Штраф як вид покарання за кримінальним правом України та зарубіжних держав: порівняльний аналіз

 

 

 

 

 

Міністерство освіти та науки України

Закарпатський державний університет

Юридичний факультет

Кафедра кримінально-правових дисциплін та кримінології

 

 

 

 

Пояснювальна записка

до дипломного проекту (роботи)

 

освітньо-кваліфікаційний рівень - магістр права

на тему:

 

ШТРАФ ЯК ВИД ПОКАРАННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

 

 

Виконала: студентка  6-го курсу

 заочної  форми навчання

напряму підготовки 0304 «Право»         

спеціальність 8.03040101 «Правознавство»

                     

Голич Леся Володимирівна

                                                          Керівник: к.ю.н.,доц.Сийплокі М.В.

Рецензент______________________

 

 

Ужгород – 2013 року

 

ЗМІСТ

 

Вступ ………………………………………………………………………2          

Розділ І. Штраф у кримінальному законодавстві України та зарубіжних країн: історично-порівняльний аналіз………………………………5

1.1. Штраф в історії кримінального  законодавства України  та зарубіжних країн…………………………………………………………………………...5

1.2. Загальна характеристика штрафу  як виду покарання за чинним КК України та зарубіжних країн …………………………………………………...22     

Розділ ІІ. Кримінально-правова характеристика штрафу як виду покарання ……………………………………………………………………….39

2.1. Деякі проблеми визначення  кола злочинів,

які можуть каратися штрафом……………………………………………39

2.2. Штраф як основне покарання………………………………………..42

2.4. Штраф як основне  і додаткове покарання………………………….47

 

Розділ ІІІ.  Застосування судами штрафу як виду покарання ……56

3.1. Загальні засади призначення штрафу ………………………………56

3.2. Спеціальні правила призначення штрафу…………………………..63

3.3. Штраф при заміні покарання………………………………………...73

3.4. Звільнення від відбування  штрафу………………………………….76

 

Висновки ………………………………………………………………...82       

 

Список використаних джерел    

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми магістерської роботи. Однією з класичних проблем не тільки кримінального права, не тільки права загалом, але й в цілому гуманітарно-філософської думки є пошук засобів та методів адекватного реагування на найбільш суспільно небезпечні види соціальних девіацій. Століттями юристи і філософи сперечаються про те, які види покарань і в якому обсязі можуть бути застосовані до осіб, що вчиняють злочини. І якщо стосовно можливості допущення одних видів покарань (таких, наприклад, як смертна кара) дискусії ще точаться й досі, то стосовно деяких інших практично загальновизнано, що вони можуть і повинні застосовуватися до злочинців. До останніх належить і штраф, який не тільки у вітчизняному, але й в зарубіжному кримінальному праві давно вже став класичним видом покарання. В сучасному світі немає жодного кримінального кодексу, який би не передбачав даного виду покарання. Передбачений він і в КК України, відповідно до ст. 53 якого даний вид покарання може бути як основним, так і додатковим і може бути призначений у розмірі від 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до 50 тисяч нмдг , якщо статтями Особливої частини згаданого Кодексу не передбачено вищого штрафу.

Як і будь-який інший вид покарання штраф має як позитивні, так і негативні риси. До позитивних рис штрафу належать наступні: ефективний вплив на злочинця без застосування до нього надзвичайних і сурових заходів, зокрема, позбавлення волі; скорочення питомої ваги позбавлення волі в структурі караності злочинів і зниження рівня переповнення в’язниць; відсутність необхідності в спеціальній виконавчій системі; доходність для державного бюджету. Негативними сторонами штрафу визнаються неможливість його застосування рівною мірою до всіх категорій населення у зв’язку з його майновим розшаруванням (існування альтернативи у виді позбавлення волі і штрафу призводить до того, що небагатим засудженим призначається позбавлення волі, а багатим – штраф); можливість заміни штрафу позбавленням волі, що призводить на практиці до того, що за діяння невеликої тяжкості особа піддається позбавленню волі [40, с. 367].

