Засоби доказування у кримінальному провадженні

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ДОКАЗИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ………………...5

1.1. Докази: поняття, властивості та джерела…………………………….5

1.2. Поняття та види доказування…………………………………………8

1.3. Збирання доказів як необхідний елемент процесу доказування…..11

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСОБІВ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ………………………………………………...15

2.1. Засоби збирання різними сторонами………………………………..15

2.2 Проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій…………………………………………………………………17

2.3. Витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок……………………………………………20

2.4. Окремі заходи забезпечення кримінального провадження………..24

РОЗДІЛ 3. ЗАСОБИ ПЕРЕВІРКИ ДОКАЗІВ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ…………………………………………………………………27

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….33

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….35

ВСТУП

Основним змістом кримінально-процесуальної діяльності на стадії досудового розслідування є процес доказування. Доказування, як діяльність щодо збирання, перевірки та оцінки доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження та прийняття відповідного рішення, є обов’язком посадової особи, яка здійснює досудове провадження, зокрема, слідчого, керівника органу досудового розслідування, прокурора (сторони обвинувачення ). Це прямо закріплено у ч. 2 ст. 9 КПК України, ч. 1 ст. 92 КПК України

Пізнання у кримінальному провадженні здійснюється лише за допомогою кримінального процесуального доказування — врегульованої законом процесуальної діяльності, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч. 2 ст. 91 КПК). Отже, як відомо, елементами процесу доказування є збирання (закріплення), перевірка та оцінка доказів. Для встановлення фактичних обставин кримінального провадження посадові особи, які здійснюють досудове провадження, наділені владними повноваженнями щодо збирання та перевірки доказів.

Мета: розглянути та визначити засоби збирання та перевірки доказів у кримінальному провадженні.

Об’єкт: суспільні відносини щодо збирання та перевірки доказів у кримінальному провадженні.

Предмет: норми кримінального процесуального права щодо засобів збирання та перевірки доказів у кримінальному провадженні.

Методи дослідження. У процесі дослідження мною були використані  загальнонаукові методи (діалектичний, історичний, системний, аналіз, синтез, індукція, дедукція) та спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм).

Структура роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох взаємопов’язаних розділів, кожний з яких поділяється на відповідні підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

У розділі 1 розглядаються докази в кримінальному процесі.

У розділі 2 дана характеристика засобів збирання доказів у кримінальному процесі.

У розділі 3 визначаються засоби перевірки доказів в кримінальному провадженні.

РОЗДІЛ 1. ДОКАЗИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1.1. Докази: поняття, властивості та джерела

Згідно із ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані відповідно до Кримінально-процесуального кодексу порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Отже у чинному КПК України нормативно визначено поняття доказів.

Водночас кримінально-процесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення поняття доказів. Як свідчать результати аналізу практики, іноді доказами називають інформацію, що циркулює у кримінальному процесі; аргументи сторін і думки осіб, що ведуть судочинство; судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв’язку явищ; логічні докази, проте такий підхід не відповідає їх нормативному визначенню у ст. 84 КПК України.

Іншими словами, не можуть розглядатися як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними на підставі доказів та «попереднього» знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду1.

Ознаками доказу у кримінальному процесі, на наш погляд, є: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (стосовно сукупності доказів).

Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з’ясовувати чи, навпаки, «затемнювати» обставини, що входять до предмета доказування. Належність доказу визначається виходячи із значущості для кримінального провадження тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний оборот. Усі докази, що дають в конкретних умовах місця і часу підставу для судження (роздумів) про обставини предмета доказування, вважаються належними.

