Формування у молодших школярів загальнолюдських моральних цінностей у процесі вивчення курсу “Християнська етика”

Формування у  молодших школярів загальнолюдських моральних  цінностей у процесі вивчення курсу “Християнська етика”

Зміст

Вступ

Розділ 1. Психолого-педагогічні  основи формування у школярів моральних  цінностей

1.1 Історія розвитку проблеми  дослідження

1.2 Характеристика основних  моральних цінностей

Розділ 2. Способи формування загальнолюдських моральних цінностей

2.1 Основні шляхи формування  моральних цінностей у процесі  вивчення курсу Християнська  етика

2.2 Методика експериментального  дослідження

2.3 Аналіз результатів  експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Формування духовного  світу дітей і молоді, духовності як провідної якості особистості  – велике і складне завдання, що стоїть у центрі уваги педагогів, вихователів, учителів, батьків, широкого педагогічного загалу. Особливої  актуальності воно набуває сьогодні, коли проблеми соціально-економічного й політичного розвитку країни боляче вразили молодь. Серед дітей і  молоді падає духовність, що пояснюється  насамперед зниженням рівня життя  в Україні, відсутністю соціальної захищеності, явним і прихованим безробіттям, інфляцією, невизначеністю моральних орієнтирів у політиці держави й повсякденному житті. Засоби масової інформації та комунікації  дедалі більше впливають на суспільство  й особливо на молодь, пропагують насилля, зброю, силу. Усе це призводить до відчуження дітей і молоді від моралі, спонукає їх до власних пошуків самореалізації, найчастіше в андеграундній субкультурі, і врешті-решт до певного заперечення  духовності й моральності як суспільно  і особистісно значущих феноменів. Ці процеси посилюються кризовим станом сучасної сім'ї, яка перестає відігравати роль головного каналу долучення дитини до моральних начал  і джерел розвитку моральності.

Ситуація загострюється  й тим, що вироблені в попередні  десятиліття суспільні ідеали мали узагальнений, регламентований, державницько-класовий характер, а не зверталися до внутрішнього, особистісного світу кожної людини. Тому перехід від глобальних суспільних категорій, від публічної риторики про моральність до розуміння  духовності як складного психічного феномена самоусвідомлення особистості  в нинішніх умовах викликає багато проблем і навіть кризових ситуацій.

У даному контексті велике занепокоєння викликають процеси, що відбуваються в усьому світі. Всеохоплююча перетворювальна  діяльність людини в сучасну епоху, її негативні безпосередні й більш  віддалені соціальні наслідки актуалізують відповідальність усіх людей за збереження природи, її багатства й розмаїття  на всій планеті. Останні глобальні  прояви тероризму, антицивілізаційні  рухи в масштабах усієї людської спільноти, тенденції дедалі значнішої  поляризації на багатих і бідних у контексті розвитку глобалізаційних  процесів ще більше актуалізують проблеми світоглядних аспектів моральності  й духовності всього людства і  кожної окремої людини.

У таких умовах визнання духовності як провідної характеристики людини, її духовних пріоритетів і  обґрунтування системи цінностей, що мають лягти в основу життя  дитини, виступають на передній план усього процесу її соціалізації.

Формування духовного  світу особистості – це велике і складне питання, що потребує комплексного й багаторівневого розв'язання.

Сьогодні в Україні  по-різному тлумачиться поняття  духовності, розроблено різні підходи  до її формування, які часто суперечать й заперечують один одного. Бажання  допомогти дитині спонукає шукати спільні  точки зіткнення між різними  формами суспільної свідомості, вести  діалог, звертатися до витоків духовності, що лежать у багатстві людської історії, культури, науки, філософії, релігії.

В останнє десятиліття  дедалі більше політичних і культурних діячів, учителів, батьків звертаються  до християнських моральних цінностей  як найбільш стійких, універсальних, не підвладних політичній і ідеологічній кон'юнктурі. Це означає, що сучасне  українське суспільство поступово  підходить до визнання й освоєння етичних основ християнських  цінностей, від яких воно було штучно відлучено протягом багатьох десятиліть, а в більшості людей навіть було сформовано різко негативне  ставлення до них.

