Банківські операції

1. Доходи, видатки та прибуток  банку

       Вся господарська діяльність комерційного банку – здійснення банківських  угод - має назву статутна діяльність. Її проведення вимагає від комерційного банку значних витрат,але крім витрат виникають доходи, як результат  діяльності комерційного банку. Результатом співставлення доходів та витрат є фінансовий результат статутної діяльності, який виступає у вигляді прибутку чи збитків.

       Поняття доходності  комерційного   банки   відображає   позитивний    сукупний   результат   діяльності   банку   у   всіх   сферах  його    господарсько-фінансової і комерційної діяльності.   За  рахунок  доходів    банку    покриваються    усі    його    операційні   видатки,   включаючи    адміністративно-управлінські,  формується  прибуток   банку,   розмір    якого визначає рівень дивідендів, збільшення власних коштів і    розвиток пасивних і активних операцій.

         Для оцінки доходів та видатків  необхідно розрахувати загальну  суму доходів банку, отриманої  їм за період, із наступним  поділом її на види доходів, що надійшли від проведення різноманітних видів банківських операцій.

       Валові  доходи банку прийнято розділяти  на процентні і непроцентні.

 До  процентних доходів банку відносяться:

• нараховані й отримані відсотки по позичках у гривневому виразі;
• нараховані й отримані відсотки по позичках в іноземній валюті.

       Структура процентних доходів банку може бути подана також у вигляді:

• процентних доходів, отриманих по міжбанківських позичках;
• процентних доходів, що надійшли по комерційних позичках.

       Непроцентні доходи складають:

• доходи від інвестиційної діяльності (дивіденди по цінних паперах, доходи від участі в спільній діяльності підприємств і організації й ін.);
• доходи від валютних операцій;
• доходи від отриманих комісій і штрафів;
• інші доходи.

      Також доходи можна розділити на банківські і небанківські.

      Банківські  доходи – це ті, що безпосередньо  пов’язані з банківською діяльністю.

      Небанківські  – ті, які не відносяться до основної банківської діяльності, але забезпечують іі здійснення.

      При оцінці доходів банку визначається питома вага кожного виду доходу в їхній загальній сумі або відповідній групі доходів.  Динаміка дохідних статей може порівнюватися з попередніми періодами, у тому числі і по кварталах.  Стабільний і ритмічний приріст доходів банку свідчить про його нормальну роботу і про кваліфіковане управління.

      Після проведення оцінки структури доходів  банку по укрупнених статтях варто  більш детально вивчити структуру  доходів, що формують укрупнену статтю, що займає найбільшу питома вагу в  загальному обсязі доходів.  )

      Аналізуючи  одночасно доходи конкретного банки  і динаміку структури активу балансу, можемо зробити висновок, що не всі активи банку приносять йому адекватний прибуток. Це відноситься до активів, що звичайно не приносять доходу (наприклад, кошти в касі і на кореспондентському рахунку, резерви в НБУ і власні основні засоби), а також до таких активів, як цінні папери й інші права участі, придбані банком і нематеріальні активи.  Це означає, що якість спільних проектів, придбаних цінних паперів і нематеріальних активів є вкрай невисокою.

      Отже, доход комерційних банків залежить від норми прибутку по позичкових і інвестиційних операціях, розміру  комісійних платежів, стягнутих банком за послуги, а також від суми і  структури активів.

       Доходність  банка  є  результатом  оптимальної  структури  його    балансу як у частині активів,  так і пасивів,  цільової спрямованості в    діяльності банківського персоналу в цьому напрямку.   Іншими важливими    умовами  забезпечення   доходності   банка   є   раціоналізація    структури  видатків  і  доходів,  розрахунки  процентноЇ маржу і виявлення    тенденцій  у  доходності  позичкових  операцій,  планування  мінімальної    дохідної маржї для прогнозування орієнтованого рівня відсотків по    активних  і  пасивних  операціях.    Умовою   доходності   банківської    діяльності  безумовно  є підтримка ліквідності,  управління    банківськими ризиками, їхня мінімізація.

    Оцінка  витрат банка здійснюється по тієї ж схемі, що й оцінка його доходів.  Валові витрати банку можна розділити на процентні і непроцентні.

  Процентні  витрати складають: 

• нараховані і сплачені відсотки в гривнях;

• нараховані і сплачені відсотки у валюті.

