Цивілізаційний вбір України: минуле і сучасність

Зміст

1. Цивілізаційний вбір України: минуле і сучасність

2. Цивілізаційні підстави євроінтеграційних орієнтацій України

3. Можливі сценарії внутрішньополітичного розвитку країни.

4. Моделі можливих соціально-економічних перетворень в Україні.

Висновки

1 Цивілізаційний вбір України: минуле і сучасність

Проблема цивілізаційного вибору для України знову стала ак­туальною на початку 90-х років XX ст. і у XXI ст., а також в зв'язку з розпадом СРСР, трансформацією політичних і соціаль­но-економічних систем країн Східної Європи, новими політич­ними реаліями у світі, глобалізацією всіх сфер життя.

Перший досвід розв'язання такої проблеми в історії України пов'язаний з вибором князя Володимира віри для Київської Русі. Як і у минулому, так і в наш час це була і залишається проблема цивілізаційного вибору, вибору довічного, стратегічного, доле­носного. Проблема такого масштабу — складна і багатоаспектна, її розв'язання лежить на перехресті інтересів багатьох країн і народів.

Що стосується етимології терміна «цивілізація», то він латинського походження, і різні його модифікації перекладаються українською мовою як «громадянський», «громадянин», «громадянське суспільство». Його можна тлумачити як акт залучення до культури, процес цивілізування, як моноцентричну чи поліцентричну культурно-історичні форми, лінійний або нелінійний розвиток історії, мономірну або багатомірну конструкцію, унікальну чи універсальну модель розвитку культур.

До початку ХХ ст. у європейській ментальності поняття цивілізації використовувалось для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, протиставлення всьому неєвропейському. Після двох світових воєн Західна Європа позбавилась претензій на звання єдиної у світі цивілізації. Поступово в менталітеті європейця окреслюється мультиплікативна картина світових цивілізацій. Першим таку картину окреслив М. Я. Данилевський, який включив до неї десять типів цивілізацій «природної системи історії»: 1) єгипетську; 2) китайську; 3) давньосемітську; 4) індійську; 5) іранську; 6) європейську; 7) грецьку; римську; 9) аравійську; 10) германо-романську. О. Шпенглер налічує лише 8 типів цивілізацій, які відповідають його концепції «омертвіння відповідної історичної культури»: 1) китайську; 2) вавилонську; 3) єгипетську; 4) античну (аполлонівську); 5) арабську (магічну); 6) західну (фаустівську); 7) майя; російську. А. Тойнбі налічує в історії людства понад 30 цивілізацій, з яких до нашого часу збереглось лише 6: 1) західна; 2) візантійсько-ортодоксальна; 3) російсько-ортодоксальна; 4) арабська; 5) індійська; 6) далекосхідна (китайська та японо-корейська).

Сучасне трактування цивілізаційного підходу постає насамперед не як монолінійний, а поліцентричний нелінійний процес розвитку і зміни культурно-історичних форм. Саме на підставі нелінійного, плюралістичного тлумачення шляхів розвитку людства можна подолати однобічність як європоцентризму, так і сходоцентризму. На вказаному шляху головним є не ранжирування цивілізацій від «нижчої» до «вищої», а розгляд їх як рівноцінних, самобутніх, неповторних, унікальних історичних утворень — макроіндивідів історії, у кожному з яких відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньо-історичний процес.

Мова йде про відродження універсалістського принципу, який визнає єдність людства, про багатовимірний, стохастичний світ, у якому нелінійність реалізується через людську свободу і творчість. Нелінійність цивілізаційного процесу пов’язана, за В. С. Біблером, із «самодетермінацією» людини через діалог культур. Автохтонна логіка минулих обставин (традицій) людини відтворює певне коло, з якого можна вирватися, якщо звернутися до досвіду інших народів і культур. Потреба в такому зверненні зростає в періоди криз, коли виникає гостра незадоволеність підсумками власного шляху розвитку. Почуття браку власного досвіду веде нашу свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур. Тільки за такого погляду людини на власне буття і свідомість стає можливим дійсне докорінне перепрограмування її долі.

