Виникнення і генезис поняття логіки

1. Виникнення і генезис поняття логіки.

      Логіка  зародилась і розвивалася в лоні філософії. Оскільки тривалий час мислення не виокремлювалося філософами з  усього сущого, а то й ототожнювалося з буттям (точніше, буття наділялося рисами, характерними для мислення1), виявити перші зародки логічної науки непросто.

      Термін "логіка" походить від давньогрецького слова "Іоgos", що означає слово, розум, думка і має декілька значень. Сформулюємо основні значення терміну "логіка":

      Пізнаючи  світ (природу, суспільство, свою особистість), люди користуються термінами "об'єктивна логіка" та "суб'єктивна логіка". Під "об'єктивною логікою" розуміють об'єктивний хід речей, подій, незалежний від мислення, свідомості людини, тобто об'єктивну закономірність, послідовність, незворотність розвитку всього існуючого та необхідний зв'язок між предметами і явищами об'єктивного світу(в цьому значенні часто використовують висловлювання "логіка речей", "логіка подій", "логіка історії" та ін.). Під "суб'єктивною логікою" розуміють особливості індивідуального мислення людини (у цьому значенні часто використовують висловлювання "залізна логіка", "чорно-біла логіка", "чоловіча логіка", "жіноча логіка" та ін.). Цей термін вживають у значенні "раціональне мислення" (лат. ratio - розум).

      У широкому розумінні термін "логіка" означає науку, яка вивчає форми і закони мислення людини, а в більш вузькому значенні під "логікою" розуміють одержання необхідно істинного (а значить правильного) висновку, тобто коли з одного істинного висловлювання неодмінно випливає інший, теж істинний вислів. [1, c. 16-18]

      У наш час цей термін має також специфічне значення як логічна система знання (формально-логічна теорія), побудована на певних принципах і аксіомах засобами особливої природної та формалізованої мови ("дедуктивна логіка", "модальна логіка", "багатозначна логіка", "логіка дії" та ін.). У даному випадку "логіка" означає абстрактну знакову модель ("формалізовану теорію").

      Крім перерахованих значень, термін "логіка" також використовують тоді, коли люди аналізують якісь соціокультурні феномени —наукові і філософські теорії, міфи, казки, художні твори та ін. і визначають внутрішню побудову теорій, казок, міфів, художніх творів, які зумовлені основними ідеями і розвитком думки авторів, які створили ці феномени. В цьому значенні використовують терміни "логіка теорії", "логіка міфу", "логіка казки", "логіка поведінки літературних героїв". [1, c. 24-25]

      Логіка — це наука, яка вивчає закони і форми розумової діяльності людей, принципи і засоби побудови правильних суджень і міркувань про предмети і явища об'єктивного світу, методи формалізації знання як результату пізнавального процесу.

      Особливості логіки як науки:

- вивчає закони і форми розумової діяльності людей на підставі аналізу їх мовних висловлювань, тобто через реалізацію (матеріалізацію) результатів розумової діяльності у мові; створює свою специфічну мову (логічну мову) для аналізу структури мислення і формалізації знання;

- вивчення  логіки потребує зосередження  і систематичного підходу. Усі  розділи підручника взаємопов'язані, не можна зрозуміти наступну тему, не засвоївши попередню. Вивчення логіки потребує багато часу і певних зусиль. Як сказав один мудрець: "У водах логіки не слід плисти з піднятими вітрилами";

- засвоєння  теоретичного матеріалу з логіки  ще не означає, що людина зможе застосовувати його на практиці.

В історії  логіки виділяють два етапи:

1. Від логіки Давнього світу до виникнення у другій половині XIX ст. сучасної логіки.
2. Від другої половини XIX ст. до наших днів.

      На  першому етапі логіка переважно  вирішувала проблеми, поставлені ще Арістотелем. В останні півтора століття в ній відбулись якісні зміни. Щоправда, передумови цих змін з'явилися ще тоді, коли Лейбніц запропонував ідею числення і відповідну формалізовану мову. Цю ідею, як зазначалось, сучасники не зрозуміли і зрештою забули. Проте в другій половині XIX ст., а тим більше в XX ст. на людство чекала ціла злива ідей, завдяки яким сучасна логіка пережила наукову революцію.     [2, c. 77]

      2. Розвиток схоластичної  логіки.