 До  непроцентних витрат відносять: 

• операційні витрати:

сплачені  комісійні по послугах і кореспондентських відносинах;

витрати по операціях із цінними паперами;

витрати по операціях на валютному ринку;

• витрати по забезпеченню функціонування банку:

витрати на утримання апарата управління;

господарські  витрати;

• інші витрати:

штрафи, пені, неустойки сплачені;

відсотки  і комісійні минулого років і  т.д.

         Найбільше значними статтями  операційних витрат банку традиційно  є витрати:

• по виплаті відсотків по поточних і строкових вкладах;

• пов'язані  з виплатою комісійних іншим банкам і іншим фінансово-        кредитним заснуванням за надані послуги;

• по утриманню  й експлуатації будинків і устаткування;

• на заробітну  плату персоналу;

• на створення  спеціальних резервів.

У останні  роки спостерігається зріст питомої  ваги видатків на виплату відсотків по вкладах клієнтів.  Це пояснюється, по-перше, підвищенням рівня процентних ставок по депозитах у результаті посилення конкурентної боротьби і, по-друге, збільшенням питомої ваги депозитних рахунків у загальній сумі притягнутих коштів.

       Банки, що виконують міжнародні розрахункові операції, сплачують комісійні банку, що виконує доручення на здійснення операцій (акредитивних, інкасових і ін.).  Але кінцевим платником виступає клієнт банку, із доручення якого проведена операція.  Банк у повному обсязі списує з його рахунку сплачену їм комісію.

       Видатки банку на утримання й експлуатацію будинків і устаткування, оплату персоналу  і соціальні посібники носять щодо постійний характер.  Їхня питома вага в загальній сумі видатків банку  дуже значний.

       Визначена частина коштів банка витрачається на створення резервів.  Інші видатки в рахунку прибутків і збитків банку показуються по статті «Інші операційні видатки».  Це внески, видатки на рекламу, інвентар і матеріали, на оплату послуг аудиторських фірм, судові і транспортні витрати, а також деякі види податків.

       Зріст операційних видатків не тільки відбиває несприятливий стан кон'юнктури  ринку, на якому банк залучає ресурси, але і може свідчити про погіршення менеджменту.  Особлива увага заслуговує оцінка двох груп статей: видатки, пов'язані з забезпеченням функціонування банку (особливо адміністративно-господарські) і видатки, пов'язані з підвищенням ризикованості банківської діяльності (створення обов'язкових і інших страхових резервів).

       Одна  з основних цілей комерційних банків - це одержання прибутку, що є джерелом виплати дивідендів акціонерам (пайовикам), створення фондів банку, базою підвищення добробуту робітників банку і т.д.  Прибуток банку являє собою різницю між його валовими доходом  і витратами, тобто це – фінансові результати діяльності комерційного банку, які відображаються в звіті про фінансові результати комерційного банку.

       Відповідно  до діючої методики, комерційні банки  визначають прибуток або збитки від  своєї діяльності раз в квартал, в останній операційний день кварталу. Протягом кварталу прибутки і витрати враховуються наростаючим підсумком. Розподіл прибутку банку здійснюється по підсумкам діяльності за рік відповідно до рішення загальних зборів акціонерів (пайовиків) банку.

       Прибуток  комерційних банків оподатковується згідно Закона  "Про оподаткування прибутку підприємств" по ставці  30 %.

Після сплати податків і штрафів, що накладаються податковою інспекцією, Національним банком України і іншими органами  з прибутку банку проводяться  відрахування в його резервний фонд в розмірі не менш ніж  5 % прибутку, що залишається в розпорядженні банку. Потім  здійснюються відрахування в фонди економічного стимулювання банку, на добродійні і спонсорські заходи, на виплату винагород керівництву банку. З суми, що залишилася виплачуються дивіденди акціонерам (пайовикам). Якщо і після цього залишається нерозподілений прибуток, він може бути направлений на індексацію акцій (паїв) або ж на приріст капіталу банку.

       Збитки  банку по підсумкам діяльності за рік покриваються за рахунок резервного фонду, а при його недостатності -  за рахунок зменшення капіталу.

       При збитковій діяльності банку акціонерами (пайовиками) або Національним банком України вирішується питання  про доцільність його подальшого функціонування  : збереження, реорганізація або ліквідація.

       Прибуток  є найважливішим показником оцінки діяльності комерційних банків. Він  використовується аналітиками для  визначення рейтингів банків на основі їх балансів.

