Бароко як стиль мистецтва

1. Зародження  бароко

   Цей термін був  введений швейцарськими вченими  — істориком та філософом культури  Якобом Буркхардтом (1818—1897), мистецтвознавцем  і культурологом Генріхом Вельфліном (1864—1945) у кінці XIX — на початку  XX ст. Бароко -- це назва першого загальноєвропейського напряму, який прийшов на зміну художньому стилю, виробленому в епоху Відродження.

Походження терміна бароко виводять від португальського perola barroca (перлина неправильної форми) та латинського  слова barroco (дивний, химерний), яким позначали  один із силогізмів (логічних суджень) у середньовічній філософії і  який вирізнявся своєю складністю та дивовижністю. Значення терміна бароко немовби відбиває різні аспекти цього художнього напряму: з одного боку - вишуканий, артистичний і аристократичний елемент, пристрасть до екзотичного, барвистого стилю, а з іншого - зв'язок зі старим релігійним світоглядом. І це дійсно так, оскільки, бароко дивовижно поєднало в собі аскетизм середньовічного мислення з витонченою розкішністю поетичної фантазії.

Хронологічні  межі періоду бароко не збігаються з календарними межами історичних епох і для різних країн Європи коливаються, інколи з досить значною різницею в часі. Бароко -- як загальномистецький літературний напрям зародився в Італії та Іспанії в середині XVI ст., звідки упродовж XVI--XVIII ст. розповсюдилося майже на всі європейські країни. Розквіт його в більшості європейських країн припадає на XVII ст. Тому саме XVII стполіття прийнято називати епохою бароко.

На відміну від провідних держав Західної Європи, серед слов'янських країн напрям бароко поширився досить нерівномірно. Україна запозичила бароко із сусідньої Польщі; основними його представниками були поети -- викладачі Києво-Могилянської академії, заснованої в 1615 р. В бароковому стилі писали Мелетій Смотрицький, Лазар Баранович, Іван Величковський, нарешті Григорій Сковорода. Найвідомішим жанром української барокової поезії була духовна пісня. Чи не найоригінальнішими творами українського бароко стали «віршові іграшки», тобто твори, в яких автори вдавалися до різноманітних експериментів з формою їх побудови. Розповсюдилася й українська барокова проза, набув розквіту й український бароковий театр, зокрема у перенесених із Заходу формах шкільної драми, різдвяної драми, а з XVIII ст. і світської драми.

Як і попередній ідейно-художній рух, відомий під назвою епохи  Відродження, бароко охопило всі  сфери духовної, в тому числі й  мистецької, діяльності людини, яскраво  виявивши себе в архітектурі, скульптурі, живопису, музиці й літературі. Історичні  та ідеологічні передумови виникнення бароко пов'язують найчастіше з кризою епохи Відродження.

Ідеологічною та художньою  передумовою бароко була контрреформація, а бароко -- її естетичним виразом. У 1540 р. римський папа заснував орден єзуїтів, які основними і найбільш активними пропагандистами бароко в мистецтві. Впродовж XVI--XVII ст. єзуїтський орден поширюється по всіх країнах католицької Європи і разом з ним поширюється бароко. Але при цьому повного повернення до середньовіччя, як того прагнула католицька церква, все ж не відбулось. Як наслідок -- бароко стало своєрідним синтезом культур середньовіччя й античності. Тому для митців бароко характерним було примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Бароко намагалося поєднати почуттєвість і аскетизм, абстрагованість ідеї з конкретністю і навіть натуралістичністю зображення, фантастичність, містику і правдоподібність.

Найяскравішими були ознаки бароко в тематиці творів та художній картині відображуваного в них  життя. Для бароко характерними стали алегоричність, містицизм, інтерес до трагічних суперечностей буття: життя і смерті, тлінного і вічного, взагалі поєднання непоєднуваного -- смішного із сумним, трагічного з комічним, високого з низьким («радісний біль», «багатий жебрак», «німий промовець», «блаженна мука» тощо). Дотепність, парадоксальність, контрастність -- це ті риси твору, які найбільш цінували митці бароко. Улюблені теми митців бароко -- ілюзорність та скороминущість людського життя, метафорично осмислювані в образах життя як сну, життя як театру або лабіринту; трагічна невлаштованість світу; фатальна підпорядкованість людської долі божественній волі; гріховність людської природи. Поширеними мотивами поезії бароко стають різноманітні природні катаклізми (бурі, повені, землетруси) та соціальні потрясіння (війни, повстання, народні заворушення), трагічні суперечності в душі людини як відображення суперечностей між небесним та земним, раціональним та ірраціональним, пристрастю та моральним обов'язком, мотиви відчаю, зневіри та приреченості.

