Роль фінансів в розвитку соціальної сфери в Україні

Дипломна робота

на тему: «Роль фінансів в розвитку соціальної сфери в  Україні»

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ 1 Основні засади формування фінансової політики в розвитку соціальної сфери………………………………………………………………6

1.1. Сутність, функції та необхідність розвитку соціальної сфери………………....6

1.2. Роль державних фінансів  України у розвитку соціальної  сфери……………...10

1.3. Склад і структура  місцевих фінансів……………………………………………15

1.4. Соціальна  політика держави: цілі, принципи  та напрями……………………..18

1.5. Фінансове  забезпечення соціальних відносин  в Україні………………………27

Розділ 2 Взаємовідносини фінансів з соціальною сферою на прикладі Івано-Франківського відділу житлових субсидій………………………………………32

2.1. Загальна  характеристика діяльності та  аналітичної роботи Івано-

Франківського відділу житлових субсидій………………………………….…32

2.2. Аналіз фінансової  діяльності Івано-Франківського  відділу житлових

субсидій………………………………………………………………………34

2.3. Розрахунок  кошторису доходів та видатків  на оплату

житлово-комунальних  послуг…………………………………………………...37

2.4. Динаміка  фінансування та нарахування  житлових субсидій у 2003-2005рр…40

2.5. Державний  контроль за цільовим призначенням  бюджетних асигнувань…...48

Розділ 3. Удосконалення  системи розвитку соціальної сфери  в Україні з метою підвищення добробуту населення…………………………………………50

3.1. Шляхи удосконалення  державної політики в галузі  соціального захисту

населення……………………………………………………………………….…50

3.2. Рекомендації  щодо поповнення місцевого бюджету  та шляхи зміцнення

фінансової  бази органів місцевого самоврядування…………………………...57

Висновок………………………………………………………………………………68

Список використаної літератури………………………………………………….71

Додатки

Вступ

Стабільний  економічний розвиток країни неможливий без формування соціально благополучного суспільства. Поєднання проблем розвитку ринкових відносин з посиленням уваги до соціальних питань створює необхідні передумови для економічного оздоровлення, стабільного становища людини впродовж усієї трудової діяльності й після її завершення. Зрештою, економічне зростання і підвищення народного добробуту – взаємопов'язані процеси.

Соціальна сфера  і економіка поєднані як причина  і наслідок, що безперервно змінюються місцями у процесі народногосподарського  розвитку.

В умовах розвитку ринкової економіки з приватною власністю, розвитку конкуренції й підприємництва гостро постає проблема соціального захисту населення, особливо при розшаруванні суспільства за матеріальним і соціальним статусами. Перед державою постає проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

На жаль, реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для  дотримання державою своїх зобов’язань. Зрозуміло, за умови системної   економічної кризи соціальна  політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси. У цей період функції держави зводяться до забезпечення мінімального соціального захисту найбільш нужденним верствам населення. Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту малоефективною.

Майнове розшарування, перерозподіл суспільного багатства, збагачення та концентрація значних  матеріальних цінностей в руках  у невеликого прошарку населення  на тлі різкого зниження життєвого  рівня і навіть зубожіння переважної більшості громадян України свідчать про недосконалість системи оплати праці та податкових механізмів регулювання доходів населення. Діюча система соціальних пільг не забезпечує надання в потрібному обсязі допомоги бідним, а навпаки, сприяє збільшенню доходів заможних верств населення.

Соціальну напруженість також посилює незадовільний  стан фінансування зарплат працівникам  бюджетної сфери, пенсій, допомог. Лише в останній рік вдалося зробити  результативні кроки щодо її ліквідації. Існуюча практика реалізації пенсійного законодавства не забезпечує взаємозв’язку між трудовим вкладом працівника та розміром його пенсії, а також заінтересованості у формуванні пенсійного бюджету. Нижче встановленої межі малозабезпеченості отримують пенсії 96 % загальної кількості пенсіонерів, залишаються дуже низькими розміри допомог та соціальних виплат.

· Після оголошення незалежності в серпні 1991 року система  соціального забезпечення в Україні, характеризувалася рисами, успадкованими  від колишнього Радянського Союзу.

