Банківська система України, характеристика її діяльності на фінансовому ринку. Види державних цінних паперів та їх характеристика

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
 
 
 

Індивідуальна робота

з дисципліни:

«Фінанси» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Дрогобич-2011

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3ст.

1. Банківська система України, характеристика її діяльності на фінансовому ринку……………………………………………………...4ст.
2. Види державних цінних паперів та їх характеристика……………...12ст.

Висновок………………………………………………………………………18ст.

Використана література………………………………………………………19ст. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

   В даній індивідуальній роботі мною буде розглянуто два питання: «Банківська система україни, характеристика її діяльності на фінансовому ринку» та «Види державних цінних паперів та їх характеристика».

   По  першому питанні можна сказати, що банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою України у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та банків різних видів і форм власності.

   Національний  банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

   Банки у своїй діяльності керуються  Конституцією України, Законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

   А друга тема передбачає ознайомлення з державними цінними паперами. Тобто, з цінними папери, які засвідчують право на власність і належність до державного кредиту. Державні цінні папери — це державні зобов'язання, що випускаються в документарній або електронній формах центральним урядом, місцевими органами влади і окремими державними підприємствами з метою розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів у відповідні бюджети. 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Банківська  система України, характеристика її діяльності на фінансовому ринку.

   У будь-якій державі незалежно від  домінуючої економічної моделі та способу  організації суспільних відносин банківська система відіграє ключову роль. Недарма  її часто порівнюють з кровоносною  системою економіки держави. Саме вона забезпечує економіку необхідним обсягом фінансових ресурсів, забезпечуючи вільних рух капіталу, розрахунки суб'єктів господарювання, кредитування економіки, а також реалізацію інших функцій та завдань. Без розвинутої банківської системи неможливо навіть уявити собі розвинуту економіку держави[2, ст. 99].

   Розвиток  банків, товарного виробництва і  обороту історично йшов паралельно і тісно переплітався. При цьому  банки проводячи грошові розрахунки і кредитуючи господарство, виступаючи посередниками в перерозподілі капіталів, істотно підвищують загальну ефективність виробництва, сприяють зростанню продуктивності суспільної праці.

   Нині, в умовах розвинутих фінансових, товарних ринків, структура банківської системи  різко ускладнюється. З'явилися нові види фінансових установ, нові кредитні інструменти і методи обслуговування клієнтів.

   Тому  банківська система України —  це один із найрозвинутіших елементів  господарського механізму, оскільки її реформування було розпочате раніше за інші сектори економіки, що визначалося ключовою роллю банків при вирішенні завдань переходу до ринку. Саме банки відіграють основну роль в утворенні оптимального середовища для мобілізації й вільного переливу капіталів, нагромадженні коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

   Банківська  система бере участь у виконанні  основних функцій фінансової системи, зокрема шляхом:

   — стабільності національної грошової одиниці;

   — забезпечення способів переміщення  фінансових ресурсів у часі, через  кордони держав та між окремими галузями тощо;

   — розробки та забезпечення способів управління ризиками;

   — забезпечення механізму об'єднання  фінансових ресурсів та їх розподілу  між окремими суб'єктами господарювання;

   — забезпечення безперебійного функціонування платіжних систем, зокрема шляхом удосконалення способів клірингу та здійснення розрахунків, що сприяють торгівлі;

   — забезпечення насичення ринку ціновою  інформацією, що дозволяє координувати децентралізований процес прийняття  рішень в окремих галузях економіки.

   Банківська система є складовою кредитної системи держави.

   Відповідно  до навчального посібника «Банківське  право України», банківську систему  в Україні юридична наука визначає як внутрішньо організовану, взаємопов'язану, об'єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України.

   Банківська  система містить усі або більшість  необхідних елементів у потрібних  пропорціях. З цих же підстав і  перелік складових банківської  системи, що міститься в Господарському кодексі України, неповний.

   Банківські  спілки та асоціації не мають права  займатися банківською чи підприємницькою  діяльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку. Асоціація (спілка) банків є договірним об'єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків — членів асоціації (спілки) [1, ст. 103].

