Банківські операції. 5

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ 
 
 
 

Кафедра фінансів 
 
 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

                                    з дисципліни «Банківські операції» 
 

        студентки:

                                               групи                заочної форми навчання

    Перевірив:   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2011 р. 

Варіант 10 

Вступ

План

1. Кореспондентські відносини.
2. Банківські послуги.
3. Розрахунки за допомогою платіжних вимог.

Висновки

Практичне завдання

Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Банк  — це особливий вид капіталотворчого підприємства, яке мобілізує вільні ресурси клієнтів та інші грошові кошти, розподіляє їх відповідно до потреб між суб'єктами ринкових відносин, а також надає інші послуги.

Банки і банківська система — це економічні структури, які становлять один із типів  фінансових посередників у системі ринкової інфраструктури загалом.

У ринковій економіці вартість посередницького  капіталу є однією із функцій ринкових сил, яка відображає, поряд з іншими явищами, попит і пропозицію, фінансові  цілі даного типу посередника, а також  потенційний ризик як кінцевого споживача капіталу, так і посередника, який забезпечує цей капітал.

     Банківська  система України сформувалася у 1991 р. і складається з двох рівнів. Така побудова пов'язана з різними  особливостями, насамперед, — наглядом держави та перевагою роботи у грошовій сфері.

Банки займають особливе місце в ринковому  середовищі тому, що здійснюють грошово-кредитне обслуговування всіх елементів (ланок) ринкової інфраструктури. Відповідно до цього визначаються основні завдання банків:

— забезпечення безперервності й ефективності грошового обороту;

— здійснення контролю на макро- та мікроекономічному  рівнях;

— проведення заходів щодо стабілізації національної грошової одиниці;

— сприяння підвищенню ефективності економіки  України в цілому та виробничої сфери  зокрема тощо. 
 

Кореспондентські  відносини.

      Кореспондентські  відносини - традиційна форма банківських  зв'язків, що використовується, в основному, при обслуговуванні зовнішньої торгівлі яка включає сукупність всіх можливих форм співпраці між банками. Встановлення кореспондентських відносин між двома банками припускає укладення кореспондентської угоди, що у свою чергу означає, що банки, зробивши обмін контрольними документами (альбомами зразків підписів осіб, уповноважених підписувати банківську документацію і ключем для ідентифікації телеграфного листування), виконують різні операції по дорученню один одного в межах, встановлених один одному лімітів на проведення тих або інших операцій. Кореспондентська угода містить в собі всі умови і процедури на підставі яких будуються взаємостосунки банків.

           В межах кореспондентської  угоди проводяться акцепти тратт, акредитивні операції, виплата переказів, видача і прийом гарантій, інкасування  документів і т.п. За необхідності для  зручності розрахунків банки-кореспонденти  відкривають один одному кореспондентські рахунки в різних валютах. Для торгових партнерів наявність кореспондентських відносин між банками експортера і імпортера має важливе значення, оскільки дозволяє здійснювати без затримок міжнародні розрахунки і уникати включення в них третіх банків і, відповідно, додаткових витрат.

     Збільшення  об'ємів міжнародних банківських  операцій, розширення їх видів при  одночасному збільшенні ризиків  по подібних операціях викликали  зміна традиційних поглядів на кореспондентські відносини. Якщо раніше банки відводили кореспондентським відносинам другорядну, чисто технічну роль, то в даний час вони розглядаються банками як один з інструментів зниження ризиків і найважливіше джерело отримання додаткового прибутку.

     Значення  кореспондентських відносин зросло у зв'язку з тим, що банки, виступаючи одночасно позичальниками і кредиторами, самі є найбільшими споживачами банківських послуг.

     В межах роботи по розвитку кореспондентських  відносин банки розробляють і  реалізують свою політику по відношенню до інших банківських установ, визначають, з якими банками, в яких областях і на яких умовах розвивати операції. Ця робота включає аналіз фінансового стану банків-кореспондентів, їх репутації і платоспроможності, розробку заходів по забезпеченню інтересів банків, захисту від ризику неплатежу по операціях з кореспондентом, вдосконалення умов міжбанківських розрахунків і підвищення їх ефективності.

     Таким чином, поняття "кореспондентські відносини" в даний час вийшло за традиційні рамки тільки домовленості між банками про порядок здійснення взаємних операцій і розповсюдилося практично на всі сфери банківської діяльності, включаючи широкий комплекс міжбанківських взаємостосунків, роботу по вдосконаленню практики міжнародних розрахунків, якість банківського обслуговування клієнтури.

