Зміна політичних режимів

Зміст

 

Вступ

1. Поняття політичного режиму
2. Життєздатність політичних режимів
1. Матеріально силові ресурси політичних режимів
2. Духовно-психологічні ресурси політичних режимів
3. Особливості зміни політичних режимів

Висновки

Література

 

 

Вступ

 

Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та І. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо.

 З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави. Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб -- це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося.

У мирний час економічним ресурсам належить визначальна роль в стабілізації режиму. Економічні ресурси по-різному впливають на стабілізацію авторитаризму і демократії. Значення економічних ресурсів, задіяних демократичними режимами для підтримки своєї життєздатності, не було б настільки істотним без культурно-психологічної задоволеності індивіда. У тих же випадках, коли режим нехтує чинниками духовно-психологічного порядку і не розглядає їх як найважливіший ресурс стабілізації, глибока дестабілізація і втрата влади є сповна можливим сценарієм. Уміння режиму мобілізувати в своїх цілях духовно-психологічну енергію - одна з найважливіших основ його стабільності і життєздатності, що спрацьовує інший раз навіть в тих випадках, коли неабияк виснажені матеріальні ресурси режиму. У різних ситуаціях на перший план можуть виходити то один, то інший ресурси політичної влади. Оптимальною є ситуація, коли режим може розраховувати на підтримку і матеріально-силових і духовно-психологічних чинників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Поняття політичного режиму

 

Політична влада багатоманітна по формах і засобах прояву. Для віддзеркалення різних аспектів її функціонування використовуються такі поняття, як «політична система», «форма правління», «політичний режим».

Організація верховної державної влади, її органів, їх взаємостосунки з населенням позначається поняттям «форма правління». Звичайно виділяють монархічну і республіканську форми правління (див. Тему 8). Проте не завжди характер політичної влади в суспільстві відповідає формі правління. Наприклад, Швеція, Норвегія, Бельгія більш демократичні, ніж багато республік, хоча за формою правління є конституційними монархіями. В той же час Германія 30-х років за формою правління була республікою, проте характер влади був диктаторським. У зв'язку з цим з'явилася потреба у визначенні тих засобів і методів, за допомогою яких державна влада упорядковує відносини між людьми. Цей аспект функціонування влади відображає поняття «політичний режим».

В європейській політичній науці це поняття є базисним, тоді як в американській віддається перевага категорії «політична система». На наш погляд, терміни «політична система» і «політичний режим» характеризують політичне життя з різних сторін: якщо політична система відображає характер взаємозв'язку політики з економікою, соціальною, культурної і іншими сферами життя суспільства, то політичний режим визначає засоби і методи реалізації політичної влади.

Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну) влади в суспільстві.

Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Розглянемо кожний з перерахованих режимів докладніше.

Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.

Диктатура ( від лат. dictatura - «необмежена влада») - режим правління однієї особи або групи осіб на чолі з лідером без якогось контролю з боку керованих виникла давно і мала безліч історичних форм свого прояву. Спочатку, в республіканському Римі (У-1 століття до н.е.) диктатором іменувався надзвичайний посадовець (магістрат), що призначався на термін не більше шести місяців для організації захисту від зовнішньої загрози або для придушення внутрішнього заколоту. Починаючи з Сулли і, особливо з Цезаря, який багато разів отримував диктаторські повноваження, характер диктатури істотно змінився. Диктатор став непідвладний праву, непідзвітний народу і змінював закони в своїх інтересах.

Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно режиму, що склався в Радянському Союзі.

Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Створення розгалуженої системи масових комунікацій дозволило забезпечити ідеологічний і політичний контроль над особою. Особа ж в умовах руйнування традиційних форм життя стала беззахисної перед світом ринковій стихії і конкуренції. Ускладнення соціальних відносин зажадало посилення ролі держави («етатизм») як універсального регулятора і організатора взаємодії індивідів, що мають не співпадаючі інтереси. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни.

В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:

централізоване керівництво і управління у сфері економічної;

система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;

визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;

панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;

зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);

культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;

зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;

вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.

Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»).

Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї.

Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. До 80-м рокам ХХ в. в тоталітарних державах проживала приблизно третина людства.

Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.

Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.

Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

Авторитарний політичний режим. Авторитаризм звичайно розглядається як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.

Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.

Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.

Істотними рисами авторитаризму є:

Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.

Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.

Сильно централізована моністична структура влади.

Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.

Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.

Відсутність можливості не насильницької зміни влади.

Використовування силових структур для утримання влади.

