Місцеве самоврядування

ЗМІСТ

 ВСТУП …………………………………………………………………. …..4                                                                                                                     

 РОЗДІЛ  І Основні засади місцевого самоврядування

 1.1. Історико-правові  передумови виникнення і розвитку місцевого                   

        самоврядування…………………………………………………….. …...6                                                                                                

   1.2. Адміністративно-правовий статус органів місцевого

          самоврядуваннтасучасний стан проблематики статусу органів   

          місцевого самоврядування……………………………………………..14

 1.3. Сучасні адміністративно-правові підходи до визначення поняття

        «місцеве самоврядування»…………………………………...27              

 РОЗДІЛ  ІІ Статус столиці України – міста Києва

1. Особливості здійснення місцевого самоврядування у місті Києві……………………………………………………………………34

    2.2.    Конституційно-правовий статус столиці України – міста Києва…...38

3. Здійснення управління районами у місті Києві……………………...40

 РОЗДІЛ  ІІІ Поняття, компетенція та структура органів   

                     місцевого самоврядування  зарубіжних країн

1. Місцеве управління у зарубіжних країнах. Поняття місцевого 

          управління і місцевого самоврядування  у зарубіжних країнах…….41

2. Державні інтереси зарубіжних країн. Конституційні принципи 

          зовнішньої політики зарубіжних  країн………………………………48

3. Основні риси адміністративно-територіального устрою зарубіжних країн. Здійснення публічної влади на місцях………………………..53
4. Структура і порядок формування органів місцевого самоврядування………………………………………………………..57
5. Фінансова система і компетенція органів місцевого самоврядування. Адміністративно-територіальна реформа……………………………61
6. Взаємовідносини органів місцевого самоврядування і органів центральної влади……………………………………………………75

   ВИСНОВКИ                                                                                                       

   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                           

ВСТУП

     Становлення України як демократичної, соціальної та правової держави є неможливим без ефективного здійснення органами місцевого самоврядування управлінської діяльності. В контексті посилення ролі останніх у наданні управлінських послуг виникає необхідність визначення особливостей їх адміністративно-правового статусу з метою вдосконалення механізму реалізації державного управління на місцевому рівні. Формування механізму раціоналізованого управління місцевими справами покликане перш за все неузгодженістю в положеннях діючого законодавства щодо сфер компетенції місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також проблематикою форм і методів управлінської діяльності місцевих рад та їх виконавчих органів. Реформування організації та функціонування органів місцевого самоврядування і, як наслідок, підвищення ефективності їх управлінської діяльності покликане об’єктивними закономірностями соціально-економічного буття, адже від регулювання та управління місцевими справами залежить реалізація гарантованих Конституцією України соціальних, економічних та інших прав і свобод громадянина. Дана робота є дослідженням особливостей адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування. Автором розроблені концептуальні положення, які відрізняються науковою новизною та мають теоретичне і практичне значення.

   Проведено періодизацію процесу становлення  та розвитку адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування на підставі положень історичних нормативних документів, а також запропоновано закріпити визначення широковживаного в Конституції та законах України поняття органу місцевого самоврядування на законодавчому рівні. Сформульовано пропозиції щодо коригування визначення поняття делегованих повноважень, закріпленого статтею 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Запропоновано передбачити відповідальність органів місцевого самоврядування за нездійснення чи неналежне здійснення делегованих повноважень з метою підвищення якості здійснення органами місцевого самоврядування таких повноважень. Визначено пропозиції щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства щодо усунення невідповідності положень КУпАП та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» статті 92 Конституції в частині прийняття органами місцевого самоврядування рішень, за порушення яких настає адміністративна відповідальність.