Так, у кризовий для Київської Русі час у Володимира Святославича і його оточення виникло почуття браку власного політичного й духовного досвіду. Це почуття детермінувало проблему вибору віри Володимиром. Історія знає чимало подібних прикладів. При цьому вибір віри мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Так, між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі була язичницька реформа Володимира, метою якої було піднесення культу головного бога Русі — Перуна. У Дунайській Булгарії прийняттю християнства передував культ вождя-хана, а в Хозарії, перш ніж утвердився іудаїзм, мав поширення культ єдиного бога неба Тенгрі-хана. Природним виглядає і перелік країн, з якими Київська Русь співпрацювала в питаннях вибору нової релігії: це сусіди Русі — Волзька Булгарія і Хозарія на сході, Візантія на півдні, країни римського християнського світу на заході. З ними Русь підтримувала різносторонні економічні, культурні, політичні зв’язки, і вони були зацікавлені в посиленні свого впливу на неї. Найреальнішим шляхом для досягнення цієї мети стало втягнення Русі в орбіту релігійного світосприйняття вказаних вище держав.

Необхідно також спинитися на самій проблемі вибору: чи була альтернатива візантійському християнству на Русі? Київська Русь була знайома з релігіями прикордонних держав — іудейською, християнською, мусульманською. Прийняти якусь із них було для неї справою неминучою. Але питання, яку саме віру прийняти, не було суворо детермінованим. Володимир міг шукати в ісламі шлях до спілки з Арабським халіфатом проти Візантії. Він міг прийняти іудаїзм заради зміцнення торговельних зв’язків з Хозарією і об’єднання з нею своїх зусиль проти навали зі Сходу степовиків. Що стосується приходу християнства з Риму, такий варіант вибору теж був можливим. Підтвердженням тому є вивіз Володимиром з Корсуня мощів папи Римського св. Климентія і його бажання бути похованим поряд з цим святим. Тобто була принципова можливість прийняття будь-яких рішень. Суверенне право Київської Русі в цьому виборі ніким не могло бути обмежене.

Як відомо, Володимир Святославович у своєму виборі схили­вся до візантійського православ'я. Тут звичайно відіграла роль попередня традиція майже двохсотлітнього проникнення цієї ре­лігії на Русь, політична велич Візантії, її військова могутність і високий рівень культури, прагнення Володимира поріднитися з імператорами Візантії, наблизитись до ідеалу вселенської держа­ви. Обрання віри не було актом підкорення Русі Візантією. Київ­ський князь намагався нав'язати Візантії рівноправне партнерст­во як у галузі політичній, так і в економічній. І християнська церква Русі з початку проникнення вибудовувалася як національ­на, з богослужінням церковнослов'янською мовою і слов'янським обрядом. Але ім'я Христа поєднувало Русь і Європу. Київсь­ка Русь як жива спадкоємниця Візантії стає православним Схо­дом для неправославного, але не менш християнського, ніж вона Заходу усередині єдиної культурно-історичної форми. Проте православна Русь відрізняється від католицької Європи не біль­ше, ніж від нехристиянської Азії, азіатського Сходу.

В умовах глобалізації всіх сфер сучасного життя український народ теж постав перед вибором. Наш вибір сьогодні є вибором майбутнього, але одночасно він є поверненням до цивілізації, яку обрав ще князь Володимир, до відновлення християнських цінностей, християнської ідеології господарювання, християнсь­кого розуміння національного і державного, християнської віро­терпимості. Заклик до повернення самоврядного ринкового гос­подарства не може бути заміною ідеологічної парадигми тому, що самоврядне ринкове господарство не є ідеологією. Ринок є лише засобом втілення ідеології: якщо цей засіб неефективний і неконкурентоспроможний, то ідеологія зменшує сферу свого впли­ву, якщо цей засіб ефективний і конкурентоспроможний, то ідео­логія розширює сферу впливу.

У галузі економіки наш вибір схиляється до вільного ринку і вільної конкуренції, недоторканності приватної власності й охо­рони її законом, права на підприємницьку діяльність і творчу іні­ціативу. У галузі політики наш вибір схиляється до європейсь­ких стандартів дотримання прав людини, розподілу влади, демократизації основних інститутів влади, визнання рішучої ролі Заходу в становленні ліберально-демократичних цінностей як за­гальнолюдських і загальноцивілізаційних, завдяки яким змінить­ся тип зв'язків між економікою, власністю і владою, державою. У галузі екології паш вибір визначається власним негативним до­свідом від наслідків аварії на ЧАЕС і позитивним досвідом від­мови від ядерної зброї, якою ми володіли.