У ситуації гострого дефіциту ціннісних установок і орієнтацій християнські моральні цінності, які  є основою гуманістичних цінностей, відіграють дедалі вагомішу роль у  сучасному вихованні дітей і  молоді. Отже, виникає гостра потреба  в залученні християнських цінностей  до процесу виховання дітей, визначенні основних засад, цілей, напрямів, змісту, форм і методів формування духовності на їх основі, які разом з іншими складовими сприятимуть розвитку й  формуванню духовної високоморальної  особистості, майбутнього громадянина  України. Тому темою нашої дипломної  роботи є “Формування у молодших школярів загальнолюдських моральних  цінностей у процесі вивчення курсу “Християнська етика”.

Об’єктом дослідження  є формування загальнолюдських моральних  цінностей на уроках в початковій школі, а предметом – способи  формування цих цінностей у процесі  вивчення курсу “Християнська етика”.

Метою нашої дипломної  роботи є виявлення основних способів формування загальнолюдських моральних  цінностей на засадах християнської  моралі.

Гіпотеза дослідження. Рівень сформованості загальнолюдських моральних  цінностей значно зросте, якщо у  процесі навчання використовувати  різноманітні способи формування, що базуються на засадах християнської  моралі.

У відповідності з метою  і гіпотезою дослідження були визначені його завдання:

Проаналізувати психолого-педагогічну  літературу з проблеми дослідження.

Вивчити стан досліджуваної  проблеми у масовому педагогічному  досвіді.

Визначити способи формування загальнолюдських моральних якостей.

Експериментально перевірити ефективність запропонованої методики дослідження.

Етапи дослідження.

Костатувальний етап. На цьому етапі вивчали і аналізували  літературу з проблеми дослідження, аналізували досвід роботи вчителів.

На формувальному етапі  впроваджували розроблену нами методику дослідження.

На підсумковому етапі  дослідження проводили анкетування  з метою вивчення рівнів сформованості  в учнів загальнолюдських моральних  цінностей.

Для розв’язання поставлених  завдань використовувалися теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Теоретичні методи дослідження: аналіз, порівняння, синтез, систематизація, класифікація та узагальнення теоретичних  даних, представлених у педагогічній, психологічній та методичній літературі, вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду.

Емпіричні методи дослідження: анкетування вчителів початкових класів, педагогічні спостереження, педагогічний експеримент, якісний і кількісний аналіз результатів експерименту.

Практичне значення роботи полягає у виділенні способів формування загальнолюдських моральних  цінностей у процесі вивчення курсу “Християнська етика”.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження заслуховувалися  на засіданні методичного об’єднання вчителів початкових класів ЗОШ № 3 м.Збаража Тернопільської області, обговорювалися на засіданні кафедри  педагогіки і методики початкового  навчання Тернопільського національного  педагогічного університету імені  Володимира Гнатюка.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури.

Повний обсяг роботи 132 сторінок комп’ютерного тексту. У  роботі використано 81 джерело.

Розділ 1. Психолого –  педагогічні основи формування у  школярів моральних цінностей

1.1 Істрія розвитку проблеми  дослідження

Моральні цінності – це одна із форм духовного життя, один із найдавніших універсальних способів соціальної регуляції. Вони мають загальнолюдський сенс і конкретно історичний зміст. Моральний вимір дає нам уявлення про міру людяності суспільства  і особистості.

Мистецтво та релігія, філософія  та право завжди зверталися до проблем  добра і зла, справедливості і  гуманності, сенсу життя та щастя  людини й узагальнили досвід духовних пошуків людства.

Особливо гостро проблема місця і ролі моральних цінностей  у суспільному житті постала  у ХХ ст; у період пострадянських трансформацій, зокрема, в Україні. “Найвидатніші досягнення науково - технічного процесу, – за словами  професора В.О. Лозового, – обернулося катастрофічними наслідками для  людини” [16, 3]. Проблема війни у ядерний  вік, глобальна екологічна криза, проблеми хвороб і голоду, взаємодії культур  і освіти стали планетарними проблемами. Вирішення їх без опори на моральну складову людського існування неможливе, оскільки інтелект, не наповнений, не пронизаний моральністю (моральними цінностями), здатний зруйнувати не тільки навколишній  світ, а й самого себе. Тому, Любов  Шумра пише: “Одним із головних покликань  вітчизняної освіти є створення  у молодого покоління фундаментальних  начал тих духовних цінностей, котрі  мали неабияке значення стимулів людського  життя і діяльності, в основі яких лежить певна національна ідея й  водночас загальнолюдські ідеали” [78, 28]. І лише тоді відбудеться моральне відродження і духовне вдосконалення  людини.

