Буржуазні погляди Монтено

ЗМІСТ 

1. Розвиток  етичної мислі  нового часу.
2. Буржуазна етика
3. Буржуазні погляди Монтено

Використана література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Розвиток  етичної мислі  нового часу.

      Історичний  період кінця XVI до початку XVIII ст. в  західноєвропейській цивілізації не випадково називають Новим. У суспільному розвитку країн Європи тоді відбуваються суттєві якісні зміни в економічній, політичній і духовній сферах. З розширенням виробництва, дедалі інтенсивнішим використанням мануфактур та механізмів, розвитком судноплавства і тісно пов'язаної з ним світової торгівлі на історичній арені утверджується нова соціальна сила - буржуазія, -активні, ініціативні, підприємливі люди, які намагаються раціонально влаштувати життя. Ранні буржуазні революції в Нідерландах, Англії відображали соціальні, політичні і економічні процеси, що сприяли розвитку історичної ініціативи нових соціальних верств.

     XVII ст. - період діалогу і компромісів  між наукою і релігією, світською  і релігійною культурою. Панівний  у суспільній думці Середньовіччя і епохи Відродження релігійний світогляд частково відходить на другий план, але не на стільки, щоб поступитися атеїзму. Мислителі стоять на позиції компромісу: віддаючи належне релігійній вірі, не заперечуючи ролі церкви у житті людей, визнаючи існування Бога як творця Природи і Людини, обґрунтовують необхідність поглиблення і розширення знань, всебічного розвитку світської культури. Домінуючою формою світогляду стає деїзм або пантеїзм, що дозволяють, не заперечуючи буття Бога, визнавати велич і могутність Природи та її найвищої істоти - Людини.

      Життєвий  шлях Френсіса Бекона (1561-1626 рр.) багатий  на події, насичений різноманітною  діяльністю. Син знатного державного чиновника, Френсіс Бекон здобув вищу освіту в Кембріджському університеті і, як його батько, все життя знаходився на державній службі, перебував на високих посадах при дворі короля, багато уваги приділяв дослідженню методологічних проблем розвитку науки, новітнім відкриттям і винаходам. Результати спостережень, теоретичні узагальнення і висновки викладеш ним у трактатах: «Про гідність і збагачення наук» (1623), «Новий Огарон» (1620), «Нова Атлантида» (1627) та ін. Визначаючи роль філософії в системі культури,  він переосмислює її значення.

     Френсіс Бекон як політик і мораліст багато уваги приділяє, з'ясуванню місця і ролі людини як природної істоти і як суб'єкта культурно-історичного процесу. Філософію людини поділяє на численні вчення різних аспектів її життя. Так, філософію людини поділяє на філософію про людину і громадянську філософію; філософію людини - на вчення про тіло і вчення про душу (вчення про людське тіло - на медицину, косметику, атлетику і науку про насолоду та ін.,). Громадянська філософія має логіку, риторику, етику, педагогіку, вчення про управління, державу і право та ін. Політичні симпатії Френсіса Бекона - людини мудрої і досвідченої, яка уникає крайностей, на боці парламентської монархії. В знаменитих есе «Досліди або повчання моральні і політичні», пропонує правила взаємовідносин між людьми, які є інтерпретацією принципів загальнолюдської моралі, що зафіксовані в Біблії та у висловлюваннях мудреців. Майбутнє людства - царство людини, суспільства, що побудовано на розумних засадах, і в якому широко використовуються досягнення науки і техніки, а вся людська діяльність - це науково-технічна творчість. «Модель» такого суспільства яскраво висвітлена в беконівській утопії «Нова Атлантида».

     Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677 рр.) народився  в єврейській купецькій сім'ї  і про вів усе життя в  Голландії. Навчався в релігійному училищі, але не закінчив через складність сімейних обставин. За відхід від іудаїзму Спінозу відлучили від єврейської общини в Амстердамі і позбавили підтримки. На досить скромне життя Бенедикт Спіноза заробляв шліфуванням лінз, на які тоді був значний попит. Своє вчення Бенедикт Спіноза виклав в ряді праць «Богословсько-політичний трактат», «Етика», «Переписка» та ін. Філософські погляди формувалися під впливом праць єврейських філософів, Біблії, учення італійських мислителів епохи Відродження. Особливо глибокий вплив на його методологічні позиції мало фізико-математичне знання (праці Галілея, Декарта, Лейбніца). Бенедикт Спіноза увійшов в історію філософії як прихильник онтологічного вчення про субстанцію.