Розвиток ринкових відносин в країні, з одного боку, і значна поширеність злочинів, за які було б доцільним застосування штрафу, з іншого – здавалося б передбачає і значний обсяг його застосування [18, с. 145-146]. Однак дані судової практики свідчать про зворотне. На практиці штраф, особливо у виді додаткового покарання, зустрічається ще порівняно нечасто, хоча в останні роки й спостерігається певна тенденція до зростання кількості випадків застосування цього покарання.

Важливого значення штрафу як виду покарання надає й наука кримінального права. Питання законодавчого визначення і практичного застосування даного виду покарання, а також загальні питання вчення про покарання, що мають безпосередній стосунок і до штрафу, досліджувалися в роботах багатьох вчених, зокрема: П. П. Андрушка, Ю. В. Александрова, М. І. Бажанова, Л. В. Багрія-Шахматова, Ю. В. Бауліна, Х. І. Гаджиєва, І. М. Гальперіна, М. Д. Дурманова, В. К. Дуюнова, А. П. Козлова, І. Я. Козаченка, В. П. Козирєвої, О. І. Коробеєва, О. В. Курца, В. Т. Маляренка, М. І. Мельника, Ю. Б. Мельникової, А. С. Міхліна, Й. С. Ноя, І. В. Смолькової, В. В. Сташиса, М. Н. Становського, М. О. Стручкова, В. Я. Тація, В. І. Тютюгіна, О. Г. Фролової, О. Л. Цветиновича, В. Л. Чубарєва, М. Д. Шаргородського, І. В. Шмарова, С. С. Яценка та ін.

Викладене свідчить, що проблематика штрафу як виду покарання була й залишається актуальною для науки кримінального права, оскільки саме від ступеня наукової розробленості відповідних проблем значною мірою залежить і адекватність законодавчого визначення даного виду покарання і ефективність його практичного застосування.

Мета і завдання написання магістерської роботи. Метою написання магістерської роботи є дослідження законодавчого визначення та судового застосування штрафу як виду покарання за кримінальним правом України та зарубіжних країн.

Для досягнення визначеної мети були поставлені такі завдання:

1. Визначити поняття штрафу як  виду покарання та його місце  в системі покарань за чинним кримінальним законодавством України та зарубіжних країн;

2. Визначити оптимальний спосіб  встановлення розміру даного  виду покарання;

3. З’ясувати особливості  встановлення даного виду покарання  як основного або додаткового в санкціях статей Особливої частини КК, їх залежність від властивостей певного злочину.

4. Встановити особливості  застосування загальних засад  та спеціальних правил призначення  покарання при застосуванні штрафу, особливості застосування штрафу при заміні покарання та особливості звільнення від цього виду покарання.

Об’єктом дослідження є види покарань за кримінальним правом України та зарубіжних країн. Предметом дослідження є штраф як вид покарання за кримінальним правом України та зарубіжних країн.

Структура роботи обумовлена метою, предметом і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ І. ШТРАФ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН: ІСТОРИЧНО-ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

 

1.1. Штраф в історії кримінального  законодавства України та зарубіжних країн

 

Ефективність досліджень у правових науках значною мірою залежить від правильного розуміння історичного коріння того чи іншого сучасного правового явища, інституту права чи навіть окремої норми права. Без минулого немає сучасного і не може бути майбутнього. Тому, як слушно зауважував Б. М. Кедров, вивчення минулого може і повинно служити засобом до того, щоб зрозуміти теперішнє і передбачити майбутнє [24, с. 78]. З огляду на це, аналіз сучасних проблем правового регулювання застосування штрафу як виду покарання  необхідно почати з короткої історичної розвідки, яка дала б можливість не тільки описати положення історичних пам’яток вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства щодо даного виду покарання, але й встановити в ньому певні тенденції, визначити положення, які, витримали перевірку часом і повинні знаходити своє закріплення нині та в подальшому, так само як і ті, які такої перевірки не витримали.