Набувають подальшого розвитку  положення юридичної науки щодо:

• уточнення законодавчого визначення поняття «місцеве самоврядування». На підставі аналізу понятійного апарату інституту місцевого самоврядування робляться пропозиції щодо коригування існуючого визначення поняття місцевого самоврядування в положеннях різних законодавчих актів;
• усунення в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» невідповідних між собою положень, якими визначається коло представницьких органів місцевого самоврядування;
• дослідження законодавчого закріплення різновидів органів місцевого самоврядування та аналізу особливостей порядку їх утворення. Внаслідок відсутності єдиного підходу до найменування виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, а також їх співзвучності з найменуваннями органів державної виконавчої влади наводяться пропозиції щодо законодавчого встановлення переліку найменувань виконавчих органів рад;
• класифікації та системного аналізу законодавчих та підзаконних актів, якими визначаються загальні засади та особливості адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування;
• закріплення тимчасового та договірного характеру виконання органами місцевого самоврядування делегованих законом повноважень органів виконавчої влади на законодавчому рівні;
• визначення поняття форми управлінської діяльності органів місцевого самоврядування та поняття методу управлінської діяльності органів місцевого самоврядування;
• підходів до класифікації форм і методів діяльності органів місцевого самоврядування;
• коригування виборчого законодавства України в частині строків проведення виборів до Верховної Ради України та до місцевих рад, проведення виборів депутатів обласних, районних, міських, районних у містах рад на пропорційній основі, висування кандидатів на місцевих виборах виключно місцевими організаціями партій (блоків).

      Обраною темою дипломної роботи намагаюсь  дослідити актуальність теми, детальніше вивчити здійснення місцевого самоврядування у місті Києві, проаналізувати взаємозв’язок  органів місцевого самоврядування зарубіжних країн з органами центральної влади. 
Розділ І Основні засади місцевого самоврядування 

      1.1. Історико-правові передумови виникнення і розвитку місцевого самоврядування

     В історичній та юридичній науках виникнення місцевого самоврядування пов'язують із зростанням міст, яке розпочалося у Західній Європі в XI столітті і тривало впродовж ХП— XIII століть. Однією з причин розвитку міст було відродження європейської торгівлі, тож, як наслідок, ринки, які виникали навколо феодального замку чи єпископського палацу, ставали ядром нових міст. Сюди прибувало надлишкове сільське населення, яке ставало ремісниками і переробляло продукцію сільського господарства. Розвитку міст сприяло те, що в них не було феодальної залежності, на відміну від сіл. Більшість європейських міст виникли внаслідок правового акту — хартії вольностей, — тобто вони не виникали стихійно, а були засновані. Хартія вольностей визначала права громадян і, зокрема, широке право самоврядування. Наприклад, це означало, що всі люди давали клятву комуні щодо надання взаємодопомоги, сплачували податки в міську казну, були військовозобов'язаними щодо захисту міста. Правове оформлення місцевого самоврядування тісно пов'язане із поняттям "магдебурзького права". Саме у німецькому місті Магдебург у 1188 році було видане перше писане муніципальне законодавство, присвячене, насамперед, розв'язанню спорів між міщанами. Надання місту Магдебурзького права означало відміну дії звичаєвих норм, виведення міста з-під юрисдикції місцевої адміністрації (намісників, воєвод тощо) і запровадження міського самоврядування з виборною адміністрацією та виборним судом. Упродовж XII—XIV століть норми Магдебурзького права були прийняті у 80 містах Центральної і Східної Європи, включно українських. Власне поняття "самоврядування" почало використовуватися у період Великої Французької революції, щоб відобразити факт самостійності общин (громад) стосовно держави. Виникнення терміна пов'язане з міністром Пруссії бароном фон Штейном (1757—1831), який бачив у самоврядуванні більше, аніж просто форму участі громадян в управлінні справами держави на місцевому рівні, а насамперед спільноти людей, які у частині своїх справ є незалежними від держави. У науковий обіг поняття "місцеве самоврядування" було введено у XIX столітті німецьким вченим Рудольфом Гнейстом для позначення такого управління на місцях, при якому територіальні громади, що історично склалися, були наділені правом самостійно (в межах законів) вирішувати місцеві справи. При цьому діяльність громад залишалася вільною від втручання представників державної адміністрації. У кожній державі залежно від її устрою, історичних, національних, географічних та інших особливостей місцеве самоврядування має специфічну правову форму. Тому загальне поняття місцевого самоврядування, як про це свого часу зазначив відомий західний державознавець українського походження Юрій Ланейко, можна осягнути лише шляхом індукції, емпірично узагальнюючи усталені правові форми самоврядування в окремих державах. Західні вчені Г. Холіс і К. Плоккер розуміють під поняттям "місцеве самоврядування" право демократичної автономної одиниці субнаціонального рівня управління регулювати значну частину проблем громадськості в її інтересах. Відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування, яка була схвалена Радою Європи 15 жовтня 1985 року, під місцевим самоврядуванням розуміється право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Водночас у сучасній системі суспільних наук поняття "місцеве самоврядування" за суттю відрізняється від поняття "місцеве управління", яке визначає управлінську діяльність у місцевій територіальній одиниці, що здійснюється центральною владою або адміністрацією вищестоящого рівня управління. Здійснюється місцеве управління, як правило, через адміністративні органи, що призначаються владою вищого рівня. Місцеве управління насамперед спрямоване на вирішення узгодження загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів. Окрім того існує декілька теорій, які пояснюють сутність місцевого самоврядування. Першою, у XIX столітті, була обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав громади), яка базувалася на ідеях природного права. Вона виходила з того, що право територіальної громади самостійно вирішувати свої справи має такий самий природний і невідчужуваний характер, як і права та свободи людини. Таким чином, місцеве самоврядування розглядалося як автономна щодо державної влади публічна влада територіальної громади. Пізніше поширення набуває громадівська теорія місцевого самоврядування. На перший план висувається не природний характер прав громади, а недержавна природа виникнення та діяльності місцевого самоврядування. Дана теорія ґрунтується на протиставленні характеру державної влади та місцевого самоврядування, з тих міркувань, що місцеве самоврядування має громадський, а не публічно-правовий характер. Модифікацією громадівської теорії стала громадсько-господарська теорія. її представники спробували обґрунтувати статус самоврядної громади як відмінного від держави суб'єкта права та наголосити на господарському змісті комунальної діяльності. Територіальна громада розглядається як елемент громадянського суспільства, а тому місцеве самоврядування є недержавним за природою, володіє власною компетенцією у неполітичній сфері, тобто у місцевих громадських та господарських справах, у здійснення яких держава не втручається. У середині XIX століття набуває поширення державницька теорія Місцевого самоврядування, основні положення якої були розроблені вже згадуваним Рудольфом Гнейстом. Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як автономний вид публічної влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення, а як одну з форм організації місцевого управління, або ж як один із способів децентралізіції державної влади на місцевому рівні. Спробою поєднання сильних сторін громадівської та державницької теорій є теорія муніципального дуалізму. Дана теорія виходить з подвійного характеру муніципальної діяльності як самостійного вирішення місцевих справ і, водночас, здійснення на місцевому рівні певних державних функцій.