     Можна стверджувати, що нескінченна субстанція повинна мати нескінченне число атрибутів. Але реально до числа суттєвих атрибутів Бенедикт Спіноза відносить лише два основних - протяжність і мислення, матерію і свідомість. Вибір таких атрибутів, як основних, зовсім не випадковий: адже це дві форми реальності, що лежать в основі макро- і мікрокосмосу, тобто універсума у людини. У Рене Декарта такі атрибути визначаються як дві самостійні субстанції, що творяться і координуються Богом. Бенедикт Спіноза розум не виносить за межі субстанції, а немовби занурює його в неї. Звідси стає очевидною і схильність до раціоналізму: розум - це атрибут субстанції, а субстанція раціоналістична. Зв'язки між модусами, як і суть самих модусів, в принципі пізнаються людиною, тому що розумне (людина) може пізнати розумне (природу). «Порядок і зв'язок ідей той же, що порядок і зв'язок речей», - робить висновок Бенедикт Спіноза. Закони природи, по суті, логічні, є проявом загальної необхідності і причинного зв'язку. Удосконалення розуму, прагнення розумного життя - основне кредо етики Бенедикта Спінози. У житті багато нерозумного, але людина повинна враховувати цей факт і підпорядковувати свої дії розуму. Звідси його моральне кредо: «не висміювати людських вчинків... не засмучуватись ними і не клясти їх, а розуміти». Сенс філософії, за Бенедиктом Спінозою, полягає саме в розумному сприйнятті світу, місця людини в ньому і на такому ґрунті - досягнення щастя і волі.

     Англійський філософ і педагог Джон Лот (1632-1704 рр.) народився в сім'ї суддівського чиновника. Закінчив Оксфордський університет. Основні інтереси зосереджені в галузі медицини. Після закінчення університету - домашній вчитель. Працює секретарем у лорда Ешлі. За період реставрації Стюартів двічі емігрував; після революції 1688 р. повернувся до Англії і майже до кінця життя займає різні адміністративні посади. Основні філософські і педагогічні ідеї викладено в працях: «Досвід про людський розум», «Листи про віротерпимість», «Думки про виховання» та ін. У центрі уваги Джона Локка - проблеми походження світу, Бога і Людини. Розглядаючи традиційні для XVII ст. онтологічні питання, переводить їх у гносеологічне русло. Чи ж існує взагалі субстанція як певна «підпірка» окремих речей, явищ, процесів, крім самих явищ? На думку Джона Локка, субстанція - це ідея розуму. В об'єктивній реальності лише окремі об'єкти почуттєвого сприйняття - своєрідні емпіричні субстанції. Джон Локк розглядає субстанцію з позиції номіналізму. Емпіричні субстанції і філософська субстанція, як сума окремих речей, принципово недоступні для пізнання. Субстанція, або те, що в філософії називають матерією, на думку Джона Локка, пасивна за своєю суттю, її активність зумовлюється зовнішньою діяльністю Бога. Це позиція філософів-деїстів - традиційна для мислителів ХУП-ХУПІ стст.

     Джон  Локк увійшов в історію людської думки, також як теоретик-економіст, політик і педагог, який вважав, що право на власність може дати тільки праця (ідея «природничого права»), всякі ж інші способи придбання власності неприпустимі. Гарантом реалізації права власності може бути держава як засіб захисту особистої свободи та власності. Успішна реалізація державою місії захисту і охорони людини, її власності можлива тільки при здійсненні розподілу влади на законодавчу, виконавчу і федеративну (керівництво міжнародною політикою). У політиці відстоювався принцип лібералізму, що виступає за компроміс між монархістською і республіканською формами правління. Його ідеал - парламентсько-монархістська конституційна держава.

     Педагогічні ідеї Джона Локка органічно зв'язані  з філософією і ґрунтуються на ній. Якщо досвід - єдине джерело ідей розуму, то виховання людини в основному залежить від якості досвіду (природного і соціального середовища). Людина народжується нейтральною етично. Доброю чи злою стає у суспільстві в залежності від навколишнього соціально-культурного середовища. Добро - це корисне для суспільства, для середовища. Природжені психолого-педагогічні здібності особистості необхідно враховувати у вихованні. Але вирішальне значення має соціальне середовище і виховання. Звідси висновок: якщо соціальне середовище не відповідає соціальним ідеалам, його треба змінювати, в тому числі революційним способом.

     Діалектика, як метод мислення, органічно притаманна філософам французького Просвітництва. Не можна погодитися з ще існуючою в літературі думкою про метафізичність (антидіалектичність) їх позиції. Читаючи їх твори, бачимо глибоко мислячих філософів, соціологів, антропологів, які зуміли відобразити природу, соціум, людину в логіці понять. Діалектичними є вихідні філософські ідеї - принцип збереження і перетворення матерії, принцип руху як єдності стабільності і зміни, думка про суспільний прогрес як поступальний суперечливий рух суспільства від нижчого до вищого, від простого до складного. В центрі уваги мислителів - принцип зв'язку і взаємообумовленості явищ. Оскільки усе причинне обумовлене, отже, необхідне і випадковості не існує. Випадковим можна вважати лише те явище, причина якого нам невідома. Припущення випадковості, вважає Поль-Анрі Гольбах, рівнозначно припущенню чуда, тобто надприродного явища. Але, з іншого боку, людині всього знати неможливо через труднощі дійти до первісних причин. Отже, хоче того людина чи ні, життя постає перед нею як хаос, збіг випадковостей. Досить найменшої випадковості, зміщення якого-небудь атома, щоб загубити або принизити людину. Абсолютизація необхідності або випадковості веде до фаталізму. Людина повністю перебуває у владі незалежних від неї сил. Така парадоксальна ситуація аналізується в праці Дені Дідро «Жак-фаталіст». Людина безсила перед владою Фатуму, яким би не здавався їй світ - необхідним чи випадковим. Просвітителі демонструють неординарний підхід до вирішення питання про свободу людини. Чи існує взагалі свобода волі в абсолютно визначеному світі? Поль-Анрі Гольбах дає заперечу-вальну відповідь на питання. Людина ні на одну мить не буває вільною (це концепція волі характерна для античного стоїцизму). Вся різниця, пише Поль-Анрі Гольбах, між людиною, яку викинули з вікна, і людиною, яка сама з нього вистрибує, полягає лише в імпульсі, який в першому випадку приходить ззовні, в другому - з самого організму людини, яка відважилася на такий крок. Правда, іноді виникає ілюзія свободи, оскільки людина може робити вибір між декількома варіантами поведінки. Але будь-який вибір визначений, тобто причинно обумовлений, отже, необхідний. Для людини воля, свобода є ні що інше, як усвідомлення необхідності тієї чи іншої дії. Висновки французьких просвітників перекликаються з відомою концепцією свободи Бенедикта Спінози. Але як жити людині, повністю підпорядкованій Долі та утиснутій в лещата фаталізму? На допомогу повинна прийти етика стоїків і епікурейців. Ламетрі зауважує: «Залишимо думки про фатальний меч, що завис над головою; якщо не можемо дивитися на нього без збентеження, то забудьмо про нього і про те, що меч тримається на одній ниточці. Будемо спокійно жити, щоб спокійно умерти». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Буржуазна етика

    У розвитку європейської культури XVIII ст. по праву важливе місце займає історія німецької думки. Іммануїл Кант і Фрідріх Шле-гель, Йоганн Гердер і Георг Гаман, Йоганн Фіхте і Фрідріх Шеллінг, Георг Гегель і Людвіг Фейєрбах стали духовними символами великих змін, що переживала Європа з Великої Французької революції. Власне історія класичної німецької філософії бере початок у загальноєвропейському русі Просвітництва. Сформульовані на початку XVII ст. Рене Декартом фундаментальні принципи раціоналізму мислителі Просвітництва розповсюдили не тільки на пізнання, але й на всі сфери людської життєдіяльності: політику, мораль, мистецтво, релігію, освіту і мову, що розглядаються через призму всемогутності людського розуму. Просвітництво, писав Іммануїл Кант, «вихід людини із стану свого неповноліття, в якому знаходиться з власної вини. Неповноліття не що інше, як нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого». «Неповноліття з власної вини» складається не з нестачі розсудку, а в «бракуванні рішучості і мужності». «Май мужність користуватися власним розумом!» - такий девіз Просвітництва і Іммануїла Канта.

    У Німеччині, як і в інших країнах  Європи, Просвшшцтво в Німеччшп просвітництво захопило всі сфери духов- ного життя суспільства, хоча Просвітництво поширилось у Німеч чині пізніше, аніж у Франції і Англії, появившись на хвилі вільно думства. В середині XVIII ст. ідеї французьких просвітників, енциклопедистів європейського знання і виховання нової світської інтелігенції, суб'єкта енциклопедичної духовності, заволоділи розу мом німецьких мислителів. І якщо пафос французької освіти знай шов втілення у виданні «Енциклопедії» - тлумачного словника на ук, мистецтв і ремесла, а також в ідеї Великої Французької революціїновій людині - громадянинові, то пафос Просвіти знаходить своє відображення в теорії мистецтва Йоганна Вінкельмана і Готхольда Лесінга, в педагогічних ідеях Йоганна Песталоцці, в «Ідеї до філософії історії» Йоганна Гердера, «Загальній природній історії і теорії неба» Іммануїла Канта, теорії Нового Роману або людини, як «громадянина Світу» Фрідріха Шлегеля. Не маючи змоги впливати на соціально-політичний порядок, Просвітництво в Німеччині набуває характеру культурного руху і вражає багатством обдарованих людей і геніальних ідей. Вищою цінністю для німецьких просвітників стала ідея свободи, античність сприймається як втілення форми. Культ античності, характерний і для інших країн Європи, у Німеччині пустив дуже глибоке коріння.

    Релігійному реформатору і видатному мислителю, громадському діячу Мартіну Лютеру, який жив на початку XVI ст. в Німеччині, популярність принесли його 95 тез, спрямованих  проти торгівлі індульгенціями католицькою  церквою. Основний мотив Тез, оприлюднених у Віттенберзі, - мотив внутрішнього каяття людини і жалю до неї, які Мартін Лютер протиставляв всякій зовнішній активності людей, будь-яким справам, подвигам і заслугам. Тези, по суті, стали маніфестом християнського «самозневаження людини». Визнаючи каяття, як центральну і наскрізну частину християнського життя, Мартін Лютер став на шлях не сприйняття всіх визначених церквою спокутованих гріхів. Зло, що вражає церкву, корениться не тільки в тому, що на місце аскетизму, монастирської покірності, моральних жертв, принесених людиною Богу, римська церква поставила сумнівні грошові виплати, а в тім, що церква загалом поставила жертву на середину своїх відносин між людиною і Богом. Людське каяття -акт, що веде до морального відродження індивіду, проголошував Мартін Лютер, протиставляючи його спокутованим жертвам.

    Традиційне  середньовічне католицьке поняття  людини складається з того, що людина є істота грішна за своєю природою. Людині надається змога перебороти середньовічний параліч «ушкодженості гріхом», бо людина грішна і своєю поведінкою завинила перед Богом, але людина і соромлива, і визнає свою недосконалість і нікчемність. Загострююча свідомість гріха - прообраз нової християнської етики, що вимагала від людини, щоб вся енергія ненависті до зла знімалась із світу і поверталась усередину. Мартін Лютер оголошує помилковим фундаментальне положення католицизму про станово-кастовий поділ людей на священників і мирян, кажучи, що ніякий особливий стан Євангелією не передбачається. Сором, совість, визнання гріховності своєї природи, тобто єдність людського розуму і віри, виявляється єдино можливим посередником між людиною і Богом. Звідси виникає принцип всезагального священства і права кожного на тлумачення Біблії. Звернення до людського Розуму - загальному для всіх і неминуче обмеженому -приводить Мартіна Лютера до критики церковних таїнств і заперечень необхідності особливої «таїнственної» мови Біблії, тобто канонічного трактування біблейського тексту і привілейованого положення латинської мови, що вважалася мовою церковних таїнств і Священного писання. Мартін Лютер піддає критиці саму відмінність канонічних єретичних трактувань християнства, а також схоластичну філософію як втілення догм римської церкви, приходить до висновку про докорінну різницю Віри і Розуму і неможливості обґрунтувати віру за посередництвом розумних доказів. Сфера Розуму - це мирське, поцейбічне, об'єкт Віри - потойбічний світ, Бог. За відмінність сфер Розуму і Віри, проведену Мартіном Лютером, його названо в XIX ст. Кантом XVI ст.

    Складна містична стежина врятування за своїми контурами дуже близька лютеранському  поняттю совість, що вимагає серйозної  внутрішньої людської свідомості. Найглибше  релігійне життя, в чомусь самостійне, нічого не повинно робити для впровадження етичних цінностей в зовнішні постулати і норми життя людського суспільства.

    Якщо  у Мартіна Лютера це твердження перетворюється в концепцію релігійності внутрішнього світу людини, в протилежність  мирському характеру її зовнішнього  способу життя, то в німецьких містиків доходить до проповідей пустельництва і монастирів, заперечення всієї мирської мети в охопленій релігійним екстазом людини: великі християнські містики - монахи і монашки. Подібно Бхават-Гиті в Індії, містики проповідували не зовнішнє багатство і відокремлення від світу, а внутрішнє розмежування – підозріле ставлення до миру і повна індиферентність до культури.

    Сучасники, як і наступні покоління, часто давали Фрідріху Шеллінгу (1775-1854 рр.)  незвичайні характеристики. Математик Карл Гаус казав, що при читанні Шеллінга в нього «волосся ставало дибом». А біолог Маттіас Шлейден називав Шеллінга «філософським Каліостро». У 1801 р. Фрідріх Шеллінг заявляє про «свою систему», в основу якої покладено принцип тотожності ідеального і реального. Повний і послідовний виклад шеллінговської системи знаходимо в курсі лекцій з філософії, прочитаному Фрідріхом Шеллінгом у Вюрцбурзі, який потім видано. Курс філософії поділений на три частини: загальна філософія, натурфілософія і ідеальна конструкція світу. У вступній, загально філософській частиш мова йде про принцип тотожності ідеального і реального, що далі конкретизується в натурфілософії. Справжня суть речей не душа і не тіло, а тотожність того та іншого. Конкретизація центрального принципу філософії Фрідріха Шеллінга не випадково віднесена ним до розділу «Натурфілософія». Термін натурфілософія впроваджується для визначення форми розуміння природи. Натурфілософія є альтернативною теоретичному природознавству.

    Головна хиба філософії в тому, що не спроможна бути загальнодоступною, перебуває за межами звичайної свідомості, а естетичне доступне будь-якій свідомості. Крім того, філософія захоплює лише частину людини, підіймаючи її до висот, тоді як мистецтво спроможне підняти вгору цілісну людину. Ідеал Фрідріха Шеллінга - єдність мистецтва і філософії, науки і поезії, подібно тому як в античній міфології. Шеллінг пророкував появу нової міфології, в якій співпадають дух і природа, реальне і ідеальне абсолютного творчого початку людського життя. Разом з тим у Шеллінга так само, як і в Канта, але значно ширше, вимогливіше, поетичніше звучить думка про те, що природа не мала б досконалості без розуму, відповідно і без людини. Адже нова міфологія, за задумом Шеллінга, має не тільки стати шляхом діяльності людського розуму, але й стати сама новою, а саме, інтелігентною природою людини. Стати імпульсом духовної дії, творчим початком, зміст якого в тому, що завдяки духовній природі людина може перевершити природу, а отже, стати вільною. Воля визначалася як перевищувала ступінь природи, подолання як знаходження природної могутності і досконалості природних можливостей і багатства.

    У пізнього Фрідріха Шеллінга міркування про природу і волю перетворилися  в протестантську міфологію любові. Воля - це перемога любові, а саме, Бога над природою, найбільше зло якої - Смерть. Розум, що став любов'ю, ніби переборює сліпоту і несвободу, пануючи в стихійній творчості природи. Світ волі виявляється надприродним світом, а світ любові — світом надрозумовим. І Шеллінг, так саме як і Кант, знаходить тільки одну сферу перемоги духа над природою: розуму над самим собою - сферу релігійних цінностей. Чим ближче Кант і Шеллінг підходили до розумного визначення волі як сфери надприродної, особливого життя людини, тим глибше виявлявся розрив між природним і розумно-вільним, між розумом і його релігійно-етичним втіленням. Проблему відчув уже Фіхте, відмовившись взагалі розглядати сферу природного і просто розумного.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Буржуазні погляди Монтено

     Мішель  Монтень є французьким філософом епохи Відродження. Роки життя: 1533-1592. На надгробному камені могили Монтеня вибитий напис: "Він догмати Христа з'єднав зі скептицизмом Піррона".

     Філософська думка Монтеня спирається на вивчення античної спадщини і на те деяке, що дала йому філософська література сучасності. Піррон називав скептиків "шукаючими". "Ідею бога Піррон відкидав: "те, що бог існує, не є цілком очевидним". В історію Монтень увійшов як засновник скептицизму, як продовжувач античного скептицизму Піррона.

     Відправним пунктом філософії Монтеня є надання людині права на сумнів. Сумніву піддаються догмати релігії, саме християнське поняття про бога. Відкидаючи релігійне навчання про безсмертя душі, Монтень підходить до розумінню свідомості як властивості матерії. На відміну від агностиків, Монтень не заперечує пізнаванності світу. Головним принципом його моралі є переконання в тім, що людина не повинна пасивно очікувати свого щастя, що обіцяна йому на небесах, він вправі прагнути на щастя в земному житті.

     Основним твором Монтеня є "Досвіди". У "Досвідах" Монтень продовжує культурні традиції, зв'язані зі стоїцизмом і епікурейством; з ними Монтень познайомився, читаючи добутку римського філософа Сенеки й історика Плутарха. Сенека багато писав про людську мудрість, що полягає в тім, щоб стати над стражданнями і смертю, знехтувати їх: стоїки учили про перевагу розуму над почуттями, насамперед такими, як біль, страждання і страх смерті. Вище всіх людських якостей для письменника виявляється "чеснота", що може бути лише наслідком постійного і неослабного зусилля волі, і цим вона відрізняється від звичайної, природної доброти. Там, де людині не потрібно починати зусиль, вступати в боротьбу з пристрастями, там ні "чесноти". Цей конфлікт, боротьба можливі тільки при активній участі розуму, що один лише може перемогти страх смерті і підкорити собі пристрасті. Така інтерпретація ролі розуму, людської волі, активності спрямована проти підпорядкування долі, провидінні, фатальній необхідності.

     Монтень не раз говорив у своїй книзі, що предмет, про який він оповідає, - це людина, людська доля і життя. У Монтеня людина аж ніяк не мислиться як річ, за аналогією з іншими речами світу, він супротивник того підходу до особистості, коли вона розглядається об'єктивно, нарівні з іншими предметами. При об'єктивному, безсторонньому розгляді будь-якого предмета розглядаючий повинний цілком позбутися від самого себе, і чим менше залишиться від нього, тим ближче він до істини. Але справа складається по-іншому, якщо дослідник спробує піймати, уловити людську особистість і життя. У такому випадку він виявляється в положенні змії, що вистачає хвіст. "Якщо ви зосередите всі зусилля своєї думки на тому, щоб уловити буття, це буде равно бажанню удержати в пригорщі зачерпнуту воду; чим більше ви будете стискати і затримувати те, що текуче по своїй природі, тим скоріше ви втратите те, що хотіли удержати і затиснути в куркулі. Тому що всі речі перетерплюють безупинно одна зміна за іншим, те наш розум, що йдеться реального буття, виявляється обманутим; він не може знайти нічого постійного і незмінного, тому що всяка річ або ще тільки виникає, але ще не існує, або починає вмирати ще до свого народження. " Єдиним виходом, на мій погляд, у такій ситуації є розгляд речей щодо конкретного моменту часу і конкретного простору, чи ж відносно один одного, але в різні моменти часу і простору.

     "Увесь  світ це вічні качелі. Усе, що  він у собі укладає, безупинно  качається: земля, скелясті гори  Кавказу, єгипетські піраміди, - і  качається все це разом з  усім іншим. а також і саме по собі. Навіть стійкість - і вона не що інше, як ослаблене й уповільнене хитання. Я не в силах закріпити зображуваний мною предмет. Він бреде навмання і похитуючи, хмільний від народження, тому що таким він створений природою. Я беру його таким, який він переді мною в ту мить, коли займає мене. І я не малюю його  у нерухомості. Я малюю його в русі, і не в русі від віку до віку, але від одного дня до іншого, від хвилини до хвилини. "

     Самої ж людини Монтень розглядає як частина природи.

     Природа, на думку Монтеня, повинна бути також наставницею й у справі виховання. На перше місце необхідно поставити не нагромадження, акумуляцію знань, а розвиток мислення, здатності судження. Виховання оцінюється як засіб знайти, розкрити й удосконалити те, що дано природою, що закладено в натурі людини. Ціль Монтеня виховати людей природних, чесних, працьовитих. Саме тому Монтеня дуже любив і часто перечитував Л. Толстой, що цінував його думки про вільне і природне виховання. Вихованець повинний могти по своєму і з різних сторін відтворювати засвоєне. Монтень неодноразово підкреслював також індивідуальні підхід у справі виховання. "Нехай учитель запитує з учня не тільки слова затвердженого уроку, але зміст і сама суть його і судить про користь, що він приніс, не за показниками пам'яті свого вихованця, а по його життю. І нехай, пояснюючи що-небудь учню, він покаже йому це із сотні різних сторін і застосує до безлічі різних предметів, щоб перевірити, чи зрозумів учень як випливає і якою мірою засвоїв це; і в послідовності своїх роз'яснень нехай він керується прикладом Платона. Якщо хто вивергає їжу в тім самому виді, у якому поглинув її, то це свідчить про нестравність їжі і про нетравлення шлунка. Якщо шлунок не змінив якості і форми того, що йому належало зварити, виходить, він не виконав своєї справи.

     Нехай він змусить дитину пройтися перед  ним і в такий спосіб одержить можливість судити про його ходу, а  отже, і притім, наскільки нього  самому потрібно стримати себе, щоб  пристосуватися до сил учня. Не дотримуючи тут домірності, ми можемо зіпсувати всю справу; вміння відшукати таку відповідність і розумне його дотримувати - одна з важких  задач, які тільки я знаю. Здатність снизойти до потягів дитини і керувати ними присуща лише душі піднесеної і сильний. Що до мене, то я твердіше і впевненіше йду в гору, ніж спускаюся з гори. " Стає ясним, чому при освіті сучасними вчителями численних учнів, при піднесенні їм однакового уроку і вимозі від них однакового поводження (хоча здатності кожного з них відрізняються від здібностей іншого) серед великого числа що навчаються знаходиться один, два, для яких навчання діюче, котрі витягають користь з подібного викладання. Монтень акцентує також і практичну спрямованість виховання. "Хотів би я подивитися, як Палюэль чи Помпей - ці чудові танцівники нашого часу - стали б навчати піруетам, тільки проробляючи їхній перед нами і не зрушуючи нас з місця. Точно так само багато наставників хочуть утворити наш розум, не будоражачи його. Чи можна навчити керувати конем, володіти списом, чи лютнею голосом, не змушуючи изо дня в день вправлятися в цьому, подібно тому як деякі хочуть навчити нас здоровим міркуванням і митецькій мові, не змушуючи вправлятися ні в міркуваннях, ні в мовах? А тим часом при вихованні в нас цих здібностей усе, що представляється нашим очам, коштує повчальної книги; витівка пажа, тупість слуги, застільна бесіда - усе це нова їжа для нашого розуму.

     У цьому відношенні особливо корисне  спілкування з іншими людьми, а  також поїздки в чужі краї, не для того, зрозуміло, щоб, випливаючи звичаю нашої французької знаті, привозити із собою відтіля різного роду зведення про том, наприклад, скільки кроків має в ширину церква Санта-Марія Ротонда, чи до чого розкішні панталони синьйор Лівії, чи, подібно іншим, наскільки обличчя Нерона на так-те древній статуї длиніше і ширше він же зображення на так-те медалі, але для того, щоб вивезти відтіля знання духу цих народів і їхнього способу життя, і для того також, щоб відточити і відшліфувати свій розум у зіткненні з розумами інших. Я б порадив посилати нашу молодь за кордон у можливо більш ранньому віці і, щоб одним ударом убити двох зайців, саме до тих з наших сусідів, чия мова найменш близька до нашої, так що якщо не привчити до неї своя мова змолоду, те потім уже ніяк її не засвоїти. " Мені здається, що подібний підхід у вихованню заслуговує досить уважного вивчення, тому що не тільки в середньовіччя, але й у наші дні досить поширена ситуація, коли шукання розуму людського або узагалі відсутні, або спрямовані далеко не убік пізнання щирих цінностей.