Історія кримінального законодавства України невіддільна від історії державотворення на українських землях. І хоча українська нація досить нечасто і недовго мала власну державність, це, тим не менше, не означає, що на території України не діяли кримінальні закони більш крупних державних утворень. У зв’язку з цим ми не можемо погодитися з судженням М. Й. Коржанського про те, що «історія кримінального законодавства України дуже бідна, її майже немає» [28, с. 52]. Саме тому, досліджуючи штраф в історії кримінального законодавства України, під останнім  розуміється не тільки кримінальні закони власне українських державних утворень, але й кримінальні закони інших держав, до складу яких в різні історичні періоди належали українські землі, і які на цих землях застосовувалися. З огляду на те, що значна частина території України протягом значного відрізку часу знаходилася в складі Російської держави, в цьому підрозділі будуть широко використовуватися положення актів російського кримінального законодавства, а також використовуватися результати досліджень історії його розвитку.

Коли мова йде про вивчення історії розвитку певного правового явища, перш за все, постає проблема періодизації досліджуваного періоду. Особливо актуальним це завдання є тоді, коли досліджуваний період становить не десятиліття і, навіть, не століття, а не менше тисячі років. Саме тому, перш, ніж перейти власне до проблеми штрафу в історії кримінального законодавства України, слід визначити певні історичні періоди в його розвитку. При цьому, вочевидь, що питання періодизації історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства ще не знайшло свого завершеного вирішення. Зумовлено це тими змінами, що останніми роками відбуваються в осмисленні минулого, віднайдені у ньому зв’язків та тенденцій, визначенні позитивних те негативних моментів. Відомо, що і в історичній, і в історіографічній літературі відбувається певне зміщення акцентів, переоцінка суджень тощо.

В радянській кримінально-правовій літературі історія розвитку кримінального законодавства, як правило розпочиналася з революції 1917 року і в ній виділялися наступні періоди (або етапи). Перший (1917 – 1921 роки) – коли закладалися основи радянської держави і її законодавства, в тому числі й кримінального. Другий (1922 – 1923 роки) – перша кодифікація радянського кримінального законодавства, створення перших Кримінальних кодексів радянських республік, зокрема й КК УСРР 1922 року. Третій (1924 – 1958) – від створення СРСР до прийняття Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 року. І, нарешті, четвертий (з 1958) – після прийняття згаданих Основ і кодифікації кінця 50-х – початку 60-х років ХХ століття [39, с. 51-53]. Останній період тривав аж до припинення існування самого СРСР у 1991 році.

В пострадянський період російські криміналісти дещо розійшлися в поглядах на періодизацію історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства. Одні з них (наприклад, А. В. Наумов [53, с. 55]) спрощено виділяють в ній три етапи: перший – дорадянський (від найдавніших часів до жовтня 1917 року); другий – радянський; третій – пострадянський. Інші, (наприклад, В. С. Комісаров [96, с. 28]), намагаються виділяти самостійні етапи в дорадянському кримінальному законодавстві, зокрема етапи кримінального законодавства Давньої Русі і централізованої російської держави. Треті, (наприклад, Н. Ф. Кузнєцова [41, с. 19-20]) виділяючи в історії розвитку радянського кримінального законодавства аж вісім періодів, в усьому дорадянському виділяють тільки період переходу до буржуазної монархії і буржуазно-демократичної республіки (1901-1917 роки), закриваючи очі на тривалий період розвитку кримінального законодавства до початку ХХ століття.

Немає однозначності у розумінні періодизації історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства і в українських криміналістів. Так, М. Й. Коржанський, викладаючи історію розвитку кримінального законодавства України, взагалі не виділяє в ній якихось окремих періодів. Досліджуючи проблеми періодизації історії розвитку кримінально-правової політики в Україні, П. Л. Фріс дійшов висновку про те, що її історія, як і історія розвитку кримінального законодавства України, пройшла наступні періоди. Перший – період Київської Русі і феодальної роздробленості (ІХ – середина ХІ століть). Другий – період козацької держави (середина ХVІІ століття – середина ХVІІI століття – від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського). Третій – період творення Української незалежної держави (1917 – 1921 роки). Четвертий – період Української РСР (1917 – 1991 роки). П’ятий – період незалежної України до ухвалення Кримінального кодексу 2001 року (1991 – 2001 роки) [105, с. 67]. В. П. Козирєва виділяє п’ять основних етапів розвитку кримінального законодавства про покарання майнового характеру: а) перший – від Руської Правди ХІ століття до Литовських статутів – перша половина ХVІ століття; б) другий – друга половина ХVІ століття – середина ХІХ століття; в) третій – друга половина ХІХ століття – жовтень 1917 року; г) четвертий – радянський період – кінець ХХ століття; д) п’ятий – початок ХХІ століття [25, с. 7].

Найбільш детальну періодизацію історії розвитку кримінального права України (щоправда, лише до середини ХVІІ століття) пропонує С. В. Кудін. В результаті проведеного ним історико-правового дослідження, автор встановив періодизацію історії кримінального права України у X – першій половині ХVІІ ст., виходячи з таких критеріїв: за поняттям злочину; за метою покарання і системою покарань; за формами існування кримінального права; за об’єктами правового захисту; за етапами становлення і розвитку основних понять та інститутів [36, с. 212-213].

Уявляється, що в доступному для вивченні історичному відрізку часу, на території сучасної України діяло одинадцять кримінальних законів, які цілком обґрунтовано можна віднести до пам’ятників історії вітчизняного кримінального права, а саме:

1) Руська  Правда;

2) Статут Великого Князівства Литовського (Литовський статут);

3) Судебник 1497 року;

4) Судебник 1550 року;

5) Соборне  укладення 1649 року;

6) Права, за  якими судиться малоросійський  народ 1743 року;

7) Укладення  про покарання кримінальні і  виправні 1845 року;

8) Кримінальне укладення 1903 року;

9) Кримінальний  кодекс УСРР 1922 року;

10) Кримінальний  кодекс УРСР 1927 року;

11) Кримінальний  кодекс УРСР (України) 1960 року.

Дванадцятим кримінальним законом такого значення і рівня став Кримінальний кодекс України 2001 року, проте оскільки наразі він є чинним, а не надбанням історії, його положення про штраф як вид покарання, в цьому розділі ми його не розглядаємо. Отже, положення вітчизняного кримінального законодавства про штраф, як вид покарання, пройшло в своєму розвитку наступні історичні етапи.

Етап Руської Правди. Переважним видом покарання у Руській Правді були саме грошові стягнення зі злочинця, що складалися з двох частин: штрафу і компенсації. Штраф надходив князеві, компенсація за заподіяну злочином шкоду йшла потерпілій стороні, а саме: за убивство – вира (на користь князя) і головничество (родичам потерпілого), за інші злочини – продаж (князеві) і урок (потерпілому).

Тяжким покаранням у виді грошового стягнення була вира – грошовий штраф, що стягувався на користь князя за убивство вільної людини [22, с. 74]. За Правдою Ярослава вира стягується в тому випадку, якщо немає месника (ст. 1 Короткої редакції Російської Правди). Вира стягувалася не завжди із самого злочинця, іноді з громади – верві, до якої він належав; у такому випадку вона називалася дикою вирою і стягувалася в двох випадках: а) якщо вчинене непередумисне вбивство і злочинець знаходиться з членами громади в круговій поруці; б) якщо вчинено передумисне вбивство, але громада не розшукує вбивцю (покриває його або не видає). У першому випадку верв платить за участю самого злочинця (у відповідній долі); у другому випадку сплата частки розстрочується на кілька років. Величина вири постійна: за вільних людей узагалі – 40 гривень. Подвійна вира в розмірі 80 гривень покладалася спочатку за убивство огнищанина, а пізніше — за убивство княжих людей, конюшого, старости і тіуна (ст.ст. 19, 22 Короткої редакції Руської Правди, ст. 3 Розширеної редакції Російської Правди) [80, с. 48, 64], що свідчило про посилений захист життя представників влади. За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання ока, убивство вільної жінки стягувався «напіввир’я» — тобто штраф у розмірі 20 гривень (ст. ст. 27, 88 Розширеної редакції Руської Правди) [80, с. 65, 70]. За убивство осіб рабського стану стягувався штраф у 12 гривень. Родичам убитого покладалася грошова винагорода, що іменувалася головничеством. На думку більшості дослідників, розмір головничества був рівним розмірові вири.