       2. Діяльність комерційного банку на ринку цінних паперів

     Комерційний банк — невід’ємний і обов’язковий елемент будь-якої схеми фінансової трансакції за умов централізованого ринку цінних паперів. Банки як фінансові посередники акумулюють кошти вкладників і забезпечують спрямування заощаджених капіталів у інвестиції. У більшості країн на сьогодні доходи комерційних банків від операцій із цінними паперами відіграють дедалі більшу роль у формуванні прибутку. Проте в різних країнах роль і місце комерційних банків на фондовому ринку різні. Так, залежно від розмежування функцій фінансового посередництва (депозитно-позикової, емісійної й інвестиційної) між фінансово-кредитними установами, доволі чітко вирізняють три моделі: німецьку, англійську й американську.

     Для британських фінансових інститутів притаманна чітка спеціалізація. Депозитно-позикова й емісійна функції закріплені за банківським сектором. Усередині банківського сектору теж існує очевидне розмежування, зокрема емісійна функція — це прерогатива торгових банків. Хоча їхня діяльність не зумовлена жодними законодавчими нормами, британські торгові банки завжди займалися операціями, відмінними від тих, що проводять комерційні. Вони надто компетентні стосовно випуску цінних паперів і з питань злиття та поглинання. Їхні ресурси утворені переважно власними фондами, пропорційними позиковим капіталам, а віднедавна — й депозитами, які перевищують 2500 фунтів стерлінгів. Британським комерційним банкам законодавчо не заборонялося мати промислові акції, утім, вони дуже неохоче беруться за такі операції, бо вважають їх дуже ризиковими. Принципи організації британського ринку цінних паперів не надають певних переваг конкретним типам фінансових інститутів. Утім, саме небанківські фінансові інститути є провідними фігурантами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Головний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації діяльності комерційних банків — вони почали проникати на ринки інвестиційних банків, скуповуючи або створюючи торгові банки.

     У США існує законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Під впливом кризових явищ за часів  Великої депресії у країні виникла  потреба захисту інтересів суспільства  й окремих інвесторів від ризиків на фінансовому ринку. З огляду на це було ухвалено Закон Гласса-Стігала (1933 р.) та Закон про цінні папери (1933 р.). Закон Гласса-Стігала обмежував участь комерційних банків в операціях із цінними паперами. Федеральним банкам було заборонено гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком зобов’язань казначейства США і деяких урядових зобов’язань), а також здійснювати операції із цінними паперами за свій рахунок. Обмеження поширюються й на банки штатів, які входять до ФРС. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових зобов’язань, включно з паперами корпорацій, проте заборонено гарантувати розміщення їх. Саме тому 90 % інвестиційного портфеля банків становлять зобов’язання федерального уряду і федеральних агенцій, цінні папери штатів і муніципальні облігації. Банкам також дозволено виконувати деякі функції брокерів, купуючи й продаючи акції та облігації промислових компаній за рахунок клієнтів. Американські комерційні банки також здійснюють значний обсяг трастових послуг (операції з управління портфелем цінних паперів за дорученням клієнтів), фактично виступають власниками великих пакетів акцій промислових фірм.

     Після обмеження діяльності універсальних  банків у США, поряд із комерційними з’явилися інвестиційні банки (Investment Banks), які спеціалізуються переважно на довготермінових вкладеннях у фінансові активи та емісійних операціях (ролі класичних комерційних банків вони не виконують).

     Останнім  часом загострилися суперечності між  комерційними та інвестиційними банками. За сучасних умов ізоляція будь-яких банківських інститутів від фондового ринку визнається недоречною, що зумовлює необхідність перегляду чинних законодавчих актів.

     У Німеччині діють універсальні банки, в яких зосереджено всі три  функції фінансового посередництва. Універсальні банки надають довготермінові кредити, вкладають кошти у власний капітал підприємства, що дає змогу банкам стежити за фінансовим станом підприємства, його виробничою діяльністю й підвищує конкурентоспроможність німецьких корпорацій на світовому ринку. Комерційні банки мають право здійснювати всі види операцій із цінними паперами. Оскільки в країні не існує посередницьких брокерських фірм, усі їхні функції перебрали на себе банки. Вони виступають найбільшими інвесторами і власниками інвестиційних груп, здійснюють більшість операцій із цінними паперами, включно із розповсюдженням їх.

     Загалом 67 % акцій, що перебувають у національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інститути не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5 %). Принцип володіння акціями у німецьких банках — формування концентрованого портфеля (найчастіше блоками по 25 % акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо відповідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні). Банки є головними учасниками торгів, реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди лише за участі банківського посередництва. У Німеччині також існує перехресна система володіння акціями, яка посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у невеликій групі ключових компаній. Таким чином, універсальні банки посідають провідне місце у грошово-кредитній системі Німеччини.

     Окрім Німеччини принцип універсалізму  втілено в банків- 
ському законодавстві Франції, Швейцарії та інших країнах континентальної Європи — Бельгії, Італії, Австрії тощо. Банки в цих країнах мають статус прямого учасника фондового ринку і можливість відкривати власні брокерські та дилерські підрозділи, здійснювати відповідне зберігання цінних паперів і кліринг.

     Згідно  із Законом України «Про банки  і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ банки за умови отримання письмового дозволу НБУ мають право виконувати такі операції із цінними паперами:

     - емісію власних цінних паперів;

     - організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

     - операції на ринку цінних паперів від свого імені (включно з андеррайтингом);

     - інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

     - операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

     - довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

     - депозитарну діяльність і діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;

     - надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

     Відповідно  до «Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів», затвердженого Рішенням ДКЦПФР № 104 від 18.05.1999 р., до професійної діяльності на фондовому ринку, яку можуть здійснювати банки, належить діяльність щодо: торгівлі цінними паперами, депозитарної діяльності зберігача цінних паперів, ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, управління цінними паперами. Банк має організувати свою діяльність на ринку цінних паперів у складі організаційно відокремлених внутрішніх підрозділів або дочірніх структур.

     Попри певні законодавчі обмеження  в діяльності комерційних банків на фондовому ринку в різних країнах, нині банки у цьому сегменті фінансового  ринку виконують емісійні й інвестиційні операції, а також здійснюють функції  інфраструктурних учасників ринку  цінних паперів. У процесі своєї діяльності на фондовому ринку банки дбають про такі основні цілі:

     - залучення додаткових грошових ресурсів для традиційної кредитної й розрахункової діяльності на основі емісії цінних паперів;

     - отримання прибутку від власних інвестицій у цінні папери за рахунок відсотків і дивідендів, які виплачуються банку, і збільшення курсової вартості цінних паперів;

     - отримання прибутку від надання клієнтам послуг з операцій із цінними паперами;

     - конкурентне розширення сфери впливу банку і залучення нової клієнтури за рахунок участі в капіталах підприємств і організацій (шляхом участі у портфелі їхніх цінних паперів), установ підконтрольних фінансових структур;

     - підтримку необхідного запасу ліквідності при забезпеченні дохідності й вкладенні в ліквідні засоби банку;

     - отримання додаткових прибутків від помірної спекуляції цінними паперами і страхування фінансових ризиків клієнтів шляхом операцій з похідними цінними паперами.

     Існують різні класифікації банківських  операцій із цінними паперами залежно від об’єкта операцій, отриманого доходу або мети проведення операцій. Детальніше спинимося на основних операціях банків на фондовому ринку.

     Емісійна  діяльність комерційних банків полягає  у випуску власних цінних паперів  з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

     Комерційні  банки можуть емітувати акції, боргові  зобов’язання (облігації, депозитні, ощадні сертифікати, векселі), похідні цінні папери. Принципова відмінність банківських цінних паперів від акцій і векселів, випущених небанківськими установами, полягає в тому, що банківські цінні папери емітуються установами, за якими встановлений жорсткий контроль з боку Центрального банку. У своїй роботі комерційний банк спирається на низку обов’язкових нормативів, які забороняють йому довільно знижувати ліквідність балансу і достатність капіталу. Також порядок ліцензування і контроль за комерційними банками істотно підвищує позиції банківських цінних паперів. Єдину серйозну конкуренцію банківським паперам можуть становити боргові зобов’язання або акції великих промислових підприємств.

     Функції банку як емітента з обслуговування власних цінних паперів полягають  у:

     - випуску цінних паперів;

     - організації розміщення цінних паперів на первинному ринку;

     - забезпеченні ліквідності;

     - виплаті дивідендів акціонерам;

     - веденні реєстру за іменними цінними паперами;

     - купівлі-продажу акцій банку на вторинному ринку.

     Емітуючи  власні цінні папери, банки спираються на закони й положення регулювальних  органів.

     Банки можуть виступати інвесторами на фондовому ринку.  
В процесі інвестиційної діяльності банки формують власний портфель цінних паперів.

     Банківський портфель цінних паперів — це сукупність усіх придбаних банком цінних паперів, паїв та вкладень в інші компанії, які здійснені за рахунок коштів, що перебувають у розпорядженні банку, з метою отримання доходів у вигляді відсотків, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

     Наразі  комерційні банки, окрім традиційних  кредитних операцій, активно займаються портфельними інвестиціями. Це зумовлено  передусім суттєвим розвитком ринку цінних паперів, можливостями отримати додаткові доходи від операцій із цінними паперами, постійною конкуренцією банків з іншими фінансово-кредитними установами. Разом із тим портфель цінних паперів виконує низку важливих функцій, які впливають на формування структури банківських активів. Виокремлюють такі основні функції банківського портфеля цінних паперів:

     - компенсація кредитного ризику з портфеля банківських позик. Цінні папери високої якості можуть бути придбані і зберігатися з метою врівноваження ризику за банківськими позиками;

     - генерування доходів банку незалежно від фаз ділового циклу: коли доходи за позиками знижуються, доходи від цінних паперів можуть зростати;

     - забезпечення географічної диверсифікації. Цінні папери, як правило, пов’язані з іншими регіонами більше, ніж об’єкти банківського кредитування, що сприяє ефективнішій диверсифікації банківських доходів;

     - підтримка ліквідності, оскільки цінні папери можуть бути продані для отримання необхідних грошових коштів або використані як застава в разі залучення банком додаткових фондів;

     - зниження податкових виплат банку;

     - забезпечення гнучкості портфеля активів, оскільки інвестиційні цінні папери, на відміну від більшості кредитів, можуть бути швидко придбані або продані для реструктуризації активів банку відповідно до поточної ринкової кон’юнктури;

     - поліпшення фінансових показників банківського балансу завдяки високій якості більшості цінних паперів, які зберігає банк.

     Особливістю формування інвестиційного портфеля комерційних банків є включення до нього цінних паперів двох рівнів:

     - первинних резервів, призначених для отримання доходу;

     - вторинних резервів, що можуть бути реалізовані з метою підтримки ліквідності.

     Цінні папери вторинного резерву реалізують у разі спонтанного вилучення вкладів або різкого підвищення відсотка за позиками. Однак продаж активів вторинного резерву веде до зниження ліквідності комерційних банків, тому останні віддають перевагу залученню додаткових коштів або реалізації цінних паперів первинного резерву. Таким чином, активи первинного резерву слугують інструментом розв’язання проблем отримання доходу і підтримки ліквідності банку. Виконуючи роль амортизатора, інвестиційна політика банків спрямована на підтримку пропорцій між первинним і вторинним резервами. Інші операції банку спрямовані на зниження сукупного ризику придбаних цінних паперів, а саме — підтримку збалансованості портфеля за термінами погашення шляхом реінвестування частини вивільнених коштів в інші цінні папери.

     Управління  портфелем цінних паперів комерційними банками практично не відрізняється  від управління портфелями іншими інвесторами. Воно передбачає планування, аналіз і  регулювання структури портфеля, діяльність щодо його формування й  підтримки з метою досягнення певних цілей. Вибір інвестиційної політики банки здійснюють за традиційними показниками: ліквідність, дохідність, ризиковість. Основними цілями є отримання відсотків, збереження капіталу і забезпечення приросту капіталу на підставі збільшення курсової вартості цінних паперів.

     Регулювальні  органи приписують банкам формувати  свою інвестиційну політику в письмовому документі, виокремлюючи в ній такі аспекти:

     - цілі, яких банк бажає досягти за допомогою свого інвестиційного портфеля;

     - рівень ризику несвоєчасного погашення цінних паперів, який банк може прийняти (при цьому всі цінні папери мають бути інвестиційними, неспекулятивними);

     - планові терміни обігу цінних паперів до погашення, а також рівень ліквідності всіх придбаних цінних паперів;

     - рівень диверсифікації інвестиційного портфеля, за допомогою якого банк намагається знизити ризик.

     Українське  законодавство передбачає таку класифікацію інвестиційного портфеля комерційних банків. Відповідно до ст. 3 «Інструкції з бухгалтерського обліку операцій із цінними паперами в банках України» від 20.08.2003 р. № 355 вкладення банку в цінні папери класифікуються таким чином: