Зарубіжна література

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Слов’янський  державний педагогічний університет

Кафедра загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури 
 

Робота  допущена до захисту

на  засіданні кафедри ЗРМ і ТІЛ

Протокол №___ від_________ 2011 р.

зав. кафедрою ______доц. Казаков І.М. 
 

Дипломна  робота 

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ ТВОРЧОСТІ 

ХОРХЕ ЛУЇСА БОРХЕСА  

студента V курсу

     філологічного факультету

     англо-німецького відділення

(спеціальність  «Мова та література (англійська, німецька»)

     Кузіна  Вадима Юрійовича 

     Науковий  керівник:

     кандидат  педагогічних наук,

     доцент  Біличенко О.Л. 
 
 

Слов’янськ  – 2011 
ЗМІСТ 

ВСТУП 

     Прагнення вивчати твори латиноамериканських  письменників в Україні можна  пов’язати із зацікавленістю не тільки країною «пристрастей», а також країною, яка перша визнала українську незалежність у світі.

     Борхес – це Людина, яка змогла привернути увагу світу до аргентинської літератури у 70-тих роках. Його універсальність полягає у поширенні не тільки культури Аргентини, а й свого власного стилю на увесь світ. Його сьогодні розглядають як частину сучасного світового письменства, як засновника магічного реалізму в Аргентині. По слідах Борхеса пішли цілі покоління письменників. Його проза – це феномен, який впливає на світову літературу, і навіть те, що він не одержав Нобелівську премію, не зменшує впливу письменника.

     Творчість Борхеса можна розглянути у контексті сучасної літератури, але треба зважати, що на неї вплинули попередні автори-класики, такі, як Гомер, Данте, Сервантес, Достоєвський. І безперечно, можна простежити його вплив на нове покоління письменників, серед яких Умберто Еко, Італо Калвіно, Ернесто Сабато та інші.

     Сьогодні  легко можна переконатися – переважно  у аргентинських письменників –  у впливі борхіанського світу. Стиль, для якого характерні повторювані  абзаци, гра слів, глибока філософія.

     Через десять років після смерті Борхеса, його твори, написані у двадцятому столітті виступають як символ канонічної класичної літератури. Борхес свідомо підтримує саму ідею традиційної літератури, яка на сьогоднішній день занепадає.

     Насправді, твори Борхеса належать до найбільших відкриттів літератури 20-го століття. Він відчував, що як писатиме суто класично, Аргентину звинувачуватимуть у так званому «регіоналізмі», коли вся література тільки працює з метою, щоб розкрити світові традиції та їх обґрунтувати. Борхес успішно знайшов такі форми, що зробили неможливим будь-які звинувачення.

     В вітчизняному літературознавстві аргентинська література не була предметом жвавого інтересу. Існує досить обмежена кількість робіт загального характеру, присвячених історії аргентинської літератури. А саме, праці С.П.Мамонтова «Іспаномовна література країн Латинської Америки», І.Тертерян «Художня своєрідність літератури Латинської Америки», О.Ф.Кофмана «Латиноамериканський художній образ світу» [40, с.67]. Серед суто українських досліджень можна виділити лише працю Ю.Покальчука «Сучасна латиноамериканська проза» [59, с.23]. Кожна з книг дозволяє нам сформувати загальне уявлення про літературну історію Південної Америки і про основні імена. Цим вітчизняні джерела практично вичерпуються.

     У іспаномовному літературознавстві справа виглядає інакше, що, втім, цілком логічно. Крім безлічі історій латиноамериканської літератури, таких, як, наприклад, «Історія іспано-американської літератури» Х.М.Ов'єдо або праця з аналогічною назвою, але іншого автора – Е.А.Імберта, нам вдалося знайти чимало книг і статей, присвячених окремим темам творчості латиноамериканських авторів [18, с.168].

