Забезпечення реалізації завдань державної соціальної політики з питань соціальних виплат

Реферат

На тему: „Забезпечення реалізації завдань державної соціальної політики з питань соціальних виплат”

                                                                             Виконала спеціаліст ІІ категорії Сульської сільської ради

Берлет Алла Миколаївна

                                                         2012 р. 

                                               ПЛАН

1. Поняття і  принципи соціального забезпечення 
2. Соціальне законодавство України, особливості його застосування 
3. Правові форми і види соціального забезпечення 
4. Права громадян на соціальний захист і основні форми його забезпечення 
Використана література  

1. Поняття і  принципи соціального забезпечення  
   Офіційно термін “соціальне забезпечення” закріплений у міжнародному Пакті про економічні, соціальні і культурні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю 00Н 16 грудня 1966 року. У ньому, зокрема, говориться про те, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, Визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, що включає соціальне, страхування. 
   Термін “соціальний захист” належить до функції держави, що означає турботу про матеріальне забезпечення непрацездатних громадян, статус визначений Указом Президента України від 30 серпня 2000 року. 
   Соціальний захист - це система державного гарантування прав громадян України на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством України. 
   Соціальний захист забезпечується на основі загальнообов'язкового державного соціального страхування, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів охорони здоров'я, догляду за непрацездатними та соціального забезпечення, інших організаційних та фінансових заходів, що здійснюються безпосередньо державою, сприяння здійсненню таких заходів громадськими та іншими недержавними організаціями. 
   Для здійснення цієї функції створений спеціальний орган державної виконавчої влади — Міністерство праці та соціальної політики України. 
   Соціальний захист населення України здійснюється за наступними принципами: 
   - визнання соціального захисту пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави; 
   - законодавче визначення основних соціальних гарантій; 
   - загальнодоступність і гарантований рівень соціального забезпечення найнагальніших життєвих потреб для всіх громадян; 
   - законодавчо встановлений розподіл відповідальності між державою, роботодавцями та працівниками щодо забезпечення гарантій по соціальному страхуванню; 
   - визначення рівня наданих гарантій на підставі соціальних нормативів; 
   - забезпечення непрацездатному населенню рівня життя, який відповідає встановленному законом прожитковому мінімуму; 
   - відповідність основних засад соціального захисту рівню соціальноекономічного розвитку держави.  

2. Соціальне  законодавство України, особливості  його застосування  
   Законодавство України про соціальний захист населення базується на Конституції України. 
   Основу законодавства про соціальний захист становить цей Кодекс. Інші закони України з питань соціального захисту видаються відповідно до цього Кодексу. 
   Актами законодавства про соціальний захист також є укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України з відповідних питань. У випадку, коли указ Президента України або постанова Кабінету Міністрів України суперечать положенням цього Кодексу чи іншому законові, застосовуються відповідно положення цього Кодексу або закону. 
   Міністерства, відомства, інші центральні органи державної виконавчої влади України можуть видавати акти, що регулюють питання соціального захисту, лише у випадках і в межах, передбачених цим Кодексом, законами та іншими актами законодавства про соціальних захист. 
   Чинні міжнародні договори з питань соціального захисту, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. 
   Якщо міжнародним договором України, ратифікованим у формі Закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про соціальний захист, діють правила міжнародного договору. 
   Соціальне законодавство інших країн застосовується в Україні у випадках, передбачених міжнародними договорами України та чинним законодавством України.   