   Безперечним елементом банківської системи  є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який є державною спеціалізованою  установою що виконує функції  державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

   Основу  банківської системи становлять банки України та іноземні банки, що здійснюють діяльність на території  України через належним чином  зареєстровані представництва. Закон  України «Про банки і банківську діяльність» відносить до складу банківської системи саме філії (представництва) банків-нерезидентів.

   До  банківської системи включається  також банківська інфраструктура —  тобто сукупність організацій та установ, що безпосередньо забезпечують функціонування банківської системи. Отже, банківська система України — це складова кредитної системи держави, що включає в себе Національний банк України, інші банки (резиденти та нерезиденти, зареєстровані у встановленому законодавством порядку на території України) та небанківські фінансові установи, виключною діяльністю яких є прийняття вкладів, розміщення кредитів або ведення рахунків клієнтів, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, банківську інфраструктуру, а також зв'язки та взаємовідносини між ним[3, ст. 155].

   Необхідність  формування банківської системи  як особливої структури, що діє в  економіці країни, визначається двома  основними групами причин:

   — причини, пов'язані з необхідністю здійснювати суспільний нагляд і  регулювати банківську діяльність, узгоджувати комерційні інтереси окремих банків із державними та суспільними інтересами — забезпечувати стабільність національної валюти і стабільну роботу всіх кредитно-фінансових посередників;

   — причини, пов'язані з функціонуванням  грошового ринку, забезпеченням  збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі.

   Звідси  виникає висновок про подвійну мету діяльності банківських установ, які  повинні керуватися у своїй діяльності не тільки комерційними інтересами, а й вимогами системи, до якої вони включені.

   Головне завдання державного регулювання банківською  системою полягає в поєднанні  дерегулювання та механізмів забезпечення стабільності функціонування банківської  системи для подолання системних  прорахунків з ефективним регулюванням та наглядом виконавчих осіб фінансових органів. При цьому можливі підходи у виборі механізмів регулювання залежать від вибору монетарного режиму та режиму валютного курсу.

   Розрізняють одно- та дворівневу банківські системи.

   Однорівнева банківська система передбачає переважно горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. Цей принцип побудови характерний для країн з адміністративно-командною системою.

   Дворівнева  банківська система будується на взаємовідносинах між банками в  двох площинах: по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі відносини підлеглості між центральним банком (як керівним, управляючим) і низовими ланками — комерційними банками. По горизонталі — відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. У дворівневій структурі банківської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та контрольні функції центрального банку з одного боку, і функції комерційних банків — з іншого.

   Банківська  система в Україні має дворівневу побудову: на першому рівні - Національний банк України, на другому - комерційні банки[5, ст. 189].

   Провідне  місце в банківській системі  належить Національному банку України (НБУ). Він покликаний провадити єдину  політику в сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці - гривні.

   Національному банку України надано монопольне право на випуск грошей (емісію). Він  виконує роль емісійного центру. Банк зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, у тому числі  золото, валютні запаси.

   Національний  банк України обслуговує державний борг країни, дає дозвіл на створення (реєстрацію) комерційних банків.

   Зміст діяльності Національного банку  України проявляється в його функціях, основних напрямах функціонування. Для  виконання завдань, покладених на цей  орган державного управління спеціальної компетенції.

   Правове становище Національного банку  України, його особливе правове регулювання  зумовлює виконання специфічних  для нього банківських операцій. Відповідно до ст. 8 Закону України "Про  банки і банківську діяльність" Національний банк виконує такі операції:

   - видає комерційним банкам кредити  на строк за домовленістю з  позичальниками;

   - провадить рахунки банків-кореспондентів  і здійснює розрахункове касове  обслуговування комерційних банків  та інших кредитних установ;

   - купує та продає цінні папери, що випускаються державою;

   - видає кредити банкам під заставу  векселів і цінних паперів;

   - здійснює емісію приватизаційних  паперів;

   - виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного та іншого державного майна України;

   - купує і продає іноземну валюту  і платіжні документи в іноземній  валюті;

   - проводить операції з резервними  фондами грошових знаків;

   - здійснює інші операції відповідно до своїх функцій, передбачених законодавством.