До витоків авторитаризму можна віднести:

збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні і стійкі форми соціального життя і авторитети;

збереження патріархально-підданського типу політичної культури як переважаючої;

значний вплив релігійних норм (раніше всього ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичну орієнтацію населення;

економічна відсталість;

нерозвиненість цивільного суспільства;

високий ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.

Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних і інших чинників він, кінець кінцем, еволюціонує у напрямі демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер авторитарний політичний режим носив в останні десятиріччя ХХ в. Так, авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).

Демократичний політичний режим. Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін «демократія» в перекладі з грецького (demos - народ, kratos - влада, владарювання) означає «владу народу».

Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.

Найважливішими ознаками демократії є:

Юридичне визнання верховної влади народу.

Періодична виборність основних органів влади.

Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.

Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.

Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.

Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.

Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

Основні способи (форми) реалізації демократії.

Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи реалізації демократії.

Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

 

2.Ресурси життєздатності політичних режимів

 

Одним з ключових елементів у функціонуванні політичних режимів є наявність достатніх ресурсів, мобілізація яких створює необхідні умови для досягнення поставлених цілей. І якщо середовище прийнято розглядати як щось, що робить вплив, то ресурси дозволяють режиму не настільки до випробовувати вплив на собі, скільки надавати його на суспільство. Використання, або мобілізація ресурсів дозволяє режиму інтегрувати суспільство перед необхідністю вирішення назрілих завдань.

Фактично оцінка наявних ресурсів, сукупного потенціалу, яким за певних умов може розраховувати режим, входить в розглянутий тільки що процес ухвалення рішень. Проте це питання поза сумнівом заслуговує на спеціальний розгляд. Ясне уявлення про те, які ресурси знаходяться у розпорядженні правлячого угрупування, в значній мірі визначає правоту проведеного аналізу і правильність зроблених на його основі виводів про політичне майбутнє того або іншого суспільства.

Західна, і особливо американська, політична наука відома своєю скрупульозністю, своєю емпіричною орієнтацією, схильністю до теоретичних узагальнень лише в тих випадках, коли вони майже з необхідністю витікають з дослідженого емпіричного матеріалу. Проте більшість представників одного з найвпливовіших напрямів цієї науки - советології, не зуміло адекватно передбачити терміни життєздатності радянської системи. Вони були переконані в тому, що в найближчі десятиліття ця система збереже свою потужність і стабільність.

Деякі ж, як, наприклад, Дж. Кирпатрік, увірували в абсолютну незмінність застиглих форм "тоталітаризму". Меншість же советологів допускала, що зміни можливі і навіть неминучі. Але ніхто, мабуть, не передбачав, що ресурси цієї системи вичерпані до такої міри, що, створюючись десятиліттями (а в якихось своїх характеристиках, і століттями), вона звалиться в лічені роки, як це сталося в серпні 1991 року.

Ресурси життєздатності режиму можуть підрозділятися по різних підставах. Р. Біннендіжк, наприклад, сформулював комплексну типологію чинників (які можуть бути розглянуті і як ресурси), що роблять безпосередній вплив на політичний режим і потенційно сприяючих його зміні.

Існують і значно складніші моделі і класифікації ресурсів. Поважно усвідомлювати, що жодної одноманітності в цій області існувати не може - залежно від підходу, якого дотримується дослідник, він вибирає при аналізі як пріоритетні одні ресурси і нехтує іншими. Якщо ж спробувати звести наявні пояснювальні зразки політичної стабільності відносно єдину схему, то вона буде досить громіздкою і неоперациональной.

Цю роботу виконали Стефен Андріоль і Джеральд Хоппл в своїй роботі "Революція і політична нестабільність". Їх схема містить в собі декілька рівнів і підрівнів. При цьому перший з таких рівнів виділяється авторами залежно від того, як виділяються ресурси - як національні або як міжнародні.

Національні ресурси далі підрозділяються на економічні (короткострокові і довгострокові, такі, як рівень розвитку, соціальної нерівності і показники зростання); социетальниє (масштаби розшарування, сприйнятливість до модернізації і ін.); міра політичного розвитку (демократизація, стійкість політичних інститутів); рівень легітимності і ефективності центральної влади; психологічний стан суспільства (рівень фрустрації, схильність до насильства і агресії, здатність слухати лідерів-демогогів); стан еліти (рівень стабільності еліти, масштаби репресій, позиції і переконання). У свою чергу міжнародні, або естранациоїальниє ресурси включають вплив і втручання (конфлікти, війни і види економічної залежності).

