Вивчення впливу телебачення на дитину

Вступ

В наш час все більше уваги громадськості та науковців  привертають актуальні і болючі для українського суспільства проблеми, зокрема посилення негативного  впливу на дітей засобів масової  інформації (і в першу чергу  Інтернету та телебачення). Особливо потужний вплив на молодь здійснює телебачення. Телевізор стає для  дитини чи підлітка основним джерелом інформації. За даними дослідників (І.Черезова, Д.Салюк) вітчизняний підліток за середньостатистичними  показниками проводить біля телевізора 3-5 годин на добу (для порівняння: польський підліток дивиться телевізор 2-4 години на добу, у вихідні –  до 5 годин. У США телевізору діти присвячують більше часу, ніж навчанню. У Швеції учні впродовж 10 років навчання проводять 18 тисяч годин перед  телевізором ). 
          Телевізор розповідає чи показує дитині більше “оповідок”, ніж батьки, друзі чи вчителі і досить часто діти довіряють цим оповідкам не менше, а іноді навіть більше ніж рідним і близьким. А сучасне вітчизняне телебачення для приваблювання уваги широкої публіки та отримання більших прибутків від реклами схильне транслювати насильницькі чи еротичні сюжети, пробуджуючи самі найнижчі інстинкти людини. За даними Американської медичної асоціації, за роки, проведені в школі, середньостатистична дитина бачить по телевізору 8000 убивств та 100 000 актів насильства. Крім того, дослідники дійшли висновку, що телебачення пропагує розбещеність, адже у 91% епізодів, що показують сексуальний зв'язок між чоловіком і жінкою, партнери не одружені. Якщо дорослий ще може критично оцінювати всю цю телепродукцію і відмежовувати уявну реальність від дійсності, то дитина часто ці телевізійні схеми сприймає як план для реалізації в реальному житті і у неї поступово формується кримінальний стиль мислення. Якщо тебе образили — ти повинен дати здачі і знищити кривдника, якщо ти розумієш, що не можеш досягнути того, чого прагнеш законними методами, то не страшно в чомусь переступити межу; якщо ти багатий і сильний — то закон для тебе не писаний. У результаті маємо звикання до цих сцен, уявлення, що основний шлях вирішення більшості проблем – насильницький, та формування вельми дивних ідеалів чи взірців для наслідування (позитивний герой бойовика, на загал, стріляє чи вбиває учетверо більше, ніж герой негативний). Дані соціологічного дослідження канд. псих. наук О.Ю. Дроздова (Ін-т психології ім. Г.С.Костюка АПН України) зазначають що 58% молоді прагнуть копіювати поведінку телегероїв, здебільшого з іноземних фільмів, а 37,3% молоді взагалі готові вчинити протиправні дії, наслідуючи телегероїв. 

       Розділ І. Вивчення впливу телебачення на дитину

1.1. Батьки-діти-телебачення

        Життя сучасної людини не можна уявити без телебачення. Більшість дітей нині починають регулярно дивитися телевізор у віці до 3 років, а до 15 років просиджують за телеекраном більшу частину вільного часу. Діти не ставляться до телебачення настільки критично, як дорослі. І якщо доросла людина зазнає змін під впливом того, що вона переглядає, то яким чином дитина може уникнути таких впливів? Звісно, і дитяча особистість зазнає змін. От тільки постає питання: чи на краще вони? Тому, можна сказати, що поряд з впливом сім’ї, школи на свідомість дитини слід поставити вплив ЗМІ.           

          Свідомість дітей та підлітків протягом останніх 15 років формувалися під впливом так званої свободи інформації (телебачення та друкованих видань), широкої демонстрації сили та відкритого сексу.           

 Уже в 3-5 років діти найбільше люблять « переглядати мультфільми» або «грати на комп’ютері». Для батьків добре: дитина зайнята «своєю»справою, а що відбувається з дитиною, коли вона годинами дивиться телевізор?

          Дитина, сидячи перед екраном, не має змоги діяти активно-тому після такого сидіння відбувається агресивний та неупорядкований вибух накопиченої, невитраченої активності.