   Емісійний банк (центральний банк) - має монопольне право виписку білетів (грошових знаків, банкнот). Основним його завданням  є проведення державної політики в сфері грошового обігу, кредиту, регулювання діяльності всієї банківської системи. Цей банк завжди націоналізований і його діяльність знаходиться під контролем держави. Тому його називають державним або центральним банком [9].

   Інвестиційні  банки - спеціалізуються на фінансуванні та довгостроковому кредитуванні різних підприємств і цілих галузей. Розрізняють фінансові інвестиції, здійснювані шляхом купівлі банком цінних паперів, а також реальні інвестиції, що здійснюються шляхом вкладання капіталу в промисловість, будівництво та інші.

   Іпотечні  банки - спеціалізуються по наданню  довгострокових позик під заставу  нерухомості.

   Інноваційні банки (або фонди) - здійснюють кредитування (в основному пов'язані з деяким ризиком) на всіх етапах інноваційного  процесу створення і впровадження різних наукових розробок.

   Ощадбанки - є простими фінансово-кредитними установами для заохочення вільних грошових коштів населення, включаючи операції з цінними паперами.

   Комерційні  банки - найбільш універсальний тип  банків, що займаються широким колом  операцій, в тому числі надання кредитів промисловим, торговим та іншим підприємствам переважно за рахунок грошових коштів у вигляді депозитних вкладів. Такі банки здійснюють також різноманітні комерційні послуги та операції. Звичайно, вони не є державними.

   Комерційні банки - основна ланка кредитної системи країни, яка включає в себе кредитні установи, які здійснюють різні банківські операції для своїх клієнтів на базі комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний капітал, але й залучений фінансовий капітал у вигляді вкладень, депозитів міжбанківських кредитів та інших джерел. При цьому залучені кошти, як правило, значно перевищують обсяги власного капіталу комерційних банків[4, ст. 201].

   В умовах ринкової економіки суттєві  зміни пройшли в банківському контролі. Якщо раніше банки відігравали роль державних контролерів за діяльністю суб'єктів господарювання, то в наш час цей контроль здійснюється на партнерських відносинах між банками та їх клієнтами. Правда, в окремих випадках держава накладає на банки контроль за окремими господарськими операціями їх клієнтів. Наприклад, за повнотою здачі в банк виручки готівковими грошима та виконанням касової дисципліни.

   За  функціональною спеціалізацією розрізняють  банки реконструкції та розвитку, інвестиційні, ощадні, іпотечні, трастові, емісійні, зовнішньоторгові.

   За  формою власності - державні, кооперативні, приватні, змішані. За приналежністю  статутного фонду й способу його формування - пайові та акціонерні банки. Пайові банки утворюються за рахунок пайових внесків засновників (пайовиків) у формі товариств з обмеженою відповідальністю. Акціонерні банки в Україні створюються закритого або відкритого типу.

   До  функцій банківської системи  відносять:

   — створення грошей і регулювання  грошової маси;

   — трансформаційну;

   — стабілізаційну.

   Функція створення грошей і регулювання  грошової маси реалізується шляхом оперативної  зміни маси грошей в обігу залежно  від існуючого попиту. При цьому  керівне місце відведено центральному банку, на який покладено здійснення грошово-кредитної політики в країні. Встановлення облікових ставок, ризиків, емісія грошей, регулювання касових розрахунків — усе це відноситься до реалізації зазначеної функції. Зрозуміло, говорячи про зазначену функцію, не слід обмежувати кількість її носіїв лише центральним банком. Усі елементи фінансово-банківської системи істотно впливають на питання регулювання грошової маси. В Україні спостерігається постійний процес нарощування грошової маси, передусім через емісійні випуски Національного банку України[6, ст. 215].

   Щодо  трансформаційної функції, то її реалізація залежить від рівня розвитку ринку  позичкових капіталів у країні. Банківські установи залучають вільні кошти  підприємств та населення (зокрема, приймають депозити) та вкладають  їх на свій страх і ризик у розвиток суб'єктів господарювання, впливаючи таким чином на величину, якість, вартість та строки грошових капіталів. Отже, відбувається трансформація фінансових ринків. На відміну від більшості розвинутих банківських систем, в Україні залишається незадовільною ситуація по залученню коштів від юридичних осіб порівняно із населенням.

   Говорячи  про трансформаційну функцію, потрібно розуміти, що йдеться не лише про  трансформацію ризиків банківської  діяльності, а й про трансформацію  строків. Оскільки більшість вкладників надає перевагу пов'язуванню свого  капіталу на короткі строки, а фінансування капіталовкладень в економіці вимагає тривалих термінів, банки повинні забезпечити узгодженість між різним поглядами щодо строків зв'язування капіталу.

   Ще  одним завданням трансформації  банків є адаптація вкладів різних розмірів один до одного, оскільки можливо, що велика кількість невеликих вкладів протиставляться невеликій кількості великих вкладів, а також навпаки — для фінансування невеликих кредитів у розпорядженні є невелика кількість великих вкладів. Трансформація ризиків, строків і розмірів вкладів є центральною функцією банків в економіці.

   Щодо  останньої, стабілізаційної, функції, то вона є однією із суттєвих характеристик  банківської системи в цілому. Вона характеризує сталість банківської  діяльності та грошового ринку і  залежить від ризиків, які є досить високими для банківської діяльності. Фактично банки як посередники грошового ринку беруть на себе відповідальність перед інвесторами за банківський ризик своїх позичальників.

   Саме  стабілізаційна функція найбільш врегульована на законодавчому рівні, оскільки її виконання регламентується правилами діяльності всіх ланок банківської системи та встановлюється чітка система банківського регулювання та нагляду, яку переважно реалізує центральний банк. 
 
 
 
 
 
 

Види  державних цінних паперів та їх характеристика.

   Цінні папери – це свідоцтва про участь їх власників у капіталі акціонерного товариства або надані позики. Вони передбачають зобов’язання емітентів сплачувати їх власникам доходи у вигляді дивідендів або відсотків. В юридичному розумінні, цінні папери – це майнові права, які засвідчуються документом певної форми і реалізуються в порядку, що вказується у цьому документі[7, ст. 88].

   Цінні папери є капіталом, тому що їх власники одержують доходи. Проте, капітал  цей фіктивний, оскільки цінні папери не мають вартості, хоча продаються та купуються на ринку; їх ціни мають ірраціональний характер. В обіг випускається (емітується) велика кількість різноманітних видів цінних паперів. Їх можна поділити на три види: акції, облігації та похідні від них (вторинні) цінні папери. Широкий діапазон цінних паперів, що емітуються, пояснюється тим, що причини, які спонукають випускати цінні папери і купувати їх, також дуже різноманітні.

   Державні  цінні папери засвідчують право  на власність і належність до державного кредиту. Державні цінні папери — це державні зобов'язання, що випускаються в документарній або електронній формах центральним урядом, місцевими органами влади і окремими державними підприємствами з метою розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів у відповідні бюджети.

   Найпоширенішим  видом державних цінних паперів  є облігації державних позик. Облігація (від лат. obligatio — зобов'язання) — це цінний папір, який, по-перше, засвідчує  внесення її власником певних грошових коштів на її придбання (в даному випадку — на користь держави); по-друге, надає її власникові право на отримання певного доходу від облігації; по-третє, потверджує зобов'язання держави відшкодувати повну номінальну вартість облігації у передбачений умовами позики строк.

   При випуску державної позики обов'язково обумовлюється термін, протягом якого облігації підлягають погашенню або викупу.

   Випускаються  облігації внутрішніх і зовнішніх  державних і місцевих позик. Кошти, що надходять від розміщення державних  облігації, зараховуються до державного бюджету, хоча й не враховуються в його доходах (згідно із світовою бюджетною методологією).

   Облігації державних позик можуть бути як іменними, так і на пред'явника. Державні облігації  випускаються або у вигляді документів, аб«р у вигляді записів на відповідних електронних рахунках у системі електронного обігу цінних паперів. В Україні державна облігація у вигляді електронного запису вважається придбаною з моменту реєстрації її набувача.

   При документарній формі випуску  бланкам державних облігацій  належить мати відповідний ступінь захисту та містити такі основні реквізити: найменування емітента; номінальну вартість облігації; термін погашення; розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій); серію та номер облігації. При документарній формі випуску державні облігації, за якими передбачена неодноразова виплата доходу, мають містити купонний лист. Купон — це відрізна частина облігації, що передається замість розписки під час отримання відсотків (звідси вислів "стригти купони"). Купон на виплату відсотків має, як правило, містити такі дані: порядковий номер купона на виплату відсотків, номер облігації, за якою виплачуються відсотки, найменування емітента і термін виплати[7, ст. 112].

   Державні  облігації, як вже зазначалося, реалізуються як юридичним, так і фізичним особам на добровільних засадах. Головними набувачами державних облігацій є, як правило, комерційні банки.

   Державні  облігації можуть вільно обертатися, або мати обмежене коло обігу, вони ощадні й бувають казначейські.

   За  зарубіжною методикою державними облігаціями вважаються цінні папери із терміном обігу більше 5 років. У США термін обігу державних облігацій досягає ЗО років. В Україні в умовах кризової економіки і макроекономічної нестабільності термін обігу облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) є значно коротшим.

   Для заміни облігацій державних позик, що були випущені раніше, використовуються конверсійні облігації.

   Казначейські  зобов'язання (векселі) держави —  це вид державних цінних паперів, що засвідчує внесення їх власником  грошових коштів до бюджету і дає право на одержання фіксованого доходу протягом строку володіння цими паперами. Казначейські зобов'язання випускаються державою на різний термін, тому вони можуть бути: довгострокові, серед-ньострокові і короткострокові.

   Залежно від призначення й конкретних цілей казначейські зобов'язання випускаються на різних умовах (казначейські бони, казначейські ноти).

   Казначейські  зобов'язання (векселі) держави розміщуються на добровільній основі серед юридичних  і фізичних осіб. Виплата доходу на казначейські зобов'язання (векселі) та їх погашення здійснюється відповідно до умов їх випуску.

   Казначейські  векселі можуть передаватися Державним  казначейством бюджетним установам  на здійснення платіжних операцій за витратами, що передбачені в бюджеті, але які фактично не профінансовані через нестачу бюджетних коштів (наприклад, для оплати бюджетними установами спожитих енергетичних ресурсів) [8, ст. 275].

   Рух державних цінних паперів, сукупність актів їх купівлі-продажу формують відповідний сегмент національного фондового ринку. Поки державні цінні папери знаходяться в обігу, вони можуть бути в будь-який момент продані й куплені. Як наслідок — формується вторинний ринок цінних паперів держави.

   Проведення  операцій з державними цінними паперами на відкритому ринку здійснює Центральний (Національний) банк. Продаж державних цінних паперів можуть здійснювати й комерційні банки. Придбаваючи державні цінні папери, банки отримують в своє розпорядження досить високоліквідні й надійні активи.

   Державні  цінні папери поділяються на:

• ринкові, тобто ті, що вільно обертаються на ринку;
• неринкові, які не переходять від одного власника до іншого.

   Державні  ринкові цінні папери поділяються (за терміном обігу) на:

1. короткострокові, що обертаються до 1 року;
2. середньострокові — до 10 років;
3. довгострокові — понад 10 років.

   Державні  ринкові цінні папери можуть мати похідні — так звані «стріпи» — від американського терміна  «stripped trersury securities». Суть їх полягає у тому, що під ті державні цінні папери, які є власністю інституціональних інвесторів, останні випускають власні папери, забезпечені майбутніми доходами від державних боргових зобов’язань.

   Ощадні  облігації призначені виключно для громадян, котрі використовують їх, як правило, для збереження і нагромадження власних коштів.

   Облігації пенсійних фондів та індивідуальні  пенсійні облігації 
Призначені для пенсійного забезпечення громадян. Для осіб, що зайняті індивідуальною трудовою діяльністю, кошти на придбання таких облігацій виключаються із сум, які обкладаються податком.