Виховання – основа духовності. “Однак, щоб стати таким, – стверджує  Любов Шумра,– воно повинне мати відповідний зміст, орієнтир на загальнолюдські  цінності, світову і національну  культуру, вміщувати вивчення молодим  поколінням основ філософії, релігії, етики, естетики, історії…” [78, 28]. Основна  функція виховання полягає у  продукуванні культури через людину, а точніше – в людині. Абсолютною цінністю виховання є дитина, людина, як “міра всіх речей”.

Проблема духовного розвитку особистості вічна. Слушно зауважує Римма Бєланова: “Скільки існує  людина, стільки вона намагається  вдосконалити свій внутрішній світ” [6, 29]. Є очевидним, що вже з давніх – давен люди намагалися знайти ціннісне ядро духовного виховання, найбільш загальні моральні основи для  поведінки. Хронологічно спочатку йшлося, власне, про загальнолюдські цінності, котрі не були пов'язані з конкретним історичним періодом, конкретною культурою. Не випадково, що в давнину великі філософи намагались уявити собі і  теоретично обґрунтувати образ ідеальної  людини як зосередження фундаментальних  цінностей доброчинності. Наприклад, Конфуцій (551 – 479 рр. до н.е.) ввів поняття  деякої синтетичної якості «жень», яке цілком відповідає сучасному  розумінню гуманності, людяності  і проявляється в таких якостях, як: справедливість, вірність, щирість  тощо. Із цієї якості Конфуцій виводив  і свою мету виховання «благородного  мужа», згідно з якою виховання має  відігравати важливішу роль, ніж  походження.

Давньогрецький філософ  Сократ ( 469 – 399 до н.е.) вважав, що людина повинна пізнати тільки саму себе, звідси й мета – пізнання самого себе, моральне самовдосконалення. ”Найвищою  доброчинністю, – на думку Сократа, – є мудрість, яка стримує буяння пристрастей і афектів ”[69, 446]. Сократ – один з основоположників теорії про “добру природу” людини не залежно від її статі та походження. Він закликав людей дбати не лише про тіло, а й про – душу : “Коли їси, то пригадай, що подвійне сприйняв ти: душу й тіло. Що тілу даєш – то вилив, а що душі – то завжди збережеш”[53, 141].

Цю ж думку підтримував  Платон – учень Сократа (427 – 347 до н.е.). Він вважав, що цей світ поділяється  на потойбічний, вічний світ ідей, царство  добра і світла, та на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноваженого. Він заперечував  можливість пізнання об’єктивного світу, вважаючи, що знання людини суб’єктивні  і відносні. Пізнання, на його думку, – це пригадування людиною ідей зі світу, в якому колись перебувала її душа і про який вона забула, з’єднавшись  з тілом. Тому людина повинна робити багато добрих справ, щоб душа після  розлучення з тілом вернулась  знову у вічний світ ідей. Платон завжди нагадував своїм послідовникам: “Турбуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне щастя” [53, 16].

Не можливо не згадати  про видатного мислителя античності Аристотеля ( 384 – 322р до н. е.) його ще називають “Батьком етики”. Оскільки саме він, запровадив науку – етика, “… яка вивчала достоїнства характеру  людини, етичні чесноти” [16, 5]. Серед  найважливіших чеснот виділяє такі, як: мудрість, мужність, поміркованість, справедливість. Він вважав, що людина доброчесна – найдосконаліша з усіх живих істот, і, навпаки, людина, що живе поза законом і правом, – найганебніша з усіх, бо несправедливість, що володіє  зброєю, найважча з усього; природа  ж дала людині зброю – розумову і моральну силу, а ними цілком можна  користатися із протилежною метою. Тому людина позбавлена доброчесності, виявляється істотою найбільш нечестивою і дикою [53, 148].