 

 

 

a)Матеріально силові ресурси політичних режимів

До матеріально-силових ресурсів найчастіше відносять військову боєздатність і економічну ефективність режиму. Ці два чинники тісно зв'язано один з одним: військова потужність не є очевидною, якщо економіка країни напівзруйнована або знаходиться в стані стагнації. До цієї ж групи можуть бути віднесені демографічні і географічні ресурси, яким в певних ситуаціях може належати ключова роль. Острівне положення, лісиста або пустинна місцевість є, наприклад, безперечною перевагою для тих, кому належить захищатися від наступу противника і для кого ці умови ведення бою є переважними. Джунглі, тропічний клімат, болотиста місцевість В'єтнаму були далеко не єдиною причиною поразки США у війні в 60-і рр., але вони поза всякими сумнівами зіграли в ній помітну роль.

У мирний же час економічним ресурсам належить визначальна роль в стабілізації режиму. Стійкі темпи економічного зростання, прошарок середнього класу, що збільшується, низький рівень інфляції і безробіття, конвертація національної валюти - все це є очевидним показником того, що серйозна небезпека режиму найближчим часом не загрожує. Яскраве тому підтвердження - стабільність західних демократичних режимів.

Звичайно, для того, щоб економічні ресурси могли дійсно виконати завдання стабілізації режиму, необхідно деякий час. За словами Р. Даля, демократія буде сповна стабільною після того, як вона проіснує беззмінно близько двадцяти років.

Свій термін стабілізації необхідний і для авторитарних режимів, які до певного часу також можуть бути вельми ефективними в економічних відносинах. Сталінський режим в 30-40-і рр., південно-африканський режим в 60-і-першій половині 70-х рр., іранська модернізація Реза пехльові-молодшого продемонстрували часом беспрецендентно високі темпи економічного зростання (від 6 до 30% в рік), що зіграло свою роль в досягненні властивою їм в ці роки суспільної стабільності. Економічні ресурси по-різному впливають на стабілізацію авторитаризму і демократії. Якщо, наприклад, низька інфляція і безробіття володіють і відомому сенсі універсальною значущістю, то показники письменності населення далеко не належать до універсальних. І якщо демократія лише зміцниться в результаті поширення знань і інформаційної відвертості, то в умовах авторитаризму зростаюча письменність може розглядатися як ресурс підтримки лише з рядом обмовок. Скажімо, радянським громадянам в сталінську епоху поза сумнівом був потрібний певний рівень письменності для читання газет і вбирання в себе тих пропагандистських формул, які нав'язувалися режимом. Але тут же містилася і певна небезпека для самого режиму, бо тяга до читання має тенденцію породжувати потяг до знань, а значить і до роздумів, рефлексії, критичності сприйняття будь-яких (у тому числі, нав'язуваних режимом) авторитетів. В зв'язку з цим треба відзначити, що економічний розвиток робить демократію можливою, хоча це не означає, що ресурси економічного розвитку у всіх випадках будуть використані для справи демократії. Існує чимала кількість багатих з точки зору темпів зростання і душового числення ВВП країн (таких, наприклад, як Кувейт, Саудівська Аравія, Лівія, ОАЕ, Оман або Ірак), політична система яких далека від демократичних стандартів.

Кореляція багатства і політичних устроїв знаходилася у полі зору багатьох дослідників. Більшість з них схиляється до висновку, що економічне багатство і розвиток характерне швидше для демократичних, чим авторитарних режимів. Значний емпіричний матеріал для обгрунтування цього виводу зібрав, наприклад, С.М. Ліпсет . Переконливо ілюстрував цю позицію Хантінгтон. У 1989 р., писав він, Всесвітній Банк налічив 24 країни з "високим" рівнем доходу на душу населення (від 6.010$ в Іспанії до 21.330$ в Швейцарії). З них лише три країни, нефтеекспортерамі (Саудівська Аравія, Кувейт і ОАЕ), що були, були в той же час недемократичними. З іншого боку, "бідними", за підрахунками Банку (від 130$ в Ефіопії до 450$ в Ліберії) виявилися 42 країни. І лише дві з них (Індія і Шрі-Ланка) дійсно мали значний досвід демократичного розвитку. Серед же "середньо-розвинених" країн (від Сенегалу з 520$ до Омана з 5.810$) виявилися 23 демократії, 25 недемократій і 5 країн, що знаходилися в стані політичного переходу. Таким чином ми бачимо, що економічний розвиток є важливим чинником в русі до демократії і, мабуть, ресурсом, незрівнянно значимішим для демократії, чим для авторитаризму.