     Під кореспондентськими відносинами в  їх сучасному виразі слід розуміти відносини, що опосередковують проведення між банками взаємних операцій, які  вони провадять за дорученням своїх  клієнтів і від власного імені. Поняття "кореспондентські відносини" включає форми, методи і умови здійснення операцій, порядок їх проведення.

     Якщо  раніше встановлення кореспондентських  відносин припускало отримання чисто  технічної можливості проведення розрахунків  з тим або іншим банком, забезпечувало певні гарантії чіткості і своєчасності здійснення розрахунків, зниження ризиків неплатежів, конкурентоспроможність що надаються банком послуг, то тепер в межах кореспондентських відносин стає можливим отримання додаткового прибутку, зокрема шляхом отримання оперативної інформації про рухи засобів на кореспондентських рахунках, зниженні або скасуванні ставок комісійної винагороди по тих або інших операціях

     Банки при встановленні кореспондентських  відносин підрозділяються, по відношенню один до одного, на два вигляду банк-кореспондент з рахунком і банк-кореспондент без рахунку.

     При виборі іноземних кореспондентів перевага віддається національним центральним  і великим комерційним банкам, а також відділенням великих  іноземних банків в даній країні, за зобов'язаннями яких їх головні офіси підтвердили свою відповідальність. При встановленні кореспондентських відносин усередині країни вибір банку-кореспондента залежить від спектру операцій, які збирається здійснювати комерційний банк.

     Пропозиції  про встановлення кореспондентських відносин, підготовлені відповідними підрозділами банку, повинні містити дані про фінансовий стан і кредитоспроможність банку, особливості його діяльності і місце в кредитній системі країни, про умови виконання ним банківських операцій і інші відомості, необхідні для вирішення питання про доцільність встановлення кореспондентських відносин. При підготовці пропозицій повинні бути, зокрема, вивчені і проаналізовані баланс банку, тариф комісійних ставок, дані про розмір відсоткових ставок по рахунках, даний друк і матеріали, отримані в необхідних випадках по запитах від інших банків-кореспондентів.

     Основою взаємостосунків між банками  є рахунок. Здійснюючи розрахунки, банки  повинні мати рахунок в одному бо декількох банках. На цьому рахунку  знаходять відображення всі операції, здійснені між банками за дорученням їх клієнтів і що фіксуються записами в дебет і кредит рахунку. Власник рахунку повинен постійно знати його стан, тому по кожному дню, протягом якого була вчинена хоча б одна проводка, складається виписка, яке висилається утримувачу рахунку поштою, телексом або через систему СВІФТ. Останньому передається також і авізо про здійснення відповідної операції, яке містить доповідну інформацію про наказодавця і бенефіціар, з тим щоб банк міг правильно віднести отримання платежу.

     Всі кореспондентські рахунки, як згадувалося  вище, діляться на рахунки "Ностро" і рахунки "Лоро". Рахунок "Ностро" - це поточний рахунок, відкритий на ім'я банку у банку-кореспондента. Рахунок "Лоро" - це поточний рахунок, відкритий в даному банку на ім'я його банку-кореспондента. Для контролю за станом свого рахунку "Ностро" банк заводить на своєму балансі "внутрішній кореспондуючий рахунок", на якому він з свого боку відображає всі рухи по своєму рахунку "Ностро"

     Звичайно по кореспондентських рахунках не платять відсотків ( в деяких країнах це законодавчо заборонено ) або рівень відсотків не дуже високий, а крім того за ведення рахунку і здійснення операцій по рахунку банки можуть стягувати комісію. Тому банки прагнуть підтримувати на своїх рахунках "Ностро" мінімальні залишки, вважаючи за краще розміщувати валютні засоби на світовому ринку позикових капіталів, особливо на євроринку. Щоб привернути засоби, банки застосовують різні схеми розміщення залишків на кореспондентських рахунках на ринку євровалют. Наприклад, весь залишок по рахунку або засоби, що перевищують певний "робочий залишок", можуть розміщуватися в депозит на термін "овернайт".

     З другого боку, залишок на рахунку  повинен бути достатній для того, щоб задовольнити всі можливі платіжні вимоги. У разі відсутності або браку коштів на рахунку банк може надавати своєму кореспонденту короткостроковий кредит ("овердрафт"), проте відсотки по такому кредиту достатньо високі, а в деяких країнах надання овердрафту заборонено законодавчо, і банк в цьому випадку не зможе здійснити платіж до надходження необхідних засобів на рахунок.