У творах бароко найчастіше домінує похмурий, песимістичний  пафос. Напружена емоційна атмосфера  творів бароко розрахована на те, щоб  максимально вразити, схвилювати читача. Художні прийоми бароко -- це надмірна метафоричність, вишуканість, ускладненість  мови, різноманітні стилістичні експерименти з формою художнього твору, елементи фантастики, використання різноманітних емблем, алегорій та символів, через які митці бароко намагались осмислити потаємний сенс буденних речей (наприклад, людське життя асоціювалося зі «скаженим звіром», що переслідує власну тінь, або з трояндою, яка швидко втрачає свої пелюстки, залишаючи натомість сухе стебло і гострі шипи, та ін.). В основу сюжетів творів бароко, як правило, покладено історію духовного випробовування людини.

2. Історія терміну

Походження слова бароко викликає більше суперечок, ніж назви  всіх інших стилів. Існує кілька версій походження. Португальське barroco - перлина неправильної форми, яка не має осі обертання, такі перлини були популярні в XVII столітті. В італійському baroco - помилковий силогізм, азіатська форма логіки, прийом софістики, заснований на метафорі. Як і перлини неправильної форми, силогізми бароко, хибність яких ховалася їх метафоричністю.

 Використання терміну  з боку критиків та істориків  мистецтва бере початок з 2-ої  половини XVIII і належить, на початку,  до фігуративного мистецтва і,  послідовно, також до літератури. Спочатку Бароко придбав негативний зміст і тільки в кінці XIX століття відбулася переоцінка бароко, завдяки європейському культуральному контексту від імпресіонізму до символізму, який виділяє зв'язку з епохою бароко [1].

 Одна зі спірних  теорій припускає походження  всіх цих європейських слів  від латинського bis-roca, скручений камінь. Інша теорія - від латинського verruca, круте високе місце, дефект в коштовному камені.

 У різних контекстах слово бароко могло означати "химерність", "неприродність", "нещирість", "елітність", "деформованість", "перебільшену емоційність". Всі ці відтінки слова бароко в більшості випадків не сприймалися як негативні.

Нарешті, ще одна теорія припускає, що це слово в усіх згаданих мовах є пародійним з точки зору лінгвістики, і його словотвір може пояснюватися його значенням: незвичністю, неприродністю, неоднозначністю та оманливе.

Неоднозначність стилю бароко пояснюється його походженням. Як вважають деякі дослідники [2], він був запозичений з архітектури турків-сельджуків.

3. Основні риси

Специфічно риси бароко, які виявилися в усіх видах  мистецтва - архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури. Прийшовши на зміну художній культурі Відродження і маньєризму, бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилося в  синтезі мистецтв, у створенні  грандіозних міських і паркових ансамблів.

Для бароко характерні урочистість і вражаючі ефекти, динамічність композиції й декоративна пишність. В архітектурі це виявилось у примхливих планах, великих контрастах об’ємів, перевантажених скульптурних оздобах, світлотіньових і кольорових ефектах. Живопис і скульптура бароко відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту й ефектів освітлення.

Теоретичну основу під  українське літературне бароко підводили  курси риторики й поетики, які  читалися в тодішніх школах, насамперед в Київській академії. Письменники, в творчості яких найвиразніше виявилися  риси бароко були викладачами чи вихованцями  цієї академії. Перші його прояви помітні  на Україні на межі 16 і 17 століть.[1]

Для стилю бароко в музиці характерні величність, пишність, декоративність, драматизм, заглиблення у внутрішній світ людських почуттів, синтез мистецтв (у жанрах опери, ораторії, кантати) й водночас прагнення до відділення музики від слова (розвиток інструментальної музики).

Відійшовши від властивих  ренесансній культурі уявлень про  чітку гармонію та закономірність буття  і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між  людиною та зовнішнім світом, між  ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які  уособлювали тепер ворожі людині стихії.

Разом з тим культура бароко далека від сентиментальної сльозливості або пасивної споглядальності. Її герой  – здебільшого яскрава особистість  з розвиненим вольовим і ще більш  розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний  у своїх вчинках.

У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої  самотності, “покинутості” людини напризволяще в поєднанні з постійним  пошуком “втраченого раю”. У  цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і  гедонізмом, небом і землею, Богом  і дияволом. В образотворчому мистецтві  для барокових творів характерне звернення до релігійних сюжетів, де художників, насамперед, цікавлять  сюжети чудес та мучеництва, де яскраво  проявилися властиві бароковій стилістиці гіперболічність, афектованість, патетика.

Бароко – це мистецтво, збудоване на контрастах, асиметрії.