     Про Х.Л.Борхеса написано дуже багато. Серед російських дослідників творчості письменника можна виділити декілька найбільш значних імен. Б.Дубін – перекладач і дослідник його творчості, написав безліч статей, за його редакцією вийшло тритомне зібрання творів [13]. І.Тертерян – яку можна назвати першопрохідцем у справі відкриття імені Борхеса російським читачам [67]. М.Ямпольський, В.Багно, І.Петровський, які присвятили не одну роботу вивченню творчості цього автора [61, с.188].

     З 70-х по 90-і роки за кордоном також  вийшло безліч книг і статей, що розповідають про особистість письменника (М.Р.Барнатан «Х.Л.Борхес», Е.Канто «Борхес проти світла», Е.Родрігес Монегаль «Борхес про себе», M.Васкес «Борхес, його дні і час»), про його творчість в цілому, і особливо про її філософський аспект (Х.Алазракі «Наративна проза Х.Л.Борхеса», A.Х.Перес «Поетика прози Х.Л.Борхеса», Х.Арана «Центр лабіринту: філософські мотиви у творах Борхеса», T.Фернандес «Борхес і його літературна спадщина», M.Барренечеа «Вираз ірреальності у творах Борхеса», Х.Нуньо «Філософія Борхеса») [12]. Для даної роботи особливий інтерес представляють книги A.Ечеваррія «Мова і література Х.Л.Борхеса», M.Л.Фрідмана «Морфологія оповідань Борхеса» і стаття M.Буено «Борхес-читач» Мартіна Ф'єрро», а також деякі розділи з вже згаданих робіт [12].

     Х.Л.Борхес – один із символів ХХ століття. Його книги донині викликають жвавий інтерес, як у читачів, так і в літературознавців. Критичних праць, присвячених його творчості безліч, але більша їх частина розглядає філософський аспект творів автора.

     Книга Х.Алазракі «Художня проза Х.Л.Борхеса» являє собою детальний аналіз філософських поглядів Борхеса, тематику його оповідань, осмислення письменником аргентинської історії та аргентинського характеру [13, с.12]. На думку літературознавця, в оповіданнях письменника переважає таке бачення світу: ми не знаємо, що таке наш світ, але намагаємося виробити безліч схем, щоб його пояснити, і приймаємо свої пояснення як істину. Х.Алазракі, услід за іншим дослідником творчості Борхеса Е.А.Імберто, використовує термін «підтема», кажучи про тематику, і зазначає, що кожна з цих «підтем» може бути головною в оповіданні, а доповнювати її можуть інші. Таких «підтем» він виділяє дев'ять:

     1. Момент, який вичерпує історію  людини, коли вона розуміє, ким  вона є насправді («Друга смерть»,  «Біографія Тадео Ісидоро Круса»).

     2. Злиття реального і фантастичного  («Тлен, Укбар, Орбіс Терціус»  і багато інших).

     3. Тема лабіринту («Абенхакан ель  Богарі, який загинув у своєму лабіринті»).

     4. Пантеїстична ідея про те, що  в кожній людині живуть двоє («Теологи», «Друга смерть»).

     5. Світ – це сон, який сниться  Богу («У колі руїн»).

     6. Історія як ланцюг випадковостей,  причинно-наслідкових зв'язків («Deutsches Requiem»).

     7. Тема пам'яті («Фунес – людина  з феноменальною пам'яттю»).

     8. Літературні твори відрізняються  один від одного більше, ніж  манерою написання, манерою прочитання, і, з часом, трактування твору  змінюється, як змінюються погляди  і цінності («П'єр Менар, автор «Дон Кіхота»).

     9. І, нарешті, відвага – визначальна риса аргентинського характеру («Чоловік з Рожевого перехрестя», «Південь»).

     У розділі «Суть Аргентини» Х.Алазракі розповідає про креольську тематику у творчості Борхеса (ранні вірші і розповіді 30-х рр.) Та про трансформацію її, згодом, в реалістичні оповідання («Повідомлення Броуді», 1970), присвячені аргентинському життю і характеру.

     Ще  одне цікаве дослідження А.Х.Переса «Поетика прози Х.Л.Борхеса» розглядає прозу Борхеса з точки зору бахтинської теорії [40]. Найбільшу увагу в дослідженні приділено вивченню часу і простору, але в першому розділі ми знаходимо міркування про персонажа. А.Перес відзначає, що Борхес ніколи детально не описує своїх героїв, це скоріше побіжний погляд, відчуття від якого і лягають в основу опису. У якості визначальних, виділяються такі характеристики:

     1) двозначність (подвійність) і амбівалентність  (Борхес піддає багатьох персонажів  зміні і перетворенню, так що  у читача виникають сумніви  щодо їх автентичності, а персонажі здатні до різних варіантів поведінки («Невмирущий»));

     2) піднесення і зниження (двоїсте  сприйняття персонажа (його позитивних  і негативних властивостей) дозволяє  найчастіше знизити його образ  і виробляє комічний ефект;

     3) комічність та іронія (цей ефект є наслідком зниження образу персонажа, найчастіше він зустрічається в біографіях, коли письменник дає два трактування подій з життя);

     4) спотворення (стилістичний прийом, що використовує Борхес, диспропорція, яка часто зустрічається як  в описах соціального середовища, житла, так і в описах персонажів).

     Серед прийомів створення образу критик виділяє протиставлення серйозного і комічного, перетворення, наявність двійників, інверсії, гіперболу, викриття.

     Книга Е.Родрігеса Монегаля «Борхес за Борхесом» побудована у вигляді огляду всіх етапів творчості письменника, а в додатку опубліковано низку інтерв'ю з ним [41]. В одній із розмов порушується питання аргентинської літератури. Порівнюючи дві знакові книги, «Мартін Ф'єрро» Ернандеса і «Дон Сегундо Сомбра» Гуіральдеса, Борхес зазначає, що «Мартін Ф'єрро» – розповідь про долю однієї людини, і він не розуміє епічності утікача. До того ж, каже він, після прочитання поеми, залишається сцена бійки з негром, а війна з індіанцями, підкорення пустелі тут же забуваються.

     І ще одна стаття, яка зачіпає творчість Борхеса – це стаття М.Буено «Борхес – читач «Мартіна Ф'єрро». Дослідниця пише, що поетика Борхеса народжується з читання. Його писемна творчість – це теорія і практика читання [7, с.12]. Аргентинська література завжди була шанована письменником, і це знайшло відображення в його творчості. У творах письменника, як зазначає дослідниця, існує два культи: культ книг і культ сміливості. Останній знайшов відображення вже в перших літературних спробах автора. Свою ранню творчість Борхес визначав як «креолизм». Він дуже рано усвідомив роль і місце поезії гаучо і «Мартіна Ф'єрро» в національній літературі. У 1931 році Борхес публікує в журналі «Південь» свою роботу «Мартін Ф'єрро». Через рік цей же текст з'являється під заголовком «Поезія гаучо» у журналі «Дискусія» («Discusión»). Пізніше письменник створює оповідання «Кінець» (1953), «Біографія Тадео Ісидоро Круса» (1944), в яких він використовував сюжетні лінії і персонажів запозичених в «Мартіні Ф'єрро» і змішав світ реальний і світ вигаданий.

     Перелічені  нами роботи торкаються різних аспектів творчості Х.Л.Борхеса, але художня своєрідність його творів досліджувалася фрагментарно, фундаментальних праць в зарубіжній літературознавчій літературі та вітчизняних роботах не існує, що і визначило актуальність нашого дипломного дослідження.

     Мета  роботи - дослідити особливості художньої своєрідності творчості Хорхе Луїса Борхеса.

     Здійснення даної мети потребує вирішення наступних завдань:

     1. Визначити особливості світогляду Х.Л.Борхеса та його відтворення в творчості письменника.

     2. Осмислення літературного світу Х.Л.Борхеса.