Схід є особливою лінією історичного розвитку поряд із Захо­дом. Головною рисою східної лінії розвитку завжди була нероз­дільність власності і влади (власність є функцією влади); голов­ним суб'єктом експлуатації виступає держава, а основною фор­мою експлуатації в доіндустріальну епоху було централізоване вилучення додаткового продукту від рільників у вигляді ренти-податку. Тому в державах Сходу політика не може не стояти над економікою.

Європа доби середньовіччя відокремлюється від східної лінії розвитку, вона породжує ринкову економіку, базою якої була су­то німецька форма власності на землю. У лоні Європи з'явився  новий тип держави — правова держава, новий тип суспільства — громадянське суспільство. Україна разом з Росією протягом останніх століть дедалі більше відставала від Заходу. Тому у схід­ній, азіатсько-деспотичній, неправовій за принципом організації державі зустрілися західна ідеологія наукового соціалізму з се­лянською соціалістичною утопією.

У своєму негативному ставленні до приватної власності і сти­хійності ринку Схід і Захід з'єдналися у російській революції 1917 р. Цей вибір теж був історичним, і його не можна пов'язувати лише з західноєвропейською ідеологією марксизму. В основі цього вибору також знаходилася давня селянська ідея про загальне благо з примітивним колективізмом, заперечен­ням приватної власності, зрівнюваною ментальністю. Бажаного синтезу східного і західного шляхів цивілізації не вийшло. Схід­на колективістсько-державна організація розправилася із захід­ним індивідуалізмом.

В умовах глобалізації Україна спробує в наш час синтезувати західну ідею і механізми створення правової держави на основі ринкової економіки з досягненнями власної національної культу­ри та історичного досвіду.

2. Цивілізаційні підстави євроінтеграційних орієнтацій України

На початку XXI ст. євроінтеграційні процеси охопили еконо­мічний, політичний, духовний простір абсолютної більшості країн Європи. Названі вектори інтеграції поширюють досягнення західної цивілізації на країни Східної Європи, котрі у XX ст. були штучно відчужені від християнських цінностей. Саме християнс­тво як базовий духовний інтегратор західної цивілізації детермі­нувало головні політичні та економічні ідеї демократії і лібера­лізму — рівні права людей та їх індивідуальні свободи: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої— бо всі ви один у Христі Ісусі.'

За християнськими канонами, усі люди народжуються рів­ними і вільними і ніхто не має права відняти у них те, що дару­вав Бог, — життя та свободу вибору. Тому суспільство повинно бути розбудованим так, щоб ніхто і ніколи не був позбавлений цих невід'ємних прав. Якщо держава позбавляє своїх громадян життя, або силою нав'язує їм свою волю, то така держава на боці диявола. Якщо держава керується християнською мораллю, то вона дозволяє своїм громадянам робити все, що завгодно, за умо­ви, що їх дії не завдають шкоди іншим людям.

Ідея рівноправ'я детермінує рівні права людей також в участі управління державою. Цю ідею можна реалізувати лише на шля­ху запровадження вільного всезагального права громадян у вибо­рі влади. Саме таке суспільство є демократичним і найбільш справедливим. Проте навіть демократична влада не може втру­чатися у приватне життя окремої людини, суверенної особи. Обмеження, котрі влада не має права переступати, у такому сус­пільстві зафіксовані у конституційних та інших законах і нормах захисту прав людини.

У XX столітті в багатьох західних країнах на таких ідеях по­ступово вибудовувалися так звані відкриті суспільно-економічні системи, які відрізнялися від попередніх імперій і монархій над­звичайним запасом міцності й універсалізмом і які згодом діста­ли назву і статус ліберальної демократії. Матеріальним фунда­ментом такої демократії служили різні модифікації ринкової економіки.

Спроба використати християнські принципи рівноправ'я і свободи в утопічних моделях «наукового комунізму» не знайшла широкої підтримки на Заході. Що стосується східних модифіка­цій комунізму, то практика їх реалізації у СРСР, ВНР, НРБ, ПНР, СРР, СФРЮ все більше відходила від норм християнської моралі і демократичних цінностей і все більше тяжіла до тоталітаризму й авторитаризму.

Сьогодні в умовах пасіонарного розширення впливу ісламсь­кої цивілізації на світові процеси, намагань Індії та Китаю посіс­ти лідерські позиції в світовій економіці ми стали свідками втрат, котрі несе християнство у міжцивілізаційних конфліктах, загост­рення внутрішніх проблем у кожній гілці християнства: протес­тантів накрила міцна хвиля секуляризму, католиків — скандали з приводу нехристиянського способу життя деяких представників духівництва, православних — спокути націоналізму, релігійного формалізму та конфесіоналізму.

Серед українських філософів, політологів та культурологів відсутній усталений погляд на проблему цивілізаційної самоідентифікації людини, етносу, держави. Але, незважаючи на суттєві розбіжності, вони все ж у намаганні розв'язати цю проблему по­годжуються з тим, що суттєвими складовими самоідентифікаційної генеалогії є історичний, культурологічний, аксіологічний, лінгвістичний, економічний, геополітичний, релігійний і ментальний аспекти.

На думку М. І. Михальченка, саме вказані вище детермінанти формують основні орієнтації різних політичних сил у сучасній Україні: перша з них рафіновано-самостійницька, друга — єв­разійська (проросійська); третя — європейська (прозахідна). На різних етапах історії незалежної України, як правило, домінує одна з трьох названих орієнтацій. Так, з правлінням першого пре­зидента України Л. М. Кравчука пов'язують проголошення дер­жавної політики рафіновано-самостійницької орієнтації, за часи правління Л. Д. Кучми орієнтація держави змінилася на проросійську, а з приходом до влади В. А. Ющенка — набула чинності прозахідна орієнтація України на євроінтеграцію.

На користь кожної з існуючих в українському суспільстві орі­єнтацій існують певні аргументи: прихильники першої з цих орі­єнтацій апелюють до ментальних рис українця (здоровий глузд, індивідуалізм, почуття самозбереження, толерантність тощо); представники другої орієнтації — до спільної історії радянських народів (насамперед білорусів, росіян, українців), єдності еконо­мічного простору пострадянських республік, деяких ідеологем радянських часів («дружба народів», «рівні серед рівних» тощо); послідовники третьої орієнтації — до системи детермінант цивілізаційного характеру (християнських традицій, культурної спадщини, наукових, технічних та інших досягнень європейських народів).

Серед них у першу чергу звернемо увагу на природні (расо­ві, географічні, мовні) детермінанти єдності українців і Украї­ни з Європою. Українці, як і більшість народів Європи, нале­жать за науковою класифікацією до європеоїдів, за релігій­ними міфами — до етносів яфетичного походження. Україна як держава територіально цілком розташована в Європі. Мова українців, як і більшості народів Європи, належить до індоєв­ропейської сім'ї мов. За релігійними поглядами більшість українців, як і інших народів Європи, християни (причому в Україні є конфесії як західних, так східних гілок християнства, і є також конфесія уніатів, яка має великий досвід конвергенції православ'я і католицизму).

Ще один цивілізаційний блок детермінант належить до куль­турних досягнень європейського або світового рівня, досягнен­ня у розв'язанні фундаментальних, пошукових, прикладних проб­лем природничих, гуманітарних та технічних наук; високий рівень освіти населення; високі технології (космічні, військово-технічні, інформаційні); сучасне мистецтво, архітектура тощо.

До політико-правових детермінант відносяться намагання створити європейську правову державу ліберальної демократії, в котрій пріоритетним завданням стане розвиток особистості, за­безпечення прав людини. Крім того, українці як етнос ментально схильні до ідеалів європейського індивідуалізму, тому перехід України до соціально орієнтованої ринкової економіки створює економічні передумови її інтеграції з Європою.