На основі вищезгаданих теорій у практиці управління склалися дві моделі демократичної  організації влади на місцях:

1) європейська,  яка використовує, насамперед, положення  державницької теорії;

2) англо-американська, що бере за основу громадівську  теорію.

Для європейської моделі місцевого самоврядування характерним  є поєднання на одному територіальному рівні місцевого самоврядування з місцевим управлінням. При цьому на місцеві органи управління покладаються певні функції щодо місцевого самоврядування. В минулому, це була, насамперед, функція адміністративної опіки, яка передбачає, що рішення органів місцевого самоврядування не можуть вступити в силу, поки не дістануть схвалення місцевого адміністратора, призначеного чи уповноваженого органами державної влади (префекта, бургомістра, губернатора). У сучасній управлінській практиці переважає функція адміністративного нагляду, яка обмежується перевіркою законності рішень органів місцевого самоврядування. Адміністратору дається для перевірки невеликий термін, по закінченні якого рішення вступає в силу, якщо не надійшло заперечень. Англо-американська модель характеризується дією місцевого самоврядування на всіх територіальних рівнях нижче держави, суб'єкта федерації чи автономного регіону. Батьківщиною цієї моделі є Велика Британія. Саме в цій країні склалася традиція самостійності громад та більш крупних історичних спільнот людей щодо управління місцевими справами в межах законів, але без втручання центральної державної адміністрації та її представників на місцях. Саме місцеве управління такого роду було названо Рудольфом Гнейстом місцевим самоврядуванням.

Наприкінці XX століття почала формуватися так звана новітня концепція (модель) місцевого самоврядування, для якої є притаманним:

1) зростання  значення громадянських ініціатив,  впливу жителів громади на  діяльність органів місцевого  самоврядування;

2) органи  місцевого самоврядування допомагають окремим громадянам та суспільним групам самим задовольняти свої потреби і тому передають право на надання частини публічних послуг неурядовим організаціям та бізнесу;

3) органи  місцевого самоврядування вишукують  джерела фінансування розвитку громади в інших організаціях та установах.