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як «продаж» – грошовий штраф, що стягувався зі злочинця на користь князя за вчинення ряду злочинів як проти особи, так і майнових. Продаж звичайно супроводжувався митом, яке йшло судовим агентам і обчислювався в розмірі 20% від продажу. Потерпілий одержував грошове відшкодування, що носило назву «урок». Урок таксований у законі (Короткій редакції Руської Правди) щодо злочинів особистих, що наносять фізичну шкоду (за зуб – ст. 68, за палець – ст. 28, за рану – ст. 25 по 1 гривні); за злочин проти честі Руська Правда не дає такси, тим часом як церковний статут Ярослава містить докладну оцінку честі. При злочинах майнових або повертається річ, або її ціна, що визначена в законі.

Етап Статуту Великого Князівства Литовського (Литовського статуту). Перша редакція Статуту Великого Князівства Литовського, до якого на той час входила значна територія сучасної України, була підписана королем Сигізмундом у 1529 році. Згодом ця редакція дістала назву «Старої», оскільки цей документ був перероблений і викладена в так званій «Волинській» редакції 1566 року. Проте і ця редакція в 1588 році була замінена «Новим» Статутом Великого Князівства Литовського, який діяв аж до 1840 року, а окремі його положення зберігали силу закону для Чернігівської і Полтавської губерній аж до революції 1917 року. Статут ґрунтувався на польському, литовському, білоруському і українському звичаєвому праві, нормах Магдебурзького права, Руській Правді, Судебнику Казимира 1468 року, привілеях литовських князів та інших правових джерелах. Він, як це і традиційно для середньовічних пам’яток права, містив у собі норми різних галузей права, у тому числі – й норми кримінального права.

Звісно, кримінальне право на той час ще не мало Загальної та Особливої частин, тому жодних загальних положень про покарання взагалі та штраф, зокрема в Статуті не міститься. Загалом, штраф не був надто поширеним покаранням у Статуті. В системі покарань переважали смертна кара, тілесні покарання, тюремне ув’язнення, позбавлення честі та прав. Штраф же передбачався в твердих абсолютно визначених грошових сумах і стягувався на користь короля. При цьому й потерпілому могли бути присуджені певні кошти на відшкодування завданих йому збитків. Наприклад, відповідно до ст. 16 розділу ІІІ нешанобливе ставлення до грамот королівських службовців, а так само побиття таких службовців тягнуло за собою штраф у сумі дванадцяти рублів грошей, а потерпілому – «відшкодування відповідно до його походження, якщо на те буде судове рішення» [58, с. 88]. Спеціально передбачалося, що винний повинен сплачувати штрафи лише з власних доходів, а за відсутності таких доходів – тільки з власного рухомого майна, а якщо такого майна недостатньо – «повинен відповідати своєю особою» (ст. [9] 8 розділу п’ятого) [58, с. 96].

Етап Судебника 1497 року. На відміну від Руської Правди, в якій метою покарання була відплата і відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної потерпілому, Судебник 1497 р. має також на меті залякування як злочинців, так і всього населення загалом. Тому майнові покарання в Судебнику поступаються місцем іншим, більш суворим видам покарань [1]. Грошові покарання, що були в період Руської Правди лише компенсацією за нанесену шкоду, стають з XIV ст. засобом обов’язкової спокути провини.