Проголошений керівництвом України шлях до євроінтеграції зустрічає певні перешкоди з боку ЄЄ. Вони пов'язані з кризо­вими явищами всередині Євросоюзу. До цих явищ належать: погіршення економічного стану найбільш впливових країн Захід­ної Європи (Німеччини, Франції, Нідерландів); відхилення біль­шістю населення Франції та Нідерландів проекту євроконституції; різні підходи та оцінки війни в Іраку; протиріччя між Фран­цією та Великобританією стосовно субсидій з бюджету Євросоюзу для сільського господарства Франції й особливої форми фінансових внесків Великобританії до бюджету ЄЄ; спроби Іта­лії, Німеччини і Франції поставити під сумнів ефективність спіль­ної валюти «євро»; протиріччя, що виникли у зв'язку розши­ренням країн — членів Євросоюзу за рахунок країн Східної Єв­ропи та Балтії; хиткість міжрасових, міжнаціональних, міжкон­фесійних стосунків у багатьох європейських країнах (Франції, Великобританії, Голландії, Німеччини, Бельгії); проблеми з мож­ливим прийняттям до членів ЄС мусульманської країни Європи — Туреччини тощо.

Туреччина, як відомо, близько двадцяти років намагається увійти до складу ЄС, але кожного разу знаходяться вагомі ар­гументи для відхилення її кандидатури: по-перше, об'єднана Європа не може погодитись із невизнанням турками факту ге­ноциду вірмен у 1915—1918 рр.; по-друге, ЄС затурбований проблемою забезпечення національних прав курдів; по-третє, Європа не може погодитися з деякими розбіжностями турець­ких законів з європейськими нормами у справі конституційно­го забезпечення прав жінок; по-четверте, турки намагаються вступити до Євросоюзу, не визнаючи безумовно члена цієї ор­ганізації Республіку Кіпр і демонстративно визнаючи самопроголошену Турецьку республіку Кіпр на окупованій турецькими військами частині Кіпру тощо.

На наш погляд, проблеми з прийняттям Туреччини до ЄС, перш за все, цивілізаційні і лише деякою мірою — політичній  економічні. Що стосується України, то цивілізаційні перешкоди щодо її вступу в ЄС практично відсутні, але економічні і полі­тичні проблеми існують. Тягар, який взяла на себе об'єднана Єв­ропа в останні роки у зв'язку зі вступом до її лав великої кількос­ті економічно відсталих країн, став для неї заважким. Крім того, політична свідомість більшості українців все ще не позбавилася від сформованого радянською пропагандою міфу про агресив­ність блоку НАТО, його спрямованість на втручання у внутрішні справи інших країн.

Саме економічні і політичні причини, на наш погляд, не до­зволяють прискорити процес прийняття України до ЄС, скептики називають можливий вступ України до цієї організації через 50 років, оптимісти скорочують цей термін до 15—20. Але навіть через 15—20 років Євросоюз обов'язково трансформується: 1) він може залишитися лише як економічна організація (без вій­ськово-політичного союзу НАТО); 2) може еволюціонувати у бік створення ще однієї супердержави з міцними наднаціональними урядовими структурами; 3) його наднаціональні структури мо­жуть втратити свої функції і перетворити ЄС на «дискусійний клуб», який нічого не вирішує.

3. Можливі сценарії внутрішньополітичного розвитку країни.

У контексті глобального розвитку, на думку українського по­літолога М. І. Михальченка, можна розглядати чотири сценарії майбутнього України, які спираються на чотири реальні політич­ні сили — лівих, правих, центристів, націоналістів. Кольорові політичні пристрасті («помаранчеві», «біло-голубі», «рожеві», «червоні», «зелені» та ін.) швидше відображають суб'єктивні на­строї громадян України, ніж об'єктивні політичні реалії.

Перший сценарій майбутнього України — «ретроідилічний». Передбачає спочатку повернення до стану «брежнєвського застою», а потім — «вперед до перемоги неокомуністу». По­ки ще існують умови для спроб реалізувати цей сценарій: по-перше, це економічні умови (існує багато людей, рівень життя яких нижче офіційно визнаної межі зубожіння); по-друге, це політичні організації лівих сил (комуністи, соціалісти та ін.), що мають реальний вплив на обездолену частину нашого суспільс­тва; по-третє, це міфи марксистської ідеології про свободу, рівність, братерство, ефективну планову економіку, суспільну вла­сність тощо; по-четверте, це пам'ять про досягнення соціалізму (безплатні медичні послуги і освіта, соціальні гарантії тощо). З точки зору методології глобалістики цей сценарій несинергетичний, бо ґрунтується на директивно-плановій, неконкуренто­спроможній економіці.

Другий сценарій - «моноетнічний». Передбачає побудову суто етнічної української держави і навіть «національної еконо­міки» на гаслах: «Україна — лише для українців!», «Росіяни — в Росію!», «Євреї — в Ізраїль!» і т. ін. Цей сценарій має ще менше шансів для здійснення, ніж попередній: по-перше, тому що Україна (Західна і Східна, Південна і Північна) має різне став­лення до цього питання; по-друге, світове співтовариство вкрай негативно ставиться до проектів етнічних чисток; по-третє, рі­вень цивілізованості більшості громадян України не дозволить втягнути їх у небезпечну і сумнівну авантюру. Цей сценарій та­кож є несинергетичним, бо спирається на ідею створення «закри­тої популяції», расово чистого етносу і «закритої національної економіки». Такий етнос і така економіка, як і будь-яка закрита система, не є життєздатними, тому й не існують і не можуть бути створеними.

Третій сценарій — «ліберальний». Ґрунтується на ліберальних цінностях ринкової економіки, рівних правах усіх людей перед «розумним законом», ідеї «міцної справедливої держави» для за­хисту інтересів усіх громадян країни незалежно від етнічної, ра­сової, політичної, соціальної належності. Цей сценарій синерге­тичний, бо в основі має ідеали «відкритого суспільства», тобто ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства, правової держави, а тому можна вважати його життєздатним.

Конкретні умови здійснення «ліберального сценарію» перед­бачають деякі девіації у бік китайської, східноєвропейської (Польща, Угорщина), західноєвропейської (Німеччина, Голлан­дія, Швеція), Латиноамериканської (Бразилія, Чилі), африкансь­кої (Єгипет, Нігерія), пострадянської (Литва, Латвія, Естонія, Ро­сія) та інших моделей розвитку. Проте деякі з цих моделей (африканська і латиноамериканська) за певних умов призводять до повної криміналізації влади і суспільства.

Четвертий сценарій — «конвергентний» — передбачає кон­вергенцію кращих досягнень механізму ринкової економіки неринковими формами перерозподілу прибутку, зі спробами створити соціально орієнтовану економіку ринковими метода­ми

4. Моделі можливих соціально-економічних перетворень в Україні

Якщо згрупувати існуючі положення вектора подальших трансформаційних перетворень в Україні, то можна виділити, на думку С. В. Мочерного, такі основні моделі: 1) ринкової еконо­міки з її модифікаціями та історичними формами (власне ринку, цивілізованого ринку, ринкової економічної системи, соціально орієнтованої ринкової економіки, розвиненої ринкової економіки та ін.); 2) змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3) постіндустріального суспільства; 4) на­ціональної економіки; 5) капіталістичної економіки; 6) народної економіки.!

С. В. Мочерний стверджує, що найбільш недосконалою для трансформації економіки колишнього СРСР і УРСР є перша мо­дель (перехід до ринку) Вона, на його думку, зводить цілісну си­стему дефіцитної економіки до одного з її елементів, до того ж не найважливішого, оскільки сферою-домінантою суспільного ви­робництва є безпосереднє виробництво.

Найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму Мочерний називає другу модель змішаної економіки Від соціально орієн­тованої ринкової економіки вона відрізняється тим, що передба­чає: по-перше, розширення меж державної власності на засоби виробництва, національний дохід, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності та ін.; по-друге, впровадження систем національного планування та регулювання; по-третє, певний перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення через систему прогресивного оподаткування та соціального законодавства. Але і вона, на думку С. В. Мочерного, не повинна стати вектором стратегічних перетворень: по-перше, тому що допускає значне розтрачування ресурсів (людсь­ких, фінансових, матеріальних); по-друге, потребує багато часу (від 50 до 100 років); по-третє, є чужою, запозиченою моделлю; по-четверте, термін «змішана економіка» не є взірцем вербальної досконалості.

Принципово новою соціально-економічною моделлю, за оцін­кою С. В. Мочерного, є третя модель постіндустріального суспільства (Д. Белл, Р. Арон). Значна частина українських еконо­містів називає її найбільш адекватною для України. Найваж­ливішими структурними елементами постіндустріального сус­пільства є університети, наукові інститути та дослідницькі ор­ганізації, а матеріальні продуктивні сили перестають відіграва­ти вирішальну роль. Влада зосереджується у руках науковців. Методологічними вадами цієї теорії є, по-перше, характерис­тика суспільства лише з боку одного елементів продуктивних сил, тобто науки; по-друге, ігнорування власності як визначаль­ного критерію класифікації суспільства і зведення її до юридич­ної фікції, до майнових прав; по-третє, значна відірваність від реалій практики, навіть у розвинених країнах світу, які на де­кілька десятиліть випереджають Україну за рівнем економіч­ного потенціалу.

Певного поширення серед моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень в Україні набуває четверта мо­дель розбудови національної економіки. На думку деяких економістів, вона є сукупністю індивідуальних (приватних) гос­подарств, що залежать одне від одного і формують у цій взаємо­дії нову соціально-економічну якість. Вадами цієї моделі є: по-перше, відмова від плюралізму форм власності; по-друге, суто формальне визначення національної економіки; по-третє, відсут­ність змісту її нової якості; по-четверте, практична неможливість обмеження національного господарства масштабами однієї краї­ни; по-п'яте, безпідставне ототожнення «національного» і «на­родного» господарства; по-шосте, історична застарілість введе­ного в обіг терміна «національне господарство».

П'ята модель капіталістичної економіки відрізняється від першої моделі різних ринкових систем лише емоційним забарв­ленням терміна «капіталізм». За сутністю справи «капіталізм» у сучасній західній економічній літературі розглядається як політична, соціальна та економічна система, в якій власністю, вклю­чаючи капітальні активи, володіють і управляють приватні особи.

Вади капіталізму чітко класифікував К. Маркс. Це перш за все поляризація злиденності і багатства, відчуження праці та її ре­зультатів від робітника, різні злочини, які готова скоїти людина заради отримання прибутку, тощо. Але людство, на жаль, не створило більш ефективної економічної системи. Мабуть, у цьо­му і є «переваги» капіталізму, що його недоліки добре відомі. Якщо вони відомі, то можна усвідомлено і цілеспрямовано їх об­межувати. Саме так діють соціал-демократи у тих країнах Захід­ної Європи, в котрих політична влада належить їм.

Нарешті, шоста модель — народної економіки. А. Філіпченко називає її найоптимальнішою моделлю для України. Народна економіка характеризується С. В. Мочерним як економічна сис­тема, яка розвивається в інтересах народу, передбачає викорис­тання всіх типів власності (за умов домінування трудової колек­тивної власності), усебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування. У центрі та­кої економіки перебуває людина. Рушійними силами побудови такої економіки виступає весь народ, а її основою є передусім народні підприємства, на яких долається завдяки самоуправлін­ню відчуженість найманого працівника від засобів виробництва і влади. Модель має вади відомих утопій і міфів (утопічного кому­нізму, наукового комунізму, народного капіталізму, християнсь­кого соціалізму, ісламського соціалізму, «зеленої революції» та ін.). Багато сумнівів викликає застосування понять «весь народ», «національне демократичне планове управління», «народне під­приємство» та ін.

Для обрання найбільш оптимальної моделі соціально-еко­номічного розвитку України першочергово треба виходити з вимог її соціальної ефективності цивілізаційно-ціннісних па­раметрів.

До першої групи таких цінностей належать цінності — блага (матеріальні блага, необхідні для задоволення потреб людини і суспільства, продукти праці, засоби виробництва, технології, ін­фраструктура, ресурси та послуги).

До другої групи належать цінності —регламенти (регулято­ри організаційно-економічного характеру, які відображають ідеа­ли ринкової або неринкової економіки, пріоритети економічного життя суспільства, форми власності тощо).

До третьої групи зараховують цінності — імперативи (пра­вова і економічна культура, чесність і сумлінність, компетентність і професіоналізм, відповідальність і підприємницька актив­ність, передбачливість і обачливість, уважність і лояльність тощо).