Проте, економічні ресурси, при всій їх важливості, далеко не самодостатні в забезпеченні режимної стійкості. Без жодного перебільшення величезна роль належить тут також чинникам духовно-психологічного порядку. Це особливо справедливо для недемократичних режимів".

 

b)Духовно-психологічні ресурси політичних режимів

Як я вже сказав, роль духовно-психологічного чинника в підтримці життєздатності режиму часто недооцінюється. Тим часом, значення цього чинника розумів ще Конфуцій, що стверджував, що: "всякий уряд потребує хліба, зброї і довіри людей. У крайніх випадках воно може обійтися без перших двох, але ніколи без останнього".

Коріння недооцінки духовно-психологічного чинника справедливо убачає в спадщині просвітницької епохи, представники якої, як відомо, схилялися до розгляду людини як раціональної істоти. Цей погляд успадкував і марксизм, що відводив в знось пояснювальній схемі основне місце економічним, виробничим детермінантам людської діяльності. Як це не дивно, але сучасна емпірична політологія, що оперує складним набором аналітичних методик і інструментів, незрідка виявляється заручницею все тієї ж просвітницької аргументації. Теорія раціонального вибору, що зробила величезний вплив па сучасну соціальну науку, частково надала цій науці погану послугу - людина як об'єкт аналізу часом переставав сприйматися во всій його складності, зі всіма характерними для нього інтелектуальними і психологічними механізмами.

Одним з перших мислителів, що піддав просвітницьку утопію справедливій і різносторонній критиці, був М. Вебер, що зробив величезний вплив на сучасну соціальну і політичну науку. Розвиваючись багато в чому під впливом Маркса і безперервно полемізуючи з ним, Вебер показав, що структура людських мотивацій значно складніше економічних інтересів. Що не меншу, а часом і велику роль тут грають цінності, що формуються у людини всім культурно-релігійним устроєм. Що індивідуальний світ формується під двояким і безперервно пересічним впливом цінностей і інтересів.

Треба подякувати, що цей підхід, сформульований Вебером для історичного аналізу східних і західних суспільств, сповна доречний і при вивченні ресурсів політичного режиму. Уміння режиму мобілізувати в своїх цілях духовно-психологічну енергію - одна з найважливіших основ його стабільності і життєздатності, що спрацьовує інший раз навіть в тих випадках, коли неабияк виснажені матеріальні ресурси режиму. Один з характерних прикладів - експлуатовані диктаторами націоналістичні відчуття населення. Націоналізм як ідеологія апелює не до економічних проблем суспільства, а до відчуттів приниженості і національної знедоленості, пошуків національної ідентичності. Націоналізм квебекських канадців або ірландців у Великобританії може бути пояснений і економічними причинами, але таке пояснення навряд чи буде вичерпним. Феномен приходу Гітлера до влади незрідка пов'язують з економічною кризою Німеччини, проте в США, наприклад, подібна криза не супроводилася приходом націоналізму до влади. Те, що США виявилися стабільнішими за Німеччину і Ф. Рузвельту удалося здійснити задумані реформи, правильніше пов'язувати не лише з більшою гнучкістю американської економіки, але і з мультіетнічеським характером американського населення, відсутністю (або відносною слабкістю) одвічної для Європи проблеми національної ідентичності і національної єдності.

Важливість чинників духовно-психологічного порядку очевидна і для демократичних режимів, про які незрідка висловлюються як про тих, що здійснили суспільну інтеграцію перш за все на раціональних підставах. Американський соціолог Л.Бергер писав в своїй "Капіталістичній революції", що капіталістичні, західні суспільства є економічною системою і нічого більшого. Ці суспільства створені на основі прагнення до економічного процвітання і прогресу. Справедливо, проте, і те, що типи "економічної людини" розрізняються в різних суспільствах, що в основі цієї відмінності лежить їх культурно-релігійна своєрідність і особливості національного характеру. Значення економічних ресурсів, задействуємих демократичними режимами для підтримки своєї життєздатності, не було б настільки істотним без культурно-психологічної задоволеності індивіда.

Які ж конкретно чинники можуть бути визначені як духовно-психологичні? На мою думку, ці чинники можуть бути розділені на дві основні групи. По-перше, це ті психологічні характеристики нації, які самі по собі, без яких би то не було зусиль з боку правлячої еліти, сприяють стабілізації режиму, зміцненню в суспільстві доцентрових тенденцій і взаємодії центральних і регіональних властей. Сюди можуть бути віднесені певні культурні традиції, глибинні особливості національної самосвідомості, система міфів і вірувань, що історично сформувалися. Ці особливості національної свідомості, як, наприклад, схильність до міфологізації дійсності, служать правителям своєрідною точкою опори в дії на суспільство і спонуці його до схвалення власної поведінки і дій і бажаному для режиму напрямі.

По-друге, до духовно-психологічних ресурсів, поза сумнівом, слід відносити особистий потенціал політичного лідера і здатність правлячої еліти сформулювати і розповсюдити в суспільстві ідеологію, що приймається основними верствами населення і що консервує вигідний режиму порядок речей. Сюди відноситься контрольована режимом система масової інформації і пропаганди, що виконує соціальне замовлення політичного режиму.

З точки зору стабільності політичного режиму ідеальною (хоча і досить рідкою) є ситуація, коли базові соціально-психологічні характеристики суспільства і ідеологічні установки еліти в основному збігаються. Прикладом такого збігу частково може служити радянське суспільство в 30-і роки. Хоча ідеологія комунізму далеко не у всьому "вписувалася" в російську національну свідомість, цілий ряд соціокультурних характеристик дореволюційної. Росії отримав за радянських часів ідеологічне визнання. І, навпаки, ідеологія комунізму незрідка і небезпідставно сприймалася як оновлення все тієї ж державно-патріотичної ідеології монархічної держави. Цьому присвячені "Витоки і сенс російського комунізму" Н. Бердяєва. Про це переконливо писали "євроазійці". Справжня секуляризація в Росії в 30-і рр. і пізніше не відбулася, та і не могла відбутися. Мужик, як писав Ст Ходасевіч, відрікся від бога в ім'я любові до людини, а людина лише і зробила, що зняв хрест з церкви та повісила Леніна замість ікони і розвернула Маркса як Біблію.

У тих же випадках, коли режим нехтує чинниками духовно-психологічного порядку і не розглядає їх як найважливіший ресурс стабілізації, глибока дестабілізація і втрата влади є сповна можливим сценарієм. Культура, психологічний склад нації - найважливіший вимір стабільності і модернізації. Про це переконливо писав ізраїльський соціолог С. Айзеншатдт одним з перших що прослідив культурні передумови, що лежали в основі явища, яке учений назвав "крахом політичної модернізації". Саме ці передумови, на його думку, підготували в 50-60-і рр. в таких країнах, як Індонезія, Пакистан, Бірма, Судан зміну демократичних політичних інститутів авторитарними і напівавторитарними. Цей аспект перетворень повинен враховуватися реформаторами на Балканах і в країнах колишнього Радянського Союзу, що були складовими частинами царської і Оттоманської імперій і що отримали в спадок культурно-релігійні цінності православ'я і ісламу.

У різних ситуаціях на перший план можуть виходити то один, то інший ресурси політичної влади. Якщо ослабленим виявляється один, то "ударним" і незрідка вельми ефективним може зробитися іншій. Важливими ресурсами влади є, наприклад, займане положення і володіння інформацією. Президент США, наприклад, має в своєму розпорядженні владу в певних кордонах до тих пір, поки займає цей пост. Проте, того дня, коли він покидає Білий дім і знов стає приватною особою, його повноваження відразу втрачаються. Інакше кажучи, як офіційну особу президент втрачає ресурси свого впливу. Але він зовсім не позбавляється при цьому таких чинників впливу, як популярність в деяких верствах населення, накопичені ним знання і досвід, зосереджені канали неформального впливу або лідерства і так далі Оптимальною є ситуація, коли режим може розраховувати на підтримку і матеріально-силових і духовно-психологічних чинників. Небезпечним для режиму є те, що покладає надії на економічну модернізацію без достатнього врахування психологічного виміру економічних і соціальних перетворень. У тих випадках, коли немає можливості розраховувати на військово-єкономічний потенціал суспільства, набирають чинності психологічні чинники, здатні в крайніх випадках забезпечити суспільству відносну стабільність. Російська ситуація в період вересня 1991 - серпня 1993 рр. може бути описана саме як пошуки режимом Б. Ельцина стабільності за рахунок мобілізації духовно-психологічних чинників. Це - ситуація нестійкості, що вимагає термінових заходів по активізації режимом додаткових ресурсів. Коли ж і ці, психологічні чинники перестають грати стабілізуючу роль, виникає загроза ізоляції режиму.