          Навіть, здавалося б, безневинні «мультики» серйозно можуть впливати на розвиток нервової системи дитини, різних сфер психіки-від пізнавальної до емоційної, і навіть побічно впливають на формування характеру. Все це відбувається при безконтрольному доступі до телевізора і відсутності елементарної батьківської цензури.

          Психологів усе частіше непокоять труднощі в навчанні молодших школярів, спричинені  надмірним захопленням телевізором. Серед них: нерозвинута мова, не може читача, не може самостійно писати; не може сконцентрувати увагу - дитина пасивна, байдужа та бездіяльна.

          Необхідно зауважити, що потік як зорової, так і звукової телевізійної інформації формує в дитини « базу даних», підсвідомі настановлення, які впливатимуть на все її подальше життя. Агресивність, негативне ставлення до оточуючого світу, розчарування в житті-безпосередні наслідки отриманих у дитинстві настановлень.  

       Навіть, здавалося б, безневинні « мультики» серйозно можуть впливати на розвиток нервової системи дитини, різних сфер психіки-від пізнавальної до емоційної, і навіть побічно впливають на формування характеру. Все це відбувається при безконтрольному доступі до телевізора і відсутності елементарної батьківської цензури.

          Широко розповсюджена телевізійна реклама алкогольних напоїв, впливає на формування моделі поведінки підлітків. З одного боку, широко розповсюдженими стають різноманітні залежності-від алкоголю, наркотиків, Інтернету, ігрових автоматів, а з іншого-моделі насильницької поведінки щодо своїх близьких. Як результат-підвищена агресивність підлітків, розповсюдженість вживання  алкоголю, наркотиків, ризикованої сексуальної поведінки дітей та підлітків.

   Актуальною в нашому суспільстві є проблема девіантної поведінки підлітка (В.М.Оржеховська, Ю.О.Клейберг, Г.В.Кашкарьов, Т.Є.Федорченко, О.В.Безпалько). О.В.Безпалько розглядає декілька чинників, що призводять до девіантної поведінки: біологічні, психічні, соціально-педагогічні, соціально-економічні, соціально-культурні. Ми вирішили зупинитися на аналізі такого чинника девіантної поведінки як соціально-культурний, який характеризується зниженням морально-етичного рівня населення, розширенням кримінальної субкультури, руйнуванням культурних цінностей, пропагуванням засобами масової інформації аморальних, агресивних стереотипів поведінки. Найпопулярнішим засобом передачі різноманітної інформації, у тому числі і агресивно-насильницької, є кіно та телебачення. Саме з’ясування зв’язку між агресією на телеекрані і формуванням девіантної поведінки школярів стало метою нашого дослідження.

У спеціальній літературі термін „відхилена поведінка” нерідко замінюється синонімом „девіантна поведінка” ( від лат. deviatio — відхилення) й означає стійку поведінку особистості, відхилену від найбільш важливих соціальних норм, яка завдає реальний збиток суспільству чи самій особистості.  

Види девіантної поведінки  різноманітні і класифікуються на основі таких критеріїв:

-          вид порушеної поведінки;

-          психологічні цілі поведінки та її мотивація;

-          результат цієї поведінки та збиток, завданий нею;

-          індивідуально-стильові характеристики поведінки.

Згідно даних критеріїв, виділяють три основні групи відхиленої поведінки:

1)     антисоціальна (делінкветна) поведінка. Така поведінка суперечить правовим нормам, загрожує соціальному порядку та добробуту оточуючих людей.

2)     асоціальна поведінка, яка вважається відхиленою від виконання моральних норм та безпосередньо загрожує міжособистісним відносинам. Означена поведінка поширена серед дітей та підлітків і розглядається як агресивна поведінка з такими різновидами як брехня, втеча з дому, злодійство.

3)     аутодиструктивна (саморуйнуюча) поведінка. Це поведінка, яка розглядається як відхилення від медичних та психологічних норм і загрожує цілісності та розвитку самої особистості. Видами аутодиструктивної поведінки є хімічна залежність, суїцидальна, фанатична, аутична поведінки, діяльність з ризиком для життя.

