Екологічна етика

16.1. Екологічна етика  як наука 

Екологічна етика  досліджує проблеми зв´язку "людина — природа" у двох напрямках. Перший — на рівні людства як виду розумного життя. Як таке воно несе моральну відповідальність за збереження життя на планеті. Другий — на рівні людства як носія родового життя. Його моральне зобов´язання — самозбереження та удосконалення роду людського у розумній взаємодії з природним світом.

Екологічна етика  як галузь філософського знання склалася в XX ст. Предметом її є обґрунтування  та розробка етичних принципів і  норм, що регулюють відносини людини і природи. Питання, які досліджує  екологічна етика, це перш за все, моральна відповідальність людства за тваринний та рослинний світ планети, за біосферу, за екосистему, а також за майбутні покоління людей. Актуальність розв´язання цієї проблеми визначалася поступово, в міру того, як зростало відчуження людини від природи. Об´єктивний процес самостановлення людства здійснювався в антропогенезі як процес виділення з природи, а згодом і протиставлення їй. В історії людства виділяються три етапи зміни стосунків з природою.

Людина ранніх культур бачить природу джерелом життя і тому включає її у власне родове життя як невід´ємну складову. Вона створює два типи стосунків із природою. Перший — це моральні; другий — практичні. Вони існують як двоєдине ціле, хоча бачаться у такий спосіб, що первинним є моральне відношення. Від нього залежить практична результативність людських зусиль. Взаємодіючи, два названих типи відносин виконують двоїсту функцію. Моральні "забезпечують" злагоду зі світом (зовнішнім і внутрішнім); практичні дають гарантоване виживання. Магічні дії, що здійснює дикун, спрямовані на "упокорення" природних сил. Застосування їх щодо природи зрозуміле, якщо бачити в ньому аналогію стосунків у первісному соціумі. Моральне ставлення людини до природи у формі "упокорення" її стихійних проявів — це обернене назовні ставлення людства до себе самого. Виживання людського роду, його збереження та розвиток досягалися шляхом неухильного дотримання загальноцінних вимог. Успіхи в упорядкуванні власної природи народжували віру в можливість управляти природними стихіями шляхом певних ритуальних дій.

Зростаюче усвідомлення безсилля перед природою народжує інший  тип уявлень про зв´язки людини та природи. Посередником між людьми і стихіями бачиться надприродна сила — Бог. Він не управляє стихіями, а допомагає людям жити в світі, сповненому страждань [13, с 54, 79]. З появою монотеїстичних релігій, особливо християнства, починається відчуження людини від природи, навіть від власної тілесної природи. Остання бачиться нижчою за духовну (божественну) і на цій підставі піддається різним видам дискримінації. Це другий етап стосунків.

Третій етап можна визначити як етап зростаючого  звільнення людини від залежності перед природою. Для нього характерне відчуження від природи та експансія людини в природу. Це етап бурхливого промислового розвитку останніх трьох століть. Масштаб господарювання людини зріс настільки, що зумовив глобальний характер втручання в процеси планетарного життя. Природа опинилася в небезпеці, оскільки в процесі історії, у міру зростання масштабів діяльності людини в природі, не здійснювалося паралельне удосконалення способів регулювання зв´язків із нею. Якщо на ранніх етапах цілком Достатнім було регулювання звичаєве, продиктоване інстинктом виживання, то в подальшому воно перестало виконувати свою основну функцію збереження природи.

Стосунки в  спільнотах у міру їх ускладнення  зумовлювали потребу удосконалення  засобів регулювання. Поряд із моральними чинниками (невідчужена форма) поступово, у міру зростання активності, що виходила за межі моральних регулятивів, стосунки почали коригуватися правом (відчужена форма). Історично склалося так, що стосунки з природою були виведені з меж морального та правового регулювання. Вони не осягалися ні моральними вимогами, ні законом. Актуальність цієї проблеми усвідомлювалася переважно художньою культурою. Гармонійні зв´язки людини з природою утверджувалися як джерело гармонії духовного світу особистості.

