Формування елементів національної культури дітей старшого дошкільного віку засобами української народної іграшки

ВСТУП

Актуальність теми. Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить про те, що в кожного народу, етносу історично склалася своя власна національна система виховання і освіти. В епоху державного й духовного відродження України пріоритетна роль належить розвитку національної системи виховання молодої генерації, що має забезпечити вихід молодої незалежної Української держави на світовий рівень. [В.В.ГРЕСЬКОВА  формув нац. свідомості]

Національні концепції вітчизняної педагогічної думки, враховуючи культурно-історичний досвід свого та інших народів, головними завданнями ставлять не лише вивести справу навчання і виховання з тієї глибокої кризи, в якій вона нині перебуває, а й докорінно реформувати її, підвести до вищих світових стандартів. Концептуальне осмислення провідних проблем освітянської сфери переконує в тому, що демократизація, гуманізація і гуманітаризація їх неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, народне педагогічних, народознавчих традицій. Особлива роль при цьому відводиться закладам дошкільного виховання. Тут під керівництвом досвідчених фахівців закладаються основи світоглядних уявлень дитини про світ, відбувається становлення її перших знань, навичок та вмінь. В дитячому садочку дитина робить перші кроки в опануванні поняттями «Батьківщина», «любов до рідної землі, до свого народу».

[концепція дошк вих.]

Проблемам навчання та виховання дітей дошкільного віку присвячені твори видатних вітчизняних фахівців: Л.Артемової, Л.Божович, С.Карпової, Т.Каштанової, В.Китирло, М.Лісіної, Т.Поніманської, Л.Почеревіної, А.Рузської, Є.Субботського, В.Шевченко, С.Якобсон. значне місце в сучасній педагогіці і психології посідають проблеми формування національної свідомості, громадянської позиції молодого покоління (І.Бех, М.Боришевський, Т.Ващенко, П.Пконопенко, І.Монаха, І.Маринюк. П.М’ясоїд, В.Романець, М.Стельмахович, Ю.Ступак, Б.Чижевський, П.Щербань). Все активніше привертає увагу дослідників комплекс питань з гуманістичного і національного виховання дітей різного віку засобами культурно-дозвіллєвої діяльності (Л.Артемова, О.Батухіна, О.Бездверна-Хомеріки, Б.Брилін, О.Гавеля, Л.Диненкова, Г.Загадарчук, Л.Калузька, В.Кірсанов, Н.Кутова).

Також проблему національної свідомості розглядають у своїх дослідженнях зарубіжні вчені: Ф.Фольц, Р.Вайян, А.Міллер, Д.Левінгстон, О.Брайант, Л.Нерденшільд, Ф.Тейлор, А.Веаль, М.Мід та ін., а також у роботах мандрівників та етнографів: В.Зуєв, М.Миклухо-Маклай, В.Штериберг, М.Богораз, І.Харузін, М.Вишеславцев, Є.Покровський, С.Стебницький подається багатий матеріал про становище дитини в суспільстві, що перебуває на низькому рівні розвитку, про її спосіб життя і діяльності, іграшки та ігри. [1]