Ці форми відхиленої поведінки мають спільні ознаки вияву. Однією з таких ознак є деструктивність (руйнування). Як відомо, деструктивність, у свою чергу, тісно пов’язана з такою людською характеристикою як агресія. В психології під агресією розуміють прагнення, яке виявляється в реальній поведінці чи фантазуванні з метою підкорення собі інших або домінування над ними. Вчені зазначають, що агресія може бути позитивною, якщо вона служить життєвим інтересам та виживанню (відстоювання автономії, усування джерела загрози чи страждання), так і негативною, спрямованою на задоволення агресивного потягу (підвищення самооцінки, руйнування внутрішнього конфлікту, усунення перешкод на шляху до задоволення потреб). При цьому агресія може не усвідомлюватись її власником (В.М.Оржеховська, А.Й.Капська).

Історія людства довела, що агресія є невід’ємною частиною життя особистості та суспільства. Більш того, агресія наділена могутньою силою, що притягує та здатна заражати маси. А такі сучасні загальносуспільні засоби поширення інформації та культури як телебачення та кіно відіграють важливу роль в формуванні агресивної поведінки та схильності до насильства у суспільстві [3, с. 18-20].

Вивчення впливу екранного насильства на дітей та підлітків почалося разом з виникненням кінематографу. Цією проблемою займалися переважно зарубіжні вчені. У вітчизняній науці налічується незначний досвід подібних досліджень, як теоретичних так і практичних, що ще раз підкреслює актуальність нашої роботи.

Систематичне дослідження  та наукове вивчення впливу демонстрації насильства на екрані було започатковане У.Шортом. В 1928 році Шорт, який посідав на той час пост директора Національного центру вивчення кіно, створив авторитетну дослідницьку групу з 19 психологів, педагогів і соціологів, котра на протязі чотирьох років (1929-1933) розробляла цю проблему. Результатом цієї роботи став висновок: на поведінку та ціннісні орієнтацій дітей та підлітків кіно здійснює негативний вплив. З цією точкою зору частково не погоджувалась незначна кількість учених цього проекту (Г.Блумер, П.Хаузер), переконаних у тому, що демонстрація злочинності та насильства особливо відчутна тільки в тому середовищі, де послаблений вплив інститутів сім’ї, школи, церкви та сусідства.

Наступне значуще дослідження впливу інформації з елементами насильства на підростаюче покоління було проведено в 1955-1956 роках Х.Хіммельвейтом в 5-ти великих містах Англії. Вчений не виявив ні шкідливих, ні сприятливих наслідків демонстрації екранного насильства. До аналогічних висновків дійшли вчені США та Канади (У.Шрем, Дж.Лайл, Е.Паркер) в 1958-1960 роках. Згідно результатів їх досліджень встановлено: якщо у підлітка не спостерігається схильності до агресії, якщо в сім’ї ним опікуються та люблять, якщо він комфортно почувається в групі однолітків, то імітація ним насильства чи правопорушення, побаченого на екрані, практично виключена.

Нова активність у дослідженні впливу екранного насильства виникла у 70-ті роки минулого століття. На той час Сполучені Штати Америки захопила хвиля правопорушень та насильства. У 1968 році була створена Національна комісія з вивчення причин насильства та його попередження, яка дійшла висновку, що перегляд фільмів з елементами насильства збільшує вірогідність агресивної поведінки. У 1969 році при Міністерстві охорони здоров’я США був створений Науково-консультативний комітет з метою більш детального аналізувпливу демонстрації насильства на суспільство. Висновок комісії шокував Америку: фактом став безпосередній зв’язок між насильством на екрані та насильством у житті, і компанії, що демонструють інформацію з елементами насильства, несуть відповідальність за асоціальні дії своїх глядачів, а особливо дітей та підлітків. У 1977 році трьом телекомпаніям США (ABS,NBS,CBS) було пред’явлено обвинувачення в «інтоксикації» через сцени насильства 15-річного мешканця Маямі, який убив 83-річну сусідку. Суд виніс рішення на користьтелебачення. Хоча висновки комітету не вплинули на рішення суду, проте суспільний резонанс був сильний. І вже у 1980 році другий Науково-консультативний комітет, який проаналізував сотні досліджень констатував, що насильство на екрані призводить до насильства у реальному житті.