      У середні віки сформувалась схоластична логіка. Середньовічні мислителі продовжували тенденції у формалізації силогістики Аристотеля. В схоластичній логіці набули подальшого розвитку ідеї логіки висловлювань висунутих стоїчною логікою. Але схоластична логіка в певному відношенні була й кроком назад стосовно античної логіки. В Аристотеля логіка була зброєю пізнання навколишнього світу. Середньовічні ж схоласти логіку підпорядкували завданням богослов’я і релігії. Основне призначення філософи й логіки схоласти вбачали не в пізнанні світу, а в захисті офіціальної церковної ідеології завдяки штучним, формально-логічним хитрощам.

     Щодо  логіки середньовіччя (як і всієї  тогочасної культури) існують протилежні точки зору. Одні вчені розглядають цю епоху як час занепаду

культури, інші, відзначаючи прояви прогресу, — як необхідний етап розвитку людства.

     Середньовічна логіка, як і філософія загалом, була поставлена на службу релігії. Головне її завдання полягало в обґрунтуванні догматів релігії, доведенні існування Бога, поясненні питань створення світу та безсмертя людської душі тощо. З цією метою зверталися до арістотелівського вчення. Панівним напрямом логіки середньовіччя була «схоластична логіка», яка, популяризуючи логіку Арістотеля, водночас зумовила негативне ставлення до неї. 

      «Перетворивши логіку Арістотеля на мертву, безплідну науку, середньовічні схоласти піддали її вчення витонченій обробці...». Теми схоластичних виступів часто були такими курйозними, що кидали тінь на тогочасну логіку: скільки духів можуть уміститися на вістрі голки, чи є в жінки душа, чи носитимуть люди одяг у потойбічному житті тощо. Проте схоластична логіка була необхідним етапом розвитку цієї науки хоча б тому, що сприяла популяризації логічних знань. У цей час активно пропагувалися твори античних філософів, зокрема Арістотеля, вчення якого глибоко вивчали і творчо розробляли. Логіка поступово формувалась як навчальна дисципліна. [3, c. 244-248]

      Петро Іспанський відіграв велику роль у  розробці логіки Арістотеля і стоїків. Його праця «Суммули» (яка перевидавалася майже 50 разів) була

основним  підручником1 Західної Європи в епоху середньовіччя. З метою кращого запам'ятовування логічних знань учені середньовіччя нерідко вдавалися до мнемонічних (грец. mnemonikon — мистецтво запам'ятовування) засобів: штучно створених схем, умовних знаків, символів тощо.

      Михайло Псьол, логіку якого називали «мистецтвом  мистецтв» і «наукою наук», у своєму «Синопсисі» вводить для різних видів суджень символічні позначення (А, І, Е, О) а для різних модусів силогізму — спеціальні слова, голосні яких позначали кількість і якість суджень, що входили до складу відповідного різновиду силогізму. До мнемонічних засобів вдавалися й деякі інші мислителі (Вільям Шервуд, Жан Буридан та ін.).

      У середньовічній логіці час від часу виникали ідеї, які збагачували

традиційну  логіку, а іноді передували численним  галузям сучасної логіки.

Так, деякі  вчені займалися проблемами модальної  логіки. Ібн Ругяд розробив класифікацію модальних суджень, зокрема розрізняв сильну, нейтральну і слабку можливості, Жан Буридан детально дослідив модальні

умовиводи. Ансельм Кентерберійський аналізував речення, які містили модальні функтори «можливо», «сумнівно», «необхідно», а оскільки він ки він розглядав і функтори-при-писи («заборонено», «обов'язково» тощо), його вважають одним із основоположників деонтичної логіки.                   [3, c. 116-124]

      Інші  мислителі працювали над проблемою  логічного слідування. Так, Дуне Скот відкрив логічний закон, який нині виражають формулою P—>(P~->q). Інген Марселій вважав за можливе робити висновок від кожного члена диз'юнкції до всієї диз'юнкції, від універсального — до будь-якого члена диз'юнкції. Він знав правило виключення знака кон'юнкції, що сучасними засобами виражається формулою (АлВ)\—А або (ААБ) І— В1. А одне із сформульованих ним правил передує сучасній операції введення знака диз'юнкції: A \-{AvB) або В \-{AvB).

      У працях мислителів середньовіччя містилися  деякі елементи сучасного числення висловлювань. Так, твори Фарабі, якого називали «другим учителем», тобто другим Арістотелем, містили здогади про матеріальну імплікацію. Ібн Сіна детально аналізував кон'юнкцію, був обізнаний з імплікацією. П'єр Абеляр застосовував у логічних операціях деякі правила імплікації та диз'юнкції. Бурлей Вальтер досліджував проблеми імплікації, диз'юнкції та суппозиції. Деяким середньовічним мислителям були відомі закони, які нині називають законами де Моргана. Це стосується, зокрема, Петра Іспанського та Рагхунатха Сіромані. Адам де Пті-Пон випередив канторівську ідею про можливість існування множини речей, яка містить підмножину, в певному розумінні рівну самій цій множині. Ним же була випереджена й ідея Пірса про те, що скінченна множина не може бути взаємно-однозначно відображена на її власну підмножину. [4, c. 86-87]

      Раймонд Луллій побудував «логічну машину», за допомогою якої одержував різні поєднання понять. Ця ідея була сприйнята його сучасниками з недовірою. Проте вже у XVII ст. ідея Р. Луллія про машинізацію умовиводів, мислених процесів мала великий вплив на засновника математичної логіки німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца.

      У схоластичній логіці розроблялася низка  проблем, які знайшли своє продовження  в сучасній логіці. Це стосується, зокрема, дослідження властивостей формальної імплікації (Раймунд Луллій), природи  логічного слідування (Вільям Оккам, Дунс Скотт), аналізу семантичних антономій.

Оригінальним  відкриттям схоластичної логіки було вчення про суппозиції. Середньовічні  логіки словом суппозиц'я позначали  різноманітні випадки вживання термінів. Річ у тому, що в природній мові один - той самий термін може відноситися до предметів різних типів. Аналіз суппозиції термінів сприяє запобіганню та усуненню логічних помилок. У сучасній логіці використовується формальна - матеріальна суппозиції. Матеріальна суппозиц'я дістала назву автонімного використовування виразів.

      Дослідження суппозицій середньовічними логіками значною мірою сприяло ефективній розробці формалізованих мов логіки, для яких однозначність вживання термінів є одн'єю з фундаментальних вимог. Схоластична логіка, як етап розвитку науки, з одного боку, сприяла популяризації та розвитку античної логіки, а з другого боку, в певному розумінні зумовила негативне ставлення до логіки Арістотеля.

      3. Іоанн Росцелін, П’єр  Абеляр, Вільям Оккам, Дунс Скотт – як представники схоластичної логіки.

      На  VI - XV століття припадає період розвитку логіки, який називають "схоластичною логікою". До видатних представників схоластичної логіки належать іоанн Росцелін, П"єр Абеляр, Михайло Псьол, Вільям Оккам та ін.

      Іоанн Росцелін

      Французький філософ, теолог, перший великий представни номіналізму.Народився в Комп'єні, був каноніком і викладачем логіки. Росцелін стверджував, що реально існують тільки одиничні речі. Загальні поняття - це імена сукупностей речей, вони реальні лише в якості «звучань голосу». Росцелін заперечував реальне існування родів і видів -  існувати може лише щось єдине («одне»), але що єдине, то не є загальним, а загальне не може бути єдиним. Універсалії -  не більше ніж словесні вирази. Заперечував він і реальне існування частин цілого; вони - як предикати індивідуальної речі - тільки слова, та всяке розходження, що ми бачимо в речах, походить від нашого мислення, реально ж існують тільки замкнуті єдності. [5, c. 12]

      Номіналізм  Росцеліна визначив його вчення про Трійцю. Ан-Сельма приписує йому таке твердження «Якщо три Особи в Бога - одна річ, а не три речі, кожна з яких сама по собі є відокремленою, подібно трьом ангелам або трьом душам, - і притому вони єдині в тому [сенсі], що всі три - суть одна і та ж відносно волі і могутності, - тоді Отець і Святий Дух втілилися разом з Сином ».  Затвердження про єдність божественної субстанції суперечить догмату про втіленні тільки другого Ліна Трійці все, що приписується якійсь окремій Особі, необхідно тоді приписати єдиному Богові, та всім Особам. Тому слід стверджувати, що три Ліна в Бога - це три окремі субстанції, а їх єдність існує тільки як тотожність їх відносно волі і могутності.

      Вчення  Росцеліна про Трійцю було засуджено  на соборі в Суа-Соні в 1092, і він змушений був зректися від нього. [2, c.124-126]

      П’єр  Абеляр

      П'єр Абеляр рідше Абелар — французький  богослов, філософ-схоласт і поет; займався логікою і теологією. Відповідно до концепції «двох істин», П'єр Абеляр вважав, що в компетенцію віри входять думки про невидимі речі, не доступні людським відчуттям і, отже, що знаходяться за межами реального світу. Безумовність авторитету Священного Писання в рішенні спірних питань не виключає можливість і навіть необхідність існування іншого способу досягнення істини, який П'єр Абеляр бачить в діалектиці або логіці як науці про мову. Розвиваючи свій метод, він підкреслював, що логіка має справу тільки з іменами і мовними поняттями; на відміну від метафізики логіку цікавить не істина речей, а істина вислову. У цьому сенсі філософія П'єра Абеляра є переважно критичним лінгвістичним аналізом. Ця особливість зумовила рішення П'єром Абеляром проблеми універсалій у дусі «концептуалізму». Універсалії, за Абеляром, не існують в реальності як одиничні речі, проте вони знаходять статус буття у сфері інтелектуального пізнання, утворюючи свого роду третій — «концептуальний» — світ. (Абеляр не відкидав існування платонівських ідей: на його думку, не існуючи в реальності, вони існують в божественній думці як зразки творіння.) В процесі пізнання людина розглядає різні аспекти індівідуалій і шляхом абстрагування створює змішаний образ, який виражається назвою, словом, яке, за Абеляром, має не тільки фізичне звучання (vox), але також і певне мовне значення (sermo). Універсалії виконують функцію предиката (присудка, здатного визначити багато речей) в наших думках про одиничні речі (індівідуаліях), причому саме контекстуальна визначеність дозволяє виявити універсальний зміст, поміщений в назві. Слова, проте, можуть мати безліч значень, тому можлива контекстуальна двозначність (determinatio), яка зумовлює і внутрішню суперечність християнських текстів. Суперечливі і сумнівні місця вимагають аналізу їхньої мови за допомогою діалектики. У разі неусувної багатозначності слова або вислову Абеляр пропонував звертатися у пошуках істини до Священного Писання. П'єр Абеляр розглядав логіку як необхідний елемент християнського віровчення, апелюючи за доказом до Євангелія від Івана: «На початку було слово (Logos)». При цьому він протиставляв діалектику софістиці, яка займається лише «хитросплетінням слів», скоріше затемнюючи, чим відкриваючи істину. Метод Абеляра припускає виявлення суперечностей, їх класифікацію з питань і ретельний логічний аналіз кожного з них. Вище всього Абеляр-діалектик цінував самостійність думки, вільне і критичне відношення до будь-яких авторитетів (окрім Священного Писання). Розкриваючи суперечність християнського догматизму, Абеляр часто давав тлумачення, відмінне від загальноприйнятого, що спричиняло за собою негативну реакцію католицьких ортодоксів (учення Абеляра було двічі засуджено церквою на соборах в Суассоне і Сансе). [3, c. 273]

      Вільям  Оккам

      Вільям  Оккам - англійський філософ-схоласт, францисканець. Написав ряд богословських та філософських праць — з логіки та з фізики Аристотеля.

      Логічне обґрунтування номіналістичної концепції Оккама дано в теорії субпозицій (підстановок), яка пояснює, яким чином використання в мові загальних термінів може бути поєднане із запереченням реального існування універсалій. Оккам виділяє три типи субпозицій: матеріальну, персональну і просту. Тільки при персональній підстановці термін виконує позначають функції, заміщаючи (позначаючи) річ, тобто щось одиничне. При двох інших термін нічого не означає. При матеріальній підстановці термін підставляється замість терміну. Наприклад, у вислові «людина є ім'я» термін «людина» не позначає конкретної людини, а означає слово «людина», тобто вказує на себе як на термін. При простій підстановці термін підставляється замість поняття в розумі, а не замість речі. Термін «людина» у висловленні «людина є вид» аж ніяк не означає будь-якої спільної (видовий) сутності людини, яка мала б реальним існуванням; він заміщає видове поняття «людина», наявне лише в розумі, пізнає суб'єкт. Тому використання загальних термінів не зобов'язує до визнання реальності сутностей-універсалій. [3, c. 276]

      Відсутність спільного в одиничних речах  виключає реальне існування відносин і яких-небудь закономірностей, в  тому числі причинності. Оскільки знання про світ формується на основі загальних понять, про нього можливо тільки ймовірне, але не достовірне знання. 