У перші роки незалежності України, також за відсутністю належного досвіду самостійної законотворчої роботи, Верховна Рада України прийняла цілу низку законів, які були не узгоджені між собою, не враховували реалії економіки. Законодавчі та нормативно-правові акти, прийняті протягом 1991-1993 рр., з соціальної точки зору в багатьох випадках виглядали навіть більш «щедрими» порівняно з законами радянських часів. Проте забезпечення їхнього виконання за умови поглиблення економічної кризи ставало дедалі більш проблематичним. Це стосується, зокрема, прийнятих Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус та   соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», законодавчого встановлення пільг за професійною ознакою працівникам окремих сфер (суддям, прокурорам, військовослужбовцям, народним депутатам тощо). Внаслідок цього перехідний період докорінно змінив, або й зовсім скасував принципи соціального захисту соціалістичної доби.

Життя вимагало розробки цілісної соціальної політики, тісно пов’язаної з економічним  розвитком держави, її фінансовими  можливостями. Умови для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації були закладені, зокрема, Указом Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» від 24 травня 2000 року.

Зазвичай найголовнішою  проблемою здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є:

· безпосередні бюджетні видатки;

· «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

· страхові внески до державних та недержавних страхових  фондів;

· усуспільнення  коштів підприємств у вигляді  їх зобов’язання щодо виконання  соціальних функцій;

· благодійність  приватних осіб, фірм та організацій;

· громадські ініціативи - різного роду фонди та збори;

· особисті кошти  та зобов’язання громадян;

· кредити;

· надання державного майна для функціонування соціальної сфери, використання державної інфраструктури тощо.

Актуальність  даної теми полягає в тому, що однією з функцій держави є недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної системи.

Об’єктом  дослідження є соціальна політика держави, аналіз фінансового забезпечення на прикладі Івано-Франківського відділу житлових субсидій.

Мета дипломної  роботи полягає у поглибленні  знань з визначення місця та ролі фінансів у розвитку соціальної сфери  України, розробці перспективних шляхів вдосконалення використання та формування коштів держави, направлених на забезпечення соціальної сфери.

Предметом дослідження  є фінансування соціальної сфери (на прикладі Івано-Франківського відділу  житлових субсидій).

Методи дослідження: описовий, порівняльний та структурний.

Структура роботи.   Дана робота складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ  ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ В РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

1.1 Сутність, функції та необхідність розвитку соціальної сфери

Як суспільно-історичний феномен, соціальна сфера пройшла  тривалий шлях розвитку. Формування передумов  становлення соціальної сфери пов'язується з низкою дослідників (С.В.Тетерський, Є.І.Холостова, П.Д.Павленок, В.І.Курбатов) iз виникненням благодійності. Благодійність – це прояв співчуття до ближнього, надання приватними особами матеріальної допомоги нужденним. Своїм корінням вона сягає глибокої давнини. Співчутливе ставлення до бідних і вбогих, різноманітні найпростіші форми благодійництва, головним чином роздача їжі й одягу, входили у звичаї східних слов'ян і були розповсюдженими ще в VII-VIII ст. ст., тобто у період існування союзів племінних князівств [36, 127].

Перший період історії становлення соціальної сфери хронологічно пов'язують iз виникненням у IХ ст. Древньоруської держави й утвердженням християнства як державної релігії (988 р.), коли надання допомоги хворим, убогим та іншим нужденним верствам населення стало однією iз форм реалізації християнської заповіді любові до ближнього.

Другий період. Традиції княжої благодійності у  ХІІ-ХІІІ ст. ст. розвинулися в історії  південно-західного Галицько-Волинського  князівства. Серед галицьких князів особливим благодійництвом прославилися Ярослав Осмомисл, Данило Галицький і Володимир Волинський. У цілому після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі воно перейняло велику частку київської культурно-освітньої спадщини, тим самим зберігши в українців почуття культурної ідентичності, у тому числi відновивши основні напрями соціальної благодійності.

Третій перiод розвитку соцiальної сфери припадає на час входження України до складу Речі Посполитої. З ХVІ ст. осередками відродження православ'я, а отже, і організованої благодійницької діяльності стають братства [33, 9]. Вони завоювали повагу й широку популярність, опікуючися вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безвідсоткові позики. Іншим напрямом соціально-благодійницької діяльності братств стала освітня справа   і, зокрема, відкриття шкіл та організація в них безплатного навчання при досить демократичному шкільному устрої (школи були відкриті для всіх верств населення).

Оцінюючи висвітлену інформацію щодо перших трьох періодів соціальної сфери в Україні бiльше як характеристику передумов її становлення, зазначу, що організаційне і законодавче оформлення соціальної сфери в Україні починається з другої половини ХVII ст., що знаменувало четвертий етап становлення соціальної сфери. Саме в цей час внаслiдок посилення центральної влади поряд iз церковною, приватною благодійністю, зокрема благодійністю окремих культурних осередків-братств, козацьких угруповань, набирає силу процес оформлення державної допомоги.

Особливо активно розвивається соціальна сфера у першій чверті XVIII ст., що позначило п'ятий етап. Однак в цей період, з одного боку, активно формується державна політика, спрямована на надання матеріальної та іншої допомоги нужденним, створюється мережа світських соціальних установ, а з іншого – виходять такі закони, як, наприклад, "Про заборону жебрацтва" (1712) та "Про визначення жебраків соціальне небезпечним елементом" (1721), що, власне, стало деякою суперечністю цього етапу соціальної сфери. Так чи інакше, а саме за петровських часiв було закладено фундамент інституту соціальної сфери і здійснено значний крок вперед у підвищенні ролі державного регулювання щодо організації допомоги [19, 49].

Однак суперечністю періоду стало те, що державні соціальні  установи були спроможними надати допомогу лише частині нужденних. Тому уряд сприяв виникненню філантропічного напряму – різноманітних товариств, що підтримували як церковну, так і приватну благодійність.

Отже, в Україні  у першій половині XIX ст. було створено державну систему соціального захисту, яка підпорядковувалася спеціальним адміністративно-управлінським органам і складалася переважно з благодійних установ закритого типу. Водночас розширилася діяльність філантропічних товариств і приватних благодійників.

Шостий етап становлення соціальної сфери пов'язаний iз скасуванням кріпосного права (1861). Ця подія стала передумовою  і основою широких реформаторських  процесів. Утвердження нових соціально-економічних  відносин вимагало коректування сталих   підходів в управлінні соціальною сферою, зумовило необхідність відпрацювання нових принципів, форм і методів благодійності. Серед оновлених принципів соціальної роботи виділяємо такі:

1. Заперечення  жорсткої бюрократичної опіки  соціального захисту.

2. Децентралізація управління справою допомоги нужденним.

3. Створення  умов для розвитку місцевої  ініціативи й самодіяльності  в цій сфері громадського життя.

Активно розвивається в цей період і приватна благодійність. Відомі українські підприємці Терещенки, Симиренки, Ханенки, Бобринські, Бродські, Гальперіни жертвували значні суми на лікарні, богадільні, училища та інші благодійні установи.

Характерною рисою  другої половини XIX ст. став розвиток церковнопарафіяльної благодійності. Урядовий закон 1864 р. про  парафіяльні попечительства поклав початок новому періоду церковно-парафіяльної благодійності. Одним із її завдань стало початкове навчання дітей і устаткування благодійних закладів. Фінансувалися ці заходи головним чином за рахунок добровільних унесків парафіян.

Саме в цей період почала складатися і система соціального забезпечення. Так, у 1903 р. вийшов урядовий закон "Про винагороду потерпілих унаслідок нещасних випадків робітників і службовців на підприємствах фабрично-заводської, гірничо-видобувної промисловості". Цей закон передбачав нарахування пенсій або надання одноразової допомоги внаслідок травми, отриманої на виробництві, чи тимчасової втрати працездатності у зв'язку із виробничими обставинами. Іншим напрямом соціального забезпечення в цей час стало нарахування пенсій службовцям цивільних і військових відомств. При цьому передбачалася залежність розміру пенсій від вислуги років, військового чину, посади.

Отже, саме iз  другої половини XIX ст. в Україні  відбуваються істотні зміни щодо розуміння соціальної сфери. Децентралізація управління соціальною сферою, передача значної частини функцій призріння земським і міським органам самоврядування, широке залучення громадськості до організації допомоги нужденним, урядове заохочення благодійників та низка інших підходів до розвитку соціальної роботи забезпечили якісно новий її рівень, зокрема зародження таких тенденцій і особливостей, як відкритість, диференційованість й адресність, розвиток трудової допомоги, розширення мережі благодійних товариств і установ, організація соціального страхування, державного пенсійного забезпечення службовців.

Безумовно,   залежність України від Російської імперії, авторитарний політичний устрій, адміністративно-бюрократична система  управління, тривале збереження кріпосного права не могли не позначитися негативно на характері і масштабах, а також формах соціальної сфери цього періоду в Україні.

1.2 Роль державних  фінансів України у розвитку  соціальної сфери

Державні фінанси  відображають суспільну централізацію  доходів та підприємницьку діяльність держави. Це основна сфера перерозподілу ВВП, тому всі суб`єкти розподільних відносин заінтересовані в її оптимальності. Оптимальність означає, що рівень централізації повинен як забезпечувати державу достатніми коштами, так і не підривати фінансової бази суб`єктів господарювання [8, 164].

Сфера державних  фінансів вимагає встановлення збалансованості  інтересів усіх суб`єктів фінансових відносин.

Державні фінанси  включають [9, 51]:

- централізовані  ланки:  - децентралізовані ланки:

- бюджет;  - фінанси суб`єктів

- фонди цільового  господарювання у державному

призначення; секторі.

- державний  кредит.

Фінансові відносини  у сфері централізованих державних  фінансів мають фондовий характер і  поділяються на:

· мобілізацію  коштів державою (здійснюється за допомогою податків, платежів, відрахувань, внесків, зборів, які надходять до бюджету, та фондів цільового призначення);

· виділення  коштів здійснюється у формі інвестицій, дотацій, субсидій, кредитів, кошторисного фінансування, державних пенсій і  допомог, відшкодування витрат.

Бюджет держави – основний фонд грошових коштів і визначальна ланка державних  фінансів для забезпечення виконання  державою своїх функцій. Через бюджет регулюється діяльність усіх сфер і  ланок фінансової системи, яка спрямовує  в заданому напрямі розвиток суспільства [22, 46].

Основна мета бюджетної  політики на 2006 рік визначена як фінансове забезпечення реалізації стратегічних цілей держави, підвищення рівня державних соціальних стандартів та зниження рівня бідності в країні.

Урядом першочергово декларується соціальна спрямованість бюджету майбутнього року, тому саме на ній зупинимось.

Одразу ж  привертає увагу неконкретність, невизначеність, розпливчастість, можливість двозначного трактування проголошених Кабінетом Міністрів заходів  для досягнення визначеної мети.

Передбачається  “збільшити видатки соціальної спрямованості  державного та місцевих бюджетів як інструменту  досягнення соціальних та економічних  цілей. Бюджет на   2006 рік повинен  сприяти зниженню рівня бідності та підвищенню якості життя населення” (пункт 6). Що мається на увазі під “видатками соціальної спрямованості”, не зовсім зрозуміло. Якщо йдеться про підвищення пенсій – питання номер один поточної політики уряду, – то це не повноваження Державного бюджету. Якщо передбачається підвищити розміри мізерних соціальних виплат тим, хто їх потребує, слід конкретно їх визначити, а не обмежуватись загальною декларацією. Якщо ж мається на увазі збільшення бюджетних видатків на надання пільг та субсидій населенню на оплату комунальних послуг тощо, то хотілося би, щоб уряд більш конкретно визначив свою політику в цьому напрямі. Пільгами та субсидіями не вирішуються питання підвищення якості життя населення – з їх допомогою лише підтримується мінімальний життєвий рівень громадян. І формується, до речі, їхня споживацька психологія.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України  “Про внутрішнє і зовнішнє становище  України у 2003 році” розміщена  цікава Таблиця – “Структура доходів  населення”. Частка соціальних допомог та інших одержаних населенням поточних трансфертів у його загальних доходах збільшилася з 26,5% у 1999 році до 38,6% у 2003-му. Хіба можна визнати нормальним, коли майже 40% доходів населення отримує у вигляді допомог і трансфертів? Така соціальна політика стимулює утриманців, а не економічно активних громадян. Вона лише дає надмірні важелі впливу чиновникам і підтримує їхню корумпованість, стимулює погоню за дармовими доходами більш інформованих, ближчих до закону чиновників і громадян, врешті-решт загострює суспільні протиріччя. Це шлях у глухий кут, а не до “досягнення соціальних і економічних цілей”. Пільги та субсидії у такому розмірі – це біда Державного бюджету, а не його стовповий шлях. Уряд повинен тримати перспективу на скорочення кількості таких пільг та субсидій з одночасним забезпеченням достойного рівня їх надання тим, хто дійсно потребує цього. А   це вже зовсім інша і конкретна політика, про яку в Основних напрямах, на жаль, не говориться.

Далі, передбачається “забезпечити поступове наближення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсій, соціальних виплат та допомоги до рівня прожиткового мінімуму, при цьому темпи зростання мінімальної заробітної плати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних соціальних виплат та доплат, передусім видатки на фінансування компенсаційних виплат, допомоги ветеранам війни, громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, сім’ям з дітьми та іншим категоріям малозабезпечених та соціально незахищених громадян передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат та допомоги”. З одного боку, “темпи зростання мінімальної зарплати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних соціальних виплат та доплат”, з іншого, темпи зростання соціальних виплат та доплат “передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат та допомог”. Зрозумій, хто може. Уряд не хоче визначати ніяких конкретних орієнтирів соціальної політики і однозначно хоче залишитись з розв’язаними руками при визначенні величин соціальних нормативів у майбутньому [27, 25].

Проголошується  “підвищення рівня соціальної підтримки  малозабезпечених і соціально незахищених  громадян шляхом запровадження пріоритетності політики зростання доходів, у першу  чергу працюючого населення, в тому числі через механізм забезпечення зростання рівня зайнятості працездатного населення”. Не можна не погодитись з необхідністю суттєвого зростання доходів працюючих. Проте знову ж таки об’єднуються в одне ціле категорії громадян – соціальних утриманців, з одного боку, працюючих і працездатних незайнятих – з іншого. Соціальна політика уряду стосовно цих категорій має бути прямо протилежною: одним створювати умови для роботи і ефективно стимулювати працю (а це проблема не лише бюджетної політики), до інших застосовувати політику державного патерналізму. Такого розмежування уряд не визнає, він усе звалює в купу.

Останнім часом  урядовці широко і кон’юнктурно використовують для реклами своїх  економічних досягнень факт суттєвого зростання середньої заробітної плати, який,   не виключено, є лише наслідком легалізації її певної частини, при одночасному замовчуванні такого більш суттєвого і загрозливого для соціально-економічного розвитку країни явища, як постійне зменшення частки заробітної плати у доходах населення. Тенденція співвідношення часток заробітної плати і соціальної допомоги у доходах населення вкрай негативна: 42,7% до 38,6% у 2003 році проти 60,2% до 26,5% у 1990 році. Якщо у 1990 році доходи населення від заробітної плати у 2,3 раза перевищували їхні доходи, отримані у вигляді різноманітних соціальних допомог, пільг і компенсацій, то у 2003 році – лише в 1,1 раза, тобто вони зрівнялись!

Втім, уряд надмірно захоплений проблемою розподілу, щоб  вникати у сутність явищ. Передбачається “запровадити систему надання адресної допомоги малозабезпеченим та соціально незахищеним громадянам та підвищити ефективність соціальних трансфертів населенню шляхом використання науково обґрунтованої методології під час визначення розміру соціальних виплат”. Як бачимо, ніхто й не думає про зменшення соціальних трансфертів, навпаки, планується науково обґрунтувати тупиковий шлях використання бюджетних ресурсів і соціально-економічного розвитку держави [44, 9].

Передбачається  “поліпшити умови для розвитку соціальної і гуманітарної сфери шляхом збільшення обсягів видатків на соціальний захист населення, охорону здоров’я та освіту, підвищити ефективність їх використання, зокрема через удосконалення механізму розподілу міжбюджетних трансфертів”. І знову загальна декларація. І знову “удосконалення механізму перерозподілу трансфертів”. По-перше, саме тут уряду доречно було б згадати про таке наболіле питання, як відновлення міжтарифних співвідношень в оплаті праці, якщо уряд дійсно проголошує тезу про розвиток гуманітарної сфери. По-друге, потрібно було б уточнити величину бюджетних ресурсів, які спрямовуються на освіту, науку та охорону здоров’я. Нагадаємо, що з часів появи у Державному бюджеті Спеціального фонду до бюджетних призначень Міністерству освіти і науки з року в рік зараховуються кошти, які студенти (чи їхні батьки) сплачують вузам за навчання, і кошти,   які академічні інститути і вузи отримують за виконані роботи та надані послуги, до бюджетних призначень Міністерству охорони здоров’я – кошти, які хворі сплачують лікарняним закладам за отримані послуги. Перелічені кошти ніякого відношення до бюджету не мають. Це штучне, притому свідоме завищення розміру бюджету та соціальної його складової зокрема. Йдеться, між іншим, про солідні суми.

Найболючіше питання  соціальної політики в Україні сьогодні – діти. Але в Основних напрямах навіть таке слово відсутнє. Скорочення чисельності населення відбувається переважно внаслідок зменшення  народжуваності. При цьому дитяча смертність залишається надмірною: лише за перший квартал цього року померла 961 дитина до одного року, що на 17 немовлят більше, ніж за відповідний період минулого року. Вдумаємось: майже кожне соте немовля вмирає до одного року! Сьогодні питання усиновлення українських дітей централізоване у Міністерстві освіти і науки, але що знає суспільство про стан справ там? Тому, на мою думку, потрібно у розділі соціальної політики бюджетної резолюції зобов’язати Міністерство освіти і науки щоквартально оприлюднювати дані про кількість дітей, які залишились без батьків (чи яких залишили батьки), де і як вони утримуються, скільки з них і ким усиновлено, яка їхня, до речі, подальша доля, які кошти виділяє держава на “утримання” свого майбутнього тощо. А скільки в Україні безпритульних дітей і хто ними опікується?..[41, 21]

Кабінет Міністрів  проявив чіткість і послідовність  лише в одному – в ухилянні від  визначення будь-яких конкретних орієнтирів соціальної політики на 2006 рік. Втім, це зрозуміло: уряд країни, де виробляється валового внутрішнього продукту менше ніж на 500 грн в місяць на людину, трохи більше половини якого спрямовується на особисте споживання (що не забезпечує навіть прожитковий мінімум!), не може мати реальну програму забезпечення належного життя своїх громадян.[37, 242]

1.3 Склад і  структура місцевих фінансів

Однією з  важливих передумов   побудови демократичної  держави є самостійність і  незалежність органів місцевого  самоврядування. Європейська хартія про місцеве самоврядування передбачає його відокремлення від державної влади, повну незалежність і самостійність у здійсненні покладених на нього функцій в межах своєї компетенції. Але ряд важливих питань реального забезпечення незалежності та самостійності органів місцевого самоврядування ще чекають вирішення. Це стосується фінансової бази місцевого самоврядування.

Визначальним  є фінансовий бік економічної  самостійності місцевих органів  влади. Від фінансових можливостей  залежать реальні владні функції [38, 294].

Не можна  бути справді, а не формально самостійним, будучи залежним у фінансовому відношенні.

Ступінь фінансової самостійності місцевих органів  влади характеризує незалежність держави  в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних  прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватись і процвітати, не даючи гарантій фінансової незалежності місцевим органам влади.

Склад місцевих бюджетів відображає територіальний поділ  країни в Україні – області, райони, поселення. Відповідно місцеві бюджети  поділяють на дві групи [6, 55]:

· централізовані (обласні, районні, міські);

· бюджети базового рівня(сіл, селищ, міст, міських районів)

Це фонди  фінансових ресурсів, що зосереджені  в розпорядженні місцевих Рад  народних депутатів та органів місцевого  і регіонального самоврядування.

Компетенція кожного  з них в галузі бюджету і  фінансів розмежована. Місцевих бюджетів в Україні понад 13 тисяч. Найчисленіша група – сільські, селищні, міські бюджети.

Міські бюджети  існують у всіх країнах світу. Розвиток їх функції зумовлені рядом національних, політичних, економічних та інших факторів. У промислово розвинених країнах світу бюджетні видатки поділяють на поточні та капітальні витрати, кожний підрозділ відповідно має свої джерела доходів. Місцеві бюджети затверджуються місцевими органами влади і до державного бюджету не включаються.