«Продаж» по Судебнику 1497 р. означав грошовий штраф за злочин і йшов на користь князя або осіб, що здійснюють правосуддя. Розмір продажу, як правило, встановлювався на розсуд суду. Найчастіше продаж був додатковим покаранням і застосовувався в поєднанні з торговельною стратою або смертною карою (ст. 8, 10 Судебника 1497 р.). Але продаж міг бути і самостійним видом покарання за злісну невиплату боргу, образу словом або дією.

Якщо винний не мав коштів, щоб виплатити необхідну позивачам винагороду, він видавався позивачеві «головою на продаж», тобто в холопство до відпрацювання боргу (ст. 10 Судебника 1497 р.) [81, с. 55]

Етап Судебника 1550 року. Судебник 1550 р. вводить грошові штрафи, іменовані «пеня». Вони стягуються з посадових осіб за хабарництво – утроє проти взятого (ст. 8-11) – і за нанесення безчестя обвинувачуваному, за що пеня призначалася за вказівкою государя (ст. 25, 26, 35, 71) [79, с. 200]. Одночасно з виплатою продажу і пені винний сплачував грошову винагороду на користь потерпілого.

Етап Соборного укладення 1649 року. За цим правовим документом з майна татів і розбійників задовольнялися збитки позивача при розбої. Якщо майна не вистачало, позови стягувалися в порядку приватної винагороди з тих, «на кого по розшуку доведеться», а саме зі співучасників (ст. 22 гл. XXI Соборного Укладення 1649 р.). Сума позову визначалася в розмірі, названому розбійниками під час катування, а у випадку, коли розбійники, зізнаючись у розбої, не могли перелічити «животів поіменно», тобто вказати суму награбованого, то позивачеві виплачувалася чверть пред’явленого позову (ст. 23-25 гл. XXI Укладення) [82, с. 233]. Це, на думку М. Ф. Владимирського-Буданова, пояснювалося «постійним у той самий час збільшенням позовів і чолобитних» [16, с. 51].

Розміри плати за безчестя диференційовані: було безчестя просте, подвійне чи потрійне. До цього додавалася система штрафних санкцій за кожен вид тілесного ушкодження – виплата штрафу призначалася за відсікання руки, ноги, вуха, носа та інших частин тіла – «за всяку рану, по п’ятдесяти рублів» (ст. 10 гл. XXII Укладення) [82, с. 249]. По Соборному Укладенню 1649 р. однакове значення з пенею мала «заповідь», тобто грошовий штраф за провини проти адміністративних розпоряджень уряду (Укладення, гл. XXI, ст. 19-20; гл. XXV, ст. 1-2) [182, с. 232, 252]. Інший вид заповіді – це додаткове грошове покарання за загальні злочини, якщо злочинець до вчинення злочину загрожував ним і тим викликав проти себе погрозу з боку влади у виді заповіді.

Якщо винний не мав коштів, щоб виплатити необхідну позивачам винагороду, він піддавався правежу «без всякої пощади» (ст. 133 гл. X Укладення). Суть правежа полягала в тому, що відповідач регулярно піддавався судом процедурі тілесного покарання – його били різками по оголених ікрах. Число таких процедур повинне було бути еквівалентним сумі заборгованості (за борг у сто рублів пороли протягом місяця). Тут явно звучить архаїчний принцип заміни майнової відповідальності особистісною. «Правеж» – не просте покарання – це міра, що спонукує відповідача виконати зобов’язання (у нього могли найтися поручителі, або він сам міг зважитися на сплату боргу).

Таким чином, в Укладенні штраф займає вже досить скромне місце. Головна мета покарання по Соборному Укладенню, - залякування: покарати так, «щоб дивлячись на те, іншим не повадно було так робити».

