Iнвестиційна привабливість підприємства

6

ВСТУП

Актуальність теми. В умовах ринкової економіки питання пов’язані з аналізом фінансового стану підприємства мають важливе практичне значення. Визначення умов діяльності підприємства, напрямків покращення його фінансового стану та перспектив розвитку безпосередньо пов’язані з проведенням фінансового аналізу.

Недостатній  фінансовий стан підприємства є причиною його неплатоспроможності, погіршення фінансової стійкості і можливого банкрутства. Разом з тим, надлишкові активи підприємства є перешкодою його ефективного розвитку і приводять до незапланованих витрат та зайвих  резервів. Тема дослідження має важливе теоретичне значення. Питання методології та інструментарію проведення аналізу фінансового стану підприємства є недостатньо розробленими в нашій фінансовій науці. Разом з тим, практика потребує використання різноманітних ефективних засобів аналізу фінансового стану підприємства з метою підвищення ефективного його розвитку. До найбільш складних і мало розроблених проблем з даної теми в нашій теорії відносяться:

            аналіз формування структури фінансових активів підприємства;

            оцінка його платоспроможності та фінансової стійкості;

            аналіз використання необоротних і оборотних активів підприємства;

            інвестування в умовах інфляції;

            аналіз ефективності використання активів підприємства;

            розробка фінансової стратегії підприємства в умовах інфляції;

            та інші.

Мета і задачі роботи. Метою випускної роботи є проведення аналізу інвестиційної привабливості Цех електрозв'язку № 4 ЦЕЗ № 3 Київської обласної дирекції ВАТ "Укртелеком".

Аналіз проводиться з метою розробки рекомендацій і пропозицій направлених на покращення інвестиційної привабливості об’єкта дослідження. До основних задач дослідження відносяться:

1.      Проведення аналізу ділової активності підприємства.

2.      Оцінка його платоспроможності та фінансової стійкості.

3.      Аналіз структури та динаміки капіталу підприємства.

4.      Аналіз ефективності використання капіталу.

Методи дослідження. До основних методів аналізу що використовується в роботі відносяться внутрішній та зовнішній аналіз. Використовується вертикальний і горизонтальний аналіз фінансової діяльності об’єкта дослідження. Розроблена система показників які відображають фінансовий стан та його динаміку.

Виходячи з мети і задач дослідження структура роботи включає три розділи. Перший розділ присвячено дослідженню методики аналізу інвестиційної привабливості підприємства. В ньому дається розробка тих методів і показників що будуть використані в наступному розділу. Другий розділ присвячено аналізу фінансового стану Цех електрозв'язку № 4 ЦЕЗ № 3 Київської обласної дирекції ВАТ "Укртелеком", досліджуються питання пов’язані з формуванням і використанням його активів, забезпеченням платоспроможності підприємства його ліквідності та іншим.

Об’єкт дослідження - Цех електрозв'язку № 4 ЦЕЗ № 3 Київської обласної дирекції ВАТ "Укртелеком". Метою діяльності Цеху є здійснення виробничої, господарської та інших видів діяльності для задоволення суспільних потреб у послугах електрозв'язку та отримання прибутку з дотриманням вимог чинного законодавства.

Задачами дослідження відноситься розробка пропозицій щодо підвищення платоспроможності підприємства та його фінансової стійкості, а також рентабельності використання власного та запозиченого капіталу і як наслідок - покращення інвестиційної привабливості підприємства. В роботі використані наукові розробки та навчальні посібники, періодична література, а також матеріали, що відображають господарську та фінансову діяльність об’єкту дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНВИ АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОГО СТАНУ, ЯК СКЛАДОВОЇ ВИЗНАЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1. Суть , види та методи фінансового аналізу

У період переходу економіки України до ринкових відносин відбулися відповідні зміни в окремих галузях знань. Відбувся розподіл бухгалтерського обліку на фінансовий та управлінський, який, в свою чергу, обумовив відповідний розподіл фінансово-господарського аналізу (рис. 1.1).

