янські очі наших пращурів. їхнє волосся
підстрижене «під макітерку», одяг вишитий
на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі
(шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники,
пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний
башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась
і форма козацької шапки. На схід від
скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя,
Південне Приуралля) жили скотарські племена
сарматів. Генетична спорідненість їх
зі скіфами не викликає сумніву, адже походження
їх спільне і сягає глибокої давнини —
від племен зрубної культури. Пам'ятки
культури сарматів також мають спільні
риси зі скіфськими: подібні орнаменти
на глиняному посуді, литі з бронзи казани,
котрі, мабуть, виконували роль ритуального
посуду. Серед культових предметів можна
також назвати бронзові дзеркала, глиняні
курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались
для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво
звіриного стилю притаманне сарматам
такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно
нічим не відрізнялося від скіфського:
тригранні бронзові наконечники для стріл,
короткі луки, довгі мечі. Про спорідненість
скіфів і сарматів писав ще Геродот —
він переказав легенду про походження
сарматів від шлюбу скіфів з амазонками.
Археологічні знахідки свідчать про привілейоване
становище жінки у сарматів: багаті поховання
жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі
зброєю тощо). З покійницею клали у могилу
розбите дзеркало, гривни, що прикрашали
шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки,
розшиті золотими пластинками та коштовним
камінням, намисто з кольорового скла,
перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких
поховань знайдені навіть залишки трону,
що свідчило про високе становище похованої
жінки. Одяг сарматів, про який дізнаємося
з численних зображень на різних мистецьких
виробах, складався з короткої сорочки,
штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого
на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою
(фібулою). Типове взуття сарматів, як і
скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких
сарматських курганах завдяки високогірному
клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних
і шовкових тканин, хутряних виробів тощо.
Цікавою пам'яткою сарматського ремесла
є чотириколісний віз, зроблений з дерева
без жодного цвяха чи металевих деталей,
скріплений лише за допомогою дерев'яних
шипів. Приблизно поширення сарматів
в Україні датується III ст. до н.е.— III ст.
н.е. У цей період значного розвитку в Україні
досягає культура античного світу. В Західній
Європі в цей час поширена матеріальна
культура Ла-Тен, яка з'явилась внаслідок
засвоєння кельтською тубільною людністю
античної грецької культури. Існування
в Україні культури Ла-Тен довгий час заперечувалося.
Розкопки початку XX ст. переконливо свідчать,
що ця культура еллінської (середземноморської)
орієнтації, починаючи з середини І тис.
до н.е., поширюється в Україні і домінує
над азійськими та каспійсько-малоазійськими
елементами, притаманними скіфо-сарматській
добі Антична доба в Україні завершується
близько IV ст. н.е., змінюючись слов'янською
добою. В цей час відбуваються складні
процеси, відомі в історичній науці як
доба великого переселення народів, яка
призвела до занепаду матеріальної античної
культури в Україні, хоча і не знищила
її повністю — посуд Галичини й Волині
(чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені
зигзагоподібними орнаментами) красномовно
засвідчує збереження античних традицій
і розвиток їх у сучасній етнографічній
культурі українців. Грецькі міста
Північного причорноморья Тіра, Ольвія,
Херсонес,Феодосія,Пантікапей(
7. Утворення Київської Русі – середньовічної держави східних слов’ян Постання Київської Русі ще й досі не має одностайного відображення у працях істориків. Найстаріша, норманська теорія постання Руської держави опирається на дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Руської держави були варязькі дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київську землю. Між прихильниками норманської теорії (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, А. Кунік та ін.) і її противниками (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.) розгорнулася завзята полеміка, яка чимало захитала основні тези норманської теорії. Українська історіографія, почавши від М. Максимовича (далі М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.), відкидає вирішальну роль норманів у заснуванні Русі, не заперечуючи проте певного впливу їх на державне будівництво. Радянська історіографія рішуче заперечувала норманську теорію, вважаючи її за антинаукову і «буржуазну». Але в різних модифікаціях вона й досі знаходить у західному науковому світі поважних прихильників. (Див.Норманська теорія, а також Русь). За літописним переказом князь Кий разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддюзаснував Київ — майбутню столицюсхіднослов'янської держави та сучасноїУкраїни. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю або Руською землею. Давньоруська держава постала внаслідок об’єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини(Русі у вузькому або етнічному значенні) таВеликого Новгорода. Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південнихсхіднослов’янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря(912-945), Ольги (945-964†969), Святослава (964-972) .
8.Соціальний та політичний устрій Київської Русі Основну верству населення Русі становили вільні селяни-смерди й напіввільні закупи, які змушені були відробляти свої борги, але не втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи (челядь), яких в Руській державі було небагато. Міщани займалися головним чином торгівлею і ремісництвом. Упривілейовану вищу верству населення творили бояри, звичайно власники більших земльних маєтків, і княжа дружина. Давньоруська держава складалася як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава. Її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі - його васали. Сформовувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди. Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забеспечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружини місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів. Військо ділилося на тисячі, сотні , десятки. Пізніше його стали ділити на полки. Київська Русь була монархією. На чолі її стояв Великий князь. В його руках була зосереджена найвища законодавча, виконавча, судова і військова влада. Дорадчим органом князя була боярська рада. У виняткових випадках велике значення мали постанови віча, зборів вільних горожан, які часто не погоджувалися з княжими директивами. Виконавчими службовцями, що діяли від імені князя, були намісники, посадники, воєводи, тисяцькі, тіуни, митники та ін.
10. Введення християнства на русі Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства на землях Київської Русі. Вузлова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі. Є відомості, що бл. 860, два українські князі мали б прийняти християнство, бо патріарх Фотій в одному посланні пише, що він вислав на Русь єпископа десь бл. 864. Нема, однак, певності, чи то було єпископство в Тмуторокані, чи в Києві. Наприкінці 9 ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна структура - митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл (кін. 9 ст.), який схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. За переказами, на могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що свідчило б, що він був християнином. Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ. Наступник Олега на київському столі Ігор (913-945 рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні. Знову ж за Олега поганська реакція придушила християнство, але воно не зникло зовсім, і є свідчення, що за кн. Ігоря існувала в Києві церква св. Іллі, бо при укладанні договору з греками 944 частина його посольства присягала на Євангеліє. Християнство ширилось в Україні також з Заходу, з Моравії, де місійну працю провадили Кирило і Мефодій та їхні учні. Обидва слов. апостоли в дорозі до хозарів були в Криму і там найшли мощі папи Климентія І. З діяльністю Кирила і Мефодія традиція пов'язує проникнення християнства через Галичину на Волинь, де мали б бути у Володимирі єп. ще перед хрищенням Києва за Володимира Великого. Припускають, що за тих часів у Перемишлі вже було єпископство (М. Чубатий). По смерті Ігоря у [945] р. на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під час її перебування в 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше в Києві у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936-973 рр.). За свідченням німецьких хроністів , посли від княгині Ольги у [959] р. “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У відповідь він прислав на Русь посольство на чолі з єп.Адальберт. Проте вже в 962 р. він вернувся назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були християнами. Більше того у [979] р. папа Бенедикт VII висилав послів до Ярополка. Хрещення Русі Володимиром Святим Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються 6 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (Київська держава ) підтримували найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ. Хрещення сталося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.)Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто він отримував права на трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому спочатку дістав відмову і тільки захоплення їм візантійській колонії Херсонес (Корсунь) примусило Візантію укласти угоду. Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі-України йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як в Києві. Гол. опір чинили служителі поганського культу «волхви», вплив яких на півд. землях Руси був незначний. Натомість на півн. у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти христ. свящ. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із христ. (т. зв. двовір'я). Для унормування церк. життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч - раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та христ. любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійне велику державу Володимира і позитивно вплинуло па мораль керівної верхівки і населення. З прийняттям християнства в Україні поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політ, опанування Руси-України Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з дальшими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення України і слов. Сходу.
12. Причини занепаду Київської
Русі та його наслідки.
13 ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (ГВК) У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 13 — НА ПОЧАТКУ 14 СТ. Внутрішній поділ Починаючи з 1199 року, межа між Галицьким і Волинським князівствами залишала по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, а по волинській — Белз, Бужськ, Крем'янець, Збараж і Тихомль. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства. Волинь утворювала одне Володимирське князівство зі стольним градом Володимиром, яке в результаті міжусобиць і спадкових поділів володінь було подрібнене на менші удільні князівства. Серед них були Луцьке князівство з центром у Луцьку, Дорогобузьке князівство з центром у Дорогобужі таПересопницьке князівство з центром у Пересопниці на сході, Белзьке князівство з центром у Белзі на півдні, Червенське князівство з центром у Червеніна південному заході, Холмське князівство з центром у Холмі на заході, а також Берестейське князівство з центром у Бересті на півночі. Галичина складалась з чотирьох основних князівств, які то ліквідовувались при сильній княжій владі, то знову виникали за її послаблення. Цими князівствами були Галицьке князівство з центром у Галичі у серці Підкарпаття, Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на півночі,Перемишльське князівство з центром у Перемишлі на заході та Теребовльське князівство з центром у Теребовлі на північному сході. У середині 13 століття, в часі правління Данила Романовича, усі чотири землі Підкарпаття були об'єднані в рамках одного Галицького князівства. Складовою Галичини були також землі над середнім Дністром, що називалися з 13 століття Пониззям, а пізніше — Поділлям. [4] Поділ на малі землі-князівства зберігався до кінця 13 століття. Пізніше зустрічаються лише назви Галичини і Володимирії як назви двох складових частин Галицько-Волинського князівства. Населення Джерел, на основі яких можна провести підрахунки населення Галицько-Волинського князівства, не збереглося. У Галицько-Волинському літописі є згадки про проведення князями переписів і укладання списків підконтрольних міст і сіл, проте дані самих переписів відсутні, а списки населених пунктів, зазвичай, не повні. Відомо, що галицько-волинські князі часто практикували переселення мешканців з завойованих земель до Володимирщини,Холмщини і Галичини. Населення цих територій також збільшувалось за рахунок біженців з південних і східних князівств Русі, які «тікали з татар». На основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень Галичини і Волині виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства, а їх жителі були переважно слов'янами-русинами. Окрім них існували нечисленні поселення, засновані полоненими поляками, «литовцями» — прусами, ятвягами і литвинами, а також представниками кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі колонії німців, вірменів, сурожців. [5] Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства Водночас Роман втрутився у боротьбу за Київ, який здобув у 1204 році, та прийняв титул Великого князя Київського. У1202 і 1204 роках він здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку 12 століття Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі».[10] Проте реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.[11] Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича. Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців[15], а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі — Києвом. З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, [16], а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління. Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250—1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254—1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русичів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу. У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності. [17] Княжіння нащадків Данила У другій половині 13 століття, по смерті Данила і Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстиславутримував Луцьк, а Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У1270-х роках від неї відійшли турово-пінська і ятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у1289 році та приєднання частини Закарпаття у 1299 році. Втім, за князювання Володимира і Лева, Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході. На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році. Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнавши свою залежність від неї і здійснивши у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців і допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою Ці заходи викликали незадоволення бояр, які врешті-решт отруїли князя у 1340 році. Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, [18], а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшла до Польського королівства, Волинь — до Великого князівства Литовського. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.
14. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського (друга пол 14 – перша пол 16 ст) В 1230—1240 рр. князь Міндовґ об'єднав частину литовських та руських племен у державу — Велике князівство Литовське. Формування великої за територією держави почалось саме за князя Міндовга. Він приєднав Чорну Русь над Німаном (Гродно, Слонім),Полоцьк, Вітебськ, ходив походами на Смоленськ,Чернігів. За Ґедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к.Л. (приєднались Мінськ, Орша,Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднатиКиївське князівство), утвердження спадковості князівської влади. В 14 ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли майже всі білоруські та українські землі. За Ґедиміна, Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357-1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року - Поділля; у 1362 - 1363 років - Київщина; Брацлавщина та Переяславщина. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя. З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Більшість населення князівства становили слов'яни, які населяли 9/10 його земель. Давня руська мова, культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Тому до XIX ст. слово «Литва» було синоніном слова «Білорусь», литвином називали вихідця з білоруських земель. До середини 14 ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалось, як централізована держава, та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалось, в основному, за рахунок входження до складу ВКЛ білоруських та українських князівств. У 1381–1384 рр. - у Великому князівстві відбулась першалитовсько-руська громадянська війна. 1384 року герб "Погоня" став державним гербом Великого князівства Литовського. Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища В.к.Л. у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею. Проте невдоволення частини литовської, української та білоруської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадянської війну у ВКЛ. В результаті війни Великим князем Литовським став - Вітовт. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397-1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. А з 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Однак, поразка литовсько-руських військ у битві на р. Ворсклі 1399 р. перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею. 1401 року була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві(1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до В.к. Л., водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Яґайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення В.к. Л. і Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво правлячої верхівки В. к. Л. (1387). У 1447 р. Кревська унія 1385 р. перетворилася на династичну — через обрання великих литовських князів одночасно і польськими королями (до 1572 р. — Ягеллони, нащадки Ягайла). В 1432—1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась ще одна громадянська війна. Протягом 4 років (1432—1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави - власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк. Політичний та державний устрій В.к. Л. формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. За Віленським привілеєм 1447 р. юридично оформлялися права «князів, панів, шляхти». На поч. 16 ст. князівська влада в різних юридичних актах закріпила та розширила майнові й особисті права шляхти, її судові імунітети, право на власний суд. Як вищий дорадчий орган складалася державна рада — Пани-рада. Формувався сейм — від надзвичайних з'їздів боярства-шляхти (перші з'їзди — 1401, 1413, 1447 рр.) до постійно діючого органу. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.
15. Люблінська унія та її наслідки.Українські землі у складі Речі Посполитої Люмблінська умнія 1569 (від лат. unia - союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Люмблінская умнія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Люблін 1 липня 1569 року. Суспільно-політичні зміни після Люблінської унії Укладення Люблінською унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти. Українські землі у складі Речі Посполитої об’єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське,Подільське, Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Росії. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й української мови в діловодстві. Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець). Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом. Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Проте платою за освіченість ставало зречення рідної мови та батьківської віри. Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності. Люблінська унія, її наслідки для українських земель. 1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну - Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх загальною справою; вводилася єдина монета, поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці - в Польщі. За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до ЇЇ складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщину). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Волзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна - в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави. З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції - 1529 р., 1566 р. і 1588 р. - і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище. З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах: після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а національне, релігійне і культурне гноблення. Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: "Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу", - зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії. Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянина, "звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голотів польської народності, на його мову, традиції, право - як на щось незмірне нижче у зрівнянні з польським. Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство було остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст. селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника. Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами і шляхтою. З посиленням польської експлуатації з Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації. За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійськнй обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву? Обрали друге. У 1596р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей. Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили Ініціатори й творці унії 1596 р.? Чи була унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво? Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, виділяють те позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує те, що довелося сповна пережити православним, не меншою мірою вистраждали і греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Ці дві церкви тісно пов'язані між собою єдиною долею українського народу. Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети - не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе.
- Цена равновесия
- Цена реформ Петра I
- Цена рыночной корзины в отчетном периоде
- Цена: сущность, виды, функции и значение
- Цена трудовых ресурсов
- Цена. Ценовая политика в РФ
- Цензура в России
- Цена капитала и методы ее оценки. Оптимальная структура капитала
- Цена капитала и управление структурой капитала
- Цена на нетрадиционные товары
- Цена на рынке труда
- Цена – основной элемент рыночной экономики
- Цена Победы
- Цена Победы. 1941-1945