Етап Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 року. Доля «Прав» як нормативно-правового акту склалася досить трагічно. Вони були укладені 1743 року в місті Глухові представниками козацької старшини та української інтелігенції на основі Литовського статуту, Саксонського Зерцала, положень багатьох інших нормативних актів, увібрали в себе норми звичаєвого козацького права та містили низку оригінальних новел. Проте, офіційно вони так і не були введені в дію. З одного боку це не поспішала робити царська адміністрація Росії: численні узгодження тексту «Прав» тривали з 1743 по 1756 роки. З іншого боку й козацька старшина не виявила рішучості в проведенні правової реформи: за гетьмана Кирила Розумовського мало місце декілька безрезультатних спроб їх затвердити. Попри ці обставини, «Права» поширювалися в Україні в рукописних списках, на них є посилання в судовій практиці. Остаточно вони втратили своє значення як нормативно-правового акту лише в 1840-1842 роках, коли на територію України було повністю поширено Звід законів Російської Імперії [68, с. VII]. Разом з тим, «Права» залишилися визначною пам’яткою вітчизняного права, відображенням досягнень української юридичної думки свого періоду.

«Права» як нормативно-правовий акт фактично були зводом законів, який включав у себе положення практично всіх галузей права, які існували на той час. Зокрема, норми кримінального права були розміщені в главах 20-25, а також фрагментарно містилися в 2 і 3 главах. Загальної частини кримінальне право тоді все ще не мало, а тому і загальних положень про штраф як вид покарання у «Правах» ще не міститься. В статтях же, що передбачали відповідальність за окремі злочини, штрафи представлені не надто широко. Більшою мірою в якості покарань застосовувалися смертна кара (проста та кваліфіковані), фізичні покарання та позбавлення свободи. Досить поширеними були майнові виплати, що стягувалися з винного на користь потерпілого, але які не можна визнати штрафом в силу того, що вони носили не каральний, а компенсаційний характер – були відшкодуванням заподіяної злочином шкоди. Грошові ж стягнення карального характеру (штрафи в сучасному розумінні) теж сплачувалися на користь потерпілого («ображеному») і встановлювалися в абсолютно визначеній твердій грошовій сумі. Наприклад, за ґвалт і насилля (п. 1 глави 20), наїзд чи надходження на шляхетський маєток (п. 4 глави 20) – двадцять п’ять рублів, за пошкодження чи відсічення (вибиття) ока, ніздрі, губи, руки чи ноги – по 60 рублів, вуха – 10 рублів, язика – 120 рублів, кожного зуба – по 40 рублів (п. 2 артикулу 46 глави 21) тощо [68, с. 349, 386]. При цьому штрафи завжди виступали в якості додаткового покарання до іншого більш суворого виду основного покарання.

Етап Укладення про покарання кримінальні і виправні 1845 року. По Укладенню про покарання кримінальні і виправні від 15 серпня 1845 р. розрізнялися штрафи, що надходять у казну, і пені, що надходять на поліпшення місць ув’язнення [83, с. 183]. Суми, що не мають спеціального призначення, тобто коли в Укладенні або в особливому законі не було конкретно зазначено, в яке місце або відомство вони повинні бути передані, зверталися в доход державного казначейства; а за Статутом про покарання редакції 1885 р. – у земський по кожній губернії капітал для облаштування арештних будинків. Спеціальні ж призначення стягнень за окремі порушення були досить різноманітними; у деяких випадках частина стягнень надходила доносителям і викривачам.

Етап Кримінального укладення 1903 року. Редакційна комісія при складанні Кримінального укладення від 22 березня 1903 р. зберегла, в основному, систему покарань Укладення 1845 р. Останнім родом головних (основних) покарань по ст. 2 Кримінального кодексу 1903 р., були грошові пені. Укладення передбачало призначення пені не тільки як основного, але і як додаткового покарання, наприклад, при зловживаннях в акціонерних товариствах, підробці карт, а особливо при порушенні акцизних статутів. Грошове стягнення становило таке ж покарання, як і пеня, і не вважалося винагородою за шкоду і збитки. Грошова пеня, для якої не було встановлено особливого призначення (наприклад, за порушення правил при полюванні – в особливий капітал Міністерства Внутрішніх Справ; за порушення лісового закону в землях козачого війська – у військовий капітал; за порушення правил про церковні свічки – у розпорядження єпархіального начальства т.п.), завжди оберталися на утримання місць ув’язнення.

