Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Відмежування необхідної оборони від суміжних кримінально-правових інститутів

Міністерство освіти і науки України

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Кафедра конституційного і адміністративного права

РЕФЕРАТ

на тему:

«Відмежування необхідної оборони від суміжних кримінально-правових інститутів»

Виконав:

студент 2 курсу

спец.6402, 10 групи,

Попко Д.В.

Перевірив викладач:

Осадча К.О.

Київ – 2009

План

Вступ

Історія виникнення необхідної оборони в Україні та в світі.
Особливості звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із необхідною обороною.
Відмежування необхідної оборони від крайньої необхідності та уявної оборони.
Інститут необхідної оборони в законодавстві зарубіжних країн: Франції, Англії, США.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Необхідна оборона – важливий і діючий засіб у боротьбі зі злочинністю. Його використання може бути найбільш успішним лише тоді, коли кожна людина буде добре розбиратися в тім, що являє собою право на необхідну оборону.

Закріплене в законі право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань, відмежування його від інших кримінально-правових інститутів дає можливість людям активно брати участь у боротьбі зі злочинними елементами, злісними порушниками суспільного порядку[7]. Саме тому актуальність даної теми реферату обумовлена насамперед найважливішими функціями необхідної оборони в умовах становлення в Україні громадянського суспільства і правової демократичної держави.

Метою даної роботи є аналіз інституту необхідної оборони, як в Україні, так і в зарубіжних країнах, з ціллю визначення різниці між необхідною обороною і суміжними кримінально-правовими інститутами.

Для досягнення даної мети ставлю наступні завдання:

Простежити історіографію інституту необхідної оборони від її зародження до сучасності;
з’ясувати сутність поняття необхідної оборони;
розмежувати інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності та уявної оборони;
дослідити кримінальне законодавство зарубіжних країн, з метою визначення особливостей інституту необхідної оборони за кордоном.

Методичними матеріалами для написання роботи є статті таких журналів як Право України; Прокуратура, Людина, Держава; Вісник академії правових наук України, Підприємництво, господарство, право; а також нормативно-правові акти та підручники в галузі кримінального права.

Історія виникнення необхідної оборони в Україні та в світі

Питання про обґрунтування права на необхідну оборону з давніх часів привертало до себе увагу філософів і юристів. Римський юрист Ціцерон з цього приводу висунув ідею, що право на необхідну оборону не є писаний, але природжений закон – non scripta, sed nata lex. Думка Ціцерона щодо права на необхідну оборону, найбільш вірогідно, ґрунтувалася на положеннях, сформульованих піфагорійцями, а саме, «справедливое состоит в воздании другому равным»[10, c 400], можливо, в основі яких біблейські приписи «віддай душу за душу, око за око і т. д»., що співзвучні з принципами Таліона [11, c 188]. Взагалі, в ті далекі часи застосування фізичної сили, викликане попереднім насильством, сприймалось як норма і ґрунтувалось на явищі кровної помсти.

Принцип рівнозначності заподіяння шкоди тому, хто чинить насильство проти людини, находимо зафіксованим раніше в законах царя Вавілонії Хамураппі, в яких зазначено «Якщо чоловік ушкодить око сина чоловіка, - слід ушкодити його око». Пізніше в Законах Драконта вже було сказано: «Якщо хто в стані самооборони вб’є людину, яка насильно намагалася забрати майно, - таке вбивство не підлягає карі». Цей принцип був відображений і в законах Стародавнього Риму 12 таблиць. В таблиці 8 сказано: «Якщо заподіє каліцтво і не примириться з потерпілим, то нехай і йому буде заподіяно те саме». Ці закони регламентували і можливість застосування фізичної сили щодо особи, затриманої на місці вчинення злочину: «Якщо той, хто крав у нічний час, убитий на місці, то нехай убивство його буде вважатися правомірним»[12, c 425].