У 60-70 роки ХХст. соціальними  психологами були розроблені нові оригінальні  експериментальні програми з дослідження  агресивної поведінки. З’явилась „машина агресії” С.Басса, експериментальні методи Г.Милграма, Дж.Тейлора, У.Динера, А.Бандури для дослідження чинників агресивної поведінки, на яку, як вважали вчені, найбільш впливало екранне насильство. З цією метою застосовувався весь арсенал психологічних методів: спостереження, аналіз документів, анкетування, тестування, природні та лабораторні експерименти.

Найбільш поширеним методом  вивчення впливу інформації, яка містить елементи насильства, стало спостереження за поведінкою піддослідного в контролюючих лабораторних умовах. Досліди, проведені цим методом показали, що після перегляду епізодів з елементами насильства (погоні, стрілянини, бійки) піддослідні починали імітувати побачене, їх агресія ставала направленою на однолітків, що провокувало збільшення кількості бійок серед дітей, агресивність у грі; думки дітей, навіяні побаченими сценами, стають більш агресивними [1, с. 7-9]. 

Сучасні дослідження проблеми екранної агресії свідчать про те, що саме завдяки своїй здатності  оперувати водночас і звуком, і  зображенням, телебачення вигідно відрізняється від радіо та преси. Тому недивно, що діти, а особливо підлітки, багато часу приділяють „спілкуванню” з телевізором. Так, наприклад: польський підліток дивиться телевізор 2-4 години на добу, у вихідні – до 5 годин. У США телевізору діти присвячують більше часу, ніж навчанню. У Швеції учні впродовж 10 років навчання проводять 18 тисяч годин перед телевізором (на 3 тисячі годин більше, ніж у школі). Така ж ситуація у Франції та Італії. Щодо вітчизняного підлітка, то він проводить біля телевізора 3-5 годин на добу, а в вихідні — до 6 годин. Як бачимо знаведених даних, телебачення все активніше втручається в часовий режим школяра. Воно звужує час cпілкування з однолітками, заняття спортом, перебування на свіжому повітрі, сну, а отже, зменьшує шанси наповноцінний фізичний та розумовий розвиток учня.

Однією з переваг телебачення серед чинників впливу на дитину є його багатозмістовність. Широкий спектр програм надає дитині можливість поповнити свої знання з різних сфер життя, розвинути його моральність, збагатити соціальний досвід. Для сучасної дитини телевізор став своєрідним засобом необмеженої загальної культури і тут особливої ваги набуває зміст того, що відбувається на телеекрані. Кількість і різноманітність передач та фільмів, що транслюються по українському телебаченню, необмежена у тематиці та жанрі: від мультиплікаційних фільмів до фільмів жаху, трилерів; до речі, час транслювання останніх може бути будь-який.[3,350]  

Сьогодні на вітчизняного глядача хлинув потік всілякої багатопланової інформації і не завжди якісного гатунку. Свобода слова та злам стереотипів старого телебачення відкрили двері впровадженню на телебаченні як іноземних, так і (наслідуючи їх) вітчизняних фільмів, серіалів, передач та мультфільмів з елементами насильства, громадського безладу, сцен погроз та знущань. Як недивно, але елементи агресії містить ціла низка популярних серед дітей мультиплікаційних фільмів, таких як „Том і Джері”, „Рокове життя”, „Справжні монстри”, „Кіт-пес” та інші. Здебільшого, ці фільми досить безглуздого змісту, не пояснюють дитині справжніх реалій життя, руйнують дитячу свідомість, заводять у світ вигаданих законів життя.

В останні часи збільшилась  кількість телепрограм з елементами опосередкованої агресії, яка часто  застосовується в ігрових шоу („Останній  герой”, „12 негренят”). Значна кількість так званих ток-шоу є яскравими виразниками вербальної агресії („Вікна”, „Дівочі сльози”, „Заборонена зона” тощо). Ці передачі вельми популярні серед глядачів віком від 11 до 50 років.

          Наглядним „популяризатором” агресії на екрані є серіали; вони розмаїті за змістом та сюжетом. Як не дивно, але найпопулярнішими серед глядацької аудиторії є ті, де поширене фізичне насильство („Бригада”, „Бандитський Петербург”, „Клітка”, „Агент національної безпеки”). На сучасному телеекрані демонструється багато фільмів, в яких акцентується увага глядача на агресивній поведінці героїв. Дослідники зафіксували такий факт, як зменшення у глядачів симпатії жертвам агресії після перегляду двох-трьох „фільмів-м’ясорубок”.

