Українська культура ХІV-ХVІ ст

ЗМІСТ

Вступ

1. Суспільно-політичні та  історичні обставини розвитку  української культури XIV-XV ст.

2. Стан освіти

3. Початок книгодрукування

4. Полемічна література

5. Музика і театр

6. Архітектура і образотворче  мистецтво

7. Суспільно-політичні та  історичні обставини XIV — XVII ст.

Висновок

Список використаної літератури

Інформаційні ресурси

Вступ

В ХІV-ХVІ ст. розвиток культури в Україні визначається досить складними історичними умовами. Після періоду Київської Русі в Україні розпочалася нова доба. У середині XIV ст. поширився наступ Литовської держави на Подніпров'я. Він полегшувався князівськими міжусобицями та занепадом Золотої Орди, яка розпалася на кілька улусів. У 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював чернігівсько-сіверські землі, пізніше захопив Київщину та Поділля. Литовське князівство стало великою феодальною державою, більшість якої становило руське населення.

Порівняно з литовцями Русь мала розвиненіші виробничі відносини, сільське господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв'язки, високий рівень розвитку культури (писемність і літописання, бібліотеки і школи, монументальна культова архітектура, живопис і декоративно-прикладне мистецтво) сприяли прийняттю Литовською державою більш досконалої системи управління, принципів і норм культурного розвитку України.

Литовці дотримувалися правила: "Ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, а руські землі - автономію. Русичі займали в державі рівнорядне становище з литовцями; основою литовського судочинства стала "Руська правда". Руська (українська) мова дістала статус державної, нею вели офіційну документацію, урядування, складали грамоти і закони, навчання у школах, відправляли службу в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й вища старшина і в королівському палаці.

У Литовському князівстві популярною стає православна віра, священикам надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім'ї приймають православ'я (литовці в основному були язичниками) та поріднюються з українськими князями. Культурні набутки Київської Русі дали поштовх становленню освітніх і культурних процесів у Литовському князівстві.

Проте 1387 р. Галичину, а в 1434 р. Західне Поділля поневолило Польське королівство. З XII ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці XIII - на початку XIV ст. землі Буковини потрапили під владу Молдавії. З 50-х років XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров'я; на початку XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари. Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та національно-культурним гнітом різних поневолювачів. Планомірно велося духовне поневолення українського народу, приниження та викорінення української мови, звичаїв, традицій.

Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби полонізації українців після об'єднання Польщі та Литви в 1569 р. в єдину державу - Річ Посполиту. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька, православний люд було виключено з громадського та суспільного життя. Досить складним стало становище української культури після Берестейської церковної унії 1596 р., яка проголосила єдність православної та католицької церков під верховенством Папи Римського. Українці поділилися на православних та уніатів.

Якщо окремі українські феодали, заможні шляхтичі та міщани пристали до унії під тиском погроз, репресій або з огляду на свої станові інтереси, поступово відмовилися від свого історичного коріння та культури, яка здавалася їм "мужицькою", то дрібні міщани та селяни залишилися прихильниками православ'я.

1. Суспільно-політичні  та історичні обставини розвитку української культури XIV-XV ст.

Розвиток української культури на початку XIV - першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.

В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого князівства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.

Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли православ'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і законів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію "збирання земель Русі". На думку М.С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.

У другій половині XIV ст. на українські землі розпочалася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.

Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для українців - заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України "на віки вічні приєднати до польської корони".

У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внаслідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши собі титул "государя всієї Русі", згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого - омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.

Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV-XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення.

Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця - Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає. Це пояснювалось тим, що під впливом Польщі український та білоруський елементи поступово починають нівелюватися, особливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди переходили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а згодом і на Волині. Чимало представників української феодальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією.

Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.

У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинопольського патріарха. Однак єпископи і митрополити призначались світською владою. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.

Фатальними для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга - значно менша, - до Москви. В цей час українська культура і православна церква зазнали тяжких утисків.

Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали "облудність" та "культурну відсталість" православ'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті "Про єдність церкви Божої" доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.

На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Згодом братства стали виступати перед судами і королем на захист православ'я, організовували школи при церквах, боролися проти національного й релігійного обмеження українців, їх діяльність особливо помітною була в XV-XVI ст., коли розгорнулась вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші братства виникли у Львові, при львівських церквах у 30-40-х роках XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р.

З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-католицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиціях православ'я.

Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572-1633 рр.) у своєму трактаті "Тренос, або плач за Святою Східною Церквою" (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.

Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українського народу: православні з презирством ставились до уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за повноправних громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмовитися від своїх догм, історії, традиції. Однак Греко-католицька Церква не опольщилася, а стала важливим засобом боротьби українського народу проти полонізації.

Процес формування культури українського народу в XIV-першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.

2. Стан освіти

Шкільна освіта в цей період тісно пов’язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із слов’яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або уставниками, найчастіше були дяки.

Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині XV ст., після Флорентійської унії та у зв’язку, з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською, або, як тоді її називали, слов’яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, Володимирі-Волинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині – греко-слов’яно-латинська колегія, яку сучасники називають академією. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, які розгорнули плодотворну діяльність у першій половині XVII ст. Серед них відомий письменник, філолог, ректор Київської братської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачннй, герой Хотинської війни 1621 р. У школі працювали вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький. Дем’ян Наливайко – брат керівника антифеодального народного повстання 1594-1596 pp. Северина Наливайка. Після смерті князя Костянтина Острозького (1608), засновника цієї першої вищої школи на Україні, вона занепала.

Важливу роль у загальнокультурному процесі на Україні відіграли братства – громадські організації православних міщан у кінці XVI та XVII ст., коли розгорнулась уперта боротьба з католицькою реакцією. Відомі Львівське братство, засноване близько 1585 p., Київське братство (близько 1615), Луцьке братство (1617) та інші. За статутом братств, їх членом міг бути кожний православний, що записався, незважаючи на місце проживання і соціальне походження. Під час вступу вносився одноразовий внесок, так званий укуп, потім сплачувалися членські внески. Серед членів братства були міські ремісники різного фаху: кушніри, кравці, купці, броварники. Провідну роль відігравали багаті міщани. Братство виконувало різноманітні функції: із спільних коштів допомагало своїм членам при хворобі, старості, в похоронах; на утриманні братств були церкви, шпиталі для неімущих. Боронячи православну віру, братства рішуче виступали проти національного і релігійного обмеження українців, організовували й утримували братські школи, викладання в яких проводилося рідною мовою.

Особливе місце у національно-культурному русі, в розвитку освіти й науки того часу належить Києву. У 1631 р. відомий церковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською Колегією (з 1701 р. – Київська академія). Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл України, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія і музика; курс навчання в академії тривав 12 років.

Продовжуючи традиції братських шкіл, в академії вивчали також старослов’янську мову, що посідала поважне місце серед мов ученого світу. Значна увага приділялася грецькій мові, знання якої відкривало доступ до скарбниць світової культури. Але й українська мова як в академії, так і в загальнокультурному користуванні все більш упевнено торувала собі шлях. У стінах академії народилося чимало псалмів, дум, кантів українською мовою, які згодом співалися народом.

Філософію викладали професори, які прослухали філософські курси в закордонних колегіях чи університетах. Вивчалися не тільки ідеї томізму – вивчення Томи Аквінського, що обгрунтовувало богослов’я, але й філософські погляди Арістотеля, гуманістів Еразма Роттердамського та Яна Амоса Коменського, а також представників Нового часу – Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози.

Завдяки добре поставленому вивченню малювання і музики, в академії розвинулась своєрідна школа живопису, плекалось хорове мистецтво. У науково-навчальній діяльності велику роль відіграла академічна бібліотека, яка вже з перших днів свого існування встановила широкі міжнародні зв’язки.

Уже з XIV ст. багато заможних українців, білорусів і литовців виїздили до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії, Польщі, щоб у тамтешніх університетах здобувати вищу освіту. Протягом XV-XVI ст. більш як 800 молодих українців пройшли навчання у Краківському університеті, деякі з них по закінченні залишились працювати там викладачами.

Протягом XV-XVI ст. на Україну приїздило чимало освічених людей з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії.

Поширенню на Україні вищої, зокрема філософської, освіти сприяла польська Замойська академія, відкрита в західноукраїнському місті Замості в 1595 р. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Константинополя до Амстердама». З цієї академії вийшли відомі діячі культури і науки Касіян Сакович, Ісая Козловський, Сильвестр Косов, які згодом були викладачами Києво-Могилянської академії.

3. Початок книгодрукування

Освіта і шкільництво в Україні тісно пов'язані з розвитком друкарської справи. Епохальний винахід друку в Європі започаткував німецький винахідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського процесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер і сконструював друкарський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у великих слов'янських містах — Празі та Кракові, а з початком XVI ст. — на україньсько-білоруських і литовських землях.

Національним відродженням слов’янських народів у XV ст. зумовлена поява у них друкарства. Спочатку книги друкувалися латинською, пристосованою до слов’янських мов, а згодом друкарство перейшло на кириличну азбуку. У східнослов’янських народів найперше з’являються білоруські книжки, видання яких зв’язане з ім’ям Франциска Скорини. Великою подією в історії білоруської та української культур була поява в 1517-1519 pp. двадцяти двох випусків «Біблії» в перекладі на слов’яно-руську мову, а також «Псалтиря».

Виникнення друкарської справи на Україні не має визначеної дати. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим 1574 р. Із джерел відомо, що Іван Федоров разом із своїм другом Петром Мстиславцем, українцем за походженням, спершу мали друкарню в Москві, в якій видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Потім її ніби було спалено «неблагонаміреними людьми». Рятуючись, першодрукарі переїхали на Україну.

Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського роду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568—1569 рр. «Євангеліє учительне» і «Псалтир». Після того їх дороги розійшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вільна і з допомогою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкарню, де було видано «Євангеліє» (1575 р.) і «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублікував «Псалтир з часословцем» (1570 р.). На цьому Заблудівська друкарня припинила свою діяльність.

Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова — важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» — знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті української національної церкви і національної справи взагалі. Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрідним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до «Букваря» він писав, що мав намір подбати і про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допомогою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Біблію» (1581 р.) — перше повне видання слов'янською мовою. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не зміг продовжувати друкарсько-видавничу діяльність.

Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Рогатин), але й в селах при монастирях (Крилос, Стрятин, Почаїв, Угерці).

Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.

Серед стародруків у XVI ст. з'явились численні твори українською мовою, а також переклади з південно-слов'янських оригінальних творів. Визначною пам'яткою перекладної літератури є «Пересопницьке Євангеліє», перекладене з болгарської мови на слов'яно-руську Михайлом Василевичем із Сянока (1556—1561 рр.). Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

М. Семчишин у своїй книзі «Тисяча років української культури» (1985) висловлює думку, що перша українська друкарня мусила існувати у Львові ще за століття перед тим, бо у 1460 р. багатий львівський міщанин Степан Дропан подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 року.

4. Полемічна література

Внаслідок занепаду культурного процесу в Україні в XIII-XVI ст. безслідно зникло багато творів літератури княжої України і збереглися у списках лише на півночі. Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що вся література цього часу тільки великоросійська.

В умовах, які склалися в Україні після татарського нашестя, спричинилися до того, що літературне життя могло існувати тільки на західних окраїнах, у сусідстві з Білорусією. Оригінальних пам'яток лишилося мало. Літературні пам'ятки ідейно і стилістично продовжують школу Київської Русі.

В XIV-XVI ст. гальмом для розвитку української літератури стала візантійська спадщина, яка на цей час догматизувала ідеї і форми літературних творів. Після падіння Константинополя (1453) візантійський вплив зникає. Але за 2 століття в Україні не було створено жодного літературного твору, який би заслуговував на увагу. Натомість інтенсивно розвивається фольклор, зокрема історичні думи та пісні, яких до цього часу український народний епос не знав. Тематика цих дум та пісень (турецько-татарський полон, втеча з неволі, смерть козака в степу, жорстокість турок) підтверджує, що створювалися вони саме в ІІ половині XIV - І половині XV ст.

З останньої чверті XVI ст. (1580-1590) з'являється нова тематика літературних та наукових творів, так звана полемічна література, присвячена релігійній дискусії. За 100 років цього періоду було створено в 10 разів більше оригінальних творів, ніж за 500 попередніх років. В полемічній літературі можна виділити:

1. Науково-теологічні трактати  та історико-політичні памфлети, відкриті листи, послання-диспути.

2. Художня література  практично вся також носить  полемічний характер і спрямована  проти католицизму.

3. Твори ораторського  мистецтва, легенди, байки, поезія також  має полемічний характер.

Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер войовничого католицизму Петро Скарга. В трактаті "Про єдність церкви божої" (1577) він обґрунтовує законність королівської влади в Польщі та її панування в українських та білоруських землях. Слов'яно-руська мова непридатна для жодної науки, це мова мужиків, пише він. Теологія та філософія можуть розвиватися лише на основі латинської та грецької мов. Все населення України повинно об'єднатися навкруги папи та польського короля, порвати з руською вірою, національними традиціями та служити польській короні та католицькій Речі Посполитій. Його позицію підтримали прибічники унії, зокрема Київський митрополит Іпатій Потій. Згодом на позиції уніатства переходили і деякі колишні прибічники православ'я, зокрема, ректор Київської братської школи, вихованець Замойської та Краківської академій Касьян Сакович.

Проти Скарги та уніатів виступали ректор Острозької Академії Герасим Смотрицький професор школи Ставропігійського братства у Львові Зизаній Тустановський, вихованець Острозької Академії і західноєвропейських університетів Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького, який потім став єпископом полоцьким, але після вбивства православними уніатського єпископа Кунцевича виїхав в Рим і став уніатом).

Антиуніатським твором є літературна пам'ятка "Пересторога", авторство якої приписують Іову Борецькому або діячу Львівського братства Юрію Рогатинцю.

Визначним письменником-полемістом цього періоду був Іван Вишенський (1550-1620). Народився в Галичині, деякий час жив у Луцьку, підтримував зв'язки з Львівським братством. В 1580-90 рр. переселився на гору Афон, прийняв чернецтво. В 90-х роках написав найвизначніші твори, скеровані проти унії. Його перу належать полемічні послання до князя К. Острозького, П. Скарги. Не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, гостро критикував весь тодішній церковний та світський лад і вимагав простоти старо-християнського братства, як здійснення царства Божого на Землі. В своїх творах малював барвисті, часто гіперболічні образи морального занепаду еліти, зокрема духовної, протиставляючи їй простих людей. Емоційне піднесення твору чергується з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення порівнянь, епітетів, запитань і закликів, іронічне подання побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавали творам Вишенського яскравості та ефектності. Його стиль наближався до найкращих взірців барокового стилю. Праці Вишенського вперше були знайдені дослідниками у 1858 р., вперше надруковані Костомаровим 1865 р.

5. Музика і театр

У XIV-XVI ст. певних здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв'язку з тими змінами, що відбувались в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи, як і раніше, об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні-хвали на честь бойових подвигів князів і дружинників.

Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. У цей період продовжували розвиватися народнопісенні жанри, які були пов'язані зі самобутніми традиціями східних слов'ян язичеських часів, зокрема пісні, якими супроводжувалися народні свята землеробського циклу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрівок, весняний - з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор, що відображали різні трудові процеси. Широко представлений був цикл обжинкових пісень.

Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні колискові пісні, похоронні плачі, або, як їх тоді називали, голосіння. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, розвивалися риси, притаманні українській музиці.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, наприклад, українська народна пісня про Байду. Розвиток різних видів інструментальної музики був пов'язаний з мистецтвом скоморохів, у якому тісно переплітались гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю користувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка та інші. В козацькому середовищі перевага надавалась сурмі, бубну, літаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.