З історико-правових джерел відомо, що через тисячоліття візантійське право вплинуло на розвиток права Київської Русі і правило «воздание другому равным» було закріплене в Договорі київського князя Ігоря з візантійським імператором, в якому вказано: «якщо християнин уб’є русина або русин християнина, то той, хто вчинив убивство, буде затриманий родичами убитого і нехай уб’ють його». В Руській Правді фіксувалось і право активно діяти з метою самооборони та застосування знаряддя: «Не терп яли противу ударить мечем, то вины ему в том нетуть».

Пам’ятки права держав Західної Європи періоду розвинутого феодалізму права на необхідну самооборону формулювали більш розширено. Так, «Кароліна» у розділі про виправдальні випадки позбавлення життя передбачала, що коли хтось здійснює правомірно необхідну оборону для спасіння свого тіла і життя та доброї слави, і позбавить життя того, хто змусив його до оборони, то він не буде в цьому не перед ким винний.

У філософській і політичній літературі Європи 17-18 століття мали місце різні точки зору щодо природного права людини на захист від неправомірних посягань. Англійській філософ Томас Гоббс з позицій механічного матеріалізму в «Левіафані…» вимагав беззастережного підкорення підданих государеві, поряд з тим визначав невід’ємні права і свободи людини стосовно самозбереження і самозахисту.

В царській Росії нормативне закріплення окремих положень права на необхідну оборону вперше знаходимо у «Воинских артикулах» Петра І, в яких визнавалась дієвість захисту, розпочатого у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. Реальний стан «права мщения природы » на теренах Росії в кінці 18 століття відтворив О. М. Радіщев в «Путишествии из Петербурга в Москву». Можливість здійснення природного права на необхідну оборону автор вбачав тоді, коли небезпека загрожувала безпосередньо особі і тоді коли був відсутній закон, що карав за вчинений злочин та визнавав правомірним заподіяння смерті тому, хто вчинював насильство [16, c 86-87].

Після жовтневих подій в Росії та в період репресій наукова діяльність криміналістів стала мало помітною. Проте в повоєнний час проблема прав людини набуває міжнародного значення. Загальна декларація прав людини проголошує право кожної людини на життя і особисту безпеку [8]. В Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини зафіксовано, що позбавлення життя не розглядається як здійснене на порушення права кожного на життя, коли воно є наслідком застосування сили, яка абсолютно необхідна для захисту будь-якої особи від незаконного насильства [9].

Аналіз наведених міжнародних документів дає підстави для висновку, що відображена в них концепція захисту прав людини – це загальна форма правової сутності даного інституту кримінального права та синтезована сукупність поглядів, спрямованих на захист найважливіших цінностей у суспільстві – життя і здоров’я людини та інших її прав і свобод.

Отже, хотілося б сказати що інститут необхідної оборони, в примітивному вигляді, але існував ще в часи до нашої ери і вже тоді відігравав досить важливе значення. Необхідна оборона сьогодні – правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно-небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Особливості звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із необхідною обороною

Як показує вивчення правозастосовної практики, органи дізнання, слідства і суди досить часто допускають серйозні помилки при вирішенні питання про оцінку правомірності дій осіб, що оборонялися від злочинних посягань. Наслідком таких помилок є те, що:

особи, які правомірно оборонялися, притягаються до відповідальності за перевищення меж необхідної оборони;
до відповідальності за злочини проти особи без таких, що пом’якшують відповідальність, обставин притягуються особи, що вчинили злочини при перевищенні меж необхідної оборони;
до відповідальності за вчинення злочинів проти особи без таких, що пом’якшують відповідальність, обставин притягаються особи, що вчинили правомірну оборону.

У теорії кримінального права питанням необхідної оборони присвячена велика кількість спеціальних наукових досліджень, завдяки яким вдалося знайти вихід із багатьох проблемних ситуацій, що виникають при застосуванні статті 36 КК. Однак велика кількість судових помилок зумовлює необхідність детального розгляду сучасних проблем судової і слідчої практики, що виникають при встановленні підстав звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із необхідною обороною і встановленню перевищення меж необхідної оборони, що тягне за собою притягнення до кримінальної відповідальності [6].

У статті 36 ККУ, пункт 3 вказано, що: «перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього кодексу». Той же ККУ, пункт 4 статті 36 говорить: «особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно-небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту». Тобто, особа яка перебуває в стані необхідної оборони звільняється від кримінальної відповідальності (крім випадків передбачених у статтях 118 і 124 ККУ) [2] .

Проте, як вже говорилося виникає досить багато проблем при встановленні межі де закінчується необхідна оборона і наступає кримінальна відповідальність. Для цього хотілося б розглянути умови правомірності необхідної оборони, що і є підставою для звільнення її від кримінальної відповідальності. Найбільшого поширення в кримінально-правовій літературі здобув розподіл всіх умов на 2 групи. До першої вчені відносять умови, що характеризують посягання; до другої – умови, що характеризують захист. Однак серед вчених-юристів немає єдиної думки х приводу кількості і якості зазначених умов. Так, одні автори до умов, що характеризують посягання, відносять: 1)суспільну небезпеку посягання; 2)наявність посягання; 3)дійсність посягання. Як умови, що характеризують захист, виокремлюють наступні: 1) захист особи, прав особи, що обороняється, інших осіб, суспільства і держави; 3)захист немає перевищувати меж необхідної оборони [14, c 15-26].

Іншу систему розташування і розгляду умов правомірності необхідної оборони пропонує В. Кириченко: умови, що стосуються виникнення припинення права необхідної оборони, і умови, що визначають межі допустимого захисту. Така позиція є точнішою, на мою думку, оскільки відбиває суть необхідної оборони, що полягає в кримінальному захисті проти суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння визначеної шкоди тому, хто посягає. Із цього положення випливає, що при оцінці правомірності оборони необхідно визначити: ознаки, що визначають підстави для застосування необхідної оборони і межі можливої поведінки особи, що здійснює оборону.

Умовами правомірності необхідної оборони, що визначають її підстави є: 1)суспільна небезпечність посягання; 2)реальність посягання; 3)заподіяння шкоди тільки тому, хто посягає.

До умов правомірності необхідної оборони, що визначають межі допустимого захисту, варто віднести такі: 1)захист має здійснювати вчасно (часову межу оборони); 2)захист не повинен перевищувати інтенсивної межі необхідної оборони.

Таким чином можна зробити висновки, що звільнення від кримінально відповідальності у зв’язку з необхідною обороною настає, якщо є підстави, що доводять її правомірність і особа не перевищила її меж.

Відмежування необхідної оборони від суміжних кримінально-правових інститутів

Обставини, що виключають злочинність діяння – це передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами соціально прийнятні і правомірні вчинки, які здійснюються за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду. Вони включають в себе : необхідну оборону; крайню необхідність; уявну оборону; затримання особи, що вчинила злочин; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Найбільшу увагу хотілося б приділити відмежуванню необхідної оборони і крайньої необхідності, необхідної оборони і уявної оборони.

Крайня необхідність – вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена [4] .

Основними ознаками відмежування необхідної оборони і крайньої необхідності є:

Небезпеку, що вимагає потребу захисту в стані необхідної оборони створюють суспільно не безпечні дії фізичної особи, а небезпеку крайньої необхідності – дії людей, сил природи, тварин, фізіологічні процеси і т. ін.
В стані необхідної оборони шкода спричиняється нападаючому, а в стані крайньої необхідності – непричетним до події третім особам.
Заподіяння шкоди третім особам в стані крайньої необхідності правомірне лише в тому випадку, якщо це був єдиний засіб відвернення небезпеки. При необхідній обороні такої умови немає.
Головною умовою крайньої необхідності є вимога, щоб заподіяна шкода була меншою ніж відвернута. Заподіяна при необхідній обороні шкода може бути і більшою ніж відвернута.
На відміну від необхідної оборони стан крайньої необхідності виникає лише при наявності сукупності всіх його умов. Відсутність хоча б однієї з них виключає стан крайньої необхідності.
Особа, що заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності зобов’язана відшкодувати її потерпілому. Враховуючи обставини події, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна [7].

Поняття “уявна оборона” тiсно пов’язане з необхiдною обороною. До прийняття чинного КК України законодавець не вважав за потрiбне видiляти її в окрему норму, вважаючи, що таке видiлення не є необхiдним. Вперше у вiтчизнянiй законодавчiй практицi детальний опис такої оборони викладений у статтi 37 КК України. Вiдмежування уявної (мнимої) оборони вiд необхiдної оборони дає можливiсть правильно визначити характернi для неї ознаки [2].

Потрiбно вiдрiзняти необхiдну оборону вiд уявної, коли особа, помиляючись вiдносно реальностi посягання i думаючи, що вона захищає охоронюванi правом iнтереси, спричиняс шкоду iншiй особi.

Помилкою у кримiнальному правi прийнято називати неправильне уявлення особи про юридичнi та фактичнi особливостi, обставини i наслiдки вчинюваних нею дiй. Помилки подiляються на двi групи:

1) помилки юридичнi — це неправильне уявлення особи про злочиннiсть чи незлочиннiсть вчинюваних дiй або неправильне уявлення про характер чи мiру покарання за злочин;

2) помилки фактичнi — це неправильне уявлення про фактичнi особливостi чи фактичнi наслiдки своїх дiй.

Виходячи iз ст. 37 КК України уявною обороною визнаються дiї, пов’язані із заподiянням шкоди за таких обставин, коли реального суспiльно небезпечного посягання не було, i особа, неправильно оцiнюючи дiї потерпiлого, лише помилково припускала наявнiсть такого посягання [2]. Така помилка може виникнути, як на вiдповiдь на протиправну поведiнку посягаючого, так i обстановку самого посягання. Вияв дiї з боку посягаючого особа, яка захищасться, не завжди може сприйняти адекватно. Питання про те, чи насправдi iснували достатнi пiдстави для помилкових висновкiв про наявнiсть суспiльно небезпечного дiяння має вирiшуватися залежно вiд обставин конкретної ситуацiї виходячи з того, як звичайно сприймала б вiдповiдну ситуацiю iнша особа

Необхiдна i уявна оборона характеризуються рядом подiбних ознак. Так, уявна оборона визнається правомiрною у випадках, коли iснує загроза суспiльно небезпечного посягання. З об’єктивної сторони вона виражається лише в формi активної поведiнки. При уявнiй оборонi суспiльно небезпечне посягання iснує лише в уявi того, хто захищається. Як при необхiднiй оборонi, так i при уявнiй, особа керується намiром дати вiдсiч суспiльно небезпечному посяганню.

Тишкевич І. С пропонує подiлити уявну оборону за суб’єктивними ознаками на два види, а саме:

1). коли особа не усвiдомлювала, що реального посягання немає i виходячи iз загальної обстановки, не повинна була i не могла усвiдомити помилковiсть свого припущення;

2). коли особа не усвiдомлювала, але повинна була i могла усвiдомити помилковiсть свого припущення про наявнiсть посягання [15].

Окремi спiрнi питання щодо вiдповiдальностi за дiї вчиненi в станi уявно оборони, вирiшуються постановою Пленуму Верховного Суду України вiд 26 квiтня 2002 року «Про судову практику у справах про необхiдну оборону» Так, в п. 7 вказусться, що при уявнiй оборонi кримiнальна вiдповiдальнiсть за заподiяну шкоду виключається лише в тих випадках, коли обстановка, що склалася, давала особi пiдстави вважати, що мало мiсце реальне посягання, i вона не усвiдомлювала i не могла усвiдомлювати помилковостi свого припущення [4]. Питання про те, чи дiйсно було в особи пiдстави для помилкового висновку про наявнiсть суспiльно небезпечного посягання, вирiшусться з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо ж особа в обстановцi, що склалася, не усвiдомлювала i не могла усвiдомлювати помилковостi свого припущення щодо реальностi суспiльно небезпечного посягання, але перевищила межi захисту, який потрiбно було застосувати, такі дiї мають розцiнюватися як перевищення меж необхiдно оборони. У такому випадку кримiнальна вiдповiдальнiсть можлива лише за статтями 118 i 124 КК України. Коли ж особа не усвiдомлювала, але могла усвiдомлювати вiдсутнiсть реального посягання, то такі дії квалiфiкуються як заподiяння шкоди через необережнiсть.

Отже, уявна оборона, крайня необхідність дуже відрізняються один від одного. Визначення усіх підстав їхнього розмежування дає змогу краще розібратися які ж обставини виключають злочинність діяння.

Інститут необхідної оборони в законодавстві зарубіжних країн: Франції, Англії, США

З метою більш поглибленого з’ясування сутності інституту необхідної оборони розглянемо її в законодавстві деяких держав.

У Франції поняття обставин, що виключають злочинність діяння, ні кримінально-правова наука, ні законодавство не використовує. Однак Кримінальний Кодекс встановлює вичерпний перелік підстав, за наявності яких особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності. До їх числа належать: неосудність, примус до вчинення злочину, помилка в праві, вчинення дій, дозволених законом чи підзаконним актом, виконання наказу законного органу влади, правомірна оборона, відвернення небезпеки, недосягнення особою 13-річного віку. Згідно з ст. 1225 Кримінального Кодексу Франції не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка при злочинному посяганні на неї або на інших осіб вчинює в той самий час дії, продиктовані необхідністю захисту себе чи інших осіб, за винятком невідповідності між використаними засобами захисту і серйозністю посягання. Закон Франції наводить можливі варіанти виникнення правомірної оборони та регламентує право захисту власності, а в ст. 1227 вказується на вимоги, щодо відповідності засобів захисту обставинам загрози. Отже, у Франції немає поняття «необхідна оборона», воно заміняється поняттям «правомірна оборона»[13, c 175].

У законодавстві Англії відсутній чіткий перелік обставин, що виключають кримінальну відповідальність (злочинність діяння), тому про систему таких обставин можна судити лише на основі положень кримінально-правової доктрини і судової практики з конкретних кримінальних справ (регулювання даного питання загальним правом).Питання про необхідну оборону частково розв’язується Законом «Про карну юстицію» 1967 р. У ст. 3 Закону передбачено, що особа може застосувати "розумну силу" для попередження здійснення іншими особами злочину або для проведення законного арешту злочинця чи підозрюваного. Як видно, дана норма дуже обмежено регламентує цей правовий інститут, що є специфічною особливістю англійського кримінального права..Закон Англії «Про кримінальне право» надає особі право застосовувати силу, яка є необхідною для захисту себе, іншої особи та майна. Закон регламентує і можливість позбавлення життя нападаючого у разі захисту від felony (вбивство, зґвалтування, розбій, насильницьке проникнення у житло та ін). в судочинстві Англії діє загально відоме правове положення, згідно з яким особі в стані необхідної оборони дозволяється застосовувати силу для припинення чи упередження у так званих розумних межах.

В законодавстві США питання необхідної оборони формулюють детальніше. В цій державі найбільш вдалим є Кримінальний Кодекс штату Нью-Йорк і приписи щодо необхідної оборони викладені в розділі С (захист). З метою захисту особа вправі застосовувати фізичну силу до іншої особи тоді і в такій мір, коли і наскільки, як вона розумно вважає, що це необхідно для захисту себе або третьої особи від застосування чи наявної загрози застосування протиправної фізичної сили іншою особою. З наведенням формулювання «коли і наскільки, як вона розумно вважає» закон дозволяє застосовувати смертельну фізичну силу проти аналогічної загрози та силу з метою захисту власності. В Кримінальному Кодексі штату дається роз’яснення понять «небезпека», «фізична сила» та «смертельна зброя» [14, c 189 - 191].

Аналізуючи все вище сказане, хотілося б сказати, що законодавство зарубіжних країн (на прикладі Франції, Англії, США) як і законодавство України передбачає інститут необхідної оборони, який виключають кримінальну відповідальність(злочинність діяння) особи.

Висновок

Отже,на мою думку я виконав усі завдання роботи і досяг поставленої мети дослідивши дане питання. І можу зробити наступні висновки:

Необхідна обороною визнається застосування фізичної сили, необхідної і достатньої в даній обстановці, можливо з використанням знарядь чи зброї, для відвернення або припинення насильницького посягання, з метою захисту життя і здоров’я, власності, прав і свобод особи, яка захищається, чи іншої людини, якщо при цьому не було перевищено межі її захисту.
Питання необхідної оборони має досить велику історії, від найдавніших часів за Ціцерона до сьогодення. Поняття необхідної оборони регулювалося і в 12 таблицях, і в Законах Драконта , і в філософській і політичній літературі Європи 17-18 століття, і в сучасному кримінальному законодавстві Франції, Англії, США, України, тощо.
Звільнення від кримінально відповідальності у зв’язку з необхідною обороною настає, якщо є підстави, що доводять її правомірність і особа не перевищила її меж.
Необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність, дуже відрізняються один від одного. Визначення усіх підстав їхнього розмежування дає змогу краще розібратися які ж обставини виключають злочинність діяння і коли їх можна правомірно застосовувати.
Необхідна оборона закріплена в законодавстві України і зарубіжних країнах (на прикладі США, Англії, Франції). Її сутність є дуже подібною і має досить багато подібних ознак.

Список використаної літератури

Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня
1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 20. - Ст. 141.
Кримінальний кодекс України:.К., Велес, 2008.
Науково-практичний коментар до кримінального кодексу:, К, Юридична думка, 2008.
Про судову практику у справах про необхідну оборону. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1
Право України, 2006 р №10.
Прокуратура. Людина. Держава №11 (53), листопад 2005.
Вісник академії правових наук України №4 (51),2007.
Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К., 1992.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом N 11 ( 994_536 )
Нерсесьянц В. С. Философия права. – М.: Инфра-М-Норма, 1997. – 2000. – 400 С.
Крывелев И. В. Библия. Историко-критический анализ.- М.:Политиздат, 1999. – 341 С.
Хрестоматія з історія держави і права України/ за ред. В. Д. Гончаренка. – вид. 2. – Т. 1. – К.:Вид. Дім «Ін Юре», 2002. – 716 С.
Кримінальне право Франції. – М.: «Юрколедж МГУ».2003. – 212 С.
Уголовное право буржуазных стран. – М.: Изд УДН, 2004. – 312 С.
Тишкевич И. С. Условия и приделы необходимой обороны. – М., 2004. – 236 C.
Радищев А. И. Избранные философские соченения.- М.: Госиздат.1999. – 159.

ДОДАТОК 1.

ВІДМЕЖУВАННЯ ІНСТИТУТУ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ ВІД ІНСТИТУТІВ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ТА ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, ЩО ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН

НЕОБХІДНА ОБОРОНА	КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ	ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ
Правомірна в будь-яких випадках.	Правомірна тільки за відсутністю інших засобів ліквідації небезпеки, що погрожує.	Правомірна за наявності законних підстав для затримання злочинця (ст. 106, 115 КПК України).
Завдана шкода може бути більшою, ніж можлива шкода від злочину, але не більше меж необхідної оборони.	Завдана шкода повинна бути меншою, ніж можлива шкода від злочину.	Завдана шкода повинна відповідати небезпечності посягання і неперевищувати заходів, необхідних для затримання злочинця.
Шкода завдається безпосередньо особі, яка нападає.	Шкода завдається не особі, яка скоює напад, а скажімо, третім особам.	Шкода завдається безпосередньо особі, яка затримується.
Небезпека повинна виходити тільки від суспільно небезпечного нападу людини.	Джерелом небезпеки є стихийні сили природи, тварини, а також суспільно небезпечні дії людини.	Може застосовуватись тільки після того, як наявні підстави вважати особи, винної у вчиненні злочину, в тому числі і після вчинення посягання. Обов’язковою метою затримання злочинця є доставлення його відповідним органам влади.

Відмежування необхідної оборони від суміжних кримінально-правових інститутів 📙 Реферат → 🆔 52984