Банківське право

Банківське право —  це сукупність правових норм, що регулюють  порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини  з клієнтами (юридичними й фізичними  особами), що об­слуговуються банками, а також порядок здійснення банківських  операцій. В Україні банківське право  не є самостійною галуззю права, тому що відсутні характерні лише їй предмет  і метод регулювання суспільних відносин.

 

Предметом банківського права  є суспільні відносини, що виникають  у процесі банківської діяльності, зокрема відносини, що регулюють  принципи організації та діяльності банків та порядок здійснення ними банківських послуг. Метод правового  регулювання банківської діяльності є дещо неоднорідним. З одного боку, використовується метод владних  приписів, що властивий адміністра­тивному праву, — інтереси держави представляють  органи, наділені нею владними повноваженнями (Кабінет міністрів України, Національний банк України (НБУ). Існують також  владні відносини між НБУ і  комерційними банками. З другого  боку, відносини банків з клієнтурою базуються на юридичній рівності сторін, тобто застосовується цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин.

 

Банківському праву властиві обидва вказані методи, оскільки завдяки  першому держава прямо й безпосередньо  регулює поведінку суб’єктів  цих відносин, а другому — встановлює тільки межі для самостійного врегулювання взаємовідносин суб’єктів. Зазначений метод правового регулювання  як спосіб впливу на свідомість і волю людей визначає поведінку суб’єктів  у регулюванні банківських суспільних відносин.

 

Правові норми, що регулюють  банківські відносини, містяться насамперед як у загальних, так і у спеціальних, присвячених регулюванню тільки банківських відносин, нормативних  актах. До них відносяться Конституція  України, закони й постанови Верховної  Ради України, укази і розпорядження  Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови, положення  та інструкції НБУ та Міністерства фінансів України, статути банків та ін.

 

У систему банківського права  включаються не тільки норми, які  закріплюють загальні положення  банківського права, поняття й структуру  банківської системи, правовий статус органів, що займаються банківською  діяльністю, а й норми, що регулюють  відносини, пов’язані з організацією розрахунків, операціями з цінними  паперами, регулюванням кредитування та правил валютних операцій.

 

Банківське право регулює  правові основи розрахунків, виходячи з принципу, що всі підприємства, установи й організації різних форм власності зобов’язані зберігати  кошти на рахунках у банках і дотримуватися  встановленого порядку проведення безготівкових розрахунків. У законодавстві  чітко визначений порядок відкриття  рахунків у кредитних установах, встановлені правові форми розрахунків  та порядок здійснення розрахунків  по цих формах.

 

Норми банківського права  закріплюють правові основи банківського кредитування, визначають правове положення  кредитних 

 установ і принципи  їх відносин з одержувачами  кредитів за умов повернення, строковості та платності, а  також основи валютних відносин  України з іноземними державами  та правила валютних операцій  на території України.

 

Отже, всі правові норми, що регулюють організацію банківської  системи і проведення банківських  операцій, у своїй сукупності формують визначений комплекс норм і мають  предметну єдність. Крім того, норми  банківського права включають норми  інших галузей національного  права (наприклад, норми цивільного права регулюють товарно-грошові  відносини, що складаються при здійсненні

 банками та іншими  фінансовими інститутами банківських  операцій, або застосування застави  у кредитних правовідносинах). Норми  адміністративного права регулюють  управління кредитною системою  і визначають основи побудови  банківської системи в країні. Отже, можна зробити висновок, що  банківське законодавство слід  розглядати як комплексну галузь.

 

Однак ані предметна єдність  цих норм, ані їх комплексність  не означає, що банківське право є  самостійною галуззю єдиної правової системи. Хоча в перспективі таке можливе. Банківське право нині можна  визначити як підгалузь фінансового  права України, яке спрямоване на мобілізацію, розподіл і використання централізованих фондів з метою  забезпечення виконання завдань  держави. При цьому мобілізація  й розподіл грошових ресурсів можуть здійснюватись у процесі проведення банківських операцій, при кредитуванні, регулюванні розрахункових і  валютних операцій, при функціонуванні ринку цінних паперів.

 

Особливо важливого значення для банківського права набувають  норми конституційного права, що встановлюють компетенцію органів  законодавчої і виконавчої влади  у сфері кредитно-грошової політики, обігу державних цінних паперів. В конституційному праві закріплені загальні принципи і положення, що стосуються банківської діяльності держави. Наприклад, у ст. 99 Конституції України зазначається, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — НБУ.