      Дунс  Скот

      Дунс  Скот Іоан  - чернець-францисканець, видний представник середньовічної схоластики. Р. в Шотландії, викладав в Оксфордському і Паризькому університетах. За словами Маркса, Дунс Скот «примушував саме теологію проповідувати матеріалізм». Виступив про різкою критикою томізму. На відміну від Фоми Аквінського прагнув відокремити філософію від теології, доводив неможливість раціоналістичного обгрунтування ідеї творіння з нічого, визнавав залежність розуму від волі. Бог, в розумінні Дунса Скота, - це абсолютна свобода. У середньовічній суперечці про універсалії дотримувався номіналізму. Щоб підкреслити примат одиничного, Дунс Скот винайшов термін («етость») в сенсі індивідуальної відмінності. Ввів в логіку поняття «інтенція», «умодосяжний вид», вперше протиставив конкретне значення (його термін) абстрактному. Встановив також відоме в сучасній математичній логіці положення: «З брехні варто все що завгодно»; відрізняв в логіці два квантори спільності:

      1) кожен, в сенсі «кожен» - беручи  все підряд;

      2) будь-якої, в сенсі «що б ми  не взяли» (більш високий вид  абстракції). [2, c.173] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВИСНОВКИ

      Таким чином, у роботі виконано наступне:

• з’ясовано, що  в епоху середньовіччя логіка Арістотеля була дуже популярною, але зазнала певної модифікації відповідно до основних настанов схоластичної догматики;
• вони визнавали реально існуючими тільки одиничні тіла природи, а загальні поняття вважали лише назвами класів речей, подібних між собою;
• на відміну від номіналістів вони визнавали, що сутність загальних понять (універсалій) не зводиться до назв, імен, а має мислимий зміст, який, однак, не відображає ніяких сторін реально існуючих речей, що суперечить послідовно матеріальній теорії пізнання.

      Друга велика епоха розвитку традиційної  логіки охоплює християнське середньовіччя. Вона тривала із середини ХІІ ст. до середини ХІV ст.

      Саме  у середні віки логіка стає однією з основних дисциплін тогочасної освіти. Вона входить до тривіуму – циклу із трьох наук, до котрого окрім логіки включалися ще граматика і риторика. Вивчення цих трьох дисциплін у тогочасних навчальних закладах було обов’язковим. До речі, логіка була обов’язковим предметом вивчення у Києво-Могилянській академії.

      Видатні представники середньовіччя дуже високо оцінювали логіку як науку. Ось як писав про неї відомий логік кінця ХІ ст., візантійський письменник, філософ , державний діяч Михайло Псьолл (1018 – 1090): “Логіка – це мистецтво мистецтв та наука наук, яка вказує шлях до початку усіх методів”. Цю точку зору на оцінку методологічного значення логіки підтримувала більшість філософів-схоластів середньовіччя. 
 
 
 

      СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ

1. Грядовой Д.И. Логика. Практический курс основ формальной логики. Учебное пособие в кратком изл. и упр-ях.- М.: Изд-во «Щит-М», 2004.- 256с.
2. Ивлев Ю. В. Учебник логики: Семестровый курс: Учебник. — М.: Дело, 2003. — 208 с.
3. Маковельский А.О. История логики. - М.: Кучково поле, 2004. - 478 с.
4. Ненашев М.И. Введение в логику.Уч.пособие.-М.:Гардарики,2004. - 352 с.
5. Скрипник К.Д., Калтырина Е.Л., Осипенко Л.К. Логика: Учебно-методическое пособие к выполнению контрольных       работ для   студентов заочного обучения ЮРГТУ. Новочеркасск: ЮРГТУ, 2003. 52с.