3. Правові форми  і види соціального забезпечення 
   Соціальне забезпечення виступає в декількох організаційно-правових формах і видах, що пов'язано зі специфікою забезпечення окремих категорій громадян. Усі вони визначені Конституцією України, поточним законодавством і характеризують соціальне забезпечення з зовнішньої сторони — з боку його організації. 
   В Україні, існують такі форми соціального забезпечення: 
   1) обов'язкове державне пенсійне страхування; 
   2) обов'язкове державне соціальне страхування працівників підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності; 
   3) соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з Державного бюджету України; 
   4) забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів підприємств, творчих об'єднань, благодійних організацій і приватних добровільних внесків громадян; 
   5) утримання непрацездатних громадян у державних, комунальних та інших установах соціального призначення; 
   6) адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям, непрацездатним громадянам за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів; 
   7) недержавне пенсійне забезпечення громадян згідно з договорами працівників з роботодавцями, недержавними фондами, приватними пенсійними системами. 
   Для кожної з цих форм соціального забезпечення, як правило, є специфічно: певний контингент забезпечуваних; джерела фінансування, з яких провадиться забезпечення; види забезпечення (обслуговування); органи, що здійснюють його. 
   Обов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється державою. Пенсійним фондом України, системою матеріального забезпечення непрацездатних громадян пенсіями, допомогами, іншими видами забезпечення й обслуговування, передбачених законодавством. 
   За рахунок коштів Пенсійного фонду виплачуються пенсії за віком, за інвалідністю, в разі втрати годувальника, соціальні пенсії відповідно до Законів України “Про пенсійне забезпечення” і “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”., пенсії військовослужбовцям термінової служби, допомоги сім'ям з дітьми, інші види соціальних виплат, передбачені законодавством. 
   Управління пенсійним страхуванням і пенсійним забезпеченням покладено на Пенсійний фонд України і його обласні, міські управління та відділи в районах, містах і районні у містах, що утворюють загальну систему органів управління фінансами Пенсійного фонду. 
   Іншою суміжною формою соціального забезпечення є обов'язкове державне соціальне страхування працівників підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності. Ця форма являє собою систему забезпечення працівників і членів їх сімей у період соціально-трудових відносин з підприємством. Джерелом фінансування в даному випадку служить Фонд соціального страхування України. 
     Утримання непрацездатних громадян у державних, комунальних та інших установах соціального призначення. Утримання непрацездатних громадян в установах соціального захисту являє собою самостійну форму соціального забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету. Вона належить до сфери послуг людей літнього віку. 
   Статус і форми діяльності інтернатних установ регулюються Типовим положенням про будинки інтернати для старих, інвалідів і дітей, затвердженим наказом Міністра соціального захисту населення України від 1 квітня 1997 року. 
   Адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям, непрацездатним громадянам за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів. 
   Виділення адресної допомоги в самостійну форму соціального забезпечення непрацездатних громадян супроводжується посиленням правового регулювання цього виду допомоги. Останнім часом прийнято ряд нормативно-правових актів з цього приводу. Так, 1 червня 2000 року прийнято Закон України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям”. 
   Недержавне пенсійне забезпечення громадян згідно з договорами працівників з роботодавцями, недержавними фондами, приватними пенсійними системами. 
   Реформування системи соціального захисту припускає встановлення додаткової недержавної пенсії, що буде забезпечуватися в основному за рахунок добровільних страхових внесків громадян недержавними пенсійними фондами. Такі фонди можуть створюватися роботодавцями чи приватними особами для недержавного пенсійного забезпечення працівників при виході їх на пенсію. 
   Зовнішнім проявом волевиявлення сторін (пенсійного фонду і платника внесків) у сфері недержавного пенсійного забезпечення може стати пенсійний страховий договір між працівником і роботодавцем чи страховою компанією. Його змістом можуть бути відповідні пенсійні обставини (старість, утрата годувальника, інвалідність), настання яких буде обумовлювати виникнення права учасника договору (працівника) на додаткову недержавну пенсію. Висновок пенсійного договору може стати першим компонентом юридичного (фактичного) складу пенсійних правовідносин. 
   Усі існуючі форми організації соціального забезпечення непрацездатних громадян мають свої достоїнства і недоліки. Але всі вони доповнюють один одного й в цілому складають розгалужену систему соціального захисту населення. 
   Види соціального забезпечення. Перелік видів забезпечення визначений Конституцією України (ст. 46, 92). 
   Під видами соціального забезпечення розуміються соціальні виплати, пільги, послуги, надані непрацездатним громадянам чи безкоштовно, чи на пільгових умовах за рахунок спеціальних джерел фінансування. 
   Соціальні виплати надаються у вигляді пенсій (допомоги), у натуральному вигляді (одержання харчування, технічних засобів пересування, протезування, працевлаштування громадян, що частково втратили працездатність, розміщення непрацездатних у будинках для старих і інвалідів і т.д.). 
   Пенсії потрібно відрізняти від допомог із соціального забезпечення. Якщо для пенсій характерна регулярність виплат, то допомоги являють собою одноразові або періодичні, обмежені в. часі платежі. 
   На відміну від пенсії допомоги мають за соціальну мету не постійне забезпечення непрацездатного громадянина чи сім'ї, надання її (сім'ї) матеріальної допомоги в визначених законодавством випадках. 
   Третім видом соціального забезпечення є соціальні послуги, пільги побутового характеру. Законодавство називає такі з них, як оплата житлово-комунальних послуг, проїзд на транспорті, санаторно-курортне, медичне обслуговування і лікування, професійна реабілітація інвалідів, допомога сім'ям з дітьми та ін.  

4. Права громадян  на соціальний захист і основні  форми його забезпечення 
   Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. 
   Громадяни України мають право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Громадяни України мають у сфері соціального захисту інші права, встановлені Конституцією України, цим Кодексом та іншими законодавчими актами України. 
   У разі виникнення відповідних підстав громадяни мають право на: 
   - надання матеріального забезпечення у разі настання тимчасової або постійної втрати працездатності; 
   - допомогу у працевлаштуванні та матеріальну допомогу на час вимушеного безробіття; 
   - охорону здоров'я, медичну допомогу; 
   - надання житла безоплатно або за доступну плату; 
   - безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
   Підставою виникнення прав громадян в сфері соціального захисту є настання обставин, які утруднюють або унеможливлюють самостійне задоволення громадянином своїх потреб або потреб своєї сім'ї. 
   У випадках, визначених законодавством, право на соціальний захист виникає за умови участі громадянина в системах соціального страхування. 
   Реалізація права на соціальний захист громадян здійснюється через: 
   1. участь всіх працюючих громадян у соціальному страхуванні; 
   2. організаційні та фінансові гарантії держави щодо матеріального забезпечення громадян у системі соціального страхування; 
   3. створення державою умов для ефективного і доступного задоволення потреб у соціально-культурних та житлово-комунальних послугах; 
   4. соціальну допомогу найменш захищеним категоріям населення; 
   5. утворення об’єднань громадян з метою здійснення соціального захисту та захисту своїх прав у цій сфері. 
   Здійснення соціального захисту має забезпечити громадянину достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, включаючи достатнє харчування, одяг, житло. 
   При здійсненні соціального захисту має забезпечуватись право громадянина на повагу до його гідності, невтручання в його особисте і сімейне життя, а також на нерозповсюдження конфіденційної інформації. 
   Базовими державними гарантіями щодо забезпечення права на соціальний захист є: 
   - можливість безоплатного отримання соціальних послуг на мінімально гарантованому державою рівні; 
   - надання громадянам гарантованого рівня матеріального забезпечення та соціального обслуговування, що визначається на підставі соціальних нормативів. 
   Розміри пенсій, інших видів соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право соціального захисту  і соціальне право

   Право соціального  захисту необхідно відмежовувати від інших галузей права, зокрема трудового, адміністративного, цивільного. Характерною рисою предмета права соціального захисту є комплекс відносин матеріального, процедурного і процесуального характеру, які виникають у зв’язку з організацією та безпосереднім наданням соціальних виплат та послуг – як комплексу державних заходів щодо захисту населення від наслідків соціальних ризиків. Цей комплекс відносин характеризується єдністю, системністю, а їх правове регулювання здійснюється за допомогою комплексного юридичного методу.

   Водночас у  системі національного права  право соціального захисту, на  нашу думку, включено до комплексної  інтегрованої правової структури  соціального права. Соціальне  право стало предметом наукового  аналізу ще на початку XХ  ст., хоча феномен соціального права по-різному трактувався, а в цей термін вкладався різний зміст. Леон Дюгі у праці "Соціальне право. Індивідуальне право. Перетворення держави" (СПб., 1909) пише, що всі індивіди зобов’язані підкорятися соціальній нормі, оскільки вони – суть істоти соціальні. Ця соціальна норма, як би її не називали і не обґрунтовували, безумовно існує, не може не існувати, оскільки без неї не було б суспільства. Соціальна норма ґрунтується на факті соціальної солідарності як факті взаємної залежності, котра з’єднує в силу спільності потреб і поділу праці, членів роду людського, і зокрема членів однієї соціальної групи. Натомість Л. Дюгі відрізняє цю соціальну норму від концепції природничого права, котре є концепцією права ідеального, абсолютного, істинного, наближатися до якого люди повинні все більше й більше. Дюгі звеличує, перебільшує соціальне право (позитивне) на відміну від людських прав (природжених), які, як він вважає, здійснили негативну місію, оскільки відразу виявили свою антисоціальну природу, завжди прагнучи освячувати індивідуальність. Вів пов’язує соціальне право з обов’язками, які має кожний стосовно всіх.

   Відомий німецький  юрист Гірке поділяв усю систему  права на дві частини: індивідуальне  та соціальне право. В основу  соціального права Гірке покладав усвідомлення людиною себе як члена суспільного цілого.

   Аналіз сучасних  наукових джерел призводить до  висновку, що зарубіжні та вітчизняні  дослідники розуміють соціальне  право у таких значеннях: як  комплексну галузь права, як  самостійну галузь права, як певну правову спільність.

   Визнання сучасного  соціального права тісно пов’язане  із соціальною політикою Європейського  Союзу. Європейське соціальне  право науковці розглядають як  системну правову структуру, до  складу якої входять трудове право, право соціального забезпечення та інші норми, які регулюють захист соціальних прав. Визнання соціального права як такого вважається французькою доктриною соціального права. Відповідно до такої теоретичної конструкції ст. 118 Установчого договору Європейського Союзу 1957 р. згадує трудове право як підгалузь соціального права. На сьогодні соціальне законодавство ЄС включає такі інститути: трудовий договір, робочий час і час відпочинку, охорону праці та здоров’я працівників, участь трудящих в управлінні виробництвом, рівність чоловіків і жінок у сфері трудових відносин, соціальне страхування та соціальне забезпечення та деякі інші. Комісія ЄС протягом усього свого існування намагається вирішити проблему зближення, гармонізації норм соціального законодавства країн-учасниць для підвищення ступеня соціального захисту трудящих. Найбільш очевидний шлях розвитку активності ЄС – створення єдиної правової бази соціальної політики. Соціальне право ЄС досягло більш вагомих результатів, ніж право окремих країн, у цій галузі.

   Найбільш знаковим  для процесу становлення соціального  права є ознаки визнання соціального  права у системі права представниками  науки теорії права. Ю.А. Тихомиров  визначає соціальне право як  таке, що призначене для реалізації  і захисту не тільки індивідуальних прав громадян, а і їх сукупної охорони. Вчений включає до переліку галузей права, які становлять соціальне право, трудове, екологічне, земельне, підприємницьке право.

   Досліджуючи проблему  співвідношення системи права  і системи законодавства, А.В. Міцкевич пише, що в сучасних умовах все більше поширюється сполучення приватноправових і публічно-правових методів правового регулювання у різних галузях російського права. Прикладом можуть слугувати галузі або інститути соціального права, де інтереси громадян, приватних осіб забезпечуються в основному шляхом пенсіонування, різноманітною іншою соціальною допомогою і захистом державними органами, їх власними засобами. Правова наука вже не перший рік виділяє законодавство про соціальне забезпечення зі складу трудового законодавства у самостійну галузь права. Водночас автор вважає, що поступовий прогрес законодавчого визнання і забезпечення соціальних прав, масштаби соціальних проблем, що постали перед Російською державою, соціальний характер Російської держави, закріплений у ст. 7 нової Конституції РФ, змушують думати про більш широкий підхід до соціальної політики держави. У російському законодавстві слід орієнтуватися на розвиток широкого спектра комплексного масиву соціального права, в якому доцільно забезпечити єдині, скоординовані норми і принципи правової регламентації соціального забезпечення та інших сфер соціального захисту нужденних верств населення, а також законодавства в галузі освіти, охорони здоров’я, які все більше виходять за рамки адміністративного права. При цьому автор посилається на досвід і розвиток регулювання у соціальній сфері у формі соціального права у законодавстві Франції, ФРН, Швеції та інших країн Європи, на Соціальний кодекс у Німеччині, який складений у вигляді загальної інкорпорації соціальних законів. Л.В. Міцкевич визнає соціальне право як таке, до складу якого мають входити законодавство про соціальне забезпечення, спеціальне законодавство в галузі освіти, охорони здоров’я.

   Л.H. Анісімов у  навчальному посібнику "Трудове і соціальне право Росії" зазначає: "Відповідно до частини першої статті 7 Конституції РФ, Російська Федерація – соціальна держава, важливим елементом якої, безумовно, є законодавче закріплення соціальної політики і соціальної захищеності людини. Воно здійснюється шляхом формування особливої галузі права – соціального права, включаючи право соціального забезпечення... Соціальне право є більш широким поняттям, ніж право соціального забезпечення, і передбачає цілу систему соціального захисту населення". Як свідчить назва цього підручника, його автори не включають трудове право до складу соціального права, а саме соціальне право зводять до права соціального забезпечення.

   Інші правознавці  Російської Федерації також характеризують  соціальне право як галузь права і визначають його особливості. Н.Г. Кобець висловлює пропозицію про "доцільність інтеграції проблематики регулювання соціально-правового захисту населення у самостійну комплексну галузь права – "соціальне право", що сприяло б упорядкуванню державно-правового регулювання однієї з найважливіших сфер суспільних відносин". М.І. Лепіхов дає визначення соціального права як комплексної галузі права, яка становить сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку і з приводу практичної організації та здійснення соціального захисту населення РФ у цілях пом’якшення соціальної напруженості у суспільстві. До предмета соціального права М.І. Лепіхов відносить правове регулювання захисту трудових прав громадян, медичного обслуговування, соціального обслуговування, обов’язкового соціального страхування, обов’язкового державного страхування і пенсійного забезпечення; соціального захисту окремих категорій осіб (ветеранів, інвалідів, жінок та дітей, військовослужбовців, біженців та вимушених переселенців, посадових осіб різних категорій та ін.), які проживають (перебувають) на території Росії і потребують соціального захисту; створення й організації діяльності органів соціального захисту. Автор вказує на те, що визнанню нової галузі права чиниться спротив, зокрема у зв’язку з тим, що жодна зі сфер правового регулювання суспільних відносин не включає настільки значного масиву законів та інших нормативних правових актів, які до того ж зазнають частих змін.

   Науковці-економісти  В.М. Лексін і О.М. Швецов, які досліджують проблеми реалізації соціальних зобов’язань держави, доходять висновку, що нині навряд чи правомірно говорити про наявність цілісної системи "соціального права", пояснюючи це перехідним станом самої соціальної сфери, у котрій присутні елементи як успадковані від радянського періоду, так і ті, що з’явилися в результаті економічних і соціальних реформ. Систематизації соціального законодавства заважає відсутність єдиної концепції реформування нормативної бази регулювання соціальної сфери. Така систематизація вбачається у переході від фрагментарного регулювання численними законами окремих соціальних проблем та інститутів до створення базових (по можливості, кодифікованих) законів стосовно кожної галузі (підгалузі) законодавства, що діє у соціальній сфері. Між цими базовими законами та іншими законодавчими актами названих галузей мають бути вибудовані ієрархічні відносини.

   У плані можливої  моделі соціального права та  його основного джерела – Соціального  кодексу цікаво звернутися до концепції такого кодексу. Як відомо, і в Україні, і в Росії такі проекти були розроблені. Стосовно українських проектів Кодексу соціального захисту і Соціального кодексу, розроблених у 1997 р., в літературі було здійснено детальний аналіз, жодний із них не був ухвалений Верховною Радою України. Але на російському варіанті доцільно зупинитися.

   2 лютого 2004 р. до  Державної Думи Російської Федерації  був внесений проект федерального  закону "Соціальний кодекс Російської  Федерації". У Пояснювальній записці до проекту автори зазначають, що соціальне законодавство покликане врегульовувати відносини щодо реалізації соціальних прав громадян. Ці відносини виступають як трудові відносини, відносини щодо соціального забезпечення, цивільні, житлові відносини, відносини у сфері освіти, культури, інфраструктури, екології, безпеки та інші відносини. Відповідно до них застосовується трудове, цивільне, житлове та інше законодавство. Таким чином, соціальне законодавство є узагальнюючим терміном, що включає законодавство про соціальне забезпечення, трудове, житлове та інше законодавство. Проект Соціального кодексу РФ закріплює соціальні права громадян у різних сферах і встановлює обов’язки держави щодо забезпечення їх ефективного здійснення. Водночас проект містить в основному норми законодавства про соціальне забезпечення. На додаток до проекту додається перелік із 73 найменувань федеральних законів, які мають втратити чинність після ухвалення Соціального кодексу. Таким чином, фактично зміст цього проекту не відповідає його назві. І не дивно, що законопроект повернутий авторам у березні 2004 р. "для виконання вимог Конституції та Регламенту Державної Думи".

   З одного боку, автори усвідомлюють, що термін "Соціальний  кодекс" є більш широким, ніж  соціальне забезпечення, а з іншого – не мають можливості в одному акті врегулювати усі відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією усіх соціальних прав. Очевидно, що це практично не можливо.

   Крім того, слід  звернути увагу ще на одну  теоретичну деталь, яка випливає  з тексту Пояснювальної записки. Там вказано: "Розробники проекту Соціального кодексу виходили з вузького розуміння соціального забезпечення, не включаючи у предмет регулювання законодавства про соціальне забезпечення відносини, які стосуються прав громадян на освіту, працю, житло та ін. (що складає предмет інших галузей права)". З цього випливає, що автори розуміють "соціальне забезпечення" в широкому сенсі як державне забезпечення усіх соціальних прав, з чим не можна погодитися. Це – все та ж соціалістична патерналістська доктрина, коли все очікувалося від держави, що не прийнятно за ринкових відносин. Не можна прирівнювати соціальне забезпечення до забезпечення всіх соціальних прав. Тим більше, що саме соціальне забезпечення в сучасних умовах включено до більш широкої сфери – сфери соціального захисту. Стосовно останнього можна сказати, що "соціальний захист в широкому розумінні" і "захист соціальних прав" можуть застосовуватися як терміно-поняття, близькі за змістом.

   В Україні також  є пропозиції розглядати право соціального забезпечення у майбутньому як соціальне право. На нашу думку, така концепція не має перспективи. У Соціальному кодексі можна встановити загальні засади правового регулювання і державного гарантування соціальних прав, одним із яких є й право людини на соціальне забезпечення (соціальний захист).

   Серед українських  науковців з теорії держави  та права є окремі розробки, в котрих соціальне право визнається  як самостійне або комплексна  галузь права.

