Українська культура радянської доби

Семінар 6 Українська культура радянської доби

1.Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Комуністична пропаганда як засіб творення нової культури. Українізація і «культурне будівництво». Діяльність творчих об'єднань і їх основний доробок. Конструктивізм: аналіз стильових особливостей і зразки споруд. Українське кіномистецтво. Режисер О. Довженко і його творчий доробок.

Українська  революція 1917 р., утворення Центральної  Ради, проголошення Української Народної Республіки, боротьба за збереження української  державності в 1917—1920 рр. привели  до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства.

Російська революційна  соціал-демократія впродовж 1917—1920 р., здійснюючи суспільно-політичні перетворення, виявила себе спадкоємницею імперського  мислення, внаслідок чого Україна  здобула статус, фактично рівнозначний культурній автономії в "єдиному  і неподільному" просторі Радянської Федерації. Війна і революція  не стали для України часом  об'єднання українського народу, він  залишився роз'єднаним у межах  двох держав.

Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом  небаченого розвитку, відкриттів і  сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої  енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збереженням  політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну  діяльність. Поширення ж україномовної  освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно  не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати  на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого  населення.

Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція  великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових  талантів з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто  з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження  національної самобутності свого народу.

Революція також  сповнила культурну діяльність відчуттям  новизни, свідомістю звільнення від  старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні  питання про те, в якому напрямі  слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись  і якою бути взагалі. Це був час  пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям  власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені  з захопленням поринули у створення  нового культурного всесвіту.

Культурно-освітня робота. Уряд України величезну увагу приділяв розгортанню масової культурно-освітньої роботи. Вона мала стати засобом здійснення культурної революції, виховання нової людини, сприяти вирішенню завдань українізації.

Основними осередками культурно-освітньої роботи стали  робітничі клуби, селянські будинки  та хати-читальні. Це були громадські заклади, створювані профспілками, кооперацією, комсомолом тощо.

Після 1923 p., коли економічне становище країни помітно  поліпшилось, почала швидко поширюватись мережа культурно-освітніх установ. У  травні 1923 р. у республіці налічувалось 4030 клубів, сільбудів, хат-читалень та народних будинків. Цього ж року відбувся кардинальний поворот у  змісті, формах і методах проведення культурно-освітньої роботи. У руслі  українізації стає ліквідація неписьменності, поширення виробничих знань, політичне  і культурне виховання трудящих.

В Україні  працювали державні бібліотеки, бібліотеки при клубах, сільбудах, хатах-читальнях, стаціонарні й пересувні. Вони організовували колективні читання газет, книг, влаштовували виставки літератури до свят, літературні  вечори. При багатьох робітничих бібліотеках створювалися технічні гуртки, а при сільбудах — сільськогосподарські чи агрономічні.

Українізація і «культурне будівництво».

Встановлення  радянської влади в Україні проходило  під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму, їх абсолютизація  при одночасному ігноруванні  природного прагнення пригнічених  раніше народів до самовизначення й  утворення незалежних держав ставили  під сумнів міцність і довговічність  утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла  від монопольної влади й затьмарена ідеєю світової революції більшість  у Російській комуністичній партії виявилася нездатною оцінити  хід подій, усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко заохочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко придушувала  будь-які прояви національної специфіки  як ворожої "інтернаціональній пролетарській  справі".(((Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких  обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від  влади відвертих російських шовіністів, супротивників курсу партії на "коренізацію". Серед них партійні керівники  — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура революційна, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культура — сільська, контрреволюційна. Тому українська культура в перспективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв російського шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Кагановича, другим секретарем став І. Клименко.

Одним із головних напрямків українізації визначено  розширення сфери користування українською  мовою в державних і партійних  установах. Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси української  мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав  посаду. З 1925 р. введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Це швидко дало результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 /о усього діловодства, то в 1927 р. цей  показник досяг 7%. Кількість українців  у партійно-державному апараті збільшилася  вдвічі.