Однією з основних рис  барокової культури, не тільки аристократичної, але й міських низів та селянства, є потяг до синтезу різних видів  і жанрів творчості.

Визначальні прикмети бароко:

- Знову спостерігається нахил до ускладненої форми (як у пізній готиці)

- Повертається готи сниці геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.

- Замість світської спрямованості бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу середньовіччя.

- Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.

- Зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення традицій античної і християнської.

-Як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві ), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердя Творця.

Окрім цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості.

-Динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі це – змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.

-Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайних гротескам, любов до антитез, пристрасть до важливих форм до універсальності всеохопности.

4. Особливості  світосприйняття

Зі світоглядної позиції бароко − це перехід від епохи Відродження до нового світосприйняття, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що ґрунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, у те, що людина є мірою всіх речей. Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою у його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.

Специфіка бароко в Україні  пов'язана з тим, що твори цього  стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних  ідей і мотивів.

 Дійсність викликає  у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси - характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в мистецтві українського бароко співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот. За часів бароко Людина постає перед нами слабкою,беззахисною,невпевненою у завтрішньму дні.А саме- нездатність людини побороти зло,її безвихідь.

Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження  української людини тієї драматичної  доби передусім завдяки своєму філософському  підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне  світобачення для барокової свідомості не характерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, дивовижну забобонність найширших верств населення − від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато оповідей про містичні явища. Це типово барокове світовідчуття. Що ж до менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв'язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий.. Усе це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала одним із головних художніх прийомів бароко. Культура бароко широко відчинила двері перед фантазією, усіма її химерами і найнеймовірнішими сновидними сюжетами. Тут і поетика "магічного реалізму" із контрастами світла й темряви, і матеріалізування уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. Невипадково сучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом. І там, і тут подеколи поєднуються абсолютно несумісні речі: світоглядна абстрактність і натуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєподібне зображення і кричуща неправдоподібність художнього задуму. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття — смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. І не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви).

8. Література бароко

Бароко (від італ. barоссо, фр. baroque — дивний, неправильний) — літературний стиль у Європі кінця XVI, XVII й частини XVIII ст. Термін «бароко» перейшов до літературознавства з мистецтвознавства на через загальну схожість у стилях образотворчих мистецтв і літератури тієї доби. Вважають, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше.

Цей художній напрям був  спільним для переважної більшості  європейських літератур. Бароко прийшло  на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Відійшовши від  властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття й безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім  світом, між ідеологічними й чуттєвими  потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер  ворожі людині стихії. Для бароко як стилю, породженого перехідною добою, характерним є руйнування антропоцентричних  уявлень доби Відродження, домінування  божественного начала в його художній системі. У бароковому мистецтві  відчувається болісне переживання  особистої самотності, «покинутості»  людини в поєднанні з постійним  пошуком «втраченого раю». У цих  пошуках митці бароко постійно коливаються  між аскетизмом і гедонізмом, небом  і землею, Богом і дияволом. Характерними ознаками цього напрямку були також  відродження античної культури і  спроба поєднання її з християнською  релігією.

Одним із панівних принципів  естетики бароко стала ілюзорність. Митець своїми творами повинен був  створювати ілюзію, читача треба буквально  приголомшити, змусити його дивуватися за допомогою введення до твору дивних картин, незвичних сцен, нагромадження  образів, красномовства героїв. Поетика  бароко характеризується поєднанням релігійності та світськості в межах одного твору, наявністю християнських  та античних персонажів, продовженням і запереченням традицій Відродження. Однією з основних рис барокової  культури є також синтез різних видів  і жанрів творчості. Важливий художній засіб у літературі бароко — це метафора, яка є основою для  вираження всіх явищ світу і сприяє його пізнанню. У тексті барокового твору відбувається поступовий перехід  від прикрас і деталей до емблем, від емблем до алегорій, від алегорій до символу. Цей процес поєднується  з баченням світу як метаморфози: поет повинен проникнути в таємниці безперервних змін життя.

Герой барокових  творів — здебільшого яскрава особистість із розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто шляхетний у своїх вчинках. Стиль бароко увібрав у себе філософські й морально-етичні уявлення про навколишній світ і місце людської особистості в ньому.

Серед найвизначніших письменників європейського бароко — іспанський драматург П. Кальдерой, італійські поети Маріно і Тассо, англійський поет Д. Донн, французький романіст О. д'Юрфе та деякі інші. Барокові традиції знайшли подальший розвиток у європейських літературах ХІХ-ХХ ст. У XX ст. з'явилася й літературна течія необароко, яку пов'язують із авангардною літературою початку XX ст. та постмодерною кінця XX ст.