     3. Виявлення й аналіз культурологічних парадоксів та інтелектуальної метафоричності в творчості Х.Л.Борхеса.

     Предметом дослідження виступає художній метод Х.Л.Борхеса.

     Об’єктом  дослідження є прозаїчні та поетичні твори Х.Л.Борхеса, зокрема «Вавилонська бібліотека», «Мартін Ф'єрро», «Південь», «Діалог мерців», «Недостойний», «Поема дарів», «Кінець».

     В ході дослідження використовувалися такі методи: описовий, порівняльний та культурно-історичний.

     Структура та обсяг роботи. Дипломна робота складається зі змісту, вступу, основної частини, висновків і списку літератури. Загальний обсяг роботи становить 74 сторінки. У вступі ми визначили актуальність, мету та завдання, виділили предмет та об’єкт дослідження. У першому розділі ми дослідили особливості світогляду Х.Л.Борхеса та його відтворення у творчості письменника. У другому, розглянули особливості літературного світу Борхеса. У третьому розділі виявили й проаналізували культурологічні парадокси та інтелектуальну метафоричність в творчості Х.Л.Борхеса. Узагальнивши художню своєрідність письменника, наприкінці роботи ми зробили висновки.

Розділ I. Особливості світогляду Х.Л.Борхеса та його відтворення в творчості письменника 

1.1. Формування духовних, естетичних, релігійно-філософських поглядів Х.Л.Борхеса

     Сумлінному  читачеві кінця XX – початку XXI століття це ім'я відоме якнайкраще. Гордість аргентинського та окраса світового письменства, володар незліченної кількості літературних премій в Європі та Америці, одна з центральних фігур постмодерної культури (а під певним кутом зору – її провісник і навіть зачинатель), великий ерудит і запеклий книжник, Хорхе Луїс Борхес вже понад п'ятдесят років залишається неодмінним мешканцем книгозбірні всілякого поважного інтелектуала. Одначе для того, хто не надто знайомий з біографією письменника й не аналізував його всесвітньо вшановані оповідання з таким саме ігровим азартом та іронією, з якими майстер їх творив, часто залишається за лаштунками найцікавіше в постаті Борхеса – його неоднозначність, непрозорість, загадковість і подекуди доволі безжальна насмішкуватість. Власне, без достеменного знання, хто ж такий маестро Борхес, залишається незрозумілим істинний масштаб цього захопливого митця та його безпрецедентна роль у карколомній зміні цілої світової культури.

     Хорхе Луїс Борхес народився 24 серпня 1899 року в Буенос-Айресі, в сім'ї Хорхе Ґільєрмо Борхеса та Леонор Асеведо де Борхес (у дівоцтві Суарез). Його мати походила з давнього уругвайського роду, батько ж – частково іспанець, частково португалець і наполовину британець (Френсіс Хейзлем, мати Хорхе Ґільєрмо, була британкою та підтримувала в домі Борхесів міцні англійські традиції). Не дивно, що Хорхе Луїс з дитинства був білінгвом, володіючи англійською не гірше, ніж іспанською. Власне, його англійська була настільки блискучою, що у віці близько дев'яти років майбутній літературний геній переклав іспанською відому казку Оскара Вайлда «Щасливий принц», а у дванадцять читав Шекспіра в оригіналі. Саме «англійський слід» у житті митця має привернути нашу найпильнішу увагу, адже перші пагони приголомшливого дерева Вавилонської бібліотеки, схоже, проростають саме з міцних британських коренів.