При цьому слід відмітити, що в цих роботах недостатня увага надається висвітленню аспектів національного виховання засобами такого елементу культурної спадщини українців як народна іграшка. Адже вона належить до унікальних явищ традиційної народної культури українців. Вона є предметом народної гри, засобом виховання та розвитку дитини, об’єктом творчості, художнім витвором, національним сувеніром. Народна іграшка є культурною спадщиною народу, подібно до рідної мови, казки та пісні. Застосування народної іграшки у виховній практиці дітей є потужним знаряддям формування в них почуттів любові до Батьківщини, поваги до свого народу, його традицій, сприяє пробудженню фантазії та спонукає до творчості. В українській народній іграшці знайшли відображення явища історичного буття, етичні й естетичні уявлення. Вона засвідчує своєрідні мистецькі риси, виявляє художню обдарованість народу, його прагнення до краси, творчу фантазію, мудрість етнопедагогіки. [2] Однак до нині українська іграшка залишається маловивченою, її традиції не мають належного використання у художній та освітньо-виховній практиці. Це значною мірою обумовлює актуальність даної проблеми. Результати дослідження народної іграшки повинні заповнювати існуючу прогалину в теоретичних та практичних сферах педагогічної діяльності, допомагати зберегти її традиції у соціально-культурних умовах сучасності. Українська іграшка є більш духовною, ніж зразки, що нав’язуються сьогодні сучасними дитячих забав, і які є втіленням певних еталонів західної моралі, ринкових, прагматичних відноси. За народною іграшкою стоїть величезний досвід взаємодії наших предків з природним середовищем, багатство культури, практика високоморальних та гуманних стосунків між людьми. У сучасних іграшок, що в більшості своїй є копіями західник розробок, немає такого високого духовно-культурного статусу. Вони є плодом комерційного підходу до забав дітей, в більшості своєї розвивають у них тільки інтелектуальну сфери, спонукають до отримання прагматичних навичок майбутньої професійної діяльності, формують індивідуалістичний підхід в сфері спілкування та взаємодії з іншими людьми. Однак розвиток цих здібностей без формування привабливого та багатого внутрішнього світу обумовлює однобічний розвиток дитини, виховання в ній тільки «приземлених», практичних рис і властивостей[3].

Частота використання народної іграшки, прихильність до неї залежить від педагогічної активності вихователів, батьків, які наполегливо повинні проводити в свідомість дитини пріоритет національного, народного елементу культури. Реалії сучасного процесу виховання та навчання дітей у дошкільних навчальних закладах вимагають активізації процесів національного виховання, збільшення обсягу виховних заходів із залученням зразків культурної спадщини українського народу[2].

На жаль,  питання, що піднімаються в працях дослідників, пов’язують виховання дитини дошкільного віку з розвитком, в основному, її творчого потенціалу, мало приділяючи уваги при цьому національному аспекту. Тому було обрано тему дипломного дослідження «Формування елементів національної культури у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної іграшки»

Об’єкт  дослідження: процес формування національної свідомості дітей старшого дошкільного віку.

Предмет дослідження: роль та місце народної іграшки як засобу формування національної свідомості старших дошкільників.

Завдання  дослідження:

• визначити значення народної іграшки у сучасному виховному процесі;
• проаналізувати основні періоди розвитку української народної іграшки;
• розкрити методику ознайомлення дітей з новою іграшкою у іграх дітей старшої групи дитячого садку
• розробити методичні рекомендації по організації системи формування у дітей елементів національної культури за допомогою української народної іграшки.

Для розв’язання  завдань дослідження використовувалися методи:

Теоретичні  використовувалися для аналізу  зіставлення та узагальнення літературних джерел, щодо теми дослідження «Формування елементів національної культури дітей старшого дошкільного віку засобами української народної іграшки»:  метод сходження від абстрактного до конкретного при виділенні компонентів формування елементів національної культури дітей старшого дошкільного віку засобами української народної іграшки; порівняння, аналізу, синтезу, індукції, дедукції.

Емпіричні: педагогічне  спостереження; збір інформації щодо діяльності ДНЗ; аналіз наукової літератури, електронних  документів розташованих в мережі Інтернет; опрацювання державних документів про освіту; вивчення педагогічного досвіду діяльності ДНЗ з проблеми «Формування елементів національної культури дітей старшого дошкільного віку засобами української народної іграшки».

Структура роботи: Робота складається зі вступу, двох розділів, поділених на  підрозділи, висновків, додатків та списку використаних джерел.

Формування  елементів національної культури у  дітей старшого дошкільного віку засобами української народної іграшки

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ІГРАШКА  У СИСТЕМІ ВИХОВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1. Роль і значення народної іграшки у вихованні дітей
2. Історія народної іграшки
3. Види української народної іграшки, їх зміст.
4. Використання народної іграшки у процесі виховання та навчання дошкільників

1.1. Роль і значення народної іграшки у вихованні дітей

Наша держава, в час духовного відродження нації вимагає сформувати гуманну особистість, щиру, людяну, доброзичливу, милосердну. Дошкільне дитинство є початковим періодом становлення особистості, коли формуються основи характеру, ставлення до навколишнього світу людей, до себе, засвоюються моральні норми поведінки. Однією з перших моральних потреб є потреба у спілкуванні. Засвоюється вона в процесі взаємодії з дорослими, які добирають доцільні зміст і засоби спілкування. У цьому дитина здобуває перший досвід моральної поведінки.

У дослідженнях педагогів і психологів ми знаходимо твердження, що саме дошкільний вік є початком формування особистості, у дитини закладаються основи морального, естетичного, фізичного, трудового, розумового виховання. В цей період також велика роль належить вихованню національної свідомості, вихованню патріотизму, любові до людей, поваги до кращих національних традицій.[греськова]

В концепції дошкільного виховання вказується на те, що іграшка — стародавній вид народного мистецтва, зразок національної культури. Вона не нав’язливо, без зайвого дидактизму розкриває дитині світ, формує активне багатогранне ставлення до нього, активізує творчі можливості [4].

Процес ознайомлення дітей з народною іграшкою досить актуальний у наш час. Адже, як говорить Л.О.Сморж, зараз не кожний з експонатів зацікавить наших малюків, які звикли до сучасних яскравих іграшок, на зразок справжньої техніки, електронних вікторин, комп’ютерних ігор, оригінальних конструкторів, трансформерів тощо.

На сучасному етапі проблемі ознайомлення дошкільників з народною іграшкою приділяють свою увагу такі науковці, як А.М.Богуш, Н.С.Буркун, Г.У.Григоренко, Н.Я.Дзюбина-Мельник, Г.В.Довженюк, Н.В.Лисенко, О.С.Найден, Т.І.Поніманська, М.Г.Стельмахович та ін. У базовому компоненті дошкільної освіти в Україні у змістовій лінії „Світ гри” вказано, що дитина повинна розрізняти народну іграшку, знати її призначення, роль, виконання [3].

Дошкільне дитинство є початковим періодом становлення особистості, коли формуються основи характеру, ставлення до навколишнього світу, людей, до себе, засвоюються моральні норми поведінки. Однією з перших моральних потреб є потреба у спілкуванні. Задовольняється вона у процесі взаємодії з дорослими, які добирають доцільні зміст і засоби спілкування. У цьому дитина здобуває перший досвід моральної поведінки.

Протягом дошкільного дитинства розвиваються такі внутрішні моральні якості: почуття власної гідності; почуття сорому; почуття обов’язку.

Важливими чинниками морального виховання є історична пам’ять, традиції роду і сім’ї, бо кожна людина несе у собі колективну пам’ять поколінь. Метою виховання в народній педагогіці є формування належності до коренів роду і народу, значущості таких людських чеснот, як голос совісті, любов до матері.

Виховання патріотизму, любові до батьківщини, на думку К.Д.Ушинського, займає в системі морального виховання головне місце, поряд із народністю. Моральне виховання повинно розвивати у дітей повагу і любов до людей, щире, доброзичливе і справедливе ставлення до них.

С.Ф.Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, іграшок, лічилок, загадок тощо має здійснюватися прилучення дітей до національної культури та підвищуватись національна свідомість підростаючої особистості. Педагог стверджує: „Нація народжується біля дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні, здатна вирости національно свідома людина”.

Сформовані у дошкільному віці основи моральної спрямованості особистості значною мірою визначають її подальше життя, а виправити допущенні батьками, педагогами помилки у моральному вихованні важко або неможливо[5].

Розкриваючи механізми морального виховання дітей дошкільного віку сучасні науковці підкреслюють об’єктивний характер взаємозв’язку моральних уявлень, моральних почуттів, моральних вчинків.

Національна система виховання в нашій країні має бути адекватною світосприйняттю, світорозумінню, духовним та виховним традиціям українського народу, відповідати стратегічним завданням нації і держави, сприяти розвитку національної свідомості підростаючого покоління та проникати в усі аспекти виховання.

Що стосується змісту морального виховання дошкільників, то багато педагогів, на жаль уявляють його не стільки як систему загальнопов’язаних елементів розвитку особистості, скільки, як формування набору якостей, що, мовляв, треба виховувати незалежно від логіки усього виховного процесу, від побудови освітньо-розвивального середовища.

Моральне виховання дітей дошкільного віку — це процес цілеспрямованого формування особистості. Знання основних особливостей морального розвитку допомагає педагогу правильно організувати процес морального виховання дітей.

Саме у перші роки дитини закладаються основи морального розвитку. Розвивається уявлення, почуття, звички, які визначають подальше вдосконалення особистості.

Іграшка — один з найдавніших видів декоративно-прикладного мистецтва, що прикрашає наш побут, збагачує душу і серце. Лялька — символ родючості, материнства, вони хатньо-побутові обереги (робилися ляльки з соломи, ганчірки із зав’язаним в ній хлібом на зразок вузької ляльки — з куклою). Обличчя ляльки довгий час не зображувалося, щоб не наврочити дитині.

Українська фольклорна лялька — яскравий своєрідний вид народної творчості, що має багаті, глибокі традиції. їй притаманне силуетне узагальнене зображення іграшки-ляльки, простота й лаконізм, яскрава декоративність, святковість, почуття матеріалу, симетрія, логічна відповідність між формою, матеріалом і технікою.

Саме іграшка формує у дітей дошкільного віку зацікавленість до різних професій, історії рідного краю, його народної творчості, поваги до людей, праці, розвиває творчу уяву, фантазію, виховує трудові навички та естетичний смак [1].

Дослідженнями народної іграшки займалися Е.А.Покровський, Н.Д.Бердман, Л.Г.Оршанський. Вони зазначали, що в народній іграшці немає надуманності. Іграшка формувалася в той період, коли інтереси дітей і дорослих були близькі один до одного, коли творчість тих та інших мала багато загальних рис, коли в психіці і світовідчутті була народна близькість. Іграшка була цікава і дітям і дорослим (фольклорна лялька прикріплювалася на тичину на будинку, збирала дорослих на свято). Народна лялька є (при реальному її вивченні) невичерпним джерелом мудрої та творчої народної педагогіки.

У народній іграшці народ віддає дитині свою любов і ласку, свою веселість і сміх, свої думки і знання, свої уміння, — у цьому велика сила її впливу на дитину. Через ляльку хтось зовсім близький та рідний, ласкавий говорить з дитиною правдиво, мудро. Сила цієї народної любові до дитини говорить вустами бабусі, що бавить свого онука[2].

Коріння народної іграшки дуже глибоке, в її історії ще багато таємниць. Першими майстрами були батьки, котрі в міру свого уміння й творчої уяви виготовляли своїм нащадкам чимало забавлянок — від перших торохтілець з гусячої шиї, свинячого міхура, наповнених горохом або квасолею, іграшкових меблів, посуду, фігурок різних тварин — до найскладніших рухливих пристроїв (ковалі, коники, пташки на коліщатках тощо). Значну увагу приділяли іграшці також і майстри-професіонали, виготовляючи їх із глини, дерева, соломи, сиру, тіста, цукру.

Робили також звукові й музичні інструменти — деркачі, калатала, сопілки, скрипочки тощо. Більш складними були механічні іграшки (рухливі фігурки людей та звірів, коники та пташечки на колесах) і „замороки”. Окремі майстри оздоблювали свої вироби різьбою та розписом.

Окреме місце посідають ігрові ляльки. Вони генетично пов’язані з ритуальними антропоморфізованими фігурками, що їх знаходять археологи у найдавніших культурних шарах. Цим фігуркам часто надавалося магічне значення, вони сприймалися як своєрідні обереги.

Ще в колисці починається знайомство дитини з простою лялькою, створеною мамою з шматочка тканини, накрученої на качан кукурудзи чи патичок. З давніх часів дійшли до нас подібні „мотанки”, вузлові ляльки, зроблені з куделі, зеленої трави, соломи або хусточки. Були й складні ляльки, що виготовлялися майстринями. Найчастіше такі ляльки шили із тканини, оздоблювали стрічками, подекуди вишивкою, прикрашали намистом[1].

Граючись з давніх-давен ляльками-мотанками, дівчата готувалися стати добрими матерями, господинями, бути хранительками домашнього вогнища. Жіноче начало завжди було сильно розвинуте в Україні, культ Матері, Жінки підтримувався тут з правіку. А тому ми не маємо морального права допустити руйнації цієї традиції. У дітей нашої країни повинні бути національні забавки.

В наш час з’явилися ляльки колекційні й сувенірні, що виготовляються народними майстрами та професійними художниками. Вони виліплені з глини, виточені з дерева, декоровані розписом та тканиною, або ж виплетені з соломи, льону, ниток, пошиті з тканини та оздоблені вишивкою.

С.Ф.Русова вважала обов’язковим глибоко проаналізувати естетичну творчість народу в іграшці і вказувала на те, що національна іграшка є часткою цієї творчості, а отже - часткою всього народу [5].

Отже, українська народна іграшка походить з давніх часів. Протягом багатьох століть вона розвивалася, вдосконалювалася, урізноманітнювалася. У наш час вона відіграє роль в ознайомленні дітей з духовною спадщиною кожного народу, знайомить з характерними особливостями кожного регіону нашої країни. Народна іграшка пройшла важливий та тернистий шлях, і сьогодні вона заслуговує на визнання і пізнання її дітьми.

Багатоаспектність народної іграшки характеризується і тим, що вона виступає як засіб педагогічної дії: елемент дитячої гри, засіб виховання і навчання, формування національної свідомості дітей.

Таким чином, українська народна іграшка, як засіб навчання і виховання, займає особливе

місце у світі дитинства. Метафоричність, образність іграшки роблять її універсальним засобом соціальної адаптації на певному етапі розвитку людини, передачі, засвоєння та творчого відтворення матеріальної та духовної культури народу, коли всі інші засоби малодоступні.

2. Історія народної іграшки

Іграшка є відображенням  своєї епохи. Історія іграшки  є невід'ємною частиною історії  культури суспільства. Для кожної історичної епохи характерні свої іграшки, оскільки розвиток матеріальної основи суспільства, його духовної культури позначається не лише на змісті дитячих ігор, а й на тематиці та формах іграшок.

Первісне суспільство  дитячих іграшок не знало. Не роблять іграшок і племена, які перебувають на стадіально досить низькому шаблі розвитку. Народна іграшка, як річ певного функціонального призначення, на думку багатьох вчених, з'являється досить пізно, коли цивілізація окремих суспільств і народів досягає достатнього рівня розвитку. Однак це не означає, що в умовах первісного суспільства та життя "примітивних" племен діти зовсім позбавлені гри та іграшки. Відомий колекціонер і знавець іграшки Г. Блінов зазначає, що першими дитячими іграшками "мабуть... були випадкові предмети. Камінці, шишки, сухі гілочки. І такі "іграшки", зрозуміло, старші, ніж сама людина".

Як стверджує дослідник  історії української народної іграшки  О. Найден, дитяча іграшка як предмет  певного функціонального призначення  з'явилася досить пізно, коли цивілізація окремих суспільств і народів досягла достатнього рівня розвитку. Відтоді іграшка, поряд з іншими речами, зробленими людиною (знаряддями праці, побутовими предметами, культовими атрибутами), починає входити до сфери культури.

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.

У IV-III тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін) та їх дитинчат, які символізували плодючість. В могильнику на території Львівської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищики.

Дитячі іграшки давніх слов'ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X-початком XII ст. У той час побутували і так  звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.

У дохристиянський період іграшки переважно зображали  священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок з  язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки  здебільшого використовували з  ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).

Від українських іграшок  періоду XIV-XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок - "пань", розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою.

Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше  виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. - дерев'яні кухлики для зачерпування рідини, дерев'яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами - вирізані фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів; головоломки для дітей так звані велика і мала мороки. Велика морока складалася з двох довгих і дванадцяти коротких кілочків, що утворювали на основній осі три хрестоподібні конструкції, а мала - із чотирьох однакових кілочків, зв'язаних у хрестик. Щоб їх розібрати, а потім скласти, необхідно було виявити кмітливість і винахідливість.

Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо). Зародилася Опішнянська іграшка в ХVIII столітті.

Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли  й "дріб", тобто маленькі іграшкові  посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали  традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, Васильківські та ін).

На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар Вінницької області, Адамівка - Хмельницької, Калагарівка - Тернопільської області та ін. Найпопулярнішими тут  були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів.

У XIX - на початку XX ст. на Волині діяли  два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та Великий Кунинець Тернопільської обл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші.

Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара  Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети - "танок" і "колисочка". Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик "колисочка" має вигляд "колиски на кружалах", у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця ("хихички"), відомі ще з часів трипільської культури, - порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін).

Прикарпатська іграшка, як і посуд  та інші вироби з глини, насамперед відрізняється від усіх інших  колоритом і характером розпису - традиційними мотивами і елементами та поєднанням кольорів у орнаменті.

У XІX та на початку XX століття в Карпатах баранчиків та клачики із сиру робили чоловіки-вівчарі на полонинах. Виготовлення сирної іграшки в таких селах, як Брустури, Річка, Снідавка, Шешори, набуло значення промислу, принаймні в 1950-1980-х роках.

Фігурне печиво з тіста, перш ніж  дійти до розряду дитячих іграшок, мало обрядове значення. Як правило, таке печиво випікається весною перед  прильотом птахів і здебільшого  має вигляд узагальнено-умовного птаха  та назву "жайворонок", а ще мало назву "голубці".

Українська іграшка вирізняється тематичною неоднорідністю та глибоким змістовним наповненням. Вона представлена розмаїттям матеріалів технічних і  художніх способів опрацювання, багатством формальних, композиційних орнаментальних, колористичних вирішень. Народна іграшка включає в себе декілька видів народного мистецтва і отже становить полівидове явище. Водночас деякі види мистецтва щодо іграшки мають допоміжне, другорядне значення. Це наприклад вишивка, розпис, ткацтво. Вишивка і ткацтво стосується народних ляльок, розпис покриває іграшки з дерева. Проте ні вишивка, ні розпис, ні ткацтво не є матеріалом іграшки. Матеріалом її традиційно є дерево.

Іграшки виготовляли з дерева різних порід, які використовувались у  практичній діяльності регіону. Однак перевагу надавали м’яким - сосні, липі, осиці, тополі, ліщині. З твердих застосовували: бук, явір, клен, дуб, горіх, рідко грушу.

Окрім дерева для виготовлення іграшок  застосовували також кору переважно  сосни і дуба.

Іграшки виробляли відомими у деревообробці техніками-вирізуванням, витесуванням, столярними і бондарними прийомами. Дерево попередньо готували, його обтесували сокирою, й відповідно до способу подальшого опрацювання, розрізали на валики чи прямокутні дощинки. При вирізуванні наступна обробка полягала у поступовому моделюванні цілісної форми іграшки або її окремих частин, яке здійснювали ножем чи пилкою.

Вирізування поєднували з видобуванням. Таким способом виробляли  в основному предмети побуту. У  виготовленні дерев’яних іграшок застосовували також виточування, яке здійснювали на ручних, механічних верстатах. Завдяки поєднанню механічних і рукотворних прийомів, точення дозволяло створити численні варіанти пластичних та декоративних рішень поверхонь іграшок й водночас збільшувати обсяг виготовлення, що вплинуло на впровадження його у серійне виробництво, пов’язане з народним промислами.

Якщо ляльки привертали увагу дівчат, то фігурки коників були улюбленими іграшками хлопчиків.

Образ коня відноситься  до одного із поширених у народній творчості й зокрема, в іграшці  слов’янських народів. На думку вчених він пов’язаний з давніми язичницькими віруваннями. У пантеоні слов’янських богів, які одухотворювали сили природи, кінь символізував одного з наймогутніших богів - Хорса, Бога Сонця.

Однак у той час, коли фігурка коника зберегла ознаки середньовічних прототипів, сама іграшка зазнала  суттєвих змін, передусім у композиційному вирішенні.

В Україні виготовляли  фігурки коників, розміри яких дозволяли  дитині гойдатися, сидячи верхи. Вони складені у міцну конструкцію з окремих  вирізаних циліндроподібних об’ємів, що передають, голову, тулуб, ноги.