   Очевидно, що проблема соціального  права і концепція його основного джерела – Соціального кодексу є не тільки надзвичайно актуальною, а й складною в плані юридичної техніки. Вона потребує спеціальних ґрунтовних досліджень. Соціальне право в Україні перебуває на стадії формування, що стало наслідком суттєвих змін, які відбуваються у соціальній та економічній сферах, що зумовлено переходом до ринкових відносин. Ці зміни об’єктивно зумовлюють трансформацію в системі права, посилення спеціалізації, конкретизації, диференціації та інтеграції за новими критеріями. Міграція одних правових інститутів і поява нових свідчать про формування нових підсистем у межах однієї галузі, нових самостійних і комплексних галузей права, тематичних, предметних спільностей. Поступово відбувається накопичення однотипного нормативно-правового матеріалу, котрий потребує уніфікації та уособлення.

   Соціальні права людини  визначають структуру соціальної  сфери в державі. Відповідно, можна  виділити сферу застосування  праці, сферу працевлаштування, сферу  надання медичної допомоги та  охорони здоров’я, сферу освіти, сферу соціального захисту (розуміючи соціальний захист у вузькому його значенні як систему державних заходів щодо захисту населення від соціальних ризиків) тощо. Кожна з названих сфер становить сукупність суспільних відносин, а правове регулювання цих відносин об’єднане головною метою – забезпеченням певного соціального права людини або їх сукупності. Відносини, які складаються у зазначених сферах, виступають предметом правового регулювання відповідних галузей права, а юридичні норми, що регулюють такі відносини, об’єднуються у відповідні галузі права. З таких позицій слід визнати найбільш доцільною концепцію європейського соціального права і висунуту Ю.А. Тихомировим, яка розглядає соціальне право як певну інтегровану структуру. До такої ж думки схиляється й П.Д. Пилипенко.

   Становлення соціального  права на сучасному етапі характеризується  тим, що вже тепер можна виділити  певні загальні положення, які  закріплені у правових нормах  і є спільними для тих галузей  права, які входять до складу соціального права, їх можна назвати загальними правовими інститутами соціального права. До таких можна віднести: соціально-правовий статус людини і громадянина; стандарти соціальних прав та їх державні гарантії; економіко-правовий механізм забезпечення соціальних прав; соціальне партнерство; управління у соціальній сфері; соціальний моніторинг; нагляд і контроль за дотриманням законодавства щодо забезпечення соціальних прав; відповідальність за порушення соціальних прав. На нашу думку, ці правові інститути як загальну частину соціального права доцільно закріпити у Соціальному кодексі України, котрий міг би стати консолідуючим актом у цій сфері.

   Проблеми системи права  соціального захисту, а також  місця цієї галузі права в  системі національного права – надзвичайно цікава і малодосліджена сфера. Не вимагає додаткового обґрунтування твердження, що в умовах сучасної реформи соціального захисту проблема системи галузі права, яка врегульовує суспільні відносини у цій сфері, має надзвичайно важливе значення. Адже тільки досконалий системний правовий механізм може забезпечити ефективний вплив на суспільні відносини.

   Визначення системи права  соціального захисту в Україні,  як уже зазначалося, ускладнюється  відсутністю єдиного законодавчого  акта, у котрому вона була б встановлена. Водночас основні структурні частини цієї сфери передбачено в Концепції соціального забезпечення населення України 1993 р., яка не тільки окреслила загальну будову галузі, а й стала основою для реалізації її положень у подальшому законодавстві.

   Система галузі права  є одним з основних чинників, який у взаємозв’язку з іншими  обумовлює ефективність галузі, забезпечує її структурну ясність,  доцільність і економність, тобто  здатність мінімумом правових  норм врегулювати весь комплекс  необхідних суспільних відносин.

   Суспільні явища характеризуються  системним характером. Ці проблеми  досліджуються різними суспільними  й технічними науками, які мають  вагомі здобутки, корисні й для  правознавства в цілому, й для  права соціального захисту зокрема. Справді, за умови відсутності єдиного нормативно-правового акта вести розмову про системність у певній галузі права досить важко. Тому важливо визначитися в основних відправних положеннях, застосування яких дасть змогу з’ясувати ситуацію, і спромогтися виявити справді об’єктивно існуючі зв’язки між компонентами системи, її властивості та співвідношення між компонентами і системою як цілим. Ці відправні положення, як завжди, є поза правом, у реальному бутті, вони дають сенс юридичним конструкціям.

   При аналізі системи права соціального захисту слід зважити на те, що хоча система права складається об’єктивно, проте, як влучно зауважив С.С. Алексеев, визнання об’єктивності структури права не означає її фатальності, незалежності від волі законодавця, активна правотворча діяльність якого впливає на структуру права і з часом приводить до цілеспрямованих перетворень у його тканині, структурі. У сфері соціального захисту воля законодавця має особливе значення, адже без конкретної юридичної норми не може бути здійснено жодної соціальної виплати і надано жодної соціальної послуги. Водночас при прийнятті нових законодавчих актів законодавець зв’язаний, принаймні має бути зв’язаним, конституційними засадами і попередньо ухваленими законами, в котрих вже закладено певну систему, певні принципи права.

   Узагалі галузь права  соціального захисту виконує  функцію захисту людини від  соціальних ризиків. Це – загальна, стратегічна, основна функція.

   Для її реалізації в  основному використовуються дві  під-функції – соціального забезпечення і соціальної підтримки. Соціальний захист здійснюється у певних організаційно-правових формах, серед котрих в Україні основними є загальнообов’язкове державне соціальне страхування і державна соціальна допомога. Норми, які врегульовують відносини у цих формах, здійснюють різні підфункції: перша – соціального забезпечення з урахуванням зв’язку з працею, тривалістю страхового стажу, розміру заробітної плати, друга – соціальної підтримки особи як члена суспільства без зв’язку з його участю у суспільному виробництві. Друга форма не надає повного забезпечення, а лише полегшує подолання певної життєвої ситуації. Таким чином, має місце функціональний розподіл, який є визначальним, оскільки покладений державою в основу будови юридичного механізму загальної системи соціального захисту. Цей принцип був закріплений Концепцією соціального забезпечення населення і в подальшому вся реформа соціально-захисного законодавства здійснюється у напрямі "розведення" соціального страхування і державної соціальної допомоги. Крім того, з урахуванням чинного законодавства, можна виділити норми, які виконують функцію спеціального і додаткового (підвищеного) соціального захисту.

   Таким чином, за функціональним  критерієм норми галузі права  соціального захисту об’єднуються у такі структурні частини: 1) загальні положення; 2) загальнообов’язкове державне соціальне страхування; 3) державна соціальна допомога; 4) спеціальний соціальний захист; б) додатковий соціальний захист окремих категорій осіб; 6) недержавне соціальне забезпечення. Кожна з цих частин утворює відносно відокремлену підсистему у загальній системі права соціального захисту, а юридичні норми, що входять до її складу, об’єднуються в окремі правові інститути. Ці інститути є неоднорідними за значенням. Нині науковці виділяють за структурно-функціональним критерієм генеральні інститути, основні інститути, субінститути та одно-елементні інститути, а також міжгалузеві функціональні інститути. Усі названі інститути є й у структурі права соціального захисту. Зараз неможливо аналізувати інститути права соціального захисту у відриві від організаційно-правової форми, в рамках якої вони функціонують.

   Загальні правові інститути  містять нормативні положення,  які стосуються галузі права  в цілому. Загальні положення  галузі містяться у нормах щодо визначення понятійного апарату права соціального захисту; права людини і громадянина на соціальний захист і гарантій його забезпечення; встановлення відповідного соціального статусу суб’єктів права на соціальний захист; визначення правового становища зобов’язальних установ та закладів, що здійснюють соціальний захист; встановлення переліку та змістовних ознак соціальних ризиків; форм і видів соціального захисту, умов і порядку їх надання; системи державних стандартів та їх гарантій у сфері соціального захисту; принципів та функцій цієї галузі права тощо.