  У ході вивчення проблеми впливу телеекрану на формування агресивної поведінки підлітків було встановлено, що український глядач на своєму телеекрані бачить сцени агресії в середньому кожні 6 хвилин, а в період з 19.00 до 23.00, коли біля екрану збирається найбільша глядацька аудиторія, цей умовний інтервал скорочується до 12 хвилин [3, c.351].

Дослідники різних країн  засвідчують закономірність зв’язку  між переглядом насильства по телебаченню та наступною поведінкою дитини. Вони також єдині в думці, що вплив телебачення на кожну дитину не однаковий і залежить від віку, рівня вихованості, морального розвитку, популярності серед однолітків, індивідуальної здатністі порівнювати себе з героями на екрані. Для підлітків демонстрація агресивної поведінки є елементом сили і мужності, «справжньої чоловічності», утвердження себе як дорослої людини і прагнення до дорослості. Майже все, що відбувається на екрані, вони вважають еталоном поведінки і широко застосовують у своєму мікросередовищі, тобто, телеекран з його елементами насильства відіграє активізуючу роль у формуванні підліткової агресивності. Дослідженнями В.І.Ролінського встановлено, що рівень злочинності в тій чи іншій країні зростає через 10-15 років після появи в ній телебачення з елементами насильства та агресії [5, с.351].

Зупинемось на розгляді художнього фільму як виді кіномистецтва з його дидактичними можливостями. Художній фільм, що представляє ігрове кіно, завжди знаходився у центрі сфери кіномистецтва. Його мета — моделювати на екрані образний світ подій, людей, речей і дати глядачу таке відчуття, щоб він, поринаючи в нього, як у світ реальний, не забував би, що це не життєва, а екранна реальність.

Головна специфічна функція художнього фільму — виховання почуттів. Побічні — розважальна, комунікативна, інформативна і пізнавальна. Весь ансамбль функцій розрахований на виховання „розумних емоцій”, соціальних за наповненням та художніх за характером їх впливу на людину.

Однією з головних рис  художнього кінотвору, що впливає на людину, є його сучасність. Матеріалом сучасного кіномистецтва може стати дійсність, віддалена на будь-яку часову дистанцію, процеси, що давно завершилися, але співзвучні сучасності проблематикою, естетичними та етичними цінностями. Виховні можливості цього виду мистецтва носять об’єктивний характер, що випливає з його природи. Він має свої специфічні якості, такі як: полі функціональність, документальність, динамічність та особлива напруженість мислення, а також образність мови, що передбачає його естетико-виховний потенціал.

Художнє кіно, взагалі, здатне формувати широкий спектр соціальних та духовних потреб, служити своєрідною соціальною школою. Ось чому, як вид  екранного мистецтва, воно стало  сьогодні одним із головних заходів  у системі соціального виховання.

Класичним прикладом демонстрації кінопозитиву і кінонегативу є відома вітчизняна кінокомедія минулих років „Людина з бульвару Капуцинів”. У фільмі присутні дві лінії впливу кінематографу на невибагливого глядача: перша лінія містера Фьорста — чесного, благородного митця, який приніс понівеченому суспільству диво —„синематограф”, і це докорінно змінило сутність буття маленького містечка. Брудне, аморальне і дике суспільство місцевих ковбоїв під впливом добрих комедій, фільмів естетичного характеру, змінює, як сьогодні кажуть, свій „імідж”: збагачуються морально, духовно, починається час взаємного добробуту і злагоди. Та все змінюється з приїздом містера Секонда: починається друга лінія впливу кінематографа. Містер Секонд також є представником „сінематографу”, та його фільми відрізняються аморальністю, жорстокістю, вони вносять в суспільство американського містечка суперечність і безладдя. Тут більше немає місця високо-етичним ідеям та сподіванням містера Фьорста. Можливо таке, що автори фільму передбачили розвиток кіно та телебачення набагато років наперед, адже ми дуже часто зустрічаємо огидну „пику” містера Секонда на своєму екрані.