     М.Хадіс, автор книги «Книжники та диваки: англійські пращури Хорхе Луїса Борхеса», стверджує, що фанатична прихильність до читання, писання й цитування сягає далеко в глиб англійського коріння – подекуди до тих людей, про існування яких письменник навіть не підозрював [12, с.136]. Власне, сам Борхес у своїх нотатках згадував лише про трьох членів своєї родини, що мали англійське походження: про свою бабусю по батькові, вже згадану Френсіс Хейзлем, її батька, Едварда Юнґа Хейзлема, та її діда, Вільяма Хейзлема, що був священиком методистської церкви. Двох останніх Борхес, ясна річ, ніколи не бачив і знав про них небагато. Принаймні він не згадує у своїх спогадах про те, про що свідчить інформація, дбайливо зібрана Мартіном Хадісом, – усі Хейзлеми були пристрасними книжниками та інтелектуалами, включно з дідусем Едвардом Юнґом, п'ятьма його братами (схоже, взагалі невідомими своєму видатному онуку) та преподобним Вільямом. Постать останнього особливо вражає схожістю зі своїм геніальним нащадком: згідно зі спогадами сучасників, отець Вільям, що жив за сторіччя до Борхеса, був залюбленим у книжки диваком з дивним чуттям гумору та пристрастю до цитування старих авторів. До більшої схожості зі славетним праправнуком: Вільяма Хейзлема також не оминула сліпота – втім, ця лиха доля була невідворотним прокляттям усіх чоловіків родини Хейзлемів-Борхесів.

     Ці попередники-бібліофіли не мали на Борхеса прямого впливу (адже, як уже згадувалося, про давні книжкові традиції свого роду письменник знав небагато), натомість культ книги й рафінована інтелектуальна атмосфера, поза всяким сумнівом, визначили чимало в особистості Френсіс Хейзлем, яка вже, у свою чергу, відіграла в становленні майбутнього генія гігантську роль.

     Проте ця роль також не була цілковито  безпосередньою. Власне, тепер на сцену в багатолюдній біографічній драмі виходить найважливіший персонаж – Хорхе Ґільєрмо Борхес, батько письменника. Френсіс Хейзлем овдовіла, коли хлопчику був тільки рік, тому Хорхе Ґільєрмо виріс у цілковито британській атмосфері, без помітного аргентинського впливу. З матір'ю він розмовляв англійською (Френсіс володіла іспанською вільно, проте до кінця життя говорила не надто правильно і з відчутним акцентом), обожнював англійських поетів, навчив англійської свою дружину. Любов до книг також перейшла йому від матері у спадок: Хорхе Ґільєрмо Борхес мав величезну бібліотеку – й літературні амбіції на додаток. 1921 року він опублікував роман «Каудільйо» – про події громадянської війни кінця XVIII сторіччя в його рідній провінції Ентре-Ріос. Хорхе Луїс на той час шукав себе переважно в поезії, проте інколи допомагав батькові з писанням. Щоправда, сам він в «Автобіографічному есеї» згадує про цю допомогу з чималою самокритикою: «Пам'ятаю, я запропонував йому кілька поганющих метафор, позичених у німецьких експресіоністів, які він прийняв без заперечень» [28, с.23]. Із цієї побіжної зауваги, а також і того, що інші кілька книжок Хорхе Ґільєрмо Борхес замість публікації знищив власноруч, можна з великою певністю зробити висновок, що його літературні сподівання не знаходили підтримки в істинному таланті.

     Одначе  в родині Борхесів (схоже, за негласною  згодою) письменницький провал Хорхе  Ґільєрмо пояснювали іншою причиною – ранньою сліпотою. В тому ж таки «Автобіографічному есеї» Борхес написав: «Уже змалку, коли батька вразила сліпота, в нашій родині негласно вважалося, що я маю здійснити в літературі те, чого обставини не дозволили здійснити батькові. Це було самозрозумілим (а така впевненість значно сильніша за просто висловлені побажання). Всі очікували, що я стану письменником» [7, с.15].