Рис. 1.1 Види фінансово-господарського аналізу

Залежно від того, яка інформація використовується у фінансовому аналізі, якими є мета та об`єкти дослідження, суб`єкти користування результатами аналізу, розрізняють два його види [21]:

- зовнішній аналіз – базується на звітних даних, що підлягають опублікуванню; базою аналізу виступає досить обмежена частина інформації про діяльність підприємства, що є надбанням всього підприємства;

- внутрішній аналіз – використовує всю достовірну інформацію про стан справ підприємства, якою володіє лише певне коло осіб, як правило, керівництво підприємства та його підрозділів.

Якщо метою зовнішнього фінансового аналізу є оцінка та економічна діагностика фінансового стану підприємства за даними лише публічної звітності, поверховий аналіз прибутку і рентабельності, то в системі внутрішнього фінансового аналізу розв`язується ширше коло питань за рахунок наявності більш глибокої бази даних про діяльність підприємства.

Задачі зовнішнього фінансового аналізу визначається інтересами користувачів аналітичного матеріалу.

До основних задач зовнішнього фінансового аналізу можна віднести [25]:

                  оцінювання фінансових результатів діяльності підприємства;

                  аналіз ринкової та фінансової стійкості підприємства;

                  аналіз ліквідності та платоспроможності;

                  досліджування динаміки дебіторської та дебіторської заборгованості;

                  аналіз ефективності вкладеного капіталу;

                  оцінювання матеріального стану підприємства;

                  аналіз валюти бухгалтерського балансу.

Внутрішній фінансовий аналіз глибше досліджує причини фінансового стану, що склався на підприємстві, ефективність використання основних та оборотних засобів, взаємозв`язок показників обсягу, собівартості і прибутку. Результати внутрішнього фінансового аналізу використовуються для планування, контролю та прогнозування фінансового стану підприємства.

Мета внутрішнього фінансового аналізу полягає в забезпеченні планомірного надходження грошових коштів і розміщенні власного та позикового капіталу так, щоб створити умови для нормального функціонування підприємства, отримання максимального прибутку і виключення ризику банкрутства.

Користувачів фінансового аналізу можна поділити на три групи

(рис. 1.2)

До внутрішніх користувачів належать: керівництво всіх рангів: керівник підприємства, його заступники, робітники бухгалтерії, фінансово-економічного відділу, інші служби підприємства, його співробітники. Кожен з них використовує інформацію, виходячи із своїх інтересів. Наприклад, керівнику важливо знати реальну оцінку діяльності свого підприємства та його фінансовий стан; начальнику фінансового відділу необхідно добре володіти інформацією про формування та використання прибутку підприємства; головному бухгалтеру необхідно інформація про надходження та використання грошових коштів підприємства і т.д.

Рис.1.2 Класифікація користувачів фінансового аналізу

Зацікавленими користувачами є власники – акціонери, засновники, для яких важливо знати рівень ефективності ресурсів, своїх вкладень, визначити розмір дивідендів і перспективи розвитку підприємства.

Сторонні користувачі – це:

                  потенційні інвестори, які мають прийняти або відкинути рішення про вкладення своїх коштів у підприємство;

      кредитори, які мають бути впевненими у повернені їм боргу;

      постачальники – із впевненістю в платоспроможності своїх клієнтів для своєчасного отримання платежів;

      аудитори – якщо необхідно виявити фінансові хитрощі своїх клієнтів;

      податкова інспекція – для виконання плану надходження коштів до бюджету.

Внутрішній і зовнішній аналіз доповнюють один одного; разом вони дають реальну картину надходження, стану і використання фінансових ресурсів на підприємстві.

Метод науки – це властивий науці спосіб проникнення у зміст предмета, що вивчається.

Якщо предмет відповідає на запитання „ Що вивчається? ”, то метод відповідає на запитання „ Як вивчається? Якими прийомами? Якими способами? ”.

Метод фінансового аналізу – це системне, комплексне дослідження, взаємопов`язане вивчення, опрацювання і використання інформації фінансового характеру з метою виявлення і мобілізації резервів кращого використання фінансових ресурсів і становлення оптимальної структури їх джерел [21].

Практичним додатком до методу фінансового аналізу як науки виступає його методика – сукупність прийомів вивчення та опрацювання фінансової інформації.