Розмір грошового стягнення по Укладенню 1903 р. визначався подвійно: або у виді строго визначеної законом суми, або за вказаною у законі підставою вирахування, наприклад за розміром дійсно заподіяної або передбачуваної шкоди скарбниці, або ж за розміром прибутку, отриманої винним (вирахування по кількості безмитно провезених товарів, безконтрольно або таємно викуреного спирту тощо), або по тривалості порушення (наприклад, при порушенні постанов про паспорти); у цих випадках стягнення могли досягати досить значних розмірів.

Етап Кримінального кодексу УСРР 1922 року. Кримінальний кодекс УСРР 1922 року став першим кодифікованим кримінальним законом, чинним на території України за часів радянської влади. Він був прийнятий 23 серпня 1922 року і введений в дію з 15 вересня того ж року [103]. Штраф у ньому передбачався як один з видів покарання, який знаходився в середині сходинок системи покарань, розташованих в порядку зменшення суворості покарання: після вигнання за межі УСРР, позбавлення волі, примусових робіт, умовного засудження та конфіскації майна, але перед пораженням у правах, звільненням з посади, громадською доганою та покладенням обов’язку загладити заподіяну шкоду.

Відповідно до ч. 1 ст. 39 цього Кодексу штрафом визнавалося грошове стягнення, що накладається судом в межах, встановлених окремими статтями КК України і відповідно до майнового стану засудженого. Обчислювався штраф, відповідно до примітки до ст. 39, в золотих карбованцях і сплачувався в перерахунку на радянські грошові знаки по курсу на день сплати штрафу. При цьому в статтях Загальної частини не визначалася мінімальна та максимальна межі штрафу як виду покарання. В статях же Особливої частини КК законодавець використовував три способи визначення розміру штрафу як основного покарання. Зокрема, він передбачався:

1) шляхом  вказівки лише на максимальний  розмір: до трьохсот карбованців золотом (наприклад, у ст. 791, 96, 97 та інших) або до п’ятисот карбованців золотом (наприклад, у ст. 98, 99, 103, 1031 та інших);

2) шляхом  вказівки лише на мінімальний  розмір: не менше ста карбованців золотом (наприклад, у ст. 100, ч. 1 ст. 132) або не менше однієї тисячі карбованців золотом (наприклад, у ч. 2 ст. 132, ст. 135);

3) у кратному  розмірі до заподіяної шкоди. Так, в санкції ст. 199 в якості одного з покарань за самовільне використання з метою недобросовісної конкуренції чужого товарного, фабричного чи ремеслового знаку, малюнку, моделі, а так само чужої фірми чи найменування був встановлений штраф «в потрійному розмірі проти отриманої від самовільного користування вигоди».

Цікавою в історичному аспекті є ст. 50 цього Кодексу, відповідно до якої «суд, обравши одне з покарань, передбачених відповідною статтею Кримінального Кодексу, може приєднати до нього або необхідний захід соціального захисту, або інше, менш тяжке покарання, з вказаних у п.п. «д»-«к» ст. 32 Кримінального Кодексу». Оскільки штраф був передбачений у ст. 32 під п. «е», то відповідно до ст. 50 КК УСРР 1922 року він міг застосовуватися в якості додаткового покарання разом з більш суворим основним покаранням безпосередньо на підставі статті Загальної частини, без необхідності передбачення його в санкції статті Особливої частини КК. При чому розмір штрафу як додаткового покарання законом не визначався. Вже в наступному КК УРСР 1927 року це правило було скасоване.

Етап Кримінального кодексу УРСР 1927 року. В часи прийняття цього кримінального закону, коли здавалося, що перемога комунізму не просто неминуча, а зовсім близька, законодавець прийшов до переконання, що сам термін «покарання» не може мати місця в кримінальному законі і замінив його терміном «заходи соціального захисту». Відповідно до ст. 21 КК УРСР 1927 року одним із «заходів соціального захисту судово-виправного характеру» визнавався штраф, який в системі покарань, розташованій від більш суворого, до більш м’якого покарання, знаходився на передостанньому місці – перед застереженням.