Міфологічне й народнопоетичне у творах Ліни Костенко

7

НАРОДНОПОЕТИЧНІ   ОБРАЗИ   У   ТВОРЧОСТІ   ЛІНИ   КОСТЕНКО

ЗМІСТ

Вступ ...........................................................................................................................3

Розділ І. Міфологічне й народнопоетичне у творах Ліни Костенко .....................9

Розділ ІІ. Філософія осягнення світу (Народнопоетичні образи

в ліриці Ліни Костенко) .........................................................................20

Висновки ...................................................................................................................50

Список використаної літератури ............................................................................54

ВСТУП

Фольклорна традиція, викристалізовувана тисячоліттями, взаємодіє з різними сферами культури. Питання взаємовпливів фольклору і літератури – одне з найцікавіших і найскладніших. Дослідники розглядають два аспекти взаємодії цих видів словеснопоетичного мистецтва: з одного боку – використання фольклорних традицій у художніх творах (фольклоризм літератури) і з другого – вплив літератури на народну творчість [9; 1].

Проблема фольклор – література і сьогодні викликає великий методологічний і теоретичний інтерес. Усі дослідники наголошують, що вона багатогранна. Яка роль фольклору як окремої художньої системи в історичному розвитку літератури, якими умовами в кожну історичну епоху визначається характер взаємозв’язків між ними, у яких формах здійснюється вплив фольклору на літературу – це далеко не повний перелік питань, котрі стоять у центрі уваги вчених [9; 1].

Звернення до фольклору є однією з традицій української літератури. Про вплив народного слова на художню літературу писали М. Петров,             П. Житецький, М. Сумцов, І. Франко, В. Гнатюк та інші вчені дожовтневого періоду [3; 3].

Вивчення трансформації народної поезії у мистецтві, зокрема в літературі, особливо активізувалося в теперішній час. У 30 – 40-ві роки дослідження літературно-фольклорних взаємин виділяється в окремий напрям філологічної науки [2; 223].

З середини 50-х років розгортається ґрунтовне вивчення проблеми “письменник і фольклор”, ознаменоване появою монографій, що охоплюють значний фактичний матеріал. В наступні десятиліття особливо активно досліджується вплив народної творчості на українську літературу                  XVI – XVIII ст. і першої половини ХІХ ст. З інтенсифікацією використання фольклору пов’язують дослідники зародження й розвиток нової української літератури (друга половина XVIII – перша половина ХІХ ст.) як мистецтво творчого синтезу література переросла фольклор, що на початок ХІХ ст. став для неї лише однією із традицій [28; 35].

За останні десятиліття фольклоризм набув нових рис. В ньому спостерігається відхід від переважно простого цитування, переказу народнопоетичних джерел, іноді й копіювання фольклорних зразків до складної асоціативності, що нею особливо вирізняється сучасна поезія [24; 40].

Значними художніми здобутками у використанні фольклорного матеріалу відзначається поезія Ліни Костенко. Народнопоетичність творчості Л. Костенко перебувала у центрі уваги багатьох учених. У їх працях міститься чимало цінних рекомендацій.

Так, С. Барабаш у статті “Філософія осягнення світу” (Про лірику Ліни Костенко) [3; 142] досліджує особливості національної моделі світу в системі художніх координат Ліни Костенко. “Притаманний українській ментальності й поетичній традиції художній світ поетеси заторкує прадавню образну пам’ять українців, що розгортається в системі тонких словесно неповторних естетичних структур, які впливають на емоції читача, збуджують його власну творчу уяву, глибинну образну пам’ять колективного несвідомого, яка об’єднує людей і на тонкому психічному рівні формує спільноту “український народ” [3; 143], – стверджує автор.