Кінематографісти іноді  самі стають психологами-дослідниками. У фільмі „Леон” (1996) режисер Люк  Бессон протиставляє двох супротивників  з однаково вираженою девіантною поведінкою, але різною мотивацією. Перший — Леон (Жан Рено): неосвідчений емігрант з Італії, з самого початку  залишається без засобів існування  та професії. Він обирає кар’єру  кіллера. Леон не знає, що таке хотіти жити і любити життя. Він „чесний” кіллер і чесно виконує свою роботу, суворо дотримуючись принципу — „тільки  не жінок та дітей”. Випадкове втручання  в його життя дівчинки Матильди, яка втратила сім’ю, пробуджує в  ньому людську сутність —жаль, піклування, любов. Леон гине в боротьбі зі справжніми вбивцями, захищаючи свою єдину любов. Другий—опонент Леона, поліцейський-психопат, якого зіграв Гаррі Олдмен. Він  має владу, становище, але використовує їх для досягнення своїх злочинних  потреб. Єдиний закон цієї, без сумніву, антисоціальної особистості — беззаконня. Скоріше за все, режисер фільму нагадує нам, що стикаючись з девіантною поведінкою ми повинні, перш за все, дослідити мотиви, які криються за нею [3, с.56].

Особливу увагу  підлітків привертають до себе фільми жахів, що подібні до колись популярного  жанру „готичного роману” або  „роману жахів”. Але якщо готичні  романи зберігали виховне, дидактичне призначення (герой переживає багато жахів, визнає свою помилку, виправляється  або карається), то фільми жаху позбавлені цієї риси. Завдання цих фільмів – внести в буденне життя щось незвичайне, надприродне, жахливе. Біля 80% підлітків на запитання „Чи ти любиш фільми жахів?” відповіло ствердно. Така висока популярність фільмів жаху і їх вплив на незрілу психіку дитини непокоїть громадськість. Учені, педагоги, батьки можуть вчасно допомогти дітям правильно відрізнити події, що відбуваються на екрані від тих подій, які мають місце в реальному житті. Доцільно пояснити дітям, що акт насильства інсценовано, використано спецефекти, що в реальному житті жертва насильства набагато довше загоюють рани, ніж герої телевізійного насильства. Дитина, що звикає до сцен насильства, убивств на екрані, схильна вирости менш чутливою до чужого болю, більше цинічною, жорстокою й агресивною. В дитині потрібно виховувати здатність самостійного і критичного оглядача оточуючих людей і екранних героїв. [5, с.353].

У підлітковому віці діти мають  схильність до наслідування поведінки, вчинків їх кумирів, як реально існуючих, так і екранних. Це пов’язано, передусім, з характером „перехідного” віку. У цей період змінюється фізіологія дитини, її світобачення, світовідчуття, інтереси, духовні цінності, ідеали, відносини з суспільством, рідними та друзями. З’являється психічна нестабільність, під час якої формується своєрідна порожнина в різних сферах розвитку підлітка. Ці прогалини потрібно заповнити різними мотивами та ідеями, джерелами яких успішно можуть бути телебачення та кіно. Підліток заповнює прогалини в сферах розвитку переглядом фільмів і копіюванню поведінки, вчинків його екранного кумира в ідентичній ситуації свого власного життя. Небезпека для дитини полягає ще й у тому, що прагнучи віддалитися від реальності, вона може штучним шляхом змінити свій психічний стан, що дає їй ілюзію безпеки, психічної рівноваги. Таким чином, дитина створює „сприятливі” умови для виникнення різних форм девіантної поведінки [2, с.7].

Отже, можемо дійти висновку, що телебачення є одним із впливових джерел формування підліткової агресивності. Подальшого вивчення потребує роль телебачення та кіно у формуванні різних форм поведінки підростаючої особистості.

          Отже, можна зробити висновок, що агресія на екрані у будь-якому прояві (фізична, опосередкована чи вербальна) знижує морально-етичний рівень особистості, провокує соціальну дезадаптацію, призводить до втрати духовної (психічної) рівноваги у підлітка та стимулює девіантну поведінку.

          Розділ ІІ. Хто винуватий і що робити далі

2.1. Телебачення, насильство та діти

 
          Більшість кінокомпаній, зокрема Голлівуд переконують нас в тому, що насильство в певних визначених законом дозах навіть іде на користь обивателю, який, споживаючи криваві сцени, виплескує свою негативну енергію. Але по-перше як визначити ці певні дозволені дози (наприклад 1 вбивство чи згвалтування за півгодини фільму дозволено, а вже 2 ні), а по - друге насильство, що транслюється по телебаченню в будь-яких дозах все рівно буде впливати на психіку людей і особливо молоді, спотворюючи її. 

Для визначення кількості агресивної інформації на телеекрані було проаналізовано програми за січень 2011 року п’ятьох провідних каналів українського телебачення (1+1, ICTV, Новий канал, Інтер, ТРК ”Україна”). Результати аналізу показали, що кількість запропонованої глядачеві телевізійної продукції, яка містить елементи агресії, склала 35% (фільми, серіали, телепередачі). Можна зробити висновок, що на наших телеекранах достатньо „потенційного” матеріалу для стимулювання агресивної поведінки у глядача-підлітка.

          Справжній сплеск емоцій викликала поява на початку 2000-х років в українській дитячій літературі низки творів, в яких на зміну утопічному дитячому раю соціалістичного взірця приходить чорний і жорстокий реалізм дорослого життя. Переконливим прикладом може слугувати фантастична повість-дилогія відомої української письменниці Г.  Малик про "Злочинців з паралельного світу" [7],  основним мотивом якої стає соціальне зло в його українських іпостасях і яке,  як показує аналіз, руйнує навіть самі канони писання для дітей.  Виявляється, що зло може мати дитяче  "обличчя". Традиційний для дитячого твору анімалістичний світ персонажів занурюється в нетрадиційні, однак правдиві життєві обставини. Дітям не прийнято показувати темні,  зворотні сторони життя,  проте Г.  Малик робить це майже документально.

          Головні герої: хлопчик Хроня та його друзі – пес, кіт, папуга і хом’як – усі бомжі, безпритульні, діти вулиці та бездушного міста. Конфлікти із зовнішнім світом, конфлікти, які виникають у їх середовищі, боротьба за виживання сповнені насильства і жорсткості, недитячої болі втрат близьких людей. І навіть фінал, який в дитячому творі при всій можливій напрузі має бути щасливим, на хепі-енд не подібний. 

          Деякі режисери, зокрема А. Хічкок вважають, що насильницькі сцени є свого роду терапією, стверджуючи, що вони «очищають розум людини від темних, нерідко убивчих потягів і підсвідомих гріховних імпульсів та дозволяють насолодитися спостеріганням крамольних діянь, на здійснення яких у неї самої ніколи не вистачало духу, хоча, можливо, і дуже хотілося». Але все ж таки сцени насильства очищують розум від негативних потягів чи дозволяють втілювати їх віртуально, співпереживаючи побачене. Теорію катарсису насамперед пропагують творці фільмів з елементами насильства та жорстокості, їх підтримує також низка психологів. Проте більшість все ж відзначає небезпеку екранного насильства та не приймає теорію катарсису як беззаперечний факт. Так Брайант Д. Томпсон стверджує: «В 1950-х і 1960-х роках C. Фешбах (Feshbach, 1955, 1961) виявив прояви катарсису в учасників експериментів, що проводилися ним... Та слід зазначити, що всього кілька з сотень проведених експериментальних досліджень дали ті самі результати, про які писав Фешбах, або підтвердили механізм катарсису. Тому сцени насильства скоріше спонукають до негативних дій. 

          Особливо небезпечно показувати фільми з сценами насилля чи розпусти та агресивні мультфільми маленьким дітям. Ці діти не можуть ще критично оцінювати побачене і намагаються його реалізувати в житті. Наприклад коли двохлітнім дітям показали «Тома і Джеррі», то після фільму вони почали битися маленькими табуреточками, які були в кімнаті, копіюючи героїв. А деякі діти можуть взяти молоток чи ніж, як герої цих мультиків і вдарити іншу дитину чи навіть дорослих. Чотирирічна дитина почала бити кулачками своїх рідних після перегляду... «Матриці», так як вона побачила, що хороший Нео цілий час бився з поганими «дядьками».