Відчуження людини від природи, втрата моральних зв´язків із нею зумовила необхідність законодавчого регулювання стосунків. Однак наявні нині законодавчі форми регулювання практично не діють. Одна з причин криється в егоїзмі людства, що прагне жити якомога комфортніше, а отже, постійно виробляти все більше і більше. Це призводить до виснаження природних ресурсів та багатьох інших негативних явищ. Однак причиною нинішньої ситуації, що характеризується як близька до катастрофічної, все ж, як видається, є не лише егоїзм, але й обмежені знання про процеси, що відбуваються на планеті. Вони спричиняють безвідповідальність людства за власну долю, долю своїх нащадків і долю планети загалом. Люди пишаються тим, що вони виробники (рос. "делатели"). Як слушно наголошує відомий етолог К. Лоренц, вони насправді є "злодіями", "злочинцями у ставленні до природи і до самих себе". "Сліпо і варварськи спустошуючи живу природу, що його оточує і живить, людство готує собі екологічну катастрофу" [б, с 42]. Тенденція розуміння природи лише як засобу для людини спричинила не лише відчуження її від природи. Відбувається відчуження людини від себе самої, що руйнує її власну природу.

Можливості зміни  ситуації пов´язані нині, в першу чергу і найбільшою мірою, не з екологічними заборонами, не із законодавством як таким, а зі знанням реальної ситуації у сфері екології. Лише знання реальних наслідків господарювання людини у природі та його впливу на рослинний, тваринний світ, на здоров´я людських поколінь спроможне відіграти роль гальмівного чинника в самознищенні людством себе. Екологічна етика в XXI ст. покликана виконати завдання переорієнтації людини на самоусвідомлення себе родовою істотою, а отже, творення гармонії відносин із природним та соціальним світом. Об´єктивною підставою та універсальним принципом моральності відношення покликана виступити не соціальність як така, а глибинна сутнісна визначеність людства: здатність бути носієм розу много родового життя. Як таке воно є умовою розумного, заснованого на свідомому моральному виборі творення стосунків. Така перспектива бачиться безальтернативною, оскільки інакше людство просто самознищиться.

Складність налаштування стосунків на моральність пов´язана з історичним процесом самостановлення людства. Етноси нагромаджували особистий досвід, що визначався своєю об´єктивною цінністю, адже забезпечував виживання і розвиток. Нині жорстка конкурентна боротьба за природні ресурси та ринки — джерело постійної небезпеки для планетарного життя.

Поглиблюють суперечність відмінності вірувань, традицій, уявлень  про цінності тощо. Наявність ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї, величезні арсенали якої нагромаджені сучасним людством, створює реальну загрозу переростання локального конфлікту в планетарний. Очевидно, що попередити катастрофу може лише об´єднане людство. Таким є людство, що усвідомлює свою суспільно родову цілісність. Різноманітність культур при цьому не заперечується, а утверджується як спільне досягнення, що цінне багатством проявів. Тут цілком доречна така аналогія: цінність кожної людини визначається її людською неповторністю, опертою на досвід культури усіх попередніх поколінь. Так само досвід кожної національної культури, що асимілювала в собі усю багатовікову історію народу, цінний для людства своєю неповторністю. Якщо стати на позицію усвідомлення того, що культури не протистоять, а доповнюють одна одну, утворюючи цілісне явище — культуру людства, то усуваються причини конфронтації.