Найбільший  вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з  розгортанням культурної революції, головним напрямком якої була ліквідація неписьменності.

Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х років він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки. Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період українізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань.

Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників державних органів О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов'язком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнулася боротьба проти всього народу.

Культурне будівництво В культурному будівництві 1920-х і 1930-х років існують істотні відмінності. Цей процес в Україні був таким потужним, що його справедливо називали культурною революцією або цілим етапом національного відродження. І це тісно пов'язано з політичним курсом комуністичної партії і уряду на здійснення українізації, а також з діяльністю комуністів-патріотів Ф. Гринька, О. Шумського, М. Скрипника. Розвиток української культури в 20-х роках був продовженням національного відродження, могутній поштовх якому дала українська революція 1917-1920 pp. Це головний фактор небаченого розвитку української культури в третьому десятилітті XX ст.

Поряд з цим  не слід ігнорувати і програмову мету більшовицької партії щодо надання  трудящим масам можливості освоювати  духовні цінності, створені людством, учитися в усіх типах навчальних закладів. Ставилося завдання створити умови для всебічного розвитку особи. На здійснення цієї мети були спрямовані заходи організації широкої мережі освітніх, культосвітніх, мистецьких, наукових та інших закладів, забезпечення можливості кожному громадянинові  безкоштовно навчатися і користуватися  бібліотеками. До того ж і народні  маси, розбуджені революційними подіями, ліквідацією царизму, прагнули освіти та культури.

 У 1930 р.  сталінське керівництво позбавило  українців можливості розвивати  національну культуру, заформалізувало освіту завданнями підготовки людини до соціалістичного будівництва, а фактично — виховання особисто відданих Сталіну громадян. Розгром інтелігенції, наукових та культурних закладів, що спрямовували свою діяльність на творення національно-культурних цінностей, призвів до зниження рівня української культури, фактичного до її придушення і обмеження. Це була своєрідна реакція в духовному житті українського народу.

Суспільно-політичне  і духовне життя 20-30-х років  — це особлива сторінка в історії  України. В 20-х роках комуністи-патріоти, які очолювали Наркомат освіти, здійснили  українізацію і дали поштовх до розвитку української культури, якого не знав навіть український ренесанс. Цей  духовний розквіт був пов'язаний з непом, деякими елементами автономності УСРР, активністю старших поколінь патріотичної української інтелігенції, традиціями української революції 1917-1920 pp. та національного відродження попередніх років,

 Однак  сталінська тоталітарна система  не змирилася з таким напрямом  духовного і суспільно-політичного  розвитку. Були розгромлені та  знищені кадри української інтелігенції  та комуністів-патріотів, припинена  українізація. Та навіть в умовах  тоталітаризму і репресій українська  культура зробила певний крок  вперед. Була удосконалена народна  освіта, і всі діти отримали  можливість вчитися. Діяла розвинута  мережа вузів, технікумів, наукових  закладів та медицини.

Конструктивізм: аналіз стильових  особливостей і зразки споруд.

Конструктиві́зм — авангардистський метод (стиль, напрямок) в образотворчому мистецтві, архітектурі, художньому конструюванні, літературі (див. Конструктивізм у літературі), фотографії, оформлювальні на декоративно-прикладному мистецтві, що отримав розвиток в 1920 — початку 1930 років.

Характеризується: - суворістю,- геометризмом,- лаконічністю форм і монолітністю зовнішнього вигляду.

В архітектурі  конструктивізм обстоює раціональну  доцільність, економність, лаконізм у  засобах вираження. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктиві́зм відкидає практично не вмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва. В образотворчому мистецтві та літературі прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо.

рихильники конструктивізму, висунувши задачу «конструювання» довкілля, активно направляє життєві процеси, прагнули осмислити формотворчі можливості нової техніки, її логічних, доцільних конструкцій, а також естетичні якості таких матеріалів, як метал, дерево, скло.

Найбільший  вплив на становлення конструктивізму  зробило «виробниче мистецтво», що закликало «свідомо творити корисні  речі» і культивувати образ нової  гармонійної людини, що користується зручними речами і живе в облаштованому місті. «Виробниче мистецтво» не стало більше ніж концепцією, однак, термін конструктивізм було виголошено саме теоретиками цього напрямку (у їхніх виступах та брошурах постійно зустрічалися також слова «конструкція», «конструктивний», «конструювання простору»).

На формування конструктивізму вплинули також  футуризм (культ майбутнього і  дискримінація минулого разом з  цим), супрематизм (позбавлені образотворчого смислу комбінації геометричних обрисів), кубізм (підкреслено геометризовані умовні форми), пуризм (прагнення до первозданної чистоти і відсутності  запозичень) та інші новаторські течії 1910-х років.

У Харкові  яскравим представником стилю конструктивізм є будівля Держпрому (нині — Будинок  української промисловості), побудованого в 1925–1928 рр. на площі Дзержинського (нині площа Свободи) за проектом ленінградських архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця і Марка Фельгера за участю інженера Павла Роттерта.

Українське кіномистецтво.

Зважаючи  на величезне виховне й агітаційне значення кіно, в Україні було здійснено  низку організаційних заходів, спрямованих  на його подальший розвиток. У березні 1922 р. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при Наркомосвіті республіки було створено Головний комітет контролю за репертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об'єднано в Радкіно.

На початку  своєї роботи кіностудії України  мали низький мистецький рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у  примітивній формі відтворювала революційні ідеї. Дещо поліпшилося  становище у 1923—

1924 pp.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведення в репертуар соціальних тем, пов'язаних з національними проблемами. Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вийшла низка фільмів з історичними ("Тарас Трясило") та побутовими сюжетами ("Микола Джеря" за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького, "Борислав сміється" І. Франка, "Fata morgana" M. Коцюбинського).

Більшість художніх фільмів розповідали про революційну  боротьбу в роки громадянської війни  та іноземної інтервенції. Це були переважно  екранізовані літературні твори. Серед  кінофільмів за спеціально написаними сценаріями найпомітнішим став фільм "Остап Бандура" (Одеська кінофабрика, режисер В. Гардін, сценарист М. Майський, у головній ролі М. Заньковецька). Він разом з документальною кінострічкою "Асканія Нова" демонструвався на Паризькій виставці 1925 p., чим був покладений початок широкого виходу радянських кінофільмів на зарубіжні екрани.

Популярними українськими реалістичними фільмами 20-х років стали "Два дні" режисера Г. Ставового (1927), "Нічний візник" Г. Тасі-на (1928) та двосерійний фільм "Тарас Шевченко" П. Чардиніна, головні ролі в яких зіграли А. Бучма, І. Замичковський. "Тарас Шевченко" з успіхом йшов на екранах Чехословаччини, Канади, Голландії.

На вищий  рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Перший свій фільм "Звенигора" він зняв у 1928 р. Наступні "Арсенал" і "Земля" митець створив під  впливом ілюзій, надій та щирої  віри у непереможність добра, яке  принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну  схему тієї пори. Фільм "Земля" був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958), його було визнано  і внесено до першого десятка "кращих фільмів усіх часів і  народів". Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету. Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу — він намагався поєднати у  своїх творах ідеологеми, декларовані  партією, і своє бачення сучасності. Фільми "Аероград", "Щорс", "Мічурін" були популярними і водночас хибували пустоцвітами та необ'єктивністю висвітлення  історичних подій.

Співець романтики  життя і краси опинився в полоні жорстокої реальності, з якої так  і не зумів вирватися.

Режисер О. Довженко і його творчий доробок

Геніальний  режисер-новатор, самобутній прозаїк  і драматург, полум'яний публіцист, художник, невтомний громадський  діяч, один із фундаторів радянської і  світової кінематографії. Мистецтвознавці, письменники наголошують на винятковій ролі автора "України в огні" в кінодраматургії - новому різновиді  художньої літератури. О. Довженко написав  дванадцять кіноповістей, створив тринадцять кінофільмів; його перу належить до двох десятків оповідань, дві оригінальні  п'єси, велика кількість публіцистичних статей, творчих виступів, лекцій...

Дебютував Довженко як кінодраматург і кінорежисер  кінокомедією «Вася-реформатор», за нею - «Ягідка кохання» і «Сумка дипкур'єра».

НАГОРОДИ  ТА ПРЕМІЇ

1934 рік –  МКФ у Венеції (Приз, фільм "Іван")

1941 рік –  Сталінська премія (I ступеня, фільм  "Щорс")

1949 рік –  МКФ в м. Готвальдові (Премія праці, фільм "Мічурін")

1949 рік –  МКФ в Маріанських Лазнях (Премія за кращий кольоровий фільм, фільм "Мічурін")

1949 рік –  Сталінська премія (II ступеня, фільм  "Мічурін")

1959 рік –  ВКФ (Перша премія автору сценарію (посмертно), фільм "Поема про  море")

1959 рік –  Ленінська премія (посмертно, фільм  "Поема про море")

Шедевр світової кінокласики, фільм "Земля", режисером  якого є Олександр Довженко, було названо серед двадцяти кращих кінострічок  усіх часів і народів. Роботи митця  визнавали неперевершеними і  геніальними…

(В складних  умовах розвивалося українське  кіномистецтво, яке ставило і  демонструвало фільми переважно  агітаційного характеру, Велику  роль у його становленні і  розвитку відіграв Олександр  Довженко, який з 1926 р. був кінорежисером  Одеської кіностудії. Надзвичайною  популярністю користувалися його  кінофільми «Звенигора», «Арсенал»,  «Земля». Вагомий внесок в розвиток  українського кіномистецтва зробили  режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.)

Комуністична пропаганда як засіб  творення нової культури.

Пропага́нда — форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Комуні́зм — політична ідеологія, заснована на ідеї спільної власності, суспільства загальної рівності та свободи.

В духовному  житті українського народу значну роль відігравала православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити  релігійні установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від держави, відібрали  у неї землі та майно і, скориставшись  голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені  з дорогоцінних металів.

Діяльність творчих об'єднань і їх основний доробок.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні  брати участь народні маси. Ототожнений  із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в  Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно  нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна  група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили  Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства  й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.

У 1925 р. після  розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло  Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих  подій з'являються літературні  твори високого гатунку — П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

3.Лібералізація літературно-мистецького  життя після ХХ зʼїзду КПРС. Феномен шестидесятництва в Україні. Його вияви у сфері літератури.

(З'їзд відбувся 14—25 лютого 1956 року в Москві.

Було присутньо 1349 делегатів з вирішальним голосом і 81 делегата з дорадчим голосом, що представляли 6 795 896 членів комуністичної партії Радянського Союзу і 419 609 кандидатів в члени партії.

На з'їзді були присутні делегації комуністичних  і робочих партій 55 зарубіжних країн.)

XX з'їзд зазвичай  вважається моментом, що поклав  кінець сталінській епосі і  що зробив обговорення ряду  суспільних питань дещо вільнішим;  він знаменував ослаблення ідеологічної  цензури в літературі і мистецтві  і повернення багатьох раніше  заборонених імен. Проте на ділі  критика Сталіна прозвучала лише  на закритому засіданні ЦК  КПРС після закінчення з'їзду (див. нижче).

Після смерті Й. Сталіна (1953) та ХХ з’їзду КПРС (1956), на якому тодiшнiй радянський керiвник М. Хрущов з метою збереження i часткового реформування комунiстичної системи розкритикував сталiнськi методи керiвництва країною, відчулося певне послаблення ідеологічного тиску на українську літературу. Посмертний вихід “Зачарованої Десни” О. Довженка (1957) та “Мисливських усмішок” Остапа Вишні (1958), в яких ігнорувалися ідеологічнi схеми соціалістичного реалізму, знаменували кінець доби сталінського тоталітаризму та початок нового періоду української літератури.

Період 1956 - 1964 рр. отримав у СРСР назву “хрущовської відлиги”. Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов у 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС зробив спробу врятувати комуністичну ідеологію шляхом відмови від масових репресій, гострої критики сталінізму та послаблення ідеологічного тиску. Повернулися живими зi сталiнських таборiв Б. Антоненко-Давидович, В. Мисик, З. Тулуб. В УРСР у цей час з’явилися нові журнали “Березіль (до 1991 р. “Прапор”, з 1956), “Всесвіт” (1958), “Слово і час” (до 1990 р. “Радянське літературознавство”, з 1957). Були виданi твори частини знищених у добу терору письменників (І. Микитенко, Г. Косинка, М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Свiдзинський, Б.-І. Антонич та ін.) і вилучених на довгі роки українських класиків (М. Драгоманов, М. Костомаров, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Старицький). Але залишилися нереабілітованими М. Хвильовий, К. Буревій, М. Івченко, Г. Михайличенко, Г. Чупринка, не друкувалися твори В. Пiдмогильного, не всіх класиків до літератури було повернуто (П. Куліш, В. Винниченко, Б. Лепкий), пiд суворою забороною залишалися науковцi та письменники емiграцiї. Однак і такі заходи стали поштовхом до творчого оживлення і розвитку української літератури.

Послаблення iдеологiчного тиску сприяло певному творчому пiднесенню митцiв старшого поколiння: М. Рильського (сам поет назвав це добою свого “Третього цвiтiння”), М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малишка та інших поетів старшого покоління. В. Сосюра написав автобіографічний роман “Третя рота” та поему “Розстріляне безсмертя” (якi були надруковані лише наприкінці 1980-х рр.). Тема сталінських репресій стала однією з провідних у романах О. Гончара “Людина і зброя” (1960), М. Стельмаха "Правда і кривда" (1961), Л. Первомайського "Дикий мед” (1963), поеми М. Бажана “Політ крізь бурю” (1964).

Феномен шестидесятництва в Україні. Його вияви у сфері літератури.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

На початку 1960-х рр. постало нове покоління  молодих поетів та письменників, які  отримали загальну назву “шістдесятники”. Це були поети: Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, В. Коротич, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Жиленко, Р. Третьяков, М. Сингаївський; прозаїки: Ю. Мушкетик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Щербак, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, Р. Іваничук; критики: І. Дзюба, І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Шiстдесятники зробили спробу звiльнитися з лабетiв тоталiтарної iдеологiї та ствердити в українськiй лiтературi гуманiстичнi цiнностi, вiдродити нацiональну культуру. На думку сучасної дослiдницi Н. Зборовської, шiстдесятництво постало в iсторiї української лiтератури як “дволике, перехiдне явище”. Оскiльки бiльшiсть митцiв значною мiрою залишалося в полонi радянських iлюзiй, то зруйнувати старий “соцреалістичний” мiф та створити модерний нацiональний їм так i не вдалося. Свiтоглядна роздвоєнiсть мiж радянським та українським призвела до подальшого конформiзму та вiдсутностi принципово нових художнiх iдей. Як зазначає Н. Зборовська, “характерною ознакою провалу в прозi була відсутність повноцiнного реалістичного роману” в українській лiтературi другої половини ХХ ст.Поети шiстдесятники прагнули оновити поезiю, пов’язавши українськi нацiональнi традиції iз модернiстськими художніми досягненнями вiтчизняної та свiтової лiтератур. Поезія, 1960-х рр. прагнула до синтезу, до взаємодії з публіцистикою і наукою, особливо з філософією та іншими формами мистецтва. Притча і балада – улюблені жанри шістдесятників. В українській поезії з’явилися такі різновиди східного вірша, як газель і рубаї.