Українська ментальність та фактори формування української душі

Міністерство освіти і науки України

Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини

Кафедра

Індивідуальне навчально-дослідне завдання на тему:

Українська ментальність та фактори формування української душі.

Виконала:

Студентка 21 групи

Факультету дошкільної

та корекційної освіти

Бойко Мар’яна

Перевірила:

Голобородько В. М.

                                                  Умань 2014

                                             План

1. Вступ
2. Особливості української ментальності
3. Фактори впливу на формування української душі
4. Висновки
5. Список використаної літератури

                                     Вступ

  Насамперед варто з’ясувати, що таке ментальність і чому дослідження цього питання є важливим. Слово ментальність походить від латинського “менс”, яке означало в давнину не лише розум, але й спосіб мислення, душевний склад, певну інтегральну характеристику психічної цілісності. Менталітет – це манера мислення народу, його складова, його особливості, його своєрідність, тобто це емоційні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення людини і нації. Іншими словами – це душа, серце і розум народу.

    Сьогодні, вивчення особливостей українського менталітету, його основних характеристик привертає до себе особливу увагу і потребує детального дослідження. В першу чергу, це пов’язано з тим, що, звільнившись від залежності, Україна та її нація опинилися перед вибором власної стратегії поступу, який вже здійснили багато країн Західної Європи. Відповідь на запитання, чому економічний, політичний, соціальний та культурно-побутовий розвиток держав світу відбувається по-різному і різними темпами, криється, можливо, у відмінності менталітетів їх народів.

  Дійсно, всі народи різні, але це не означає, що хтось кращий, а хтось гірший. Просто кожна нація має пам’ятати своє минуле, шанувати своїх пращурів і, водночас не боятися змін. Для того щоб визначитися зі шляхом, слід спочатку зрозуміти хто ми є, чому ми такі і полюбити свою націю такою, як вона  є. Історію народу, його характер, менталітет творять люди, а отже кожен із нас. Від мене особисто як від вихователя, педагога залежить те, яким буде наш народ через кілька десятків років. Адже від того як ми виховуємо наших дітей залежить майбутнє всієї нації. Ми маємо знати особливості нашого народу і підтримувати в дітях позитивні риси, одночасно намагаючись подолати негативні. Особливості світовідчуття дитина вбирає з молоком матері, проте якщо ми всі матимемо на меті зробити нашу націю сильнішою, припинимо наслідувати інших і  станемо собою, то життя обов’язково зміниться на краще.

Особливості української ментальності

  Прийнято виділяти такі риси українського менталітету: індивідуалізм, емоційність, релігійність. Однак у цьому питанні існують розбіжності. Деякі дослідники до цієї групи додають ще прив’язаність до землі, ґрунту (І.Мірчук), схильність до ідеалізації, «пафос причетності до Бога» (М.Юрій), кордоцентричність (О.Киричук) та ін. Ми спробуємо проаналізувати кожну з цих рис, порівнюючи відмінні та спільні погляди різних мислителів, висвітлюючи й власну позицію.

           Більшість дослідників сходяться на тому, що однією з домінуючих рис українського менталітету, як і західноєвропейського загалом, є індивідуалізм. Думку про індивідуалізм як одну з домінант характеру українця розвивали такі мислителі і діячі,  як М.Грушевський («Хто такі українці і чого вони хочуть?»), В.Янів («Релігійність в житті українського народу»), М.Костомаров («Две русские народности»), І.Мірчук («Світогляд українського народу. Спроба характеристики») та ін. Крім вітчизняних авторів, на цю рису українського менталітету звертали увагу й зарубіжні автори. Зокрема, Г.Тільтман у праці «Хліборобська Європа» акцентує увагу на індивідуалізмі, який, на його думку, властивий  українцям: «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом – символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту» [2]

Якщо вести мову про менталітет українського народу, то перш за все, треба сказати, що він має, так би мовити, «жіночу стать», що обумовлена, в свою чергу, трансцендентною жіночістю архетипу «Україна». Тому в національному характері українців виявляються такі риси, як чуттєвість, емоційність, любов до дітей, швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних та соціальних явищ, мрійливість, допитливість. На ці риси накладаються маргінальні, двоїсті, компоненти національного менталітету, обумовлені всесвітньо-історичною місією українського етносу, як Матері-Берегині європейської цивілізації, що простягла свої захищаючі руки між Заходом та Сходом. Цим компонентам притаманні поєднання індивідуалізму, характерного для західної ментальної орієнтації, і східної вразливості, колективізму, бурхливої реакції на соціальну несправедливість, частково перемішаної з наївною вірою в сильного правителя, «царя-батюшку». [1]

  Весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані природними кліматичними циклами та сільськогосподарським календарем. Закодовані на рівні архетипу «Україна», закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

  Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна ставити як загальнодержавну, формуючу культуру всієї нації. На думку Ортеги: «селянськість — це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити, — приходить неминуче до розкладу». [6]

  Любов до землі носить сакралізований характер і виступає своєрідною внутрішньою настановою українського духу. На противагу багатьом іншим народам, зокрема й тим, які живуть по сусідству – угорцям, туркам, болгарам український етнос викристалізовувався у власному географічному ареалі. Природне середовище й щедрий грунт, безсумнівно,відбилися в його ментальних рисах. Ставлення селянина до землі межує з її обожнюванням. Для українця земля – Мати, клятва землею була найсвятішою. Навіть небо уявлялося йому нивою, а зірки – отарою овець.

Землеробський спосіб життя і благодатна природа сформували українця людиною простою й сентиментальною. Традиційно невибагливі в побуті, українці забарвлюють своє оточення яскравими барвами: хатинка охайна і свіжовибілена, поруч вишневий садок, на грядках  квіти. [7] Враховуючи позитивні якості, які несе в собі селянська соціопсихологічна настанова українців (працелюбність, хазяйновитість, гостинність тощо), варто говорити про негативні аспекти, набуті в умовах політичного поневолення.

    Щодо такої ознаки характеру українців, як релігійність, варто зазначити, що релігія і духовність завжди посідали чільне місце в житті української нації. Ще до прийняття християнства життя наших предків було тісно пов’язане із культовою обрядовістю, поклонінням богам, одухотворенням природи, строгим сповідуванням прикмет та знаків, які виявляла природа. У 988 р. князь Володимир охрестив Київську Русь, однак ще довгий час люди поклонялися ідолам у капищах і не хотіли зрікатися язичницької віри. Ще до сьогодні в обрядовій культурі українців залишилися звичаї, які були елементами язичництва. Однак згодом християнство стало єдиною духовною підтримкою населення в умовах постійних нападів на територію України, а церква стала осередком збереження української культури.  

Релігійність ¾ риса психології особистості та соціальної спільноти безпосередньо пов’язана з їх характером. Згадаймо, що характер складається з двох головних блоків: систем відношень до світу й до себе, в яких нерозривно переплітаються моральні оцінки з позиції “добро ¾ зло”, естетичні ¾ з точки зору “прекрасне ¾ огидне”, емоційні ¾ “подобається ¾ не подобається”, та волі, яка спонукає на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод на шляху до поставленої мети. Оскільки будь-яка віра є безумовним і рішучим прийняттям на рівні глибинних емоційних, моральних та естетичних відношень і керівництва до дії якихось ідей, цінностей, то очевидно, що вона розміщується в обох блоках характеру й справляє на них істотний вплив.

  Суть ідеї полягає у вірі українців у їхню принципово християнську сутність. Також їм властива схильність до ідеалізації власної історії, власних національних якостей, підкріплена почуттям недооціненості. Українці не здатні об’єктивно сприймати світ, схильні його ідеалізувати і розглядати правду з домішками фантазії. У світлі таких ідеалів реалістичне бачення справжньої дійсності приховується.

   Із релігійністю пов’язана схильність до ідеалізації, що характерна для психологічного складу душі українців. Вона проявляється, зокрема, в ідеалізації поглядів на націю як на щось вище, що шукає засобів свого прояву зусиллями обраних (національних героїв, інтелігенції тощо). В основі такої ідеалізації лежить схильність до розірваності мрії і дійсності, що розуміє під собою віру українців у щасливе майбутнє і заслужене щастя на підставі того, що український народ багато пережив і натерпівся в ході своєї історії. [9]

  З цією рисою тісно пов’язується й інша, яку М.Юрій визначив як «пафос жертвенності». Йдеться про високу готовність віддати усе заради щасливого завтра для своїх нащадків. Свідченням такої жертовності є непереборне бажання наших предків здобути свободу і незалежність. Автор досить гостро відгукується про наявність цієї риси менталітету українців: «Українська мрія подолання світу – це ідея, що передбачає досягнення всього не поступовою, багатолітньою працею, багатовіковим розвитком, а одразу – перескочивши через століття. Тільки такою мрією про майбутнє щасливе життя можна втішити рабів, які до того ж не відають іншого стану, крім примусової праці і зрівнялівки» [8]

Перевага емоційно-чуттєвого начала над раціональним у структурі провідних ознак українського менталітету приймається багатьма вітчизняними дослідниками. Емоційна вдача українців яскраво виражена в українському фольклорі, народно-образотворчому мистецтві, поезії, тобто в усіх сферах духовного життя суспільства, яке накладає відбиток не лише на культурно-побутову, а й суспільно-політичну сферу. [4]

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем («прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять»)

  Ментальність українського народу – унікальне явище, якщо глянути зі сторони інших народностей. В процесі важкого етнічно-історичного становлення держави, територіальної єдності формувався складний характер українців, згідно з тими труднощами, які припали на життя наших предків. Українцям характерні такі риси як волелюбність, працьовитість, індивідуалізм, терпимість та солідарність відносно інших національностей, разом з тим українці не втратили велике відчуття власної гідності. З негативних рис слід найважливішими визначити недисциплінованість, не пунктуальність та велика залежність від соціуму та лідерів.

  Український народ оперує найчастіше серцем, а не розумом, цим і виховує своїх дітей, прививаючи любов до рідного краю та залежність від родинних зв’язків.

              Фактори впливу на формування української душі

   У кожній нації є основні етнічні компоненти — первені і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. Всяка крапля іноетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1048576 предків”

  За дослідженнями чеського біолога ХІХ ст. Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.

  Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90 % українців мають групу крові “А”, “АВ” та “О”, але дуже мало групи “В”. Пор. з росіянами та монголами, у яких група “В” становить 80 %).

  За законом Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісні, ніж первені , тому вони дуже швидко будуть еліміновані (тобто вигнані, виключені). Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і докладно характеризує їх: це трипільський, понтійський, готський, київсько-руський первені.

  Трипільська пракультура має етнічний зв’язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. “Це — характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися”.

  Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.

  Понтійська пракультура — це культура північного Причорномор’я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов’язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр.. Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

  Готські впливи, відомі в ІІ ст. н.е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

  Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра тощо. Катерина ІІ заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

  Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у ХVІІІ ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але для українськості вже наставали сумні часи.  [3]

  Прихильність українських князів до Візантії, після розколу між Римом та Константинополем, вплинула на успадкування такої риси візантійської культури, як підпорядкування індивіда колективу. Однак дослідник С.Кримський вважає, що в часи існування Київської Русі панування колективу над індивідом якраз і не було прийняте: «Засвоївши на початку своєї історії візантійську культуру, Київська Русь, проте, не прийняла основного принципу візантинізму: панування загального над індивідуальним». А за часів українського козацтва  існували вільні землевласники, і у свідомості українського господаря домінували риси приватника.

  Прив’язаність до землі, ґрунту є важливою складовою менталітету українців. Як вважає І.Мірчук, ментальний стан українців слід розглядати, враховуючи їх спорідненість із землею. Цей чинник часто називають аграрним, або селянським.[5] У науковому дискурсі сформувалося два табори. Перший зводить українську культурну традицію до сільської (П.Куліш і його «хуторянство»), а другий вважає її міською (Ю.Липа, О.Забужко та ін.). Земля завжди мала сакральне значення для українського господаря, а органічна залежність від ґрунту простежується в пісенному фольклорі та народних звичаях. Шанобливе ставлення до природи було закладене ще язичництвом і вкорінилося у свідомості українців-землеробів. Поступово формувалися відносини власності, а добрий господар схвалювався селянською громадою, ставав у молоді зразком для наслідування. Проте згодом обставини змінилися, аграрно-общинна політика, яку проводила Російська імперія, негативно вплинула на формування українського індивідуалізму. Земля ставала власністю колективу, а не окремого індивіда, і, як наслідок, права особи таким ладом нівелювалися. Політика всенародної «зрівнялівки», ліквідації приватної власності й перетворення її у колективну була чужою для українців.     
 Політична верхівка Російської імперії робила усе для того, щоб позбавити українського господаря землі і придушити у ньому навики приватника, з яких формувалися «небезпечні» риси індивідуалізму, непокори, прагнення свободи, а також неприйняття деспотизму та колективізму. Адже й зараз більшість дослідників сходяться на тому, що відносини приватної власності та хазяйновитість українського господаря лягли в основу розвитку індивідуалізму.  
   Безініціативність та безвідповідальність у праці – ментальні риси, набуті у ХХ ст. через ведення аграрно-общинної політики в Радянському Союзі, створення колгоспів та нищення інституту приватної власності. «Селянський» темперамент українців під впливом соціально-історичних чинників набув негативних рис. Постає проблема поступу України в сучасних умовах розвитку індустріального суспільства, коли пріоритетними стали наполегливість, ініціативність, креативність та відповідальність за свою працю.   
 Про наявність в українській душі індивідуалістичного начала, а в російській – колективістського духу зазначає ряд філософів, зокрема професор І.Мірчук: «Російський дух наставлений колективістично в тому розумінні, що йому ненависні особиста свобода, приватна власність, особисті угоди між одиницями та що він схиляється в бік колективних форм господарювання, які виказала нам у минулому питома російська «община». Події найновіших часів, ті колективістичні експерименти, які проводились Совітами й приносили мільйони людських жертв, найкраще свідчать про те, що зроблене урядом в самій Росії не стрічало великого спротиву, тоді як український селянин готовий був вести і вів боротьбу на життя і смерть за збереження засад приватної власності, як підстави західної культури, незважаючи на своє, часом надто розпачливе становище».[5]  Найсучасніші генії теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.    

   Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини наклали досить помітний відбиток на культуру, традиції та побут українців. Цей чинник є основною причиною такої негативної риси українського менталітету, як відсутність почуття національної єдності.  Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.   

  На думку фахівців, для жителів Західної України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до кропіткої праці, яка має обов'язково дати покращення матеріального становища. [3]

  Таким чином, є всі підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його особливості в різних регіонах України.

  Цілеспрямований, багатовіковий тиск на українську еліту, її скероване знищення в періоди розбрату та бездержавності сприяли деякому консерватизму українського менталітету, як захисту здобутих національних цінностей від зовнішніх впливів, і в той же час постійно відновлювали нездоровий скепсис населення стосовно власної еліти, як продажного та аморального прошарку суспільства . Таким чином, виродження провідної верстви народу, заміна її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю може призвести до занепаду. Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.

Отже, становлення характеру українського народу спричинили особливі умови розвитку. Історія вчить нас, що ми маємо йти своєю дорогою і формувати ті якості, що важливі саме для нашого народу, культури, місця проживання. Адже різні народи – різне сприймання. Ми – не вони. І це треба враховувати.

                                                Висновки

   Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.    Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

  В національному характері українців виявляються такі риси, як чуттєвість, емоційність, любов до дітей, швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних та соціальних явищ, мрійливість, допитливість.

Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств, тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

  В процесі важкого етнічно-історичного становлення держави, територіальної єдності формувався складний характер українців, згідно з тими труднощами, які припали на життя наших предків.

  Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини наклали досить помітний відбиток на культуру, традиції та побут українців

  Найсучасніші генії теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду.

  Отже, Україна пройшла складний шлях формування національного характеру. Однак не втратила віри в краще майбутнє і продовжує боротися за право на існування, на визнання, на свободу. Сьогодні Україна знову переживає період національного злету, але на жаль піднесення завжди супроводжується тяжкими втратами і сльозами. Я вірю, що  в цій  жахливій боротьбі між братами вистоїть Україна і ми заживемо дружно, щасливо.

                                Список використаної літератури

1. Зборовська Н. Фемінний характер української ментальності: (За допомогою літературного дзеркала //Сучасність. - 2001. - № 7-8 . - C. 146-155.
2. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях І третини ХХ сторіччя // Політична думка. – 1994. – №3. – С.58–68
3. Липа Ю. Призначення України.— Л.: «Просвіта», 1992— С. 131.
4. Лобань Т. Особливості українського менталітету та його вплив на процес державного будівництва в Україні //Людина і політика. - 2004. - № 4. - C. 106-112.
5. Мірчук І.  Світогляд українського народу. Спроба характеристики // Генеза. – 1994. – №2. – С.87– 96.  
6. Овсянико-Куликовский Д.Н. Психология национальности. — Петербург, 1922. — С.6.
7. Стражний О. С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність. – К.: «Книга», 2008. – 368с.
8. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: “Таксон” 1997. – 235 с.
9. Янів В. Релігійність українців з етнопсихологічного погляду. // Народна творчість та етнографія. – 1999. - № 5-6. – С. 39-54.