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Допустимість доказу визначається виходячи, насамперед, із обставин його отримання і залучення до кримінального провадження. Допустимість доказу є основною його ознакою. Тому, хоча у доктрині Європейського суду з прав людини визначення процесуальних норм і належить національним правовим системам, однак застосування таких норм може бути предметом розгляду Суду, позаяк таке застосування може вплинути на справедливість усього судового провадження. Умови допустимості доказів: одержання фактичних даних із належного джерела (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальному провадженні фактичні дані, одержані в результаті допиту від особи, яка не могла підлягати допиту як свідок — ч. 2 ст. 69 КПК України); одержання фактичних даних належним суб’єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес); одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури); належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій, протокол судового розгляду).

Докази та відомості, передбачені ч. 1 ст. 88 КПК, можуть бути визнані допустимими, якщо: 1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими; 2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення; 3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений; 4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

Допустимість доказів повинна визначатися, як правило, в момент подання доказу для розгляду. Але доказове значення деяких фактичних даних має бути виявленим раніше, ніж самі вони будуть досліджені в якості доказів. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовувався під час вчинення кримінального правопорушення з метою досягнення певного результату, а потім уже пістолет може буде використаний як речовий доказ — знаряддя кримінального правопорушення.

Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з точки зору знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Достатність доказів — це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їхню сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки відносно певної їх сукупності.

Поняттям "джерела доказів", "процесуальні джерела доказів" у теорії кримінального процесу надасться різне значення: як форма, вид доказів, засоби доказування, носії інформації. У частині 1 ст. 84 КПК йдеться про фактичні дані, про наявність чи відсутність фактів і обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Вони відображають зміст та об'єктивну основу доказів. Під показаннями, речовими доказами, документами, висновками експертів слід розуміти процесуальні джерела, тобто матеріальну форму, в якій містяться і за допомогою якої передаються фактичні дані. Такі джерела гарантують отримання найбільш повних і достовірних фактичних даних, що є важливою умовою допустимості доказів. З урахуванням цього під доказами у кримінальному процесі слід розуміти єдність фактичних даних і їх процесуальних джерел. Залежно від способу і процесуального режиму отримання та їх характеру законодавець сформулював конкретну вимогу про те, що доказами можуть бути тільки показання, речові докази, документи, висновки експертів незалежно від того, отримані вони в результаті гласних чи негласних слідчих (розшукових) дій2.

1.2. Поняття та види доказування

Доказування у кримінальному процесі слід розглядати в двох аспектах: як нерозривну єдність пізнавально-практичної і логічної діяльності і як суто логічну діяльність. Доказування як нерозривна єдність практичної й розумової діяльності — це діяльність уповноважених осіб, що полягає в отриманні та використанні доказів для обґрунтування рішень у кримінальному провадженні в установленому законом порядку.

Доказування як суто логічна діяльність — це розумовий процес, що полягає в перевірці й оцінці отриманих фактичних даних та їх джерел і визнанні їх доказами, в оцінці окремих доказів та їх сукупності, в обґрунтуванні цими доказами відповідних процесуальних рішень.

Як пізнавально-практична діяльність доказування здійснюється у формі правових відносин. Поза кримінально-процесуальних відносин доказування є незаконним.

У теорії кримінального процесу висловлюються різні думки щодо співвідношення кримінально-процесуального пізнання і доказування 3.

На підставі результатів аналізу точок зору на співвідношення кримінально-процесуального пізнання і доказування слід підтримати позицію тих правників (М. М. Михеєнко та ін.), які вважають що пізнання, результати якого мають юридичне значення, здійснюється лише в процесуальній формі. Тому, коли мова йде про гносеологічну сутність кримінально-процесуального доказування як особливий різновид пізнання дійсності, слід ставити знак рівності між доказуванням і пізнанням. Непроцесуальна ж пізнавальна діяльність, що передує кримінально-процесуальному доказуванню або супроводжує його, виходить за межі кримінального процесу, а тому не має правового значення.

Доказування є основним змістом кримінального процесу. У науці поширеною є думка, що процес доказування — це діяльність, пов’язана зі збиранням, перевіркою й оцінкою доказів. Водночас у літературі неодноразово зазначалося, що схема доказування, яка складається лише з одних традиційних компонентів (збирання, перевірки, оцінки доказів), не має універсального характеру. З її допомогою добре ілюструється рух окремо взятого доказу, але при цьому не беруться до уваги суб’єкти доказування.

Доказування у кримінальному процесі є різновидом пізнання. Основними ступенями такого пізнання є ступені відчуття, сприйняття й уявлення, а також ступінь мислення. В філософії їх називають чуттєвим та раціональним ступенями пізнання. Практика в процесі пізнання виступає як основа пізнання, критерій істини.

Однак пізнання оточуючої дійсності це не тільки одержання знань про неї, але й розуміння цих знань. Роль такого розуміння в тому, що воно є необхідним для розвитку пізнання, яке полягає не стільки в зростанні обсягу знань, скільки в змінах їхньої якісної специфіки і глибини.

Таким є шлях до встановлення істини у кримінальній справі. Початковою формою пізнання є сприйняття наявних відомостей про певні обставини щодо певної події. В подальшому доказова інформація отримується в результаті практичної діяльності дізнавача, слідчого, прокурора чи суду.

За своїм змістом доказування є досить складною формою діяльності, на яку впливає низка чинників. Це і вимога щодо виконання завдань кримінального судочинства, активна протидія учасників кримінально-процесуальної діяльності, які зацікавлені у вирішенні справи, втрата чи викривлення інформації, що має значення для розслідування, необхідність суворого дотримання процесуальної форми тощо. Умовами подолання труднощів, які виникають у процесі доказування, є висока професійна майстерність дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів, їхні ділові якості.

Зміст процесу доказування розкривається через його елементи. До них відносять: а) збирання (формування) доказів та їхніх процесуальних джерел; б) перевірка цих доказів і джерел; в) оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел; г) прийняття процесуального рішення та його аргументація (мотивація).

У процесуальній літературі процес доказування іноді поділяється на два аспекти, розділяючи перші 3 елементи від прийняття й обґрунтування процесуальних рішень, тобто: 1. Доказування як діяльність щодо збирання, перевірки й оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел. 2. Доказування як логічне і процесуальне формулювання та обґрунтування певної тези, ствердження, висновків у справі 4.

В принципі з цим можна погодитись, якщо виділення проводиться з метою кращого розуміння й опанування змісту доказування. Однак оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел завжди завершується прийняттям певного процесуального рішення та його обґрунтуванням, на якому б етапі розслідування це не відбувалось. І ці два елементи не утворюють одного цілого, тобто оцінка не включає в себе прийняття рішення та його мотивацію, останні виступають як результат оцінки доказів та їхніх джерел. Крім того, всі ці рішення, як і попередні елементи доказування, передбачені в кримінально-процесуальному законі.

Тому доказування охоплює 4 елементи і завершується прийняттям процесуального рішення та його обґрунтуванням.

У процесуальній літературі елементи процесу доказування іноді називають етапами доказування 5. Мабуть, це не зовсім правильно, оскільки з етимологічних позицій ці терміни мають різне тлумачення. Етап розглядається як проміжок у часі, що має свій початок і кінець, а елемент - як нерозривна частина одного цілого. Загальновідомо, що процес доказування і є тим нерозривним процесом пізнання, в якому названі вище елементи повторюються, змінюючи один одного.

1.3. Збирання доказів як необхідний елемент процесу доказування

Пізнання у кримінальному провадженні здійснюється лише за допомогою кримінального процесуального доказування — врегульованої законом процесуальної діяльності, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч. 2 ст. 91 КПК). Отже, як відомо, елементами процесу доказування є збирання (закріплення), перевірка та оцінка доказів6.

Розглянемо один з елементів процесу доказування — збирання (формування) доказів та їх процесуальних джерел. Окремі науковці називають термін “збирання доказів” умовним, оскільки суб’єкт доказування сприймаючи різні сліди минулої події за допомогою органів відчуттів створює і зберігає у свідомості пізнавальні образи, які потім можуть бути визнані доказами. Тому слід вести мову лише про формування доказів 7.

Уявляється, що такий підхід є не зовсім точним, адже термін “збирання” доказів є тотожними терміну “формування” доказів. І в першому, і в другому випадку докази виявляються і фіксуються процесуальними засобами.

Правом збирати докази наділені лише ті державні органи та посадові особи, на яких лежить обов’язок доказування. До них належать органи дізнання, слідчі, прокурори та судді. Оскільки саме вони вирішують долю тієї чи іншої інформації або ж об’єктів матеріального світу, поданих іншими суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності, щодо їх залучення до доказового поля.

В процесуальній літературі збирання доказів пропонується розбити ще на один елемент закріплення або фіксацію доказів. На думку М.А. Філіппової збирання і фіксація доказів є різними елементами, які розмежовуються за методами здійснення 8.

Така позиція є надуманою і не зовсім правильною. Як цілком справедливо відзначає Р.С. Бєлкін, збирання доказів та їх процесуальних джерел є комплексним поняттям, яке включає в себе діяльність щодо виявлення, фіксації і збереження доказів та їх процесуальних джерел 9.

Збирання доказів — складна комплексна діяльність суб’єктів доказування по виявленню, витребуванню, отриманню, закріпленню, збереженню у встановленому порядку доказів. Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження та потерпілим у порядку, передбаченому КПК (ч. 1 ст. 93 КПК). Відповідно до положень ч. 1 ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК. Крім того, сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів (ч. 2 ст. 22 КПК). Саме ці законодавчі положення дають можливість зробити висновок, що під час досудового та судового провадження процес доказування має свої певні особливості. Зокрема, під час досудового розслідування превалюють риси розшукового типу процесу, що обумовлює:

1) покладення на сторону обвинувачення обов’язку доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК;

2) надання стороні обвинувачення більших повноважень, пов’язаних із збиранням доказів, але з одночасним розширенням наданих стороні захисту та потерпілому прав, спрямованих на можливість їх збирання (у тому числі ініціювання проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій; заявлення клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження; реалізації права бути присутніми при проведенні слідчих дій тощо), а також розширення сфери судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні;

3) неприпустимість покладення на сторону захисту обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення.

Під час судового провадження найбільш яскраво проявляється засада змагальності, що обумовлює: 1) процесуальне положення суду, який, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (ч. 6 ст. 22 КПК) та вирішує лише ті питання, що віднесені на його розгляд сторонами (ч. 3 ст. 26 КПК); 2) покладення на сторону обвинувачення обов’язку доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК; у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення такий обов’язок покладається на потерпілого (ч. 1 ст. 92; п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК); 3) покладення обов’язку доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, на сторону, що їх подає (ч. 2 ст. 92 КПК).

Активність сторони кримінального провадження, спрямованість її доказової діяльності визначаються тією функцією, яку вона виконує у кримінальному провадженні, тим напрямом процесуальної діяльності, що здійснюється з метою реалізації завдань кримінального провадження суб’єктами, які уповноважені на ведення процесу або наділені правами для активної участі у кримінальному провадженні для захисту своїх прав та законних інтересів. Отже, обов’язок доказування (тягар доказування) обставин, передбачених ст. 91 КПК, і перш за все події кримінального правопорушення та винуватості обвинуваченого, покладається на слідчого та прокурора (тобто сторону обвинувачення) (ч. 1 ст. 91 КПК). Саме на цих осіб законом покладається обов’язок у межах їх компетенції розпочати д судове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за винятком випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення, особи, яка його вчинила (ст. 25 КПК), забезпечення ефективності досудового розслідування (ч. 4 ст. 38 КПК). При відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення такий обов’язок доказування покладається на потерпілого (п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК, ч. 1 ст. 92 КПК).

Закон не вимагає від сторони обвинувачення встановлення обставин, які виправдовують підозрюваного (обвинуваченого), але разом з тим прокурор, слідчий зобов’язані всебічно, повно та неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання (ч. 2 ст. 9 КПК). Саме з метою недопущення обвинувального ухилу в ході збиранні доказів КПК встановлює, що у разі отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказувати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов’язаний провести відповідну слідчу (розшукову) дію в повному обсязі, долучити складені процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду у випадку звернення з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 223 КПК). 
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСОБІВ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

2.1. Засоби збирання різними сторонами

У ст. 93 КПК України закріплені способи збирання доказів сторонами кримінального провадження, але їх перелік не є вичерпним. Аналіз кримінального процесуального законодавства дозволяє дійти висновку, що на стадії досудового розслідування способами збирання та перевірки доказів стороною обвинувачення, зокрема, є: проведення слідчих (розшукових) дій; проведення негласних слідчих (розшукових) дій (що при проведенні дізнання (розслідуванні кримінальних проступків) неможна проводити негласні слідчі (розшукові) дії (ст. 300 КПК); витребування предметів (речей) та документів ; отримання (прийняття) предметів (речей), документів від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб, а також від сторони захисту, потерпілого та інших учасників досудового провадження ; звернення з вимогою про проведення ревізії та перевірки 10.

Сторона обвинувачення може зібрати докази при виконанні ухвал слідчого судді про застосування деяких заходів кримінального забезпечення. Зокрема, мова йде про: вилучення (виїмку) речей і документів при виконанні ухвали слідчого судді про надання тимчасового доступу до речей і документів (ч. 1 ст. 159 КПК, ч. 7 ст. 163 КПК), а також ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку (ч. 1 ст. 166 КПК); тимчасове вилучення майна у підозрюваного під час обшуку, огляду, затримання (ст. 168 КПК) з наступним накладенням арешту на це майно.

Докази також можуть бути зібрані при застосуванні такого тимчасового запобіжного заходу, як затримання (ч. 2 ст. 176 КПК), оскільки в протоколі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, фіксуються фактичні дані, які мають значення для кримінального провадження (ч. 5 ст. 208 КПК). Протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, є документом і може розглядатися як джерело доказів у частині, де зафіксовані час, місце та інші обставини затримання.

Зазначимо, що основним способом збирання та перевірки доказів стороною обвинувачення під час проведення досудового розслідування є проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій.

Що стосується питання щодо способів збирання та перевірки доказів слідчим суддею, то звернемо увагу на таке. На жаль, глава 3 «Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження» КПК України не містить окрему статтю, яка закріплює повноваження слідчого судді, в тому числі повноважень щодо збирання та перевірки доказів. Разом з тим аналіз кримінального процесуального законодавства дозволяє дійти висновку, що способами збирання та перевірки доказів слідчим суддею, зокрема, є: отримання (прийняття) документів та предметів (речей) від сторін кримінального провадження; призначення судово-медичного обстеження (п. 1 ч. 6 ст. 206 КПК); призначення експертизи за клопотанням сторони захисту (ч. 3 ст. 243 КПК, ч. 6 ст. 244 КПК); проведення допиту свідка, потерпілого, підозрюваного у випадках, передбачених КПК України.

На стадії досудового розслідування потерпілий, його представник та законний представник мають право збирати документи та речі, які у подальшому можуть бути визнані доказами. В ч. 3. ст. 93 КПК України закріплено право потерпілого витребувати та одержувати певні предмети (речі), копії документів від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб. Разом з тим дане право має декларативний характер.

Важливим є також те, що КПК не зобов'язує сторону обвинувачення збирати виправдувальні докази. Водночас, якщо в ході проведення слідчих (розшукових) дій будуть виявлені докази невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий і прокурор зобов'язані долучити відповідні процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду (ч. 5 ст. 223 КПК).

2.2 Проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій

Зважаючи на те, що злочини чи кримінальні проступки, як правило, готуються і вчиняються в умовах таємності від правоохоронних органів, КПК передбачає можливість застосування для контролю та виявлення фактів вчинення кримінальних правопорушень слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Вони мають спільну мету, але відрізняються порядком проведення. Так, слідчі (розшукові) дії (статті 223-245 КПК) проводяться в чітко встановленій процесуальній формі і мають на меті отримання (збирання) або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні доказів, зокрема, показань, речових доказів, документів, висновків експертів (ч. 2 ст. 84 КПК). Для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (статті 246-274 КПК) не вимагається дотримання такої процесуальної форми. Вони спрямовані на фіксацію фактів і обставин, що встановлюються в ході кримінального провадження, які фіксуються у відповідних протоколах і в разі необхідності з додатками, які можуть визнаватися доказами-документами (ст. 99 КПК). Водночас такі дії мають і розшукове призначення і їх результати можуть використовуватися як підстави для проведення слідчих (розшукових) дій з метою отримання доказів, зазначених у ч. 2 ст. 84 КПК11.

У статті 223 КПК викладаються загальні умови проведення слідчих (розшукових) дій, які є обов'язковою складовою процесуальної форми. У цій нормі визначається мета слідчих (розшукових) дій - отримання (збирання) доказів або їх перевірка. Важливо, що дається формулювання підстав для проведення слідчих (розшукових) дій. Це, згідно з вимогами ч. 2 ст. 223 КПК, є наявність достатніх відомостей (даних), отриманих у ході провадження, в тому числі розшукового характеру, які вказують на можливість досягнення мети слідчої (розшукової) дії. Такі відомості повинні бути відображені в матеріалах провадження. Із тексту цієї дефініції можна дійти висновку про те, що законодавець дозволяє приймати рішення про проведення слідчих (розшукових) дій у стані професійно виправданого ризику. Законність проведення слідчих (розшукових) дій (це важливо для визнання допустимості доказів) визначається не їх результатами, а тим, чи було у суб'єкта доказування достатньо даних про можливість отримання шуканого доказу на момент прийняття рішення про її проведення.

Характерною особливістю діяльності з формування доказів стороною обвинувачення є також те, що при проведенні слідчих (розшукових) дій право на участь у даному процесі також надається стороні захисту, що забезпечується відповідними гарантіями (частини 2, 5 ст. 46; ч. 2 ст. 47; ст. 48; ст. 53; ч. 4 ст. 56 КПК).

Підозрюваному, обвинуваченому, захиснику, потерпілому, його представнику під час проведення процесуальних дій надається право ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу (п. 10 ч. 3 ст. 42; ч. 5 ст. 46; п. 4 ч. 2 ст. 56; ч. 6 ст. 223 КПК). У такий спосіб сторона захисту має можливість впливати на формування доказової бази у кримінальному провадженні. Із цього загального правила у ч. 6 ст. 223 КПК викладено виняток, згідно з яким у разі проведення слідчої (розшукової) дії за клопотанням сторони захисту, потерпілого участь особи, яка її ініціювала або її захисника чи представника може бути обмежена через специфіку слідчої (розшукової) дії. При цьому в КПК не роз'яснюється, що слід розуміти під специфікою слідчої (розшукової) дії. Очевидно, це може бути пов'язано з невідкладністю чи таємністю проведення відповідної процесуальної дії. Видається, що дане положення має бути конкретизоване для уникнення зловживань зі сторони обвинувачення.

Зібрані докази на досудовому розслідуванні не є обов'язковими для суду. Наприклад, у ч. 4 ст. 95 КПК вказується, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Такі докази підлягають всебічному дослідженню в судовому розгляді за участю сторони захисту і можуть за результатами такої перевірки бути виключеними при відповідному мотивуванні в судовому рішенні (ч. 3 ст. 225; ч. 3 ст. 358; пп. 1,2 ч. 3 ст. 374 КПК).