Стає усе більш  очевидним, що попередня історія, здійснюючись у протиборстві культур та ідей, зрештою приходить до своєї вичерпаності. Об´єднавчим чинником в умовах сучасної цивілізації є усвідомлення необхідності збереження планетарного життя. Перед цим чинником будь-які види конфронтації, вибудовані згідно з принципом "а ми не гірші" або "наше — найкраще", є виявом культурної відсталості і безвідповідальності перед долею людства і — ширше: життя на планеті. Визначилася необхідність вироблення "певної планетарної стратегії", що базується на "загальнопланетарному консенсусі" [11, с 33]. Однією з її засад є поширення принципу гуманізму на усе планетарне життя та творення відношення до нього на засадах "схиляння перед життям" (А. Швейцер). Реальність названого підходу пов´язана із пізнанням феномена планетарного життя та усвідомленням, його унікальності. Знання визначається нині як найвагоміший чинник творення розумного, морально виваженого ставлення людства до себе самого як носія родового життя та до життя природи, що потребує "одухотворити" і захистити його.

Отже, завдання, що їх покликана розв´язати екологічна етика, можна визначити за декількома напрямками. По-перше, формування свідомого, морально-відповідального ставлення людини до діяльності в природі. По-друге, виховання здатності збереження планетарного життя на основі знання його унікальності: воно є цілісним феноменом життєвості різного рівня згідно з принципом взаємозумовленості. Планетарне земне життя є наслідком еволюції Всесвіту і вищим її виявом. По-третє, на людину — на її розумну природу — покладена нині моральна відповідальність за долю планети. Тому вона покликана приборкати "родовий егоїзм" і зумовлену ним стихію активності безвідносно до засобів. Творення нових, екологічно безпечних технологій, — один із вагомих чинників на цьому шляху. 

3.2. Поняття та предмет  екологічної етики

Екологічна етика  як результат міждисциплінарного синтезу  міститься на межі таких форм знання в культурі, як етика і екологія, поєднуючи в цілісний нормативно-ціннісний  комплекс уявлення про природні системи  та правила взаємодії з ними. Систему  моральних категорій та регулятивів екологічна етика розміщує на двох рівнях: теоретичному (що розробляє основи екологічної моралі як належного, пошук цінностей та їх критерії і висуває базові екоетичні принципи регуляції) та нормативному (що формулює правила життєвих моральних суджень у взаємодії природи і людини, що відповідають на запитання "що я маю робити?", та засоби вирішення соціоприродних конфліктів).

Екологічна етика  формує нове ставлення до природи  і передбачає розширення традиційного предметного поля моралі за рахунок  включення в нього природи  як рівноцінного суб'єкта, виступаючи на сучасному етапі розвитку людства  своєрідною мірою сутності людини і  її діяльності. Ціннісний та нормативний  зміст екологічної етики виробляється нею самою на основі морального досвіду  у процесі подолання кризових екологічних ситуацій.

Екологічна етика (грец. oikos - оселя, середовище і logos - слово, вчення) - галузь міждисциплінарних знань, предметом якої є моральні та духовні аспекти ставлення людини до живої і неживої природи¹⁸.

У зарубіжній літературі екологічна етика, або інвайроментальна (навколишня), етика, - напрям філософсько-етичних досліджень, що орієнтується на перегляд ціннісних основ західної цивілізації та цілісного розвитку людини.

На сучасному  етапі розвитку екологічної етики, характерним є множинність підходів та різноманітність світоглядних напрямів, що викликали різнобічні точки зору стосовно предмета та визначення екологічної  етики, розглядаючи екологічну етику  як прикладну етику, професійну етику  та ін.

Так, екологічна етика як професійна етика виступає своєрідною діяльністю з охорони  природи еколога/органу/організації, що здійснюють контроль за станом навколишнього  середовища. Як зазначає американський  дослідник Р. Атфілд, це особливі сфери екологічної етики, які безпосередньо пов'язані з людською діяльністю: сільськогосподарська етика, етика ставлення до тварин, етика розвитку, а також проблеми розвитку транспорту, господарства, індустрії туризму та ін. Водночас екологічна етика як особлива система цінностей і принципів, що регулює відносини людини і природи, виступає неодмінною складовою усіх видів діяльності у рамках різноманітних професій, адже бережливе ставлення до навколишнього середовища є обов'язком не лише тих людей, чия професійна діяльність пов'язана з охороною довкілля або впливом на нього, а й обов'язком кожної людини.

Погляд на екологічну етику як на прикладну дисципліну наголошує на тому, що екологічна етика  є закономірною відповіддю на усвідомлення людиною уразливості екосфери і  власної уразливості, що не проходить  безслідно. Тому структурними елементами екологічної етики як прикладної етики виступають:

- етичні норми  і принципи, моральні погляди  і почуття, що висловлюють ціннісно-світоглядне  ставлення людини до природи;

- нова енвайроментальна свідомість, яка синтезує глобальне бачення світу з істинно гуманістичними цінностями;

- безпечні для  природної рівноваги навики поведінки  і технології діяльності людини  в навколишньому середовищі.

Обґрунтування сучасного розуміння екологічної  етики як розділу моральної філософії  виникло в останні десятиліття, що спонукало як вітчизняних, так  і зарубіжних дослідників до подальшого дослідження предмета і визначень  екологічної етики:

♦ це вчення про  етичне ставлення людини з природою, основані на сприйнятті природи як члена морального співтовариства, морального партнера, рівноправності і рівноцінності  всього живого, а також обмеження  прав і потреб людини (В. Борейко);

♦ це: а) сукупність принципів та правил, що регулюють  відносини людей (індивідів, керівництв, корпорацій) до природи і оцінюють наявну практику; б) дисципліна, що вивчає нормативні проблеми і принципи, що стосуються взаємодії людини з навколишнім  середовищем (передумов і наслідків  цієї взаємодії) та етичні аспекти цієї взаємодії на практиці (Р. Апресян);

♦ це сучасна  рецепція традиційної проблеми моральнісного ставлення людини до природи. Філософська проблематика екологічної етики відображається в її основному завданні, що полягає в конструюванні системи нормативних настанов і визначаючих відносини, поведінку, дії людини спрямовані на природне середовище (В. Назаров);

♦ екологічна етика  вирішує одне завдання, але кардинальне. Вона намагається вияснити, чи дійсно в множинному знанні багато смутку (Ф. Гіренок);

♦ а) відмінною  ознакою першої групи підходів є  акцентування ролі зв'язку гомеостазису з моральністю, назвемо її вторинною екологічною етикою; б) інше розуміння - превалює перше за значенням і ґрунтується на відкритті, що моральний обов'язок внутрішньо пов'язаний з ідеєю цілісності екосистем, звідки і випливає етика первинно екологічна (X. Ролстон III).

Незважаючи на таке різноманіття у визначенні екологічної  етики в загальному контексті, виникає  розуміння, що основною проблемою екологічної  етики є сама природа людини, як вона (людина) має вести себе стосовно до навколишнього середовища і до будь-чого живого Іншого.

Таким чином, екологічна етика у своїй цілісності є  невід'ємною складовою різних рівнів людської життєдіяльності і розглядається:

♦ як етика екологічної  відповідальності, що розробляється  на засадах єдності біологічної  еволюції і соціального прогресу;

♦ як етично значущої цінності, як збереження природного гомеостазу, бо вона включена в більш загальну моральну цінність - сприяти життю  людини.

Така етика  не змінює уявлення про природу, а  змінює ставлення до природи, "коли етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність виводиться з цілісності екосистеми. Слідування екологічній  сутності речей при такому підході  до екологічної етики стає фундаментальною  метою. І вже сама єдність людини з її оточенням визнає основу для  людських цінностей" .

Якщо людина створює загальнолюдські цінності, то вона звичайно мусить узгоджувати  їх з екологічними законами. Це ставлення  до природи, яке визначене розумними  потребами цілісної особистості. Саме воно виступає моральним обов'язком  людини та науковим пошуком реальної альтернативи, що відповідає сучасній екологічній ситуації та відповідає на три основні питання: якою є  природа природи? якою є природа  людини? і як людина повинна ставитися  до природи?

Внаслідок, екологічна етика орієнтована на збереження універсально-життєвих, а не винятково  людських цінностей і її головним завданням є оберігаюча діяльність, що ґрунтується на таких ціннісних засадах:

♦ вища цінність - це гармонія у відношенні "людина - природа";

♦ природа і  людина - елементи єдиної системи;

♦ взаємодія  людини з природою - це дія на природу, що обертається на взаємодію з  природою;

♦ природа є  суб'єктом взаємодії з суспільством;

♦ цінності розповсюджуються і на взаємини людей і на взаємини зі світом природи.

Предметом екологічної  етики виступають моральні вимоги до людини у процесі взаємодії із природою і стосовно неї. Завданнями екологічної етики є:

♦ формування моральної  відповідальності людини за Іншу частину  природи;

♦ формування почуття  любові і співчуття до природи;

o створення чітко  виражених моральних цінностей,  що лежать в основі обов'язків;

o формування  гармонійного і рівноправного  співтовариства людини і інших  живих і неживих компонентів  природи;

o перебудова  моральної свідомості, що сприяє  морально-екологічному вихованню  і освіті;

o становлення  необхідного обґрунтування у  діяльності морально-екологічного  імперативу як основного напряму  у розвитку ноосфери;

o перетворення  і доповнення основного етичного  принципу гуманізму принципом  "благоговіння перед життям".

Екологічна етика  переосмислює метафізичні засади нашого мислення та розповсюджує етичні принципи на всі живі істоти, і природу  взагалі виступаючи універсальною  етикою людської діяльності. Адже людська  діяльність здатна виконувати позитивну  роль лише при моральному осмисленні, усвідомленні її у рамках людяних  смислів, де окреслюється один із важливих моментів розуміння меж людської діяльності, а саме проблема лімітів  інструментальної дії, абсолютизації  її перетворюючих дійсність функцій. А діяльність завжди реалізується через  співвідношення цілей і засобів  досягнення, але не всі дії людини інструментальні. Існують форми  діяльності, пов'язані не з фізичним перетворенням світу, а з маніфестацією  духу та людської гідності (самопожертва, героїзм, безкорисливе служіння ідеалу).

Діяльність людини може виступати як смислодіяльність і самодіяльність як відтворювальна сила. Це призначення людини є цінним саме по собі і потребує особливого типу діяльності, на думку українського дослідника В. Крисаченка, що здатна зберігати, а не перетворювати природу. Технологічне гетеротрофне ставлення до природи має бути таким, де утилітарно-технічний компонент становить підпорядкований елемент та конструювання системи ціннісних нормативних настанов, які визначають ставлення людини, поведінку людини, дії людини, направлені на довкілля.

Екологічна етика  виступає універсальною етикою в  умовах кризового стану сучасного  буття та є дієвим засобом у  поліпшенні відносин між людиною  та природою, внесенням екологічної  орієнтації у різних галузях людської діяльності, доповнюючи ставлення людини до людини ставленням її (людини) до живої  природи. Та є мірою сутності людини та її гідності, вона створює передумови дій, зорієнтованих на збереження і  розвиток людського природного буття  і відображає становлення нової  форми свідомості, яка синтезує глобальне  бачення природи людини (де єдність  і спільність набувають практичного  значення). 
 
 
 
 
 
 
 

Біоетика  як комплексна наука, що займається питаннями  медицини в рамках захисту прав людини

Виходячи із запропонованої раніше багаторівневої системи соціального регулювання  медичної діяльності, наступним після  лікарської етики і медичної деонтології  рівнем є біомедична етика (біоетика). Розвиток біоетики став реальним і можливим тільки в другій половині XX ст., коли світова спільнота зіткнулася з двома важливими обставинами: 1) пріоритет прав людини і зосередження уваги до захисту цих прав і 2) прогрес багатьох напрямів медицини (трансплантологія, генетика, реаніматологія та ін.). Розвиток нових медичних технологій виявив велику кількість морально-етичних проблем, які не могли бути вирішені в рамках лікарської етики і деонтології. У зв'язку з цим виходом із ситуації, що склалась, стало закріплення біоетики як міждисциплінарної галузі знань, як науки, що дає можливість пояснити морально-етичні і правові аспекти медицини.

Важливу роль у  розумінні біомедичної етики як одного з рівнів регулювання медичної діяльності відіграє визначення самого поняття. У контексті розгляду рівнів соціального регулювання медичної діяльності біоетика (біомедична етика) — це міждисциплінарна наука, що займається вивченням морально-етичних, соціальних і юридичних проблем медичної діяльності в контексті захисту прав людини.

Фундатором біоетики вважається американський біолог В.Р. Поттер, який у 1971 р. опублікував книгу "Біоетика, міст у майбутнє", де висвітлював цю науку в ракурсі біологічних знань і загальнолюдських цінностей. Надалі біоетика розвивалася переважно в контексті медичних проблем, що дало привід для появи її синоніма - біомедичної етики. Слід зазначити, що в Україні загально-цивілізаційні передумови біоетичного знання повною мірою почали проявлятись в 90-і pp. XX ст., хоча самі біологічні технології почали освоюватися набагато раніше.

Можна виділити основні причини, що зумовили актуальність та інтенсивний розвиток біомедичної етики (біоетики) останнім часом:

— якісно новий  рівень розвитку медицини, що поставив перед суспільством безліч соціальних, морально-етичних і правових проблем;

— заклопотаність населення небезпекою, яка виникла, і непередбачуваністю наслідків  впровадження у практику недостатньо  перевірених нових досягнень  біомедичних технологій;

— гуманітаризація  медицини взагалі і медичної освіти зокрема;

— видання великої  кількості спеціальної літератури, присвяченої різним питанням біоетики;

— проведення міжнародних  конгресів, симпозіумів і т.п., у  центрі уваги яких — проблеми нових  медичних технологій у контексті  захисту прав людини і пацієнта;

— зростання  ролі і значення громадських організацій  в ухваленні суспільно значимих рішень, у тому числі і правових, щодо розвитку тих або інших напрямів медицини;

— недостатність  норм медичної етики і деонтології  при поясненні і пошуках розв'язань  проблемних питань медицини.

Поява нових  медичних технологій активізувала ряд  морально-етичних і правових питань, які могли бути вирішені тільки в  ракурсі біоетики. Як приклад можна  навести трансплантацію органів і тканин людини, де основними питаннями, що знайшли своє вирішення у цьому ракурсі, є: межі допустимості трансплантації, особливості поведінки медиків при пересадках і соціальна вартість трансплантації1.

На медичну  діяльність все більшою мірою  впливає процес гуманітаризації. Це виражається у тому числі і  в підготовці майбутніх лікарів. Гуманітарна підготовка медика може і повинна відрізнятися від гуманітарної підготовки фахівця іншого профілю  — тут йдеться про виховання  професіонала, в руках якого знаходитимуться  здоров'я і життя людини. В зв'язку з цим необхідно всіляко підтримувати процеси інтенсифікації викладання і збільшення кількості годин, що виділяється у системі вищої  медичної освіти на соціогуманітарні суспільні дисципліни, зокрема на біоетику і право. В той же час потребують певного висвітлення питання біоетики в курсах медичного права юридичних ВУЗів і факультетів.

Свідченням актуальності і підвищеної уваги до проблем  біомедичної етики може бути збільшення кількості спеціальної літератури, присвяченої даному питанню. Якщо звернутися до практики України, то і тут за останні роки з'явилося безліч наукових праць з основних питань біомедичної етики, при цьому деякі роботи носять характер фундаментальних досліджень. