Цивілізаційна теорія Хантінгтона

РЕФЕРАТ 
 
 
 

ЦИВІЛІЗАЦІЙНА ТЕОРІЯ ХАНТІНГТОНА 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Львів-2011

     ВСТУП

          Реалії нашого сьогодення щоразу  вказують на те, що світова  історія – зовсім не стихійне  явище, непідвладне волі та  розуму людини, а, швидше, результат розрахунку та стратегічної побудови геополітичних позицій та принципів тих чи інших держав на світовій арені. Здавна люди шукають сприятливі географічні умови для проживання і, знайшовши відповідне пристанище, з часом створюють там державу з властивою лише їй   культурою, системою цінностей, побутом, життєвим укладом, ментальністю. Вже давно не є таємницею той факт, що саме географічне розміщення того чи іншого суспільно-політичного утворення людей відіграє одну із найвизначніших ролей у його подальшому існуванні.

          Географічне розташування, наявність  виходу до моря, чисельних природних  ресурсів, політично та економічно  сильних сусідів – всі ці  чинники мають значний вплив  на розвиток кожної держави.  Саме вплив географічних чинників  на політичні процеси у країні та поза її межами вивчає наука геополітика, яка зародилася ще у ХІХ столітті. Безліч геополітичних теорій та концепцій видатних мислителів намагалися дати чітку картину міжнародних відносин у періоди різних історичних епох. Більш того, творці таких концепцій неодноразово будували геополітичні прогнози на майбутнє, намагаючись передбачити політичне та стратегічне розташування сил на світовій арені. Не став винятком і видатний філософ та політолог, директор Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті Семюель Філіпс Хантінгтон  (1927-2008 рр.), який запропонував власну модель побудови світу. ЇЇ суть науковець спочатку виклав у статті «Зіткнення цивілізацій» («Clash of civilizations»), що була опублікована 1993 року у журналі «Foreign Affairs». Цей науковий твір викликав широкий публічний резонанс у фахових колах. У ньому Хантінгтон здійснив геополітичний аналіз стану світової політики після періоду «холодної війни» і висловив думку про те, що центральним і найбільш небезпечним аспектом у процесі зародження глобальної світової політики стане конфлікт між різними цивілізаціями.

          Більш ґрунтовно та детально  своє бачення науковець висвітлив у праці «Зіткнення цивілізацій», яка вийшла в світ у 1996 році. У цій книзі автор дає визначення сучасному багатополюсному світу, де описує витоки такого феномену, як «західний універсалізм», а також аналізує історію конфліктів між цивілізаціями, прогнозуючи співіснування західного та ісламського світів.

          На думку вченого, основні відмінності  між людьми у новому світі носитимуть не ідеологічний, політичний чи економічний, а культурний характер, при цьому ці відмінності будуть причинами конфліктів між світовими цивілізаціями. Зокрема, цивілізацію Хантінгтон визначає як людську спільноту у своїй найвищій формі розвитку, а зіткнення цивілізацій виступає у якості глобального за своїм масштабом міжродовим конфліктом.

          Власне культурно-цивілізаційний  конфлікт так званих «Східного»  і «Західного» світів розвивається, згідно цивілізаційної теорії, не на ґрунті політичного, соціального, чи культурно-релігійного протистояння, а швидше на підставі несумісності світоглядних етико-моральних концепцій. Ця, свого роду, конкурентна боротьба цивілізацій Сходу і Заходу до певного часу перебувала у стані пасивного протистояння, що полягав лише у декларації абсолютно різних автономних світоглядних систем. У сучасних конфліктах  прослідковується чітке цивілізаційно-ідеологічне підґрунтя, що робить концепцію «зіткнення цивілізацій», яка описує динаміку сучасних міжнародних відносин крізь призму конфліктів на цивілізаційній основі, надзвичайно популярною та актуальною для сьогодення.

     І. СВІТ ЦИВІЛІЗАЦІЙ: ІСТОРІЯ  ТА СЬОГОДЕННЯ

          Основна ідея роботи Самюеля  Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій» полягає у твердженні, що в світі після «холодної війни» культура і різні види культурної ідентифікації визначають моделі згуртованості, дезінтеграції і конфлікту. Автор вказує на те, що в період «холодної війни» глобальна політика була біполярною: світ ділився на два великі блоки, перший представляли США разом з іншими процвітаючими могутніми державами, а другий - СРСР і небагаті соціалістичні країни. Існував ще один блок, що складався з країн третього світу - бідних, політично нестабільних держав - але вони не були геополітично вагомими. Безпосередня боротьба за світове панування - ідеологічне, економічне, військове - велася між США, що утворили НАТО, і СРСР, що об'єднав всі соціалістичні країни в організацію Варшавського договору.

           Але в 1991 році Радянський Союз, а разом з ним і соціалістичний табір, перестав існувати. Здавалося б, США стали єдиною панівною державою, здатною перебудувати на свій лад весь інший світ, але, на думку політолога, сучасна ситуація є дещо інакшою. Після «холодної війни» відбулися зміни в ідентифікації народів, для них все більш важливою стає не класова, політична, правова, а культурна ідентифікація. Світ і глобальна політика стали багатополюсними та поліцивілізаційними. Таким чином, Хантінгтон приходить до висновку, що вся людська історія - це історія цивілізацій, які в даний час набувають все більшого значення. Він називає цивілізацією найбільше «ми», усередині якого кожен відчуває себе в культурному плані як вдома і відрізняє себе від всіх інших «вони». 

       Цивілізація має найвищу культурну цілісність. Якщо вона складається з країн, у цих країн будуть більш тісні взаємини, ніж у держав, що не належать до такої цивілізації. Такі держави частіше вестимуть дипломатичні переговори та матимуть більший ступінь економічної взаємозалежності. 

          За історичним критерієм  Хантінгтон  виділяє 8 цивілізацій, більшість  з яких утворилися близько  1000 років тому. Кожна така висококультурна спільність зароджується, розвивається та досягає стадії зрілості, в період якої формується єдина держава, система культурних цінностей, економічний порядок, правові норми, розвивається наука, мистецтво. Та, все ж, поступово цивілізації занепадають, починаються заворушення, конфлікти, які можуть привести до її розпаду, хоча і цього цивілізація може уникнути, відродитися і стати ще більш могутньою. 

          Власне, використовуючи як критерії  особливості розвитку духовної  культури та релігії окремих  людських спільнот, Хантінгтон виділив  дев’ять великих цивілізацій,  що складають собою людство:  західну (атлантичну), православну (східнослов’янську), ісламську, китайську, індуїстську, латиноамериканську, африканську, японську, буддистську.

          Найважливішими серед визначених  цивілізацій у сучасному світі  філософ вважає:

          1. Західну (або атлантичну), що  спирається на цінності європейської культури, представлені також у масовій американській культурі, а її морально-етичні принципи ґрунтуються на християнстві;

          2. ісламську, притаманну, передусім,  арабським, але також й іншим  мусульманським країнам, які спираються на культуру Сходу та ісламський фундаменталізм;

          3. китайську, що базується на  традиційних цінностях конфуціанства,  під яким розуміють не лише  релігію, але й філософське  вчення.

          4. Східнослов’янську, побудовану  на православ’ї та російській культурі.

          Головною передумовою, основою  кожної цивілізації Хантінгтон  вважає культуру і різноманітні  види культурної ідентифікації,  які в сучасному світі, що  склалися після «холодної війни», й визначають моделі конфліктів.

     Автор також стверджує, що структура цивілізацій у період після «холодної війни» має наступний вигляд:

          - Країни-учасниці - у культурному  плані вони повністю ототожнюють  себе з однією цивілізацією. Приклад: Італія, Єгипет;

          - стрижневі держави - найбільш  могутні, центральні в культурному відношенні країни. У китайській цивілізації стрижнева держава - Китай, в японській - Японія, в індуїстській - Індія, у православній - Росія, у західній - це США. Існує також франко-німецький стержень в Європі, а між ними дрейфує додатковий центр влади - Великобританія. Ісламська, латиноамериканська та африканська цивілізації не мають стержневих держав, в даний час на їх роль претендують кілька країн, наприклад, серед ісламських держав - це Саудівська Аравія, Іран, Пакистан, Індонезія, Єгипет, Туреччина; серед африканських країн - найімовірніше ПАР;

          - країни-одинаки - не мають культурної  спільності з іншими народами. Приклад: Ефіопія, Гаїті;

          - розколоті країни - великі групи  населення цих країн належать  до різних цивілізацій. Приклад: Судан (мусульманська північ і християнський південь), Індія (мусульмани та індуїсти), Україна (уніатський, націоналістичний, україномовний захід та православний російськомовний схід);

          - розірвані країни - мають одну  панівну культуру, яка відносить їх до однієї цивілізацієї, але лідери цих країн прагнуть зовсім до іншої. Приклад: Мексика (за походженням населення - латиноамериканське, але лідери зближують країну до США), Австралія (є представником західної цивілізації, але прагне стати частиною Азії).

          Самюель Хантінгтон вважає, що після розпаду Радянського Союзу взаємини між цивілізаціями перебувають під безперервним, всепоглинаючим, впливом Заходу. Завдяки таким суто «західним» явищам як модернізація та вестернізація він (а, зокрема, США) претендує на те, щоб стати універсальною цивілізацією, тобто своєрідним культурним об'єднанням цінностей, вірувань, устроїв, традицій та інститутів, який приймається людьми всього світу. Зокрема, такими цінностями стають мова (ми бачимо, що англійська мова все більше приймає статус lingua franka і вже є засобом міжкультурного спілкування), релігія (християнізація світу), демократія, безпека, інформаційні технології та інше. Тобто Захід націлений на експансію інших цивілізацій для того, щоб поширити своє світове панування. Але науковець вказує й на інший не менш важливий факт: у міру проведення західною цивілізацією політики універсалізму, незахідні суспільства все більше розуміють, свою особливу етнічну самосвідомість, що дає їм можливість протистояти експансії Заходу, запозичувати найкраще, що у нього є , але при цьому зберегти і розвивати свою культурну ідентичність. Вони висувають наступне гасло: «Ми будемо сучасними, але не станемо вами».

          Всесвітня статистика вказує  на те, що ресурси Заходу виснажуються: знижується економічне зростання, зменшується чисельність населення, посилюється соціальна дезінтеграція суспільства, зростає рівень злочинності та, в цілому, відбувається деморалізація західних цінностей. Тому з'являються цивілізації, які досягли того рівня розвитку, насамперед економічного, військового, культурного, який дозволяє їм кинути виклик заходу. І цими цивілізаціями є ісламська та китайська. Загалом, в Азії на даний момент відбувається стрімке економічне зростання, що дає їй реальний шанс змінити співвідношення цивілізаційних сил на свою користь.

           На сході ж спостерігається швидке зростання мусульманського населення, а відповідно -  збільшення прихильників цінностей ісламу, особливо серед молоді, з його войовничістю, енергією, відданістю своїй культурі і вірі. Таким чином, ісламська цивілізація також є серйозним претендентом на роль світової країни-гегемона.

     ІІ. АЛЬТЕРНАТИВИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

          Проаналізувавши геополітичну ситуацію  у світі та виділивши основні  цивілізаційні типи, Самюель Хантінгтон прийшов до висновку, що найближчим часом суспільство чекає низка досить великих конфліктів між групами різних цивілізацій за право визначати напрями глобальної політики. У статті 1993 року він зазначив, що у новому світі основними джерелами конфліктів будуть вже не ідеологія і навіть не економіка. Найважливіші кордони, що розділяють людство, і переважаючі джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною дієвою одиницею в міжнародних справах, але найбільш значимі конфлікти глобальної політики будуть розгортатися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим чинником світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями - це і є, на думку філософа, лінії майбутніх фронтів.

          На думку автора, міжцивілізаційні  конфлікти матимуть дві форми:  на локальному (або мікрорівні) розгортатимуться  конфлікти на «лініях розлому», тобто між сусідніми державами,  що належать до різних цивілізацій,  всередині однієї держави між різними цивілізаційними групами, де дуже часто домінуватиме релігійна причина. Автор стверджує, що повторюваність, масштаби та рівень гостроти конфліктів вздовж ліній розломів значно збільшується через розбіжності у релігійних віруваннях.

          До серйозної групи ризику  також входять країни, які, як у випадку Радянського Союзу та Югославії, намагаються створити нові держави на уламках колишніх. На глобальному (або макрорівні) конфлікти відбуватимуться між стрижневими державами, в яких будуть виявлятися вже більш глобальні проблеми міжнародної політики (здійснення впливу на формування глобальних процесів і на дії світових міжнародних організацій, нерозповсюдження та контроль над озброєннями, економічна могутність і добробут, моральні цінності та культура, територіальні спори).

          На початку XXI століття найбільш  серйозне протистояння виникне  між Заходом та Ісламом, який  перебуває у процесі відродження,  а також між Заходом і Азією. Що стосується взаємин між Західною та мусульманською цивілізаціями, то так зване Ісламське відродження додало мусульманам впевненість в унікальному характері і цінності їхньої  цивілізації, а також у тому, що їхні моральні цінності перевершують західні. Семюель Хантінгтон описує ситуацію, у якій основною проблемою Заходу є не ісламський фундаменталізм, адже народи ісламської цивілізації переконані у перевазі своєї культури і їх турбує думка про неповноцінність власної могутності. Для ісламу проблемою є не ЦРУ і не Міністерство оборони США. Продставників Ісламу турбує Захід, інша цивілізація, народи якої переконані у всесвітньому, універсалістському характері своєї культури і які вірять, що перевершують інших, і покладають на себе зобов'язання поширювати свою культуру по всьому світу. «Ось головні компоненти того палива, яке живить вогонь конфлікту між ісламом і Заходом» - вважає науковець.

          Якщо говорити про конфлікт  між західною і китайською  цивілізацією, то тут на перший  план вийде протистояння США  та Китаю. В Азії все більше посилиться китайський вплив, так як економічне процвітання цієї держави дозволяє йому нарощувати військову міць, тим самим залучаючи на свій бік не лише більшість азіатських країн, а й, наприклад, Австралію. З цього вчений робить наступний висновок - виникнення нових великих держав - процес завжди вкрай дестабілізуючий, і якщо подібне відбудеться, то вихід Китаю на міжнародну арену затьмарить собою інші соціально-політичні явища  впродовж другої половини двадцятого століття.

          Таким чином, на світовій арені  все більше посилюються позиції  незахідних цивілізацій, зокрема Ісламу та Азії, у зв’язку з чим найближчим часом виникнуть такі геополітичні союзи:

          - посилиться взаємозв'язок конфуціанського  та ісламського світів, і стануть  тіснішими взаємини між Пакистаном, Іраном і Китаєм;

          - Латинська Америка та Африка все ще будуть знаходитися в залежності від Заходу, так як не передбачається їх військове та економічне зміцнення;

          - Японія поступово стане відходити від США, зближаючись з Китаєм; Індія прагнутиме стати противагою китайській могутності.

          Що стосується Росії, то їй, на думку  Хантінгтона, слід  «розігрувати російську карту», а саме, зміцнювати китайсько-російські відносини, але при цьому продовжувати співпрацювати із Заходом, а також з Європою, зокрема, вирішити спірні питання, пов'язані з політикою ЄС і НАТО. Але все ж політолог не бачить ні в Росії, ні в Європі реальну загрозу пануванню Заходу. На його думку, Європа і Росія в демографічному відношенні є розвинутими країнами з низьким рівнем народжуваності і старіючим населенням; у подібних держав «не буває юнацької енергії для експансіоністської політики». 

          Якщо говорити про взаємини Росії з Ісламом, то в найближчі десятиліття вони будуть формуватися в основному в залежності від того, як вона сприйме загрози, що спричинені швидким зростанням мусульманського населення на її південних територіях.

          Повертаючись до західної цивілізації, Хантінгтон закликає її переглянути свою стратегію поведінки у новоствореному світі. Для цього необхідно прийняти і зрозуміти ту реальну ситуацію, яка існує на даний момент, тільки тоді буде змога її конструктивно змінювати на свою користь; переглянути політичний курс, який відповідав потребам часів «холодної війни», а відповідно - поміняти політику НАТО, договір по ПРО і т. д.; змінити власну теорію про універсальну значимість західної культури і визнати існування інших цивілізацій, унікальність їхніх культурних особливостей. Основна мета західних лідерів повинна полягати не в тому, щоб намагатися змінювати інші цивілізації за образом і подобою Заходу, а зберегти, захистити й оновити унікальні відмінні риси західної цивілізації.

     ІІІ. ДИСКУСІЯ НАВКОЛО  ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ 

     Своєю концепцією "зіткнення цивілізацій" професор Самюель Хантінгтон кинув виклик багатьом усталеним уявленням про характер потенційних глобальних та регіональних протистоянь, а також запропонував нову парадигму для теоретичного дослідження та прогнозування світопорядку на рубежі XX і XXI століть. З упевненістю можна сказати, що це чи не найреалістичніша та найгрунтовніша з представлених за останнє десятиліття наукових концепцій, в якій описана загальна картина світу. Не дивно, що новаторські геополітичні ідеї професора Хантінгтона відразу ж викликали потужну хвилю наукових дискусій; не залишилися осторонь і впливові політики багатьох країн світу. Перші полемічні відгуки стосувалися насамперед приватних аспектів нової концепції, а саме критики цивілізаційного підходу.

     У вересні 1993 року була видана книга журналу «Форін Афферс» («Foreign Affairs») опубліковали добірку невеликих за обсягом статей, в яких провідні вчені і політики обговорювали та критикували різні аспекти цивілізаційної моделі. Першими в дискусію вступили Фуад Аджамі (професор школи міжнародних відносин університету Джона Хопкінса, США); Кішоре Махбубані, (заступник секретаря закордонних справ Сінгапуру, постійний представник Сінгапуру при ООН в 1984-1989 рр.); Роберт Л. Бартлі (головний редактор «Уолл Стріт Джорнел»); Лі Біньянь (китайський дисидент, керівник Китайської ініціативної групи в Прінстоні, Нью-Джерсі і автор відомої книги «Вища форма лояльності: спогади»); Джин Кіркпатрік (професор Джорджтаунського університету, провідний дослідник Американського інституту підприємництва, колишній постійний представник США при ООН); Альберт Л. Уїлс (почесний професор Нью-Йоркського університету); Джерард Пайл (почесний президент Американської наукової корпорації).

     На  думку автора циілізаційної моделі, впродовж 40 років науковці та практики міжнародних відносин мислили і діяли відповідно до парадигми «холодної війни». Світ був розділений на три групи держав: багатих і демократичних за своєю природою суспільств, очолюваних Сполученими Штатами і втягнутих у різноманітні ідеологічні, політичні, економічні, а, подекуди, і військові конфлікти з іншою групою дещо бідніших комуністичних країн на чолі із Радянським Союзом. Значною мірою розгорталися й конфлікти за межами цих двох таборів – у групі країн «третього світу», що складається з держав в основному бідних та політично нестабільних, які лише недавно стали незалежними. Парадигма «холодної війни» не могла охопити усіх процесів, що відбувалися на світовій політичній  карті і часом не дозволяла вченим та державним діячам побачити важливі геополітичні процеси, наприклад, китайсько-радянський розкол. І все ж, як проста модель глобальної політики вона охоплювала більше важливих явищ, ніж будь-яка інша тогочасна світоглядна пардигма, адже вона служила важливою відправною точкою для осмислення міжнародних проблем; в кінці кінців, була прийнята майже всіма і протягом двох поколінь формувала осмислення світового політичного життя.

     Теза  Хантінгтона про те, що саме цивілізаційна модель пояснення сучасного і майбутнього стану світу здатна стати узагальнюючою, або головною науковою парадигмою епохи після «холодної війни», викликав серйозні заперечення критиків. Їхні аргументи можна звести докількох коротких тез:

     1. «Цивілізації існують споконвіку. Чому ж тільки зараз вони кидають виклик світовому порядку? Хоча їх роль і вплив дійсно змінюються, але оцінка цих змін залежить від позиції дослідника. Тому мета цивілізаційної моделі - насамперед привернути увагу західної громадськості до того, як все це сприймається в світі» (К. Махбубані). «Методологія Хантінгтона не нова, її ще в 1940-х роках використовував А. Тойнбі» (А. Вікс). «Викликає сумніви запропонована Хантінгтоном класифікація цивілізацій. Якщо виходити з його критеріїв виділення цивілізацій (мова, історія, релігія, звичаї, інститути, самоідентифікація), незрозуміло, чому виділяються латиноамериканська і православна (російська) цивілізації, а відносяться до складу західної. Адже православна теологія і літургія, ленінізм і Лев Толстой - все це прояви західної культури» (Дж. Кіркпатрік).

     У відповідь на такі критичні відгуки Хантінгтон пише про «карту нового світу». На думку вченого, країни більше не належать до комуністичного блоку або «третього світу».Простішим є розмежування цих країн на бідні і багаті, або демократичні та недемократичні, але така класифікація буде вірною лише частково. У міжнародному «порядку денному» міжцивілізаційні проблеми поступово виходять на перше місце, витісняючи проблеми наддержав. Вони враховують такі питання, як поширення озброєнь (особливо масового знищення та засобів її доставки), права людини та іміграція. Згідно цих трьох проблем Захід знаходиться по один бік, а велика частина інших найбільших цивілізацій світу - по інший. Міжцивілізаційні кордони майже повністю відповідають межам, які розділяють держави світу у питанні захисту прав людини. До прикладу, Захід та Японія на високому рівні оберігають права людини; Латинська Америка, Індія, Росія і частина Африки захищають лише деякі з цих прав; Китай, багато азіатських країн і більшість мусульманських громад оберігають права людини у найменшій мірі.

     На  думку Хантінгтона, нереальною є парадигма єдиного світу, де існує або в найближчі роки виникне універсальна цивілізація. Очевидно, що нині люди володіють, як і впродовж кількох тисячоліть, спільними рисами, які відрізняли їх від інших істот. Ці риси завжди були сумісні з існуванням безлічі дуже різних культур. Аргумент про те, що зараз з'являється універсальна культура чи цивілізація, приймає різноманітні форми, але жодна з них не витримує навіть не є реалісьтчною хоча б тому, що лише всесвітня влада здатна створити всесвітню цивілізацію, як, свого часу, римська могутність породила майже універсальну цивілізацію, щоправда лише в обмежених рамках стародавнього світу.

     У своїй відповіді  Хантінгтон висловив сумнів у існуванні теорії, яка  б краще пояснювала геополітичні реалії світу у період після «холодної  війни». Цивілізаційна парадигма, на думку вченого, найкраще пояснює  ситуацію на світовій арені.

     2. Наступна група критичних зауважень стосується основного потенціалу і джерел теперішніх і майбутніх конфліктів, а також того, чи дійсно будуть вони проходити по лініях «цивілізаційних розломів». У цьому контексті критики моделі Хантінгтона найчастіше посилаються на існування внутрішньо цівілізаційних протиріч або на факти «співпраці цивілізацій».

       «Конфлікт ідеологій дійсно дійшов до завершення, і причинами сучасних конфліктів все більше стають політичні та економічні інтереси, проте ні цивілізації, ні культури поки що не стали основним джерелом конфліктів у новому світі, який сьогодні сильно нагадує світ 1930-их років» (Р. Бартлі). «Згідно думок Хантінгтона, нації боротимуться за цивілізаційні зв'язки і вірність цивілізації. Насправді вони швидше будуть перебувати у конкурентній боротьбі за свою частку на ринку, намагатися відстоювати свої позиції у рамках світової економіки, боротися за зайнятість і ліквідацію бідності» (Ф. Аджамі). «Не доведено тезу про те, що найбільш криваві конфлікти в історії були викликані саме міжцивілізаційними протиріччями. У XX в. все було інакше: взяти хоча б сталінські чистки, нацистський Голокост та другу світову війну» (Дж.Кіркпатрік).

     Професор Хантінгтон, в свою чергу, впевнений, що говорити про «заспокоєння» світу після «холодної війни» неможливо. Адже повсюдно розгораються вогнища конфліктів і якщо в цьому винні не цивілізаційні відмінності, то що ж? На думку вченого, критики цивілізаційної парадигми не дали кращого пояснення того, що відбувається в світі. Навпаки, цивілізаційна парадигма спричинила появу співчутливих відгуків по всьому світі.

     У статті "Зіткнення цивілізацій?", де вперше була викладена цивілізаційна парадигма, були розглянуті більшість найважливіших процесів міжнародного життя кінця ХХ століття. Відповідаючи критикам, Хантінгтон аргументував свою позицію новим списком конфліктів і подій, що відбулися в світі за кілька місяців після написання першої статті і всі вони можуть бути інтерпретовані в дусі його цивілізаційної парадигми або передбачені на основі неї. У цей список вчений зарухував такі реаліїтогочасного міжнародного життя, як зіткнення між російськими військами і моджахедами в Центральній Азії; протиріччя на Віденській конференції з прав людини між Заходом, очолюваним держсекретарем США Крістофером, що засудив «культурний релятивізм», і коаліцією ісламських та конфуціанських держав, що еритикували «західний універсалізм»; паралельне зосередження уваги розробників військової стратегії як Росії, так і НАТО через «загрозу з Півдня»; проголошення Міноборони США нової стратегії підготовки до двох «найбільших регіональних конфліктів», одного з Північною Кореєю та іншого з Іраном та Іраком та багато інших. Очевидно, що цей список міг би бути суттєво доповнений новими фактами і подіями світової політики, що підтверджують глибоку переконаність Хантінгтона, у схильності людей «вмирати за культуру», а не за якісь інші, можливо, більш прагматичні інтереси.

     3. Чергову групу критичних суджень слід було б визначити так: можливо, все-таки націй-держав (продукту західної цивілізації) і надалі буде належати верховенство в світовій політиці, адже світ буквально «просянутий» західною культурою, її вплив зростає, свідченням чого є модернізаційні процеси і поширення демократії. У цьому ж контексті опоненти Хантінгтона розглядають і проблеми фундаменталізму, вважаючи їх перебільшеними західною громадськістю. Втім, у цьому питанні критики часто дискутують між.

     «Не цивілізації контролюють  держави, а держави  контролюють цивілізації; братські узи підтримуються  тоді, коли це вигідно, коли ж ні - про них забувають - головні тези виступу» (Ф. Аджамі). «Основними діючими особами на міжнародній арені продовжують бути і надалі залишатимуться нації-держави, про що писав ще Р. Арон, вірно спрогнозувавши у свій час «кінець ідеологій» (А. Вікс). «Зростаюче значення конфуціанства в Китаї не можна порівняти з тим потужним впливом, який у цій країні має західна масова культура» (Лі Біньянь).