Т. Ковальчук у статті “Символіка світоглядної парадигми в поезії Ліни Костенко” [19; 20] виокремлює й аналізує накреслену Ліною Костенко у своєрідному поетичному часопросторі українську модель світу. Це спроба системно показати й виявити закономірності її функціонування, оскільки в сучасному літературознавстві відсутній концептуальний розгляд поезій Ліни Костенко. У її розумінні, українська модель світу – це система поглядів на дійсність, що, існуючи у свідомості українців у формі понять, уявлень, які є синтезом багатовікового досвіду попередніх поколінь, формує особливе, специфічне, схематично узагальнене бачення цієї дійсності. Дослідниця розглядає особливості світобачення Ліни Костенко через призму її поетичної творчості, де гармонійно переплітаються народні традиції, звичаї, уявлення.

Г. М. Шевчук у статті “Із спостережень над фольклоризмом сучасної української поезії” (60 – 80-ті роки) досліджуючи роль фольклору в сучасній літературі , зауважує, що сучасне поетичне мислення бере на озброєння не тільки і не стільки фольклорні сюжети, мотиви, образи, скільки народні ідеї, оцінки, критерії. Такою є творчість Ліни Костенко, зокрема роман “Маруся Чурай”. Емоційним і смисловим зарядом відзначаються в романі цитати з фольклорних джерел.

В кожному з епізодів роману, в якому використано фольклор, поетесі вдається виділити й підсилити народну ідею першоджерела, тим самим послідовно розвиваючи тему незнищенності правди, невмирущості духу народу і руйнівної сили зради, – вважає автор [37; 41].

У праці “Семантичне оновлення фольклорних образів в українській поезії ХХ століття” Г. Сюта наголошує, що аналіз мовних засобів поетів 1960 – 1980-х років свідчить про активне звертання до стилістичної системи фольклору, що знаходить істотний розвиток у творчості згаданих авторів [33; 78].

Якщо, скажімо, в народних творах звертання до світу рослин має досить конкретні, виразні, однак дещо обмежені функції (введення читача у світ ліричного твору, створення певного емоційного тла (верба – мотив плачу, сліз, суму) функціонування у складі традиційно-поетичних фразеологізмів (дівчина, як калина; струнка, як тополя, і т. ін.), то в авторській поезії Ліни Костенко вони значно розширюються і ускладнюються. На перший погляд семантично прості і “прозорі”, ці образи часто мають глибокий зміст і яскраве емоційне забарвлення [33; 79].

Символи сонця та місяця у Ліни Костенко досліджує й аналізує у однойменній статті Н. П. Онищак. Дослідник зазначає, що вперше тема Сонця зустрічається в Іпатієвському літописі і в “Слові о полку Ігоревім”, відлуння фольклору у сприйманні Сонця відчувається і в сучасній поезії, зокрема у        Л. Костенко. Символи Сонця і Місяця у поетеси мають загальнолюдський характер, їх функціонування пов’язане з всесвітньою “планетарною масштабністю й актуалізує поняття, співвідносні з філософськими категоріями волі, життя, надії тощо” [29; 36].

Обравши матеріалом дослідження особливості міфопоетичного мислення  Ліни Костенко, її роман “Маруся Чурай” Л. Пономаренко (“Пісні Марусі Чурай. Текстологічний аспект”) виходить з того, що помітною рисою новітньої української літератури є зростання питомої ваги міфологічної стихії, що свідчить про своєрідність національного типу українського художнього мислення [30; 2].

Міфологічних символів не можна ні вигадати, ні створити, ні знищити, ані замовити знову. Вони є спонтанним виявом психіки, і кожен із нас несе в собі, в чистоті й незайманості зерня цієї сили [25; 30].

Матеріалом дослідження ми обрали особливості народнопоетичних образів у творах Ліни Костенко, виходячи з того, що однією з рис новітньої української літератури є міфологічність, що свідчить про своєрідність національного типу художнього мислення. Тому актуальність дипломної роботи зумовлена необхідністю глибокого дослідження народнопоетичних образів у творах Ліни Костенко.

Підсумовуючи наукову літературу ми можемо визначити основну мету дипломної роботи, яка полягає у встановленні особливостей народнопоетичних образів у творчості Ліни Костенко. Матеріалом для спостережень слугують твори поетеси.

У відповідності до поставленої в роботі мети намічено здійснення таких конкретних завдань:

1.      Визначення поняття народнопоетичного образу.

2.      Визначення поняття народнопоетичного мислення в межах міфопоетичного.

3.      Аналіз народнопоетичних образів у творах Ліни Костенко, в яких закладено:

–        історіофілософську модель України, або український міф                    Л. Костенко;

–        українську модель світу.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають:

а) метод аналізу;

б) метод синтезу;

в) метод спостереження;

г) порівняльно-історичний метод.

У необхідності ми звертаємось також до філологічного та семантичного принципів аналізу.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Роботу складають вступ, два розділи і висновки. До роботи подано список використаної літератури.

У Вступі обґрунтовується актуальність і новизна теми дослідження, визначаються мета й головні завдання роботи. Зроблено огляд критичних матеріалів. Коротко подано характеристику народнопоетичного в його класичному й сучасному аспектах.

У І розділі – “Міфологічне й народнопоетичне у творах Л. Костенко” – розглядаються основні положення концепцій міфологізму, що належать           Ф. Шеллінгу, К. Г. Юнгу, О. Веселовському, О. Потебні, М. Костомарову,       К. Леві-Стросу, Я. Голосовкеру. Спираючись на відому тезу О. Потебні про архаїчну нерозрізненість образу й значення, ми прагнемо показати, як художнє слово міфологізує предмет інтенцією  й цим включає його до народнопоетичної парадигми. Особливе місце в цьому розділі приділено особливостям національної свідомості Ліни Костенко.

У ІІ розділі – “Філософія осягнення світу (Народнопоетичні образи в ліриці Ліни Костенко)” – наш аналіз народнопоетичних образів підтвердив, що архаїчні форми свідомості виявляються не тільки перебутими, а навпаки, сьогодні переживають своє друге народження у вигляді неоміфологізму, оскільки міфологічна думка причетна до фундаментальних основ світобудови й людської свідомості та криє в собі ще невичерпні можливості пізнання.

У Висновках відображено підсумки проведеного нами дослідження.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше здійснено спробу виділити й визначити народнопоетичні образи у творах Ліни Костенко як різновид сучасного художнього мислення, позначеного особливим міфологічним характером світосприймання й світовідтворення.

Вперше Ліна Костенко представляється як творець індивідуального “українського міфа” – міфологічної моделі історичної долі України.

Практична цінність роботи визначається запропонованим у ній підходом до аналізу художніх творів міфологічного спрямування.

РОЗДІЛ І

МІФОЛОГІЧНЕ Й НАРОДНОПОЕТИЧНЕ У ТВОРАХ ЛІНИ КОСТЕНКО

Протягом останніх двох століть у філософії та літературознавстві спостерігається посилений інтерес до міфа як типу мислення і як мистецького спрямування. Наше вітчизняне літературознавство в останні десятиліття також відчуло потребу в поглибленому аналізі феномена міфомислення – такого, як він виглядає в творчості сучасних художників слова. Особливого сенсу набувають ці розвідки для української літератури в часи національного відродження, якщо врахувати таку рису українськогохудожнього мислення, як увагу до прадавньої народної творчості й загальну схильність до романтико-ірраціоналістичної споглядальності [20; 190].

Якщо для прадавніх народів-міфотврців міфологія була водночас і формою самовираження, і формою мислення, і, отже, формою самого життя, тобто тим, що не тільки мало великий смисл, але й (що дуже важливо) надавало цього смислу усьому буттю, то сучасна людина вже давно втратила подібне “безпосереднє відчуття великих реальностей духу”[1]. Отже, ми повинні виробити якесь нове ставлення до міфологічного матеріалу – через архетипи минулого глибше осягнути проблеми сучасності, у яких закладено майбутнє [12; 92].

Найбільш концептуально вагомі дослідження міфології належать       Дж. Віко, Ф. Шеллінгу, Я. Грімму, Ф. Ніцше, М. Мюллеру, О. Веселовському, О. Потебні, З. Фройду, К. Г. Юнгу, К. Леві-Стросу, М. Бахтіну, Е. Тейлору,     П. Флоренському, О. Лосєву, М. Еліаде, Я. Голосовкеру. Великий інтерес становлять також роботи В. Іванова, М. Стеблін-Каменського,                            Е. Мелетинського, В. Топорова, Д. Наливайка, С. Аверінцева.

Робота є спробою дослідити характер міфопоетичного (народнопоетичного) мислення у творах Ліни Костенко. Ми намагаємось показати, що народнопоетичний зміст художнього тексту закладено в особливому коді, який є індивідуальним для кожного письменника-міфотворця.

Приймаючи сучасне розуміння  міфології як науки про міфи, а також як явище культури, ми розглядаємо передусім естетико-філософську проблему міфомислення, а в його межах – міфологічне й народнопоетичне як історико-культурологічно зумовлені якості міфологічного світовідчуття. Останнє є своєрідно осучасненим різновидом стародавнього “міфа у власному сенсі слова”, або “тотального міфа”, за словами С. Аверінцева, інакше кажучи, “нерозчленованої ідеологічної першоматерії” [9; 49].

Сучасне міфомислення і, зокрема, художнє, поетичне міфомислення – явище складне не лише за своїми витоками, але й надзвичайно різноманітне за виявами. І завданням теорії літератури має бути визначення іманентної філософсько-естетичної сутності міфологічного та народнопоетичного мислення й, таким чином, з’ясування їхньої дивовижної життєздатності. В науці наразі запанувала думка, раніше висловлена філософами – дослідниками міфології, а сьогодні вже незаперечна, що міф є природним і вічним способом світосприйняття, який не залежить жорстко від історичного часу й рівня філософської та суспільної свідомості. Релігія, філософія, мистецтво – писав Дж. Кемпбелл – всі соціальні звичаї та інститути, починаючи з доісторичних часів, головні відкриття в науці та техніці, ба й сновидіння, – усе це є гарячим диханням міфу [7; 53].

Міфологічних символів не можна ні вигадати, ні створити, ні знищити, ані замовити знову. Вони є спонтанним виявом психіки, і кожен із нас несе в собі, в чистоті й незайманості зерня цієї сили [9; 49].

Розглядаючи основні положення концепцій міфологізму, що належать Ф. Шеллінгу, К. Г. Юнгу, О. Веселовському, О. Потебні, М. Костомарову,       О. Лосєву, Я. Ясперсу, К. Леві-Стросу, Я. Голосовкеру, П. Флоренському,        В. Топорову, шляхом відокремлення найсуттєвіших положень цих теорій складено інтегральну схему міфомислення. Названу модель можна вважати певною системою міфологічного світобачення й міфологічного світовідчуття, яка в основних своїх рисах тою чи іншою мірою притаманна людству, незалежно від історичного часу й панівної ідеології. Ця схема набуває такого вигляду:

–        міфомислення має своїм витоком ідеї безсмертя, гармонії та цілісності буття, спрямованих проти загрози хаосу;

–        є своєрідною логічною моделлю розв’язання буттєвих протиріч;

–        у людському мозку й тілесній прапам’яті виявляється у вигляді колективного несвідомого, архетипів і самості;

–        будучи пов’язаним з мовою міфомислення має знаково-символічну форму, в якій відбувається пізнання ним всесвіту, причому суб’єктивному образу приписується статус об’єктивного буття [14; 4].

У наукових працях поняття “міфологічне” й “міфопоетичне” (народнопоетичне) вживаються як синоніми. На наш погляд, у перебігу історичного розчленування мислення й відчуття міфологія зі сфери наукової свідомості відтіснилась у сферу художньої свідомості. В наш час доцільно оперувати поняттям міфологічного як таким, що відображає архаїчний спосіб мислення, та – поряд із цим – поняттям народнопоетичного як різновидом сучасного художнього мислення, позначеного особливим, міфологічним характером світосприймання. Таким чином, народнопоетичне у власному, сучасному розумінні – це, так би мовити, осколок суцільної брили древнього міфологічного мислення, який в перебігу перетворення цього останнього виокремився і дедалі все чіткіше формувався як самостійне естетичне явище, дуже строкате ідейно й художньо, але поєднане сутнісними спільними рисами з міфологічним мисленням як таким [15; 18].

Будь-який художній текст можна вважати в певному розумінні міфологічним породженням, оскільки людина, за висновком філософів, взагалі міфологізує навколишній світ. Митець же за своєю природою є своєрідним міфологізатором буття, деміургом власного поетичного міфа, будучи посередником між тілом і духом, земним і трансцедентним [27; 28].

Аналіз художніх текстів переконує нас у дійовості прадавніх онтологічних світоглядних форм, у яких чітко втілено найдревніші космологічні ідеї. Митець – свідомо, а частіше несвідомо черпає образи із глибин підсвідомості, де жевріють юнгівські архетипні схеми та криються величезні потенціали пізнання. Слушно твердить Дж. Вікері, що народнопоетична властивість митця включена в розумовий процес і відповідає певним потребам людини [19; 21].

Треба підкреслити, що ми не переносимо цілком міфологічних уявлень у свідомість і поведінку героїв Ліни Костенко. Мова йде про існування в цих сферах людського буття певних архетипів, які, за думкою К. Леві-Строса, утворюють глибинний – і основний! – шар культурної інформації.

Міфопоетичне не можна розглядати поза проблемою міфологічної “тілесності” тому, що художня творчість є функцією психофізичного єства митця не меншою, якщо не більшою мірою ніж духовного. Саме через його таємні структури проходять інформаційні струмені довкілля та його конкретною неповторністю забарвлюються. Філософія відзначає емпіричність, “тілесність” слова-символу: адже воно є “видимим тілом якоїсь невидимої душі... інакше кажучи, символом”, через яке “отримує собі немов би речовинне тіло”, і митець, “котрий дає красу світові”, “не над безособовою речовиною трудиться... але над особистим тілом і над особистою душею”[1]. Духовна неповторність творчої особистості, накладаючись на її біологічну неповторність, виступає дорогоцінною частиною безсумнівної онтологічної дійсності. Саме інтуїтивне осягнення всепроникаючої народнопоетичної тілесності й себе як її частки й складають психофізіологічний механізм митця, здатний вловлювати та відтворювати таїну Життя, яка власне й становить сутність художнього твору [9; 5].

Відома байдужість до історичного часу з боку міфології. Остання надавала першочергового значення сакральному часові та подіям-першообразам. Особливістю української міфологічної свідомості є протилежне: її неуявленість без історичної ретроспекції, котра є головним джерелом, яке живило й живить міфологічні переживання. Це ми пояснюємо особливостями національної свідомості віками уярмленого народу [20; 37].

Міфопоетизм Ліни Костенко неможливо виокремити із загального кола міфологічно зорієнтованого українського письменства. Наприклад, у романі “Маруся Чурай” сюжетним контрапунктом є легенда про любовну помсту, проте цей мотив філософськи й психологічно поглинається єдиним семантичним полем, яке можна визначити як український міф. Український міф являє собою головну ідею історіософії України – ідею її державності. Своєрідними міфопоетичними вершинами цієї ідеї в різні історичні часи були Т. Шевченко, Є. Маланюк і Ліна Костенко [12; 38].

Аналізуючи погляди цих митців встановлюємо їх схожість і відмінності. Їхня спільна риса як міфотворців полягає у надзвичайній часовій наближеності стародавніх національних архетипів до сучасної художньої уяви. В їх творчості потаємні голоси духовних універсалій сягають не лише в сиву давнину, а проростають з досить ще недавньої української історії, а також із етнографічної та природної конкретики. Виявляючи постійний інтерес до минувшини , до тих благословенних часів, коли “були ми козаками” (Т. Шевченко), і повернення до яких В. Липинський визначав як “регенерацію старої віри” ці видатні українські міфотворці водночас відчували давнину як емотивно-близьку й історично-живу духовну матерію. Міфологічного ж забарвлення надає  та залізна завіса, яка понад триста років тому перетнула українську історію на власну й невласну [22; 58].

На відміну від концепцій Є. Маланюка, Д. Донцова й В. Липинського, український міф Ліни Костенко позбавлений будь-яких станових тенденцій. Водночас у її творчості відсутній мотив “пролетарства”, яке естетично-своєрідно виросло зі старого народництва, а потім було розвинуто в радянські часи. Крім того, Ліні Костенко чужий страх такого ненависного Є. Маланюкові “малоросійства”. В цих своїх рисах Ліна Костенко є речником уповні сучасної української культури, вільної від соціальних та ідейних нашарувань колоніального минулого [12; 40].

Небуденним, міфічним сяйвом освітлені в Ліни Костенко не лише монументальні постаті героїв української історії, а й простенькі традиційні прикмети національного побуту. За кожною з останніх постають неусвідомлювані архетипні структури, щільно пов’язані з прамовою, оскільки саме слово, будучи засобом інтеріорізації продуктів світобудовчої людської діяльності, формує міф, як словесний твір. Предметно-одуховлені реалії творів складають “і тіло, і душу, і дух України”, певним чином вибудовуючи міфологічний простір батьківщини. Спираючись  на відому тезу О. Потебні про архаїчну нерозрізненість образу й значення, ми прагнемо показати, як художнє слово міфологізує предмет поетовою інтенцією й цим включає його до народнопоетичної парадигми [9; 10].

Та й сама авторка Ліна Костенко огорнена міфологічним серпанком завдяки своєму довгому перебуванню в літературній безвісті в той час, як її творчий дух жив і працював. Міфологічним є образ поетеси й тому, що вона втілює найкращі, воістину кобзарські, традиції українського мистецтва: нонконформізм, непохитність духу, трагедійну ноту, бароковість художньої уяви, безнастанну думу про долю батьківщини й оптимізм. “Не треба думати мізерно”, – проголосила поетеса, закарбувавши в цих словах величезну поставу українського менталітету й міфологічну парадигму невмирущого козацького духу [21; 3].

Осучаснене аксіологічне спрямування історичної теми, прагнення затримати та опоетизувати національні прикмети побуту, замилування одвічним і незмінним у своєму плині життям природи, жадання повноти буття, миру й добра, здатність бачити особисте й історичне зблизька, іноді навіть ізсередини, в усій її таємничій самодоказовості – формують народнопоетичний код творів Ліни Костенко. Її український міф живиться бажанням поетеси прорватись крізь перепони раціоналізованих чи сфальшованих історичних стереотипів до семіотичних глибин рідного слова, яке заховало в собі істину національного світобачення. А це останнє врешті-решт занурює факти, за висловом М. Шлемкевича, в “українську душевну параметрію, в ліричну пісенність, і тоді виймає їх звідти переображеними і перетопленими в чудовому горнилі... емоціональної настроєвості” [9; 12].

Отже, ми зіткнулися з необхідністю визначити поняття “народнопоетичного” від більш загального – “міфологічного”, оскільки в науці ці терміни вживаються як синоніми, що нам видається помилковим. Наші міркування щодо цього виглядають так. Коли за твердженням вчених, правічна нероздільність мислення й відчуття була порушена, то з древньої міфології виокремлюються раціональне мислення й поезія як явище ірраціонального пізнання. Тому сьогодні міфологія існує переважно у площині естетики, а значить, науково виправдано вживати термін “народнопоетичне” щодо художньої творчості. Конкретно народнопоетичне являє собою комплекс певних форм, схем і світоглядних формул, які поступають у художні тексти переважно зі сфери підсвідомості й складають так звані міфологеми.

Аналіз особливостей народнопоетичної інтенції Ліни Костенко незаперечно доводить існування індивідуальних міфів, тобто автономних світоглядних і художніх систем, позначених рисами міфологічних уявлень та особливим характером символізації.

Художнє мислення як явище – надзвичайно складне і багатогранне. Сюди входять емоційна та раціональна сфери, пам’ять, уява тощо. Кожен з цих компонентів має свою специфіку, складається з відповідних елементів. Проте ця воістину невичерпальність не повинна паралізувати науковий пошук. Пізнання бодай невеликого сектору окресленої проблеми – важлива річ у плані створення у майбутньому цілісної картини явища, що уособлює велику перемогу гуманізму, явну присутність в жорстких та жорстоких земних умовах духовного начала, завдяки якому можна подолати ентропію суто фізичного існування [32; 165].

Досліджуючи соціальне мислення, К. Абульханова-Славська виділила якості, що вкрай необхідні для реалізації особистості. Це – наполегливість, сміливість, гострота, гнучкість, критичність, які “не виникають з засвоюваної людиною системи знань, правил мислення, а є особистісними особливостями, котрі (додамо) розвиваються у процесц життєвого функціонування” [17; 10].

Варто, на наш погляд, простежити, як ці якості мислення реалізуються у художньому світі Ліни Костенко. Цілком очевидно, що усі вони тісно взаємопов’язані: важко уявити, наприклад, критичність без сміливості, гостроти, наполегливості або гнучкість, у свою чергу, – без наполегливості, гостроти тощо. Тому навряд чи при розгляді цього питання можна уникнути інтерференції. Необхідно зауважити також, що сміливість та наполегливість мислення своїм корінням сягають вольової сфери особистості.

Критична психологія, в межах якої розглядається критичне мислення, виділяє дві альтернативні можливості реалізації людини у суспільстві:

1)     обмежений розвиток, коли індивід пристосовується до існуючих умов і придушує свої істинні інтереси, використовуючи засоби психологічного захисту від незадоволеності, дискомфорту тощо. При цьому у сфері мислення спостерігається “тлумачення”, що притаманне пересічному мисленню з властивим йому фетишизмом, спрощенням, персоніфікаціями, стереотипами     і т. д.; у способі сприйняття наявне неадекватне (ілюзорне) сприйняття дійсності;

2)     повний розвиток, коли індивід усвідомлює свої власні потреби і бореться за докорінне покращення умов життя, вільно розвиваючи при цьому свої “сутнісні сили”. У сфері мислення це виражається у “розумінні”, що є проникненням у суть речей та адекватним сприйняттям реальності”. Ліна Костенко, послідовно виражаючи у творчості власне критичне мислення, спонукає і свого читача розвивати якість, вкрай необхідну для особистісного сприйняття реальності [32; 196].

Гнучкість мислення. Ця якість – реакція на іншу особливість мислення. О. Лук у монографії “Психологія творчості” (1978) зазначає, що “вочевидь, розуму властиво малювати навколо себе уявні обмежувальні лінії, а потім через них спотикатися. Здатність перейти через такі невидимі, проте міцні шлагбауми і є гнучкістю інтелекту”. Гнучкість мислення виявляється у “здатності швидко і легко переходити від одного класу явищ до іншого, далекого за змістом ... та у доланні функціональної залежності”. “Широко розподілена увага підвищує шанси на рішення проблеми: “Щоб творити – треба думати навколо”. За аналогією з боковим зором англійський лікар Е. де Боно назвав боковим мисленням здатність побачити шлях до рішення, використовуючи “сторонню” інформацію. ... Бокове мислення виявляється дієвим і допомагає знайти рішення проблеми за однієї умови: проблема має стати стійкою метою діяльності, стати домінантою” [25; 28].

Гнучкість мислення у художньому світі Ліни Костенко поєднується з потужним культурологічним шаром її творчості. Присутність у творах поетеси ремінісценцій, мотивів, тем з української та світової літератур – свідчення її відкритості до творчого діалогу [32; 201].