 

Адміністративне право визначає принципи організації та діяльності органів виконавчої влади (Кабінету Міністрів України, НБУ та ін.), повноваження цих органів у сфері кредитування, організації 

 розрахунків і валютних  операцій, обігу цінних паперів.  Банківське право регулює, в  першу чергу, майнові відносини,  що виникають у сфері кредитування  і проведенні розрахунків, і  тим самим тісно пов’язане  з цивільним правом. Наприклад,  у договорах банківського рахунку  і банківської позички нормами  цивільного права регулюються  такі питання, як укладення  цих договорів, зміст прав та  обов’язків сторін, заставне забезпечення  позик, ряд розрахункових і  кредитних санкцій, відповідальність  сторін за неналежне виконання  своїх обов’язків. Крім того, комерційні  банки, будучи суб’єктами господарської  діяльності, здійснюють на договірних  умовах кредитно-розрахункове, касове  та інше банківське обслуговування  підприємств, установ, організацій  і громадян, керуються також у  своїй діяльності нормами цивільного  права.

 

Банківське право України  регулює різноманітні за своїм змістом  банківські правовідносини, що пов’язані  з банківською діяльністю та її здійсненням. Численні та різноманітні норми та інститути банківського права взаємопов’язані  і відображаються в їх єдності  та узгодженості. Однак суспільні  відносини, що становлять предмет банківського права, здійснюються через відповідну систему. Система банківського права  — це логічно послідовне і внутрішньо узгоджене розміщення норм та інститутів банківського права.

 

Система банківського права  об’єднує та характеризує співвідношення та зовнішню структуру об’єднання нормативних актів, внутрішньо обумовлених  єдиною метою — регулюванням банківських  правовідносин. Система банківського права будується насамперед на підставі поділу його норм на групи залежно  від особливостей регульованих ним  окремих видів суспільних відносин. Відповідно складається така система  банківського права України: загальна частина та особлива, яка включає  спеціальні банківсько-правові інститути.

 

Загальна частина включає  норми, які закріплюють загальні, принципові положення банківського права і його статутні інститути (поняття, принципи й джерела банківського права, правове становище Національного  банку України та комерційних  банків, сутність і функції банківської  системи України).

 

До особливої частини  відносяться норми, що регулюють  основні функціональні інститути  банківського права, за допомогою яких безпосередньо здійснюється банківська діяльність. Особлива частина банківського права об’єднує такі інститути: договір  банківського рахунку, банківське кредитування, охорона банківської таємниці, валютні  операції банків, правове регулювання  ринку цінних паперів та ін.

 

Таким чином, банківське право  тісно пов’язане з економічними процесами в державі і застосовується для врегулювання специфічних відносин, що виникають у процесі банківської  діяльності та надання банківських  послуг.

 

В умовах ринкової економіки  банківське право відіграватиме  дедалі більш значну й активну  роль у державі. Як інструмент вивчення фінансово-кредитного механізму воно спрямоване на забезпечення раціонального  й ефективного функціонування банківської  системи в державі, сприятиме  розвитку кредитної системи, встановленню правових основ розрахунків та валютних відносин на території України.

 

 

 

 

 

Банківське право більшість  правознавців вважають таким, що створювалось реальністю (артефактом), оскільки воно стосується великої групи правовідносин, які виникають у процесі банківської  діяльності. В юридичній літературі термін “банківське право” вживається як самостійне поняття. За своїм змістом  воно відрізняється від поняття  “банківське законодавство”. Щоб  показати, які ознаки властиві банківському праву, передусім важливо з'ясувати  поняття “банківське законодавство”. Банківське законодавство є самостійною  юридичною категорією і воно пов'язане  з банківським правом.

 

Банківське законодавство, за традиційним уявленням, — це сукупність

 

законодавчих актів, які  є формою вираження правових норм, спрямованих на регулювання повноважень, обов'язків та відповідальності сторін у правовідносинах за участю банку. Це поняття охоплює також сукупність інших джерел, а саме: нормативно-правові  акти, які видаються Кабінетом  Міністрів України, Національним банком України, а також уповноваженими суб'єктами відповідно до законів України.

 

 Банківське законодавство  як галузь системи законодавства  України обумовлене передусім  потребами практики, зокрема банківською  діяльністю і банківською справою.

 

У сфері грошово-кредитних  відносин банки та кредитні установи здійснюють свою діяльність застосовуючи фінансові важелі, якими виступають гроші, цінні папери та валютні цінності.

 

Суб'єктами, що вступають  у відносини з банками та кредитними установами, є платник і отримувач (позичальник) грошей. Між ними виникають  правовідносини, що потребує різнопланової  діяльності банків у зв'язку із проведенням  розрахунків, позичок грошей, відкриттям рахунків у банках, здійсненням платіжних  операцій, збереженням грошей тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Основні принципи і  джерела банківського права

 

Банківське право грунтується на принципах, які притаманні всьому національному праву, але має свої специфічні принципи. В нинішніх ринкових умовах такі принципи мають сприяти вдосконаленню економічних відносин і способів їх правового регулювання з метою підвищення ефективності функціонування банківської системи, здатної мобілізувати фінансові ресурси та сконцентрувати їх на пріоритетних напрямах структурної перебудови економіки.

 

До принципів банківського права належать:

 

принцип свободи економічної  діяльності. Суб’єкти банківської  діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати  самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Обмеження у здійсненні банківської  діяльності передбачаються законодавством України;

 

принцип неухильного виконання  економічних нормативів, встановлених НБУ, норм чинного законодавства. Цей  принцип зобов’язує суб’єктів банківських  правовідносин дотримуватись правил поведінки, приписуваних нормами банківського права. Наприклад, відповідно до ст. 51 закону України «Про банки і банківську діяльність» комерційні банки зобов’язані  дотримуватись економічних нормативів, встановлених НБУ;

 

принцип задоволення потреб клієнтів та максималізації отримання прибутку банками;

 

принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінтересованості банківських  установ та їх клієнтів. Суб’єкти банківських  правовідносин (при кредитуванні, організації  розрахунків) будують відносини  на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні та виконанні прав і обов’язків. У цих відносинах проявляються взаємна воля і свідомість учасників;

 

принцип підтримки конкуренції  та заборони економічної діяльності, що спрямована на монополізацію й  недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди  з метою обмеження конкуренції  в банківській діяльності, а також  монополізації умов надання кредитів, інших послуг, встановлення процентних ставок і комісійної винагороди. Комерційні банки не мають права без згоди  НБУ зменшувати розмір статутного фонду 

 і розподіляти резерви  серед акціонерів, об’єднуватися  з іншими 

 банками.

 

Контроль за дотриманням  антимонопольного законодавства у  сфері банківської діяльності здійснює Антимонопольний комітет України (АКУ). Реорганізація комерційних  банків проходить за погодженням  з АКУ у випадках, передбачених чинним законодавством.

 

Для подальшого розвитку конкуренції  і обмеження прояву монополізму  серед банків НБУ вживає заходів  щодо лібералізації кредитного ринку  через створення однакових умов доступу для комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ, а  також лібералізації валютного  ринку шляхом зняття обмежень на валютних біржових торгах;

 

принцип контролю і нагляду  за діяльністю банків та інших кредитно-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливіша роль відводиться контролю. Без нього  не може здійснюватися економічна діяльність, за його допомогою забороняється  втручання держави у внутрігосподарську сферу комерційних банків, підприємств, забезпечується законність у банківській  сфері, запобігання правопорушень, за його сигналами притягуються до відповідальності винні особи.

 

На практиці останній принцип  знаходить відображення в тому, що Верховна Рада України контролює  діяльність НБУ (затверджує звіт про  його роботу та баланс його діяльності, затверджує ліміт зовнішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (встановлює для  них економічні нормативи, перевіряє  створення їх шляхом реєстрації, контролює  додержання ними законодавства), здійснює контроль за веденням касових операцій; комерційні банки контролюють ліміти залишків готівки в касах для  юридичних осіб, порядок відкриття  та закриття рахунків, здійснення валютних операцій через уповноважених банків тощо.

 

Джерелом національного  права є, як відомо, форма вираження  державної волі в нормативних  актах — офіційних письмових  документах компетентного органу держави, в яких встановлюються норми права.

 

До джерел банківського права  відносяться: Конституція України (зокрема, ст.ст. 99, 100), закони й постанови Верховної  Ради України (наприклад, Закон України  від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання  ринку цінних паперів в Україні», Закон України від 22 листопада 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне  виконання грошових зобов’язань», постанови Верховної Ради України  «Про впорядкування оплати комерційними банками за здійснення платежів»  від 24 грудня 1993 р.; «Про норматив обігу  платіжних документів в Україні» від 25 червня 1993 р.).

 

У системі банківського законодавства  особлива роль відводиться законам, які мають вищу юридичну силу і  охоплюють найбільш важливі питання, що виникають у банківській сфері. Серед діючих виділяється такий  важливий опорний закон, як Закон  України від 20 березня 1991 р. «Про банки  і банківську діяльність», який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні  принципи їх діяльності, правове положення  НБУ, встановлює правову природу  взаємовідносин з клієнтами та їх захист.

 

Серед джерел банківського права  важливий блок складають підзаконні нормативні акти, які можна поділити на дві групи:

 

1. Укази й розпорядження  Президента України та постанови  Кабінету Міністрів України.

 

Наприклад, Укази Президента України від 12 червня 1995 р. «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», від 16 березня 1995 р. «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному  господарстві України», від 29 січня 1997 р. «Про Державний інвестиційно-кліринговий  Комітет»; розпорядження Президента України від 25 травня 1995 р. «Про заходи щодо розв’язання кризи платежів і підтримку вітчизняних виробників»; Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов’язковими  до виконання на всій території України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів  України «Про вдосконалення системи  розрахунків за споживану електричну й теплову енергію» від 21 травня 1997 р., «Про врегулювання окремих питань взаєморозрахунків із належних до бюджетів платежів» від 21 лютого 1997 р. та ін.

 

2. Нормативні акти міністерств,  державних комітетів, у тому  числі НБУ, що відносяться до  сфери банківської діяльності. Ці  акти приймаються в межах компетенції  тієї організації, що їх видає,  у формі постанов, положень, наказів,  інструкцій, правил тощо. Наприклад,  постановою Правління НБУ від  13 жовтня 1997 р. затверджено Порядок  ведення касових операцій у  національній валюті в Україні;  постановою Правління НБУ від  7 травня 1997 р. — Положення про  порядок реєстрації одержання  резидентами кредитів в іноземній  валюті від іноземних кредиторів; наказом Міністерства фінансів  України та Міністерства економіки  України від 25 лютого 1997 р. затверджений  «Порядок виписування та погашення  простих векселів, що видаються  вітчизняними нафтопереробними  заводами у разі поставки на  ці заводи нафти суб’єктами  підприємницької діяльності —  резидентами».

 

До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями  та господарюючими суб’єктами (наприклад, рішення Асоціації комерційних  банків та локальні акти — статути  комерційних 

 банків, установчі договори, положення про філії, представництва).

 

У правовому відношенні важливе  значення має введення Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. в Україні  державної реєстрації відомчих нормативних  актів, що здійснюється Міністерством  юстиції України (відносно актів, прийнятих  центральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва  і Севастополя, відносно актів місцевих органів управління). Це правило  поширено і на нормативні акти, що видаються  НБУ, якщо суб’єктом їх є фізична  особа. Державна реєстрація відомчих нормативних  актів спрямована на дотримання принципу верховенства закону та забезпечення законності актів відомчого нормотворення, їх відповідності законам, додержання охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні[1].

 

§ 5. Банківські правовідносини, їх зміст і склад

 

   Результатом регулюючого  впливу норм права на суспільні  відносини є перетворення їх  у правові відносини. Банківські  правовідносини є різновидом  правових. Це такі суспільні відносини,  що встановлюють між учасниками  юридичний зв’язок організаційного  і майнового характеру, врегульовані  нормами банківського права.

   Банківські правовідносини  виконують такі основні функції:

   - закріплюють конкретну  поведінку учасників у процесі  банківської діяльності або при  здійсненні банківських операцій;

   - визначають коло  суб’єктів, на яких поширюється  дія норм банківського права;

   - забезпечують приведення  в дію юридичних засобів для  реалізації суб’єктивних прав  і юридичних обов’язків.

   Банківські правовідносини  складаються із суб’єктів, між  якими виникли правові відносини,  об’єктів та змісту, тобто суб’єктивних  юридичних прав і обов'язків.  Суб’єктами банківських правовідносин  можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки,  підприємства), фізичні особи (громадяни  України, іноземці). Особливим суб’єктом  цих відносин є держава.

   Об’єктом банківських  правовідносин є те, стосовно  чого вони виникають, — кошти,  цінні папери, майно, дії громадян  та юридичних осіб (здійснення  платежів, операцій з іноземною  валютою, купівля-продаж цінних  паперів). Матеріальним змістом банківських  правовідносин є поведінка суб’єктів,  основою якої є суб’єктивні  права й обов’язки, встановлені  нормами банківського права. Правам  однієї сторони відповідають  обов’язки іншої і навпаки.  Наприклад, при поданні до НБУ  клопотання резидента-позичальника  про отримання індивідуальної  ліцензії на залучення кредитних  ресурсів від іноземного банку  резидент-позичальник вправі вимагати  розгляду свого клопотання, а  НБУ зобов’язаний розглянути  таке кяопотакня. дати відповідь тощо. У свою чергу, НБУ вправі вимагати від резидента-позичальника додаткових відомостей, гарантій, необхідних для вирішення цього питання, а резидент-позичальник повинен виконувати приписи НБУ.

   Банківські правовідносини  мають такі самі характерні  риси, що властиві всім видам  правовідносин, але у них є  і свої специфічні ознаки. По-перше,  вони виникають у специфічній  сфері економічної діяльності  держави і пов’язані з її  банківською діяльністю. По-друге,  ці відносини складаються з  двох елементів — владно-організаційного  (наприклад, реєстрація НБУ комерційних  банків) і майнового (отримання  клієнтом кредиту в установі  банку). По-третє, однією з вимог  банківських правовідносин є  обов’язкова участь банків і  виконання ними у зв’язку з  цим своїх функцій. По-четверте, у цих відносинах задіяний  специфічний метод, який ґрунтується  на поєднанні двох різних методів  регулювання — методі владних  повноважень щодо іншого учасника  та. методі юридичної рівності  сторін, що стосується сфери майнових  відносин.

   Банківські правовідносини, що регулюються нормами-банківського  законодавства, різноманітні за  своїм змістом, адже вони пов’язані  з економічною діяльністю держави  і виникають у процесі організації  і здійснення банківської діяльності.

   Банківські правовідносини  за змістом регулювання можна  класифікувати на правовідносини:

   - що регулюють організацію  банківської системи; 

   - що виникають у  сфері банківських операцій;

   - кредитні;

   - розрахункові;

   - валютні; 

   - з приводу обігу  цінних паперів;

   - регулювання грошового  обігу.

   Банківські правовідносини  залежно від конкретного змісту  поділяються на:

   а) майнові, пов’язані  з коштами як видом майна;

   б) немайнові, пов’язані  із забезпеченням режиму банківської  таємниці або захистом ділової  репутації банку;

   в) організаційні,  пов’язані з побудовою банківської  системи або організації структури  банку;

   Підставами виникнення  банківських правовідносин можуть  бути: норма закону, адміністративний  акт, договір або одностороння  угода, заподіяння шкоди.

   Виникнення, зміна  і припинення банківських правовідносин  пов’язані з юридичними фактами,  тобто подіями і діями, передбаченими  нормами банківського законодавства.  Наприклад, для виникнення правовідносин  з організації комерційного банку  необхідною умовою є дія —  подання комерційним банком встановлених  документів на реєстрацію до  НБУ. Для виникнення кредитних  правовідносин юридичним фактом  є укладення кредитного договору. Зміна банківських правовідносин  може настати на підставі нормативного  акта, наприклад, в разі зміни  облікової ставки НБУ чи встановлення  мінімального розміру статутного  фонду комерційному банку. 

   Припинення банківських  правовідносин має місце в  разі смерті громадянина (наприклад,  у зв’язку з цим відбувається  погашення кредитного зобов’язання  громадянина), або протиправної дії,  що порушує вимоги закону (коли  комерційний банк порушують норми  банківського законодавства і  це призводить до відкликання  Національним банком ліцензії  на здійснення банківських операцій).

   Регламентація суспільних  відносин, що виникають і відбуваються  з обов’язковою участю банків  і виконанням ними своїх функцій,  сприяє обігу грошових коштів  у державі, відповідає економічним  і соціальним потребам суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

  Стаття 30. Структура регулятивного  капіталу банку

{  Назва  статті  30  із  змінами,  внесеними  згідно  із  Законом 

N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

 

     Регулятивний  капітал  банку  включає: { Абзац  перший частини 

першої  статті  30  в  редакції  Закону  N 3024-VI ( 3024-17 ) від 

15.02.2011 }

 

     1) основний  капітал; 

 

     2) додатковий  капітал. 

 

     Основний  капітал   банку включає статутний капітал  і розкриті 

резерви,  які  створені  або  збільшені за рахунок нерозподіленого 

прибутку,  надбавок до курсу  акцій і додаткових внесків акціонерів

у   статутний   капітал,   загальний  фонд  покриття  ризиків,  що

створюється  під  невизначений  ризик  при  проведенні банківських 

операцій,  за  винятком  збитків  за поточний рік і нематеріальних

активів.  Розкриті  резерви  включають  і  інші  фонди такої  самої 

якості,  які  повинні  відповідати таким критеріям: { Абзац  перший

частини  другої  статті 30 із змінами, внесеними згідно із Законом 

N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }  1) відрахування  до  фондів  мають   здійснюватися  з прибутку 

після оподаткування або  з прибутку до оподаткування, скоригованого 

на всі потенційні податкові  зобов'язання;

 

     2) фонди   і  рух  коштів  до  них   та  з  них  повинні окремо 

розкриватись у опублікованих  звітах банку;

 

     3) фонди повинні  бути  у  розпорядженні  банку   для  покриття 

збитків з метою необмеженого і негайного використання у разі появи 

збитків;

 

     4) збитки не  можуть безпосередньо  покриватися   з  фондів,  а 

повинні проводитися через  рахунок прибутків і збитків.

 

     За умови   затвердження Національним банком  України додатковий 

капітал може включати:

 

     1) нерозкриті  резерви (крім того факту,  що  такі  резерви  не 

відображаються  в опублікованому балансі банку,  вони повинні мати

такі самі якість і природу, як і розкритий капітальний резерв);

 

     2) резерви   переоцінки  (основні  засоби   та   нереалізована 

вартість    "прихованих"    резервів   переоцінки   в   результаті

довгострокового   перебування   у   власності   цінних    паперів,

відображених у балансі  за історичною вартістю їх придбання);

 

     3) гібридні   (борг/капітал)   капітальні   інструменти,  які 

повинні відповідати таким  критеріям:

 

     вони  є   незабезпеченими  банком,  субординованими і повністю

сплаченими;  {  Абзац  другий пункту 3 частини третьої  статті 30 із

змінами,  внесеними  згідно  із  Законом N 3024-VI ( 3024-17 ) від 

15.02.2011 }

 

     вони не можуть  бути погашені за ініціативою  власника;

 

     вони можуть  вільно  брати  участь  у   покритті  збитків  без 

пред'явлення банку вимоги про припинення торгових операцій;

 

     вони дозволяють  відстрочення обслуговування зобов'язань   щодо 

сплати відсотків,  якщо рівень прибутковості не дозволяє здійснити 

такі виплати;

 

     4) субординований борг (звичайні незабезпечені банком боргові

капітальні  інструменти,  які  за  умовою  договору не можуть бути

забрані  з  банку  раніше  5  років,  а  у  випадку банкрутства  чи

ліквідації  повертаються  інвестору після погашення претензій  всіх

інших   кредиторів).   При   цьому   сума  субординованого  боргу,

включеного  у  капітал,  щорічно  зменшується  на  20 відсотків  її

первинного розміру протягом п'яти останніх років дії договору.

 

     У  разі  якщо  субординований борг наданий в іноземній валюті

першої  групи  Класифікатора  іноземних  валют Національного  банку 

України,  він  враховується  при  розрахунку капіталу за офіційним 

валютним    (обмінним)   курсом   Національного   банку   України,

встановленим  на  звітну дату. { Пункт 4 частини третьої статті 30

доповнено  абзацом  другим згідно із Законом N 1533-VI ( 1533-17 )

від 23.06.2009 }

{  Пункт  4 частини третьої  статті 30 із змінами, внесеними  згідно 

із  Законами  N  1617-VI  (  1617-17  )  від 24.07.2009, N 3024-VI

( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

 

     Національний   банк   України   має   право   визначати  своєю 

постановою  інші  складові  додаткового капіталу, а також  умови та

порядок його формування.

{   Частина  четверта  статті  30  в  редакції  Закону  N  1617-VI

( 1617-17 ) від 24.07.2009 }

 

     Додатковий  капітал  не  може  бути  більш   як  100 відсотків 

основного капіталу.

{  Частина  статті  30 в редакції Закону N 1617-VI ( 1617-17 ) від 

24.07.2009 }

 

     Стаття 31. Розмір  статутного капіталу на момент  державної