     Щомісячно підсумки по рахунку "Ностро" і "внутрішньому кореспондуючому рахунку" звіряються. Для цього складається рак  корд, в якому відображаються несквитовані (тобто суми по яких є розбіжності між даними вказаними у виписці і даними по «внутрішньому кореспондуючому рахунку») по виписках і внутрішньому обліку суми, які надалі підлягають врегулюванню

Важливу роль при проведенні операцій по рахунку  грає поняття валютування. Факт здійснення запису в деякий певний день зовсім не означає, що зарахована сума знаходиться у розпорядженні власника рахунку з дня внесення запису. Вирішальним моментом є тут валютування, тобто додаткова відмітка про дату поряд з проведеною сумою у виписці рахунку. Таким чином, власник рахунку має право розпоряджатися їй негайно, проте гроші переходять в його власне розпорядження з нарахуванням відповідних відсотків лише з дня валютування. Якщо власник рахунку розпоряджається сумою, що надійшла, до настання дати валютування, то в цьому випадку - за відсутності іншого забезпечення рахунку - він йде на перевищення кредиту, за що і зобов'язаний платити відповідні відсотки банку-кредитору. 
 
 
 
 
 
 
 

Банківські  послуги.

      Банківські  послуги - це ті дії банківських установ на замовлення клієнтів, які не пов'язані із залученням додаткових ресурсів. Основною формою оплати банківських послуг є комісії. Банки надають клієнтам різноманітні послуги, їх об'єднують у певні групи за відповідними ознаками і критеріями. Найбільш поширеною є класифікація банківських послуг, в якій виділяють такі групи послуг: ліцензовані, неліцензовані, чисті, сурогатні, комісійні, гонорарні, спредові, балансові, позабалансові тощо.

До ліцензованих банківських послуг належать такі, надання яких потребує ліцензії Національного банку України. Це, зокрема: касове обслуговування клієнтів; інкасація та перевезення грошових цінностей; ведення рахунків клієнтів у національній та іноземній валюті; залучення депозитів юридичних і фізичних осіб; видача гарантій і поручительств; управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів тощо.

Чистими називаються послуги, що не несуть будь-якого  ризику для активів банку, крім ризику операційних помилок. Наприклад, здійснення розрахунків за власні кошти клієнтів, інкасові послуги, інкасація готівки, касове обслуговування та ін. Сурогатними називаються послуги, кінцевий результат від здійснення яких може вплинути на активи банку, хоч на момент надання послуги такого впливу не відбувається. Наприклад, гарантії, підтверджені акредитиви, непокриті чеки, аваль і акцепт векселів тощо.

До комісійних належать послуги, за надання яких банк стягує з клієнта плату у вигляді  комісії, а сам не сплачує ніяких комісій при їх наданні. Це збереження цінностей у власному депозитарії, ведення реєстрів власників цінних паперів, розміщення цінних паперів, емітованих клієнтами за їх дорученням тощо.

Гонорарними називаються послуги, за надання  яких банк отримує від клієнтів обумовлену наперед плату. Це лізинг, трастові, консультаційні та деякі інші послуги.

До спредових  відносять послуги, чисті доходи від яких формуються як різниця між  комісією, отриманою від клієнта, та комісією, сплаченою при організації  даної послуги. Прикладом такої  послуги є видача клієнтам готівки за рахунок купленої в інших банків або в установі НБУ. Спред виникає лише тоді, коли банк використовує сторонніх (третіх) осіб при наданні послуг клієнтам.

До балансових належать послуги, що обліковуються  на балансових рахунках (кредитні, інвестиційні, валютні операції). Ці послуги, у свою чергу, можуть бути активними та пасивними. Послуги, що не обліковуються на балансових рахунках, відносять до позабалансованих (гарантії, поручительства, консультації), їх надання не супроводжується вкладенням або залученням коштів.

Ринок банківських послуг в Україні  перебуває на стадії формування. Найбільшим попитом користуються послуги розрахунково-касового характеру. Проте з розвитком  ринкових відносин з'являється попит  і на такі послуги, як лізинг, факторинг, гарантії, трастові послуги.

Швидко  розвивається попит на послуги банків у сфері обігу цінних паперів: купівля-продаж цінних паперів за заявками клієнтів, розміщення емісії цінних паперів  тощо.

Лізингові послуги полягають у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Як правило, протягом строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна. Отже, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашається у розстрочку. Він виник у 50-ті роки XX ст. паралельно з розвитком системи прискорення амортизаційних списувань.

Лізингова послуга виникає так. На прохання клієнта банк закуповує нове майно (устаткування, транспортні засоби, сільськогосподарську, обчислювальну техніку тощо) і бере на себе практично всі зобов'язання власника, включаючи відповідальність за збереження майна, внесення строкових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплено майно, укладає з банком строковий договір оренди, в якому визначається розмір орендної плати і періодичність її внеску та інші умови.