З тих давніх часів майже  всі мислителі – і не лише педагоги – зверталися до проблем виховання  фундаментальних доброчинностей. Багато про це сказано в релігійних книгах. Важливе місце серед них посідає  Біблія. За словами Григорія Сковороди: «Біблія вчить найголовнішому –  богопізнанню, без чого ніхто не може обійтися. У цьому її універсальний  характер: вона потрібна всім разом  і кожному зокрема» [40, 39].

Перші п’ять книг Біблії становлять Тору, тобто Закон. “Тора  багата на заповіді, повчання, настанови  й заборони”[52, 242]. Але найважливішим  для всіх людей є Декалог, тобто  Десять Божих Заповідей, котрі Бог  передав людям через пророка  Мойсея. Характерним є уже те, що їх менша частина – три перші  – є власне релігійними, тобто  визначають відносини людини з Богом. Сім наступних заповідей визначають відносини між людьми і завдяки  своїй узагальненості є загальнолюдськими  цінностями. «Десять заповідей Божих  – зовсім не є єврейським законом, а універсальним законом Всесвіту, який був даний Творцем не лише євреям, а на початку – всьому людству.» [34, 110].

Щоб ізраїльтяни ліпше  запам’ятали Закон, священики кожного  року в Свято Кивотів читали його, принаймні найважливіші частини, зокрема  Декалог.

Передусім закону та заповідей  дітей навчали у синагогах. Вважалося, що Божий Закон легше і глибше проникає у свідомість в дитячому віці, ніж у старості. Равві Симон  бен Гамалієць образно висловився про це так : «Той, хто вивчає Тору в дитинстві, подібний до юнака, який одружується з дівицею; вона подобається  йому, а він – їй, вона пригортається  до нього, а він до неї. До кого подібний той, хто вивчає Тору в старості? До старця, який одружився з дівицею. Вона подобається йому, але він  їй – ні, він пригортається до неї, а вона відсувається» [30, 12].

Отже, як бачимо, велике значення ізраїльтяни надавали Декалогу. Вони ще змалечку прищеплювали дітям моральні цінності, які вміщенні у Десятьох заповідях.

Великим скарбом для людства  є книги: “Приповідки Соломона”, “Книга мудрості Ісуса Сина Сираха”. Мета книг – дати читачеві норми  богоугодного життя. За словами авторів  єдиним мірилом людського життя  є світло Божих заповідей. Людина буває добра або лиха виключною, в залежності від того, як вона ставиться  до цих заповідей. Тому в цих книгах є вказівки для батьків, щодо виховання  дітей: “Хто сина виховає добре –  матиме з нього користь, а й  серед знайомих пишатись ним буде” (Сир.30.1). Також дають автори свої поради для дітей, молоді, старших: “Утікай  від гріха, немов від гадюки, бо як підійдеш – то він тебе вкусить; його ж бо зуби – левині зуби, які  занапащають душі” (Сир. 21.2). З усіх роздумів неухильно слідує той висновок, що єдине щастя полягає у дотриманні загальнолюдських моральних цінностей.

Прийнявши заповіді, “… християнство доповнило їх вченням про любов  до ближнього, яке послідовно викладене  в нагірній проповіді Ісуса Христа” [78, 29]. Поводьсь з ближнім так, як ти хотів би, щоб він поводився  з тобою, “…любіть ворогів ваших  і моліться за тих, що гонять вас…” ( Мт. 5.44), – в цьому основна  хоча й не вся суть християнської  любові як загальнолюдської цінності. “Все вузьке і обмежене, все, що є  предметним і матеріальним, було вилучене християнством із виховання, йому було поставлено найвищі завдання. Виховання  розглядалось як загальнолюдське, висхідні начала якого є загальними і обов'язковими для всіх людей – варварів, еллінів  та іудеїв” (П.Г. Редькін) [ 27, 97].