Оскільки фінансовий аналіз є складовою фінансово-господарської діяльності підприємства, то він практично повністю використовує його методику. На теперішній час серед вчених-економістів не існує єдиного погляду щодо класифікації способів і прийомів аналізу.

Економічні явища, які вивчаються у фінансовому аналізі, мають кількісну визначеність, що виражається в абсолютних і відносних величинах.

Абсолютні величини показують кількісні розміри економічного явища в одиницях міри, ваги, обсягу, площі, вартості тощо без відносного до розміру інших явищ.

Абсолютні величини слугують базою для розрахунку відносних величин. Відносні величини одержують при визначенні співвідношень між абсолютними величинами і застосовують у розрахунках рівня виконання плану, координації, структури, інтенсивності змін за певний період.

Також використовують:

            відносні показники структури – це питома вага окремої частини в загальному, яка виражається, як правило, у процентах;

            відносні величини координації – це співвідношення частин цілого між собою;

            відносні величини інтенсивності – це ступінь поширеності, розвитку якогось явища у відповідному середовищі.

            відносні величини ефективності – це співвідношення ефекту з ресурсами, затратами.

У фінансовому аналізі широкого застосування серед відносних величин набули проценти, коефіцієнти, індекси.

Поряд з абсолютними і відносними показниками часто застосовуються середні величини. Вони використовуються у фінансовому аналізі для узагальненої кількісної характеристики сукупності однорідних явищ за визначеною ознакою. В фінансовому аналізі застосовуються різні типи середніх величин: середньоарифметичну, середньо хронологічну, середньоквадратичну, середньо геометричну тощо.

Також використовується індексний метод який базується на відносних показниках, що виражають співвідношення рівня даного (досліджуваного) явища і  рівня аналогічного явища, прийнятого в якості бази. Індекси бувають індивідуальні та групові. Індивідуальні виражають співвідношення безпосередньо порівняних величин, групові – співвідношення складних явищ.

Порівняння – це  один із способів, за допомогою якого людина досліджує всі предмети та явища у природі, суспільстві, в економіці. Порівняння є самим поширеним прийомом аналізу. Кожен показник і кожна цифра, отримувані в аналітичному досліджувані, мають значення лише в порівнянні із відомими показниками і цифрами [25]. Без порівняння взагалі не може бути аналізу. У сучасних умовах господарювання доцільно фактичні звітні показники порівнювати з досягненнями розвинутих країн, щоб встановити існуючий розрив і накреслити шляхи його подолання. Важливим також є порівняння різних варіантів рішень з метою вибору оптимального.

Аналітичні таблиці. Без аналітичних таблиць проведення фінансово-господарського аналізу неможливе. Таблиці широко застосовуються для унаочнення методики аналітичних розрахунків, отриманих  результатів аналізів, групування показників і виявлених резервів.

За допомогою таблиць краще сприймається аналітична інформація при вивченні явищ і процесів за допомогою згрупованих показників і цифр, розташованих у певному порядку. Таблиця є раціональнішою, компактнішою, наочнішою, яскравішою формою відображення аналітичного процесу, ніж текстовий варіант викладення аналітичного матеріалу.

Графічний спосіб виступає засобом вивчення економіки. Графік у фінансовому аналізі є засобом ілюстрації господарських процесів, являє собою узагальнений рисунок стану і розвитку досліджуваного економічного явища або явищ, дає змогу наочно дослідити тенденції і зв`язки економічних показників.

У фінансовому аналізі найчастіше застосовують лінійні графіки, кругові та стовпчикові діаграми.

Балансовий спосіб вивчення економічних явищ і процесів застосовується у випадках, коли необхідно дослідити співвідношення двох груп взаємопов`язаних економічних показників, підсумки яких рівні між собою. Найбільше він використовується саме у фінансовому аналізі. Бухгалтерський баланс також являє собою приклад застосування балансового методу: актив балансу – групування господарських засобів за їх розміщенням і призначенням – дорівнює його пасиву – джерелам формування господарських засобів підприємства. Бухгалтерський баланс – основне джерело інформації для фінансового аналізу. Балансовий метод широко застосовується для перевірки вихідних даних, на основі яких проводиться аналіз, для перевірки правильності аналітичних розрахунків [30].

1.2. Джерела формування інвестиційних ресурсів підприємства

Найістотнішим фактором інвестиційної діяльності є наявність інвестиційних ресурсів – це головна умова формування інвестиційних планів і водночас основне обмеження.

Інвестиційні ресурси – це капітал у матеріалізованій формі, втіленій у засобах виробництва, і той нематеріалізований капітал, що вкладається у засоби виробництва [12]. У дещо вужчому розумінні під інвестиційними ресурсами розуміють фінансові кошти, які спрямовуються в інвестиційну діяльність [11]. Бланк І.А. розглядає інвестиційні ресурси як всі види грошових та інших активів, залучених для здійснення вкладень в об'єкти інвестування [3].

Усі напрями і форми інвестиційної діяльності підприємства здійсню­ються за рахунок інвестиційних ресурсів, які формуються ним і складаються з усіх активів та всіх видів коштів, що залучаються для здійснення вкладень в об'єкти інвестування. Обсяги та способи залучення коштів для інвестицій у значній мірі зумовлюються організаційно-правовою формою підприємства: одноосібне во­лодіння, партнерство або корпорація (акціонерне товариство). Одноосібне воло­діння є найпростішою формою організації підприємництва, для якої характерна обмеженість фінансових можливостей, які майже виключно залежать від матеріального стану власника підприємства, оскільки банки неохоче надають їм великі суми кредиту через порівняно високий відсоток банкрутів серед одноосібних підприємств. Партнерство є добровільним комерційним об'єднан­ням двох або більше осіб, де володіння, управління та розподіл прибутків (збитків) регулюються укладеною між партнерами угодою. Незважаючи на те, що фінансові можливості партнерств більші, ніж одноосібних володінь, вони обмежені і не завжди достатні для розширення виробництва.

Розвиток партнерства породив декілька їхніх видів (рис. 1.3.)

Рис. 1.3. Види партнерства

Партнерства з обмеженою відповідальністю залучають капітал шляхом випуску цінних паперів, котрі можуть продаватись і купуватись на фінансовому ринку. До відкритих парнерств залучається велика кількість членів, число яких обмежується лише бажанням головного партнера припинити зростання фондів підприємства. Закриті парнерства включають не більше 35 пасивних його членів, загальний обсяг інвестицій кожного з яких має бути хоча б на рівні 150 тис.дол., при цьому розмір інвестицій не повинен перевищувати 20% капіталу [16].

Найдосконалішою формою організації бізнесу є корпорації (акціонерні товариства закритого і відкритого типу), капітал яких поділений на рівні частки, право володіння якими підтверджується акцією, при цьому всі власники акцій несуть обмежену відповідальність за діяльність корпорації. Корпорації володіють практично необмеженою можливістю розширення капіталу, як за ра­хунок капіталізації частини прибутку, так і за рахунок додаткової емісії акцій. Фінансування крпорацій значно простіше і дешевше порівняно з одноосібними володіннями та партнерствами, оскільки власники капіталу наділені обмеже­ною відповідальністю, а кредиторам закон гарантує повернення боргів компанії.

У країнах з ринковою економікою 70-80% підприємств є одноосібними володіннями, 20-30% діляться порівну між партнерствами і корпораціями. Проте за обсягами активів, продажу та прибутку перше місце посідають акціонерні товариства.

Одночасно з удосконаленнями типів підприємницької діяльності розвиваються господарські зв'язки між окремими підприємствами та створю­ються різноманітні їх об'єднання: концерни, консорціуми, трести, синдикати, картелі, господарські асоціації. Мета створення таких асоціативних структур полягає у виконанні спільних дорогих інвестиційних проектів і взаємному обслуговуванні учасників асоціації.

Незважаючи на велике значення малих підприємств в економіці країн з ринковою економікою та необхідність подальшого розвитку малого підприємництва в Україні найдоцільнішою формою організа­ції промислового виробництва (особливо у базових галузях) є великі та середні підприємства з акціонерною формою власності, які здатні до великих інвести­цій та іновацій з метою оновлення виробництва та технологічної реструктури­зації на засадах науково-технічного прогресу.

Федоренко В, Гойко А. пропону­ють таку класифікацію форм фінансового забезпечення інвестиційної діяльності:

-         повне самофінансування (прибуток, амортизаційний фонд);

-         позики;

-         оренда майна;

-         кошти з бюджету;

-         кошти дрібних інвесторів (акціонування);

-         змішане фінансування [11].

Бланк І. поділяє джерела фінансування інвестиційних ресурсів на 3 групи:

1)     власні:

-              частина чистого прибутку, що спрямовується на виробничий розвиток;

-         амортизаційні відрахування;

-         страхові суми заміщення збитків, викликаних втратою майна:

-         раніше здійснені довгострокові фінансові вкладення, термін пога­шення яких закінчується в поточному періоді;

-         реінвестована шляхом продажу частина основних фондів;

-         іммобілізована в інвестиції частина надлишкових оборотних активів;

2)     позичені:

-         довгострокові кредити банків та інших кредитно-фінансових структур;

-         емісія облігацій (не більше 25% статутного фонду);

-         цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвесту­вання;

-         податковий інвестиційний кредит;

-         інвестиційний лізинг;

-         інвестиційний селенг;

3)     залучені:

-         емісія акцій компанії;

-         емісія інвестиційних сертифікатів;

-         внесок сторонніх вітчизняних і закордонних інвесторів у статутний фонд;

-         безоплатно надані державними органами і комерційними структурами засоби на цільове інвестування [3].

Склад фінансових ресурсів будь-якого підприємства, в тому числі й АТ, відображений у пасиві бухгалтерського балансу – це джерела формування господарських засобів, а напрямки їх використання відображені в активі балансу. Структура балансу передбачає групування фінансових ресурсів у таких трьох напрямах:

по-перше,              власні фінансові ресурси, до яких в АТ належать: статутний капітал (номінальна вартість акцій), додатковий капітал (емісійний дохід), резерви і фонди, нерозподілений прибуток минулих років і прибуток поточного року;

по-друге,              позичкові фінансові ресурси: довго- і короткотермінові кредити банків та інших фінансово-кредитних установ; облігації та інші довготермінові позики;

по-третє,              залучені кошти – кредиторська заборгованість за всіма її видами: постачальникам, організаціям сфери послуг, бюджету, позабюджетним фондам, страховим компаніям, фізичним особам тощо.

Фінансові ресурси ще називають пасивами фірми (товариства).

Формами мобілізації фінансових ресурсів є:

1)              господарська діяльність, у результаті якої формуються власні і прирівняні до них кошти, до яких зараховують прибуток від основної діяльності, прибуток від фінансових операцій, амортизаційні відрахування, пайові внески членів трудового колективу, страхові суми від втрати майна, виторг від реалізації майна підприємства тощо;

2)            мобілізація фінансових ресурсів на фінансовому ринку (довгострокові кредити, цільовий державний кредит, лізинг, продаж власних акцій, облігацій та інших ЦП);

3)            надходження коштів від фінансово-банківської системи в порядку перерозподілу (бюджетні субсидії тощо).

Михасюк І., Мельник А., Крупка М. та Залога З. виділяють такі способи залучення капіталу до інвестиційного процесу:

-         акціонування (корпоратизація, самофінансування, трастинг, венчурні фірми, придбання рядового пакету акцій):

-         боргове фінансування (кредитування, кредит з факторингом, фор­фейтинг, іпотечний кредит, кредит державних установ, іноземний кредит, розміщення боргових зобов'язань);

-         фінансування на косорційних засадах (спільні підприємства, альянси, франчайзинг, ліцензування, інжиніринг, еккаутинг);

-         оренда (оперативна оренда, фінансовий лізинг, лізбек, селенг);

-         пільгове фінансування (урядовий пільговий кредит, гарантування, інвестиційний податковий кредит, безвідсотковий кредит);

-         субсидування (дотування, гранти, субвенції, спонсорство, донорство) тощо [18].

Бланк І.А. пропонує такі методи фінансування інвестицій залежно від масштабів і характеру інвестиційних проектів:

1)     повне самофінансування використовується для реалізації невеликих реальних інвестиційних проектів і для фінансових інвестицій;

2)     акціонування застосовують для реалізації крупномасштабних реальних інвестицій;

3)     кредитне фінансування доцільне при інвестуванні у швидко­реалізовувані реальні об'єкти з високою нормою прибутковості інвестицій;

4)     лізинг і селенг використовуються при інвестуванні реальних об'єктів з невеликим терміном експлуатації;

5)     змішане фінансування [3].

Важливу роль у формуванні первинних фінансових ресурсів акціонерного товариства відіграє статутний капітал – статутний фонд, який є загальною оцінкою засобів (майна) , відображеного у його статуті або в угоді про створення товариства, і може збільшуватись або зменшуватись на підставі рішення загальних зборів акціонерів.

Статутний фонд складається з певної кількості акцій, передбаченої статутом, їх реєструють відповідні державні організації. Ці акції мають декілька категорій: звичайні, привілейовані, іменні, на пред’явника; їх розрізняють за видами вартості: номінальна, емісійна, ринкова.

У період реформування економіки, переходу її до ринкових умов, коли позики можна отримати під відсотки, що значно збільшують загальну вартість капіталу, а ринок облігацій перебуває у нерозвинутому сталі, найефективнішим шляхом залучення нового капіталу є додатковий продаж акцій акціонерних товариств.

Продаж (емісію) акцій проводять на підприємстві з метою залучення додаткових фінансових ресурсів для реалізації крупномасштабних інвести­ційних проектів та підвищення ефективності господарської діяльності това­риства загалом. Методом емісії є публічне (відкритий продаж) або приватне (серед конкретних інвесторів) розміщення. Формою емісії може бути докумен­тна (паперова) або бездокументна за допомогою електронних систем (опрацю­вання та збереження інформації на персональних комп’ютерах).

Засобами залучення додаткового акціонерного капіталу є звичайні і привілейовані акції та сертифікати, що підтверджують право власності на акції товариства. Залучають акціонерний капітал через продаж акцій стратегічним та портфельним інвесторам.

Стратегічний інвестор проводить довготермінове інвестування, потребує високої довготермінової прибутковості, участі у керівництві товариством; у цьому випадку інвестування є частиною корпоративної стратегії. Такий інвестор, як звичайно, спеціалізується у тій самій галузі промисловості, що й підприємство, може залучити додатково до інвестиційного капіталу кваліфі­кованих менеджерів і нові технології, нові ринки збуту. Він хоче отримати великий пакет акцій та місце в спостережній раді товариства.

Портфельні (диверсифікаційні) інвестори – це місцеві інвестори, праців­ники товариства, що скуповують акції для спекулятивного їх перепродажу. У цьому випадку акції повинні мати високу ліквідність і високоприбуткові дивіденди.

Відкрите розміщення акцій проводять через брокерську фірму.

Для закритого розміщення акцій є менш суворі вимоги щодо інформації про витрати, до інвестування залучають певне коло інвесторів, що можуть забезпечити підприємство висококваліфікованими менеджерами або техно­логіями.

Однак за будь-яких видів розміщення акцій або отримання капіталу потрібно забезпечувати на ринках високий позитивний імідж підприємства та виготовляти ліквідну продукцію у великих обсягах, вона повинна бути відома у країні та за кордоном.

Основним джерелом отримання прибутку від акцій є доходи від дивідендів.

Прибуток на акції – дивіденди – виплачують з чистого прибутку товариства, що розподіляється між його акціонерами з розрахунку на одну акцію. Порядок виплати дивідендів залежить від виду акцій. Різниця між загальним прибутком та сплаченими дивідендами становить нерозподілений прибуток, котрий підлягає реінвестуванню (рис. 1.4).

Дивідендну політику широко використовують для залучення в обіг додаткових фінансів, оскільки дивіденди можна виплачувати не в грошовій формі, але й акціями, облігаційними позиками, товарно-матеріальними цінностями тощо.

Рис. 1.4. Розподіл прибутку на підприємстві

Останнім часом поширеною формою додаткового фінансування в Україні стало внутрішнє позичання коштів в акціонерів через відтермінування сплати дивідендів і спрямування цих коштів на розвиток підприємства. Це рішення потрібно ухвалювати на загальних зборах акціонерів.

Зовнішнє позичання коштів здійснюється через отримання банківського кредиту, укладання угоди лізингу або селенгу, випуск боргових зобов'язань (облігацій).