Орендна плата складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингові послуги, що дорівнює проценту за кредит.

Дохід банку від лізингових послуг включає: лізинговий процент, залишкову вартість майна до моменту закінчення строку оренди, податкові пільги, пов'язані  з інвестуванням в обладнання.

Плата за лізингову послугу нижча від  позичкового процента, тому клієнту  вигідніше користуватися лізингом, ніж брати грошову позичку для оренди дорогого обладнання.

Банк  має можливість установлювати оплату за лізингову послугу нижче за позичковий процент за рахунок того, що оренда надає йому право користування інвестиційними пільгами при оплаті податків, тобто він ділиться з клієнтами одержаною вигодою у формі зниження процента.

У міжнародній  банківській практиці досить поширений  лізинг із залученням коштів (оренда інвестиційного типу). При здійсненні такої лізингової операції банк організовує одержання довгострокової позички в одного або кількох кредиторів на суму до 80% вартості зданих в оренду активів. За організацію позички він одержує від орендаря додаткову винагороду. Крім того, ця операція дає можливість банку скоротити базу оподаткування за рахунок віднесення процента за взятий кредит на витрати своєї діяльності.

Факторинг - банківська послуга, яка виникла  в банківській практиці в 50-ті роки XX ст. Він являє собою купівлю  банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов'язані з постачанням товарів або наданням послуг.

Факторингова  послуга оформляється укладанням між  банком і клієнтом спеціального договору. При цьому функціями банку  є не тільки стягнення боргів, а й обслуговування боргу: аналіз платоспроможності боржників, інкасування, залікові операції, прийняття на себе ризику несплати тощо. Клієнт, що продав дебіторські рахунки, одержує, від банку гроші (готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми рахунків. Залишені 10 - 20% суми банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення всієї купленої дебіторської заборгованості. Після повернення боргу банк повертає стягнену суму клієнту.

За факторні послуги банк стягує з клієнта плату, яка включає комісію за послуги з обслуговування боргу і позичковий процент. Комісія нараховується від усієї суми куплених у клієнта дебіторських рахунків, а позичковий процент - від суми наданого клієнту авансу. У зв'язку зі швидким обігом дебіторських рахунків і викликаною цим нетривалістю строку користування авансом (позичкою) дохід банку від позичкового процента менший, ніж комісійні платежі.

Гарантія - це зобов'язання гаранта, що видається  на прохання іншої особи, за яким гарант зобов'язується сплатити кредитору принципала відповідно до умов гарантійного зобов'язання певну грошову суму. Гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сплачених за гарантією сум, якщо інше не передбачене договором гарантії з принципалом. Видаючи гарантію, банк повинен переконатися у платоспроможності клієнта, оскільки видача гарантії, по суті, має кредитний характер. Банки беруть на себе зобов'язання при несплаті клієнтом у строк належних платежів здійснити їх за рахунок власних ресурсів. Банківська гарантія може надаватися і під відповідне забезпечення, тобто супроводжуватися відповідною заставою майна. Банківські гарантії можуть бути спрямовані на виконання клієнтом своїх зобов'язань за торговельними та фінансовими угодами: тендерна гарантія; гарантія виконання контракту; гарантія надання кредиту і виставлення акредитива; гарантія платежу; акцептування та звалювання векселів тощо.

Трастові  послуги засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа - засновник передає  своє майно у розпорядження іншої особи - довірительному власнику, для управління в інтересах третьої особи-бенефіціара. Отже, у зазначених правовідносинах беруть участь три сторони:

- довіритель  майна (засновник);

- довірительний  власник (траст);

- бенефіціар - особа, на користь та в інтересах якої надаються довірчі послуги. Ним може бути сам довіритель майна або третя особа.

Банки, виконуючи функції трасту, можуть:

- здійснювати  тимчасове управління справами  компаній на випадок їх реорганізації  чи ліквідації;

- здійснювати розпорядження активами;

- управляти  коштами благодійних фондів;

- зберігати  цінності.

За надання  довірчих послуг банк стягує плату, розмір якої установлюється в договорі між  банком та клієнтом.

Розрахунки  за допомогою платіжних  вимог.

      Платіжні  вимоги-доручення - не комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин. Верхня частина — вимога підприємства-постачальника до підприємства-покупця сплатити вартість товару, виконаних робіт, послуг. Нижня частина — доручення покупця (платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, переказати належну суму коштів з його рахунку на рахунок постачальника. Цей розрахунковий документ заповнює постачальник (отримувач грошових коштів) і направляє покупцеві (платнику коштів). Покупець (платник коштів), коли він згоден оплатити товар (роботи, послуги), заповнює нижню частину цього документа і направляє його у свій банк (банк, який його обслуговує) для переказу акцептованої суми на розрахунковий рахунок постачальника.