У Європі більшість країн імплементують  у національному законодавстві  норми вже згадуваної Європейської хартії місцевого самоврядування. Відповідно до хартії:

1) принцип  МС має бути визнаний в законодавстві і, по можливості, в Конституції країни;

2) право  місцевого самоврядування здійснюється  радами або зборами, що складаються  з членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального  голосування;

3) ради  чи збори можуть мати підзвітні їм виконавчі органи.

Окрім того, прийнято також виділяти форми  місцевого самоврядування, якими  є:

1) парламентська;

2) президентська.

     Для парламентської форми притаманними є вибори місцевої адміністрації (місцевого  уряду) місцевим представницьким органом (радою) із свого складу. Нерідко глава адміністрації (мер) е одночасно головою представницького органу. Для президентської форми типовими є вибори не лише членів представницького органу (депутатів), але й глави адміністрації (мера), а також деяких інших посадових осіб (прокурора, шерифа, казначея). Специфічною е американська форма місцевого самоврядування: місцева рада обирає мера, який виконує, насамперед, представницькі функції, а главою адміністрації є професійний менеджер, якого рада наймає на роботу. Здебільшого форми місцевого самоврядування збігаються з формою правління даної держави. Таким чином, сутнісні форми місцевого самоврядування залежать від поєднання багатьох факторів, найбільш важливими з яких є історичні традиції самоврядності, територіальний устрій держави, форма правління, рівень політичної культури населення.

1.2. Адміністративно-правовий  статус органів  місцевого самоврядування  та сучасний стан  проблематики статусу органів місцевого самоврядування

     Уточнено  сутність, зміст та особливості адміністративно-правового  статусу органів місцевого самоврядування, охарактеризовано такі його елементи, як мета та завдання діяльності цих органів Органи місцевого самоврядування як суб'єкти публічного управління відрізняються від державних органів влади своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяльності, порядком утворення окремих органів та відносинами між різними органами, складом службовців та порядком заміщення ними по-сад, формами та методами здійснення своїх юридично-владних повноважень, що свідчить, з одного боку, про самостійне й незалежне від держави місце органів місцевого самоврядування у механізмі державного (публічного) управління, з іншого - про їх особливий адміністративно-правовий статус. Питання адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування були предметом досліджень В. Б. Авер'янова, Д. М. Бахраха, Ю. П. Битяка, Г. В. Бублик, І. П. Голосніченка, С. В. Ківалова, Л. В. Коваля, В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, Ю. М. Старилова, О. І. Остапенка та інших адміністративістів. Однак, незважаючи на інтенсивність та широкий спектр досліджень, присвячених різним аспектам цієї проблематики, багато питань у цій сфері залишаються дискусійними, що обумовлює актуальність обраного напрямку наукового пошуку. Відтак метою даної статті є уточнення сутності, змісту та особливостей адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування. Правова наука й досі не виробила єдиного підходу до понять «статус», «правовий статус», «правове положення», «правове становище», які досить часто вживаються як у нормативно-правових актах, так і в науковій літературі, здебільшого правничого характеру. На нашу думку, використання науковцями для характеристики одних і тих самих явищ таких категорій, як правовий статус, правове положення, правове становище передусім пов'язано з тим, що у тлумачних словниках статус визначається через положення або через становище. Проаналізувавши значну кількість наукової літератури з теорії держави та права, ми дійшли висновку, що термін «правовий статус» вживається переважно під час характеристики таких категорій, як людина, громадянин, іноземець, особа без громадянства, державний службовець, які є фізичними особами. Щодо юридичних осіб (у тому числі й органів місцевого самоврядування), то у переважній більшості випадків вживається термін «компетенція» [1, с 348], що, на нашу думку, є необгрунтованим, оскільки компетенція є лише одним з елементів правового статусу юридичної особи. У науковій літературі адміністративно-правовий статус юридичної особи характеризується найчастіше сукупністю передбачених законами, підзаконними нормативно-правовими актами та установчими документами прав і обов'язків юридичної особи у сфері державного управління, а також адміністративною відповідальністю юридичної особи. Особливість того чи іншого визначення адміністративно-правового статусу залежить насамперед від того, які елементи обирає автор для його характеристики. Саме з приводу елементного складу правового статусу у цілому й адміністративно-правового статусу зокрема відсутнє порозуміння. Так, І. Л. Бачило елементами правового статусу державних органів називає правомочність і відповідальність [3, с 56]. Б. М. Лазарев вважав, що правовий статус передбачає відповіді на такі питання: органом якого рівня є даний орган (центральний, місцевий або між територіальний); до якого виду органів належить за змістом своєї діяльності (орган влади, орган управління, орган правосуддя тощо); яке офіційне найменування даного органу; хто його утворює, формує особовий склад; кому він підпорядкований, підзвітний, підконтрольний і перед ким; хто може скасовувати, призупиняти, змінювати і опротестовувати його акти; яка компетенція органу; хто йому підпорядкований, підзвітний, підконтрольний, чиї акти він може скасовувати, при-зупиняти, змінювати і опротестовувати тощо; яку юридичну силу мають акти даного органу; які джерела фінансування; чи має орган права юридичної особи. Ю. А. Тихомиров до елементів правового статусу державних органів відносить: мету; порядок утворення і функціонування державних органів; основні завдання; форми відносин з іншими ланками державного аппарату. Більш обґрунтованим й таким, що знайшов порівняно більшу підтримку серед науковців, вважаємо підхід до розуміння адміністративно-правового статусу юридичних осіб, обраний Д. М. Бахрахом, який зазначає, що адміністративно-правовий статус державного органу складається з трьох блоків: 1) цільового, який визначає норми про цілі (мету), завдання та функції діяльності; 2) організаційно-структурного, який утворюють правові приписи, що регламентують порядок утворення, реорганізації, ліквідації органу, його структуру, лінійну і функціональну підпорядкованість; 3) компетенції як сукупності владних повноважень і підвідомчості. Подібну точку зору поділяють В. Б. Авер'янов, Ю. П. Битяк, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк, О. В. Кузьменко та інші адміністративісти. У спеціальній літературі з проблематики діяльності органів місцевого самоврядування їх правовий статус у переважній більшості випадків розкривається за допомогою таких елементів як функції, повноваження та відповідальність. Інші науковці, які досліджували особливості органів місцевого самоврядування як суб'єктів адміністративного права, розглядали їх адміністративно-правовий статус, не звертаючись до характеристики його окремих елементів. Так, на думку С. В. Ківалова, адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування характеризується тим, що вони: відділені від держави, не входять до системи органів державної влади; можуть наділятися делегованими державними повноваженнями; наділені державними контрольними повноваженнями; приймають нормативні й інші акти управління у формі рішень. Аналіз думок учених з приводу елементного складу адміністративно-правового статусу дозволяє зробити висновок про їх неоднорідність, а існуюча багатоманітність їх поглядів в основному зводиться до визначення його елементів. Більше того, одні науковці характеризують правовий статус суб'єктів права через його елементний склад, інші - у комплексі, тобто не виокремлюючи певні елементи. Необхідно зазначити і те, що класичним елементним складом правового статусу є права, обов'язки та відповідальність, з чим погоджується переважна більшість науковців, у тому числі і адміністративістів. Однак, на нашу думку, такий елемент-ний склад більше характерний для фізичних осіб як суб'єктів адміністративного права. Що стосується юридичних осіб в цілому і органів місцевого самоврядування зокрема, то вважаємо за доцільне до елементів їх адміністративно-правового статусу віднести мету, завдання, функції, повноваження та відповідальність. У даній статті ми охарактеризуємо такі елементи адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування, як мета та завдання їх діяльності. Як було зазначено вище, мету як окремий елемент адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування, адміністративісти відносять до його цільового блоку. У тлумачних словниках мету визначають як: 1) те, до чого хтось прагне, чого хоче .осяг-ти; 2) заздалегідь намічене завдання]. Мета існує лише як образ майбутнього. Коли результат уже досягнутий, він не може бути майбутньою метою. Крім того, що принципово спільною для усіх органів місцевого самоврядування є цільова спрямованість на вирішення питань місцевого значення, максимальне задоволення суспільно значущих потреб, кожен окремий орган додатково націлений на специфічні потреби, які є надзвичайно різноманітними. У зв'язку з цим можна зробити висновок, що метою є майбутній результат, досягнення якого прагне будь-який суб'єкт правовідносин, у нашому випадку - органи місцевого самоврядування. Мета утворення та функціонування державних органів повинна бути сформульована в преамбулах або загальних положеннях нормативних актів, які регулюють їх діяльність. Однак, у чинному Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» мета утворення та діяльності останніх не отримала законодавчого закріплення. На нашу думку, метою утворення та діяльності органів місцевого самоврядування є забезпечення права територіальної громади, окремих громадян та їх об'єднань щодо управління та вирішення питань місцевого значення. Пропонуємо сформульовану нами мету закріпити в одній зі статей Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». В етимологічному значенні завдання - це «те, що вимагає виконання, розв'язання». Однак одним із недоліків чинного За-кону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є відсутність у ньому переліку основних завдань органів місцевого самоврядування. У науковій літературі до завдань органів місцевого самоврядування відносять: зміцнення основ конституційного ладу; забезпечення реалізації конституційних прав людини і громадянина; створення умов для забезпечення життєво важливих потреб і законних інтересів населення; розвиток місцевої демократії; задоволення всіх місцевих потреб за допомогою самого суспільства, його засобів і контролю, залучення населення до взаємодопомоги і самодіяльності, критичну оцінку явищ, що відбуваються в економічній і політичній сферах, сприяння осмисленню населенням єдності місцевих і державних інтересів.

 Я пропоную до основних завдань органів місцевого самоврядування віднести такі:

• виконання Конституції, законів та інших законодавчих актів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших суб'єктів державного управління;
• представлення відповідних територіальних громад у відносинах з іншими суб'єктами та здійснення від їх імені та в їх інтересах функцій і повноважень місцевого самоврядування, які спрямовані на вирішення питань місцевого значення;
• забезпечення законності і правопорядку, додержання прав і свобод фізичних та юридичних осіб на підвідомчій їм території;
• виконання загальнодержавних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля та інших у частині, що належить до їх компетенції;
• підготовка та забезпечення виконання місцевих бюджетів;
• забезпечення правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності на підвідомчій їм території;
• взаємодія з місцевими органами державної влади у вирішенні питань місцевого значення.

Так само, як і мету утворення та діяльності органів місцевого самоврядування, визначені нами основні їх завдання пропонуємо закріпити в одній  зі статей Закону України «Про місцеве  самоврядування в Україні». На нашу думку, до особливостей адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування необхідно віднести таке:

• органи місцевого самоврядування є суб'єктами публічної влади, у зв'язку з чим здійснюють публічне (муніципальне) управління, яке є невід'ємною частиною (видом) державного управління, однак не входять до системи органів державної влади;
• органи місцевого самоврядування мають певну компетенцію, структуру, територіальний масштаб діяльності;
• органи місцевого самоврядування здійснюють керівництво економікою, соціально-культурним будівництвом та адміністративно-політичною діяльністю на певній адміністративно-територіальній дільниці;
• під час формування та організації діяльності органів місцевого самоврядування враховуються історичні, національні, етнічні, культурні й інші особливості. Як справедливо з цього приводу зазначає В. Б. Авер'янов, «місцева специфіка, причому не тільки природно-географічна, а й традиції, уклад життя, культура, значно впливає на формування органів місцевого самоврядування, характер їх взаємодії, визначає управлінську активність жителів, правила і процедури прийняття управлінських рішень. Це дає змогу будувати місцеве самоврядування та його діяльність із максимальною розмаїтістю, реалізуючи свої повноваження, закріплені в Конституції та інших правових актах, органи місцевого самоврядування можуть вступати в різні, у тому числі адміністративно-правові відносини, у яких можуть бути як владним суб'єктом, так і підпорядкованим;
• як суб'єкти, що наділені адміністративно-правовим статусом, органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, які є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території, видавати правові акти, здійснювати державну реєстрацію підприємств, надавати податкові й інші пільги і переваги підприємствам; установлювати місцеві податки і збори тощо, здійснювати інші юридично значущі дії;
• органи місцевого самоврядування наділені державними контрольними повноваженнями за дотриманням цін і тарифів, дотриманням законодавства про захист прав споживачів; станом квартирного обліку і дотриманням житлового законодавства; забезпеченням надійності і безпеки будинків і споруджень, дотриманням земельного і природоохоронного законодавства: забезпеченням законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян та з інших питань.

      В умовах проведення адміністративної реформи та формування дієздатного децентралізованого державного управління особливої уваги заслуговує правове регулювання особливостей організації та функціонування такого суб’єкта державного управління як органи місцевого самоврядування.

      Закріплені  Конституцією України, Законом України  «Про місцеве самоврядування в Україні» та рядом інших нормативно-правових актів засади правового становища  органів місцевого самоврядування базуються на громадівській теорії місцевого самоврядування. Проте, дана теорія відображена не у класичному варіанті, а в поєднанні з державницькою теорією в силу закріплення на законодавчому рівні за органами місцевого самоврядування обов’язків щодо виконання функцій та повноважень держави. Так, справи, які покликані вирішувати органи місцевого самоврядування поділяються на «власні» – здійснювані незалежно від волі органів державної влади, та «делеговані» – справи, вирішення яких здійснюється під контролем та адміністративною опікою органів державної влади.

      Наявність дуалістичної правової природи нинішніх органів місцевого самоврядування в Україні стала предметом активної полеміки у наукових колах про те, чи органи місцевого самоврядування є лише елементом громадянського суспільства, чи водночас і складовою державного механізму (призначенням яких є реалізація завдань і функцій держави).

      В процесі пошуку відповіді на дане питання виявилося дві концептуальні  позиції: одні науковці стверджують  про відсутність будь-яких підстав  для включення органів місцевого  самоврядування до державного механізму (тобто, розглядають самоврядні органи і загалом місцеве самоврядування виключно як елемент громадянського суспільства), хоча і визнають наявність певного взаємозв’язку органів місцевого самоврядування і держави ; інші ж – хоч і не визнають органи місцевого самоврядування як компонент державного апарату, проте через функціональну близькість з органами виконавчої влади розглядають їх як одну з ланок механізму держави.

      Позиції як одних, так і інших не є безпідставними. Так, перші обґрунтовують думку про належність органів місцевого самоврядування виключно до інститутів громадянського суспільства на основі, зокрема, наступних суджень:

      1) відповідно до статті 7 Конституції  України в Україні визнається  і гарантується місцеве самоврядування. Таке нормативне формулювання свідчить про те, що право на участь у здійснення місцевого самоврядування не дарується державою, а належить територіальним громадам від природи;

      2) статтею 5 Конституції України  зазначається, що носієм суверенітету  і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. З даної конституційної сентенції випливає, що влада, здійснювана органами місцевого самоврядування, не є державною, а самі органи місцевого самоврядування не відносяться до системи органів державної влади;

      3) відповідно до статті 140 Конституції  та статті 2 Закону України «Про  місцеве самоврядування в Україні»  місцеве самоврядування є правом  територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Це означає, що органи місцевого самоврядування вирішують питання місцевого значення не від імені держави, а виключно від імені відповідних територіальних громад, перед якими вони відповідальні і підзвітні;

      4) відповідно до статті 20 Закону  України «Про місцеве самоврядування  в Україні» органи державної  влади чи їх посадові особи  не можуть втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

      Інші  ж автори, схильні вважати органи місцевого самоврядування однією з  ланок механізму держави, аргументуючи свої думки, зокрема, такими обґрунтуваннями:

      1) М.І. Корнієнко вбачає «коріння місцевого самоврядування в тій владі, джерелом якої є увесь народ, а не його частина (громада), а обсяг повноважень – у законі, де, як відомо, віддзеркалюється державна воля всього народу». В продовження цієї думки, В.І. Борденюк зазначає, що існування влади територіальної громади (муніципальної влади) як різновиду публічної влади, джерелом якої є народ, заперечується, зокрема, тим, що народ (як зрештою і будь-яка інша спільність людей) може бути джерелом лише однієї, а не двох влад: однієї – для органів державної влади, а другої – для органів місцевого самоврядування.

      2) влада територіальної громади,  по суті, трансформована у державну  владу, оскільки органи місцевого  самоврядування від імені територіальних  громад вирішують питання місцевого  значення в межах Конституції та законів України шляхом прийняття рішень, які є обов’язковими до виконання на відповідній території. На думку В.І. Борденюка, у такий спосіб відбувається своєрідне «злиття» влади державної і влади територіальної громади, внаслідок чого остання втрачає природу громадської і набуває статусу «державної»;