Прийшовши у цей світ Ісус Христос відкриває нові закони любові та жертвенності. “Люби Господа, Бога твого, всім серцем, усією твоєю душею  і всією думкою своєю: це найбільша  й найперша заповідь. А друга подібна  до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді весь закон  і пророки спираються” ( Мт. 22.37-40).

Після вознесіння Ісуса Христа в апостолів виникає бажання  наслідувати спосіб земного життя  Учителя. Буквально повторити своїм  фізичним і духовним життям його дорогу. Тому саме їм випало розбудовувати  основу християнської педагогіки, закладену  Ісусом Христом. Вони першими відчули  на собі, що значить перехід від  Бога до людини розв’язання життєвих проблем (у дусі любові, а не війни!). У посланні знаходимо вражаюче педагогічне  одкровення ап. Павла: “Живу вже  не я, а живе в мені Христос” (Гал.2.20). У цьому вислові на думку Ніколя де Мартіні: “Виражена психологія само перевищення людини і присвоєння нею вищих вартостей. При чому самоперевищення виглядає як позитивне  самознищення, шлях на Голгофу” [72, 26].

Апостоли проводили педагогічну  діяльність, не затрачуючи головної засади – любові до Бога і людей. Спілкуючись  із братами по духу не на соціальному, а психологічному рівні, вони показали особливу діалогічну природу християнства. Ту, що єднала людську горизонталь  із Божественною вертикаллю. Християни  змушені відкривати себе у діалозі, а не будувати міжлюдську ієрархію. Інакше непомітно випадали із прийнятої  системи моральних цінностей.

У післяапостольські часи загальнолюдські цінності залишилися незмінними. За словами Любові Шумри: “ Закони Хаммурапі і Солона, Кодекс будівника комунізму і  різноманітні декларації, котрі передували революціям або слідували за ними (у Франції, США, СРСР і т.д.), так  чи інакше проголошували моральні норми, включаючи освячені віками цінності” [78, 29]. Разом із тим зрозуміло, що ототожнювати державні документи і  загальнолюдські цінності не можна. Якщо і погодитись з твердженням, що держава – це узаконена воля панівного класу, навіть беручи за основу ідею суспільного договору, – все ж багато цінностей, проголошених державою, є цінностями панівної групи населення (класу). Інакше, скажімо, й не могло бути при рабовласницькому ладі: хай там як гуманно не поводилися з рабами, все ж це не змінювало суті справи.

Поступальний рух історії, турбота про самозбереження примушували  людство зближувати позиції окремих  груп, взаємно враховувати інтереси одне одного, приймати документи, в  котрих робилась спроба узаконити систему  цінностей, які визнавались (або  котрі мали б визнаватись) усіма. Це зафіксовано в документах останніх часів, наприклад, у «Загальній декларації прав людини», прийнятою і проголошеною резолюцією 217А (III) Генеральної асамблеї ООН від 10.12.1948 р. Так, статті 189, 19, 26, 29 проголошують права людини на свободу  думки, совісті, релігії, переконань і  вільне їх виявлення; освіта має сприяти  порозумінню, терпимості, дружбі між  народами, расовими і релігійними  групами, а також має сприяти  діяльності ООН з підтримки миру [14, 80]. По суті, принципи свободи, рівності і братерства, що були проголошені  як фундаментальні цінності ще раніше, в часи Великої французької революції, покладено в основу всіх 30-ти статей Декларації. Тож не дивно, що основні  права і свободи увійшли до Конституції СРСР 1936 р. («сталінської конституції») і «Морального кодексу  будівника комунізму» (1962 р.). Питання  полягає в тому, які права і  свободи реально виконувались.

Російські педагоги початку XX ст. К.П. Побєдоносцев, А.І. Анастасієв, М.І. Демков підкреслювали особливу важливість формування духовно-релігійного  напрямку особистості учня, що мало б сприяти засвоєнню загальнолюдських цінностей істини, добра і краси [8, 68]. “ Всі, хто готується бути корисними суспільству громадянами, повинні спочатку стати людьми,…  тому істинного прогресу ми можемо досягти одним єдиним шляхом –  шляхом виховання“, – зазначає відомий  педагог Г. Пирогов у своїй  праці «Питання життя» [27, 99]. Г.Пирогов  рішуче виступає на захист загальнолюдських цінностей як ідеалу виховання і  намагається знайти йому релігійне  обґрунтування: «Ми християни, звідси випливає, що головною основою нашого виховання має бути одкровення» [27, 99].

Такої ж думки дотримувалися  В.Зеньковський, П.Юркевич, Г.Ващенко, К. Ушинський, П. Флоренський, С. Франк. «Самоочевидно, суть моралі – все одно, релігійна, санкціонована вона чи безрелігійна – присутня в оцінці поведінки, у  заохоченні чи забороні визначених дій  або вчинків. Саме тому мораль проявляється у моральному законі, в якихось  загальних нормах. Справжнім об'єктом  християнської моралі є не поведінка, а внутрішній устрій людської душі, її серця, вона спрямована не на дію, а  на самобуття» [70, 323].

У 50-60-х роках XIX ст. у Росії  журнал «Морской сборник» (1856 р.) розпочав рух щодо створення загальнолюдських педагогічних ідеалів на основі християнських  моральних цінностей. У1857 році вийшло ще два журнали з подібною тематикою  – «Журнал для воспитания»  Чумікова і «Русский педагогический вестник» Вишнєградського. «Людина  за своєю природою, – за словами  Редькіна П. П, – відображає образ  Божий у трьох суттєвих силах  душі: чуття, розум, воля. Правдива освіта охоплює всю людину цілком: тіло, чуття, розум, волю в їх єдності і  цілісності. З усіх засобів, які придатні для того, щоб отримати істинну  освіченість, є найдієвішою і  найзагальнішою є релігія із своєю  сильною спонукою до досконалості, істини, добра. Вона є доступною і  близькою всім і кожному» [27, 95-96].

Велику увагу формування моральних цінностей приділялось  в Україні ще в часи утворення  Київської Русі. Із створенням давнього, билинного, вітчизняного епосу визрівають загальнолюдські цінності, основою яких є любов до Вітчизни, і захист людської гідності.

Багато думок пов’язаних із затвердженням загальнолюдського, було висловлено визначними філософами – ідеалістами ( В. Соловйов, М. Бердяєв, М. Федоров). Титани думки наполегливо  відстоювали ідеї про єдність  людського роду, цілісність світової історії.

Процес вироблення загальнолюдських цінностей знайшов відображення у пам’ятках писемності Київської  Русі. Серед них:

«Пчела» – складений у  Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст. Це збірник цитат із Святого  Письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів  Демократа, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та інших. Містив 71 розділ, кожен  з яких присвячувався різним темам. «Пчела» мала на меті настановити  читача, «як жити християнинові». Є  тут думки і щодо навчання й  виховання.

«Златоуст» (за прізвищем  грецького проповідника Златоуста) – збірник окремих промов і  висловлювань отців церкви.

«Ізборник» Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру  з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений  для розширення знань.

«Ізборник» Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко  звернених до дітей, наприклад, «Повчання  дітям Ксенофонта» та ін.

Найдавнішою вітчизняною  літературною пам'яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат «Слово про закон і  благодать», написаний київським  митрополитом Іларіоном між 1037– 1050 рр. Це був виступ митрополита перед  Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св.Софії. Твір мав морально-патріотичне  спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання  дітям» Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до «Повчання  дітям Ксенофонта». Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний  світською особою, в якому (також  уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного  виховання до виховання, пов'язаного  з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами  життя та діяльності особистості. Мономах  вважав, що основою всіх успіхів  людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими  справами. У творі порушуються  важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання.

Загальнолюдськими ідеями і  цінностями було насичене виховання  і навчання в братських школах України, які відігравали велику роль у розвитку української педагогічної думки та досвіду в ХVІ –  ХVІІ століттях. Значення братських  шкіл величезне. Як писав І.Огієнко, “церковним братствам належить велика честь найпершого заснування нормальних сталих шкіл. Чого до них ніде у благочестивих  слов’ян іще не було” [42, 129]. Саме там виховували нове покоління не тільки світських, а й духовних людей. Багато видатних діячів вийшли з братських  шкіл. У Львівській, наприклад, учився П. Могила – митрополит Київський.

Викладачі Острозької академії, Києво – Могилянської Колегії  виступали за національну гідність України. Високо ставили самоцінність людини та людського життя в історичному  процесі. У С.Полоцького релігійні  моральні мотиви переплітаються з загальнолюдськими  поглядами на норми поведінки  людини в суспільстві. Він вважав, що в дітей слід виховувати чистоту  розуму і тіла, прагнення до гарних дій, любов до батьків і ближніх, привчати до терпіння, утримання, милосердя, миролюбства і покори. «Іфіка ієрополітика», яка була видрукувана в 1712 р. у  Києво-Печерській друкарні, – своєрідне  зведення морально-виховних принципів, правил життя і моральної діяльності. Незважаючи на релігійне спрямування, в ній представлена життєва мудрість і норми моральної поведінки, які були відпрацьовані в процесі  історичного розвитку українського народу.

Таким чином, педагоги XVI–XVII ст. у вихованні підростаючого  покоління керувалися загальнолюдськими  вимогами і традиціями, що здавна склалися в Україні [77, 75].

“Рішуче відстоювали ідею гуманізму, народності, добра у вихованні  й навчанні, – за словами Омельченко Жанети, – Г. Сковорода, і Котляревський, т. Шевченко, Л. Українка…” [44, 15-16].

До проблем морального виховання зверталися також педагоги: Х. Д. Ушинський. С. Ф. Русова. Г.Г Ващинко, В. О. Сухомлинський і багато ін.Отже, як бачимо, необхідність формування у  дітей загальнолюдських цінностей  відстоювали і філософи, педагоги і вчені. Велику роль в цьому відіграло  – християнство (церква).

Таким чином, можна стверджувати, що християнство та християнські цінності стали джерелом і основою для  синтезу в Європі (і в Україні  зокрема) моральних ідей античності – істини, добра, краси – з  християнськими постулатами, активного  ставлення людини до світу, універсальності, не пов’язаної з будь – якими  політичними й етнічними рамками, зверненням до особистості як до носія  історичної культури.

1.2 Характеристика основних  моральних цінностей

Поняття «духовність» нині широко вживається, хоча й не є достатньо  розтлумаченим у філософській, психологічній  та педагогічній літературі.

У контексті нашої проблеми під духовністю розуміємо внутрішній світ людини, її самосвідомість і спрямованість  останньої на різні об'єкти, на будь-які  явища зовнішнього та внутрішнього світу. “Духовність, – за словами  Ольги Сухомлинської, – це складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею сфери культури, її олюднення, вростання в неї  та розуміння її як власного надбання” [63, 5].

За такого підходу духовна  сфера розглядається як складова культури. Сьогодні кількість визначень  поняття «культура» позначається чотиризначним  числом, але спільними складовими цього явища є релігія, ментальність, наука, мистецтво, освіта, побут, матеріальний добробут тощо. За умови особистісно  диференційованого, критеріального і  світоглядного підходів до них.

Для нас системотвірним ядром  зазначених складових є цінності, тобто утворення, в основі яких лежать почуття людей. Останні спрямовані на ідеал. Ідеальне – це те, до чого людина прагне. Цінності вказують на позитивну або негативну значущість будь-якого об'єкта, стосуються нормативного, оцінного аспекту явищ.

Велика кількість людських потреб і способів сприйняття навколишнього  світу зумовлює появу різноманітних  оцінок: те, що для однієї людини має  велику цінність, для іншої –  малозначуще чи зовсім нецінне. З  формальної точки зору цінності поділяються  на позитивні та негативні, відносні та абсолютні, суб'єктивні та об'єктивні. За змістом вирізняють цінності речей, логічні, естетичні, моральні цінності тощо. Виходячи з цієї ієрархії, морально-етичні настанови мають абсолютний характер, універсальне значення і виступають основними категоріями духовності. До моральних цінностей належать нормативні уявлення про добро і  зло, справедливість, прекрасне й  потворне, про призначення людини, людські ідеали, норми, принципи життєдіяльності  тощо. Вони лежать в основі всіх вчинків, діяльності людини, мають моральну значущість і впливають на суспільне  життя.