     Розрахунки  платіжними вимогами-дорученнями застосовуються переважно в міжміських розрахунках за відвантажені товарно-матеріальні цінності, виконані роботи, надані послуги. Їх не застосовують стосовно розрахунків претензійного характеру навіть тоді. коли вони випливають із реальних відносин щодо поставки товарів і надання послуг.

     Розрахунки  платіжними вимогами-дорученнями можуть бути з акцептом або без акцепту. Платники мають право повністю відмовитися від акцепту платіжної вимоги-доручення, коли товари (послуги) не було замовлено; коли товари відвантажено не на погоджену адресу; коли їх доставлено достроково; коли вони недоброякісні, некомплектні; коли не погоджено ціну товару. Часткова відмова від акцепту платіжної вимоги-доручення може бути, коли поряд із замовленими відвантажено і якісь додаткові товари; коли документально встановлено наявність недоброякісної або неукомплектованої частини товарів; у разі завищення цін, арифметичних помилок у товарно-транспортних документах тощо.

     Основою відмови від акцепту може бути також порушення умов контрактів (угод). Про відмову від акцепту платник зобов'язаний у встановлений строк повідомити банк і постачальника, зазначивши причини відмови. Відмова від акцепту не приймається банком, якщо її недостатньо мотивовано або мотиви суперечать законодавству чи інструкціям банку. Розрахунок за допомогою платіжної вимоги-доручення здійснюється за схемою: 1 — постачальник відвантажує продукцію покупцеві, 2 — разом з документами на відвантажену продукцію постачальник передає платіжну вимогу-доручення на оплату; 3 — покупець передає платіжну вимогу-доручення в банк, який його обслуговує. для переказу коштів; 4 — банк покупця (платника коштів) списус з рахунка покупця кошти; 5 — банк покупця сповіщає випискою покупця — власника рахунка про списання коштів з його розрахункового рахунка; 6 — банк покупим направляє в банк постачальника платіжну вимогу-доручення; 7 — банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника (отримувача коштів); 8 — банк постачальника сповіщає постачальника про надходження коштів на рахунок (випискою з розрахункового рахунка).

Розглянута  форма розрахунків сполучає розрахунки платіжними дорученнями і платіжними вимогами-дорученнями.

Позитивні її якості полягають у такому: вона більше відповіді» фінансовим та господарським  інтересам постачальників і покупців; зміцнює договірні відносини в господарстві; прискорює оформлення розрахункових документів; платіж здійснюється за згодою платника після попередньої перевірки розрахункових і товарно-транспортних документів постачальника.

Розрахунки  чеками

У розрахунках  між підприємствами застосовуються розрахункові чеки. Для отримання  готівки з рахунків у банківських  установах використовуються грошові чеки.

Розрахунковий чек — це документ стандартної  форми з дорученням чекодавця  своєму банкові переказати кошти з рахунка чекодавця на рахунок пред'явника чека (отримувача коштів). Розрахун-іек, як і платіжне доручення, заповнює платник. На відміну і іжного доручення чек передається платником підприємству — отримувачу платежу безпосередньо під час здійснення господарської операції. Отримувач платежу подає чек у свій банк для оплати.

     Існує кілька видів розрахункових чеків: акцептовані, не акцептовані банком, з лімітованих і нелімітованих  книжок. Останні застосовуються у місцевих розрахунках за отримані товари, надані послуги у постійних розрахунках з транспортними організаціями (оплата фрахту) підприємствами зв'язку.

     Грошові чеки застосовуються тільки для отримання  підприємствами з розрахунків у  банківських установах готівки  для виплати заробітної плати, премій і винагород, дивідендів, коштів на відрядження, на господарські витрати.

     Платником по чеку завжди є банк або інша кредитна установа. вертатися до банку з  вимогою щодо оплати чека; обов'язок банку — виконати цю вимогу, виходячи з угоди між банком і клієнтом. Віповідно до чекової угоди клієнту дозволяється використовувати його власні, а також залучені кошти для оплати своїх чеків. Банк сплачує готівкою або безготівковим переказом коштів з рахунку чекодавця на рахунок пред'явника чека.

     Чек як грошовий документ короткострокової дії не має статусу законного платіжного засобу. Обіг чеків не регулюється законодавством і визначається потребою комерційного обороту. Через це розрахунки чеками мають умовний характер: видача боржником чека ще не означає оплпати його зобов'язань перед кредитором. Зобов'язання погашається тільки після повної оплати чека банком-платником.