     Ось тут вона й лежить – загадка-розгадка генія Хорхе Луїса Борхеса. Короткозорий та хворобливий хлопчик, методично цькований у школі своїми аргентинськими ровесниками, хлопчик, чиїм улюбленим місцем був дім, найкращим другом – молодша сестра, а найзбудливішим враженням дитинства – батькова бібліотека, починає писати в шість чи сім років. Народжений у сім'ї, багатій на військових, він змалку вважає свою книжність і нездатність до дій за сором; у сімдесят один рік визнаний цілим світом митець напише: «Все своє дитинство я вважав, що любити мене було б не надто справедливо. Мені здавалося, що я негідний особливої прихильності, і, пригадую, в дні свого народження я потерпав від сорому, бо мене осипали подарунками, а я вважав, що нічого не зробив, аби на них заслуговувати, – що я просто шахрай» [7, с.16]. Цей хлопчик, що ніжно любить м'якого та розумного батька і не менш ніжно – дбайливу матір (яка до своїх останніх днів – а померла Леонор Борхес у віці 99 років – була його вірним другом і головним помічником у кар'єрі), отримує місію – завершити розпочате батьком. І виконує цю місію блискуче.

     Хоч слава і прийшла до нього через  оригінальні напівхудожні нариси, в молоді роки Борхес концентрував свою увагу здебільшого на поезії. Перші серйозні спроби та помітні здобутки в цій галузі прийшли під час перебування родини в Європі – 1914 року родина переїхала туди з Аргентини. Ще в Швейцарії, здобувши диплом бакалавра, Борхес спробував писати сонети англійською та французькою мовами, і, за його власними словами, перші були «жалюгідним наслідуванням Вордсворта», а другі – «імітацією символістської поезії» [7, с.12]. Перший вірш Борхеса, що вийшов друком, також вочевидь не відзначався новизною – це була поезія під назвою «Гімн морю», в якій молодий Борхес «щосили намагався бути Уолтом Вітменом» (власне, Вітмен на все життя залишився для письменника вкрай впливовою фігурою в світовій літературі). Коли 1921 року сім'я повернулася до Буенос-Айреса, Борхес, вражений виглядом рідного міста, таким незнайомим після років розлуки, створив свою першу повноцінну книгу віршів – «Пристрасть до Буенос-Айреса», в якій він, за власним зізнанням, «наслідував іспанське сімнадцяте століття» [7, с.12].

     На сторінках того самого цитованого есея Борхес пише про значно пізніший, уже геть не екзальтований період – про повернення до віршування, яке спричинила сліпота, – і знову відверто і спокійно говорить про наслідування: «Я вважав, що взяв тут собі за вчителя Яуґонеса, але, коли ці вірші були прочитані моїми друзями, мені сказали, що, на жаль, вони зовсім не схожі на ті, що писав він» [7, с.12]. Наслідування для Борхеса – зовсім не «гріх юності», а повноправний, гідний поваги митецький прийом. «Гріх юності» полягав не в наслідуванні як такому, а в тому, що ці імітації були «жалюгідними». Митець, що мав у літературі замінити власного батька, ніколи не вбачав злочину в тому, щоби бути кимось іншим, а не самим собою.

     Саме відсутність прагнення створити щось нове зробила Борхеса новатором. У 1933-1934 роках на сторінках газети «Критика» («бульварної», за визначенням самого письменника) з'являється серія нарисів під назвою «Всесвітня історія підлоти». В цих оповіданнях Борхес трактує персоналії реальних історичних постатей на власний лад, вибагливо й тонко змішуючи правду та вигадку, і це стає першим кроком до майбутнього «фірмового» борхесівського стилю. 1935 року він пише оповідання «Наближення до Альмотасима», народжуючи ще один незвичний жанр – вдумливий та серйозний огляд насправді неіснуючої книги (критична містифікація виявилася настільки вірогідною, що один із друзів Борхеса, за словами письменника, навіть спробував замовити примірник цієї книги-привида з Лондона). Проте істинним провісником новаторського генія Борхеса стало оповідання «П'єр Менар, автор «Дон Кіхота»», написане 1939 року. Власне, в сюжеті цього оповідання проглядається сюжет подальшого літературного життя не тільки самого Борхеса, а й цілого західного світу; це оповідання фактично відчиняє двері постмодерній концепції літератури – його персонаж П'єр Менар мріє написати «Дон Кіхота», але не списати його у Сервантеса, а написати окремо, незалежно від нього, при цьому слово в слово повторивши оригінал. Можливо, вперше в історії мистецтва було так упевнено і прозоро висловлено тезу про те, що нічого нового створити неможливо, все вже давно вигадано, і долею подальшого мистецтва є жонглювання раніше створеним.

     Більша  частина творчості Борхеса присвячена цьому нововинайденому жанру – нарису-містифікації. Причому містифікуються щоразу нові й нові речі, співвідношення правди та вигадки змінюється, стиль викладу теж видозмінюється, слухняно підкорюючись владі першоджерела. У збірці «Всесвітня історія підлоти» Борхес жонглює персонажами злочинців, аферистів, облудників, беручи за основу реальні постаті, відомі багатьом (як, наприклад, особа китайської піратки, вдови Чінга) або здебільшого призабуті людством (як аферист Том Кастро, що видавав себе за сера Роджера Тічборна). Нариси із серії «Історія вічності» являють собою цикл філософських есеїв на теми вічності, часу, циклічності й інших проблем, звабливих для всякого мислителя. Збірка «Нові розслідування» присвячена переважно літературним персоналіям, тож і нариси в ній витримані в стилі літературознавчого есею. Цикл «Книга сновидінь» просто скомпільований з уривків, присвячених сну і сновидінням, які були позичені автором із більш ніж ста чесно вказаних джерел. Схожою, але не настільки прозорою, є і «Книга вигаданих істот» – бестіарій, укладений Борхесом.

     Власне, «містифікації та псевдонариси», як називав свої новаторські есеї сам Борхес, принесли йому не менше (якщо не більше) слави, ніж «справжні оповідання», до яких сам письменник ставився прихильніше. Жонглювання та жартування присутні тут іще сильніше, хоча помітити їх, можливо, навіть важче. Ці «містифікації» або збудовані на фундаменті правди, або ж бездоганно імітують її. При цьому зміни, які Борхес вносить до фактів, подекуди такі несподівані і з читацького погляду нелогічні, що запідозрити текст у викривленні істини вкрай важко. Взяти для прикладу новелу «Вдова Чінга, піратка» зі збірки «Всесвітня історія підлоти». Читачеві, не обізнаному з історією світового піратства, цей витриманий у науково-популярному стилі есей, що подекуди спалахує таємничими, гіпнотизуючими художніми зворотами, може здатися цілковитою вигадкою, – не кожному відомо, що під «веселим Роджером» інколи й справді заправляли дами. Втім, тут якраз усе кришталево чисто – всі згадані в нарисі хвацькі пані дійсно існували в реальності й промишляли морським грабунком. Але сама історія мадам Чінґ (мадам Цзін, Чжен Ши, Цзин Ши) забарвлена у Борхеса в набагато шляхетніші, суворіші й у той самий час менш інтригуючі тони, аніж події, що мали місце насправді. Аргентинець забуває згадати, що до одруження зі славетним піратом Чінґом майбутня гроза морів була проституткою. Оминає він увагою й пікантну любовну інтригу, цілком у дусі незбагненного Сходу: після смерті чоловіка вдова зійшлась із Чжан Бао, молодиком, якого вони з Чінґом раніше усиновили – за деякими джерелами, попередньо викравши у справжніх батьків (і який, за деякими джерелами, спершу встиг побувати в коханцях у самого передчасно загиблого пана Чінга). Зате, презирливо відвернувшись від традиційно інтригуючих хитросплетінь чужого інтимного життя, Борхес несподівано романтизує загибель славного пірата: замість того, щоб відповідно до історичної правди банально віддати Богові душу під час шторму, пан Чінґ стає жертвою вишуканого замаху. Але оцінити всі ці мікрозміни сюжету здатний тільки той, хто на момент прочитання нарису знатиме історію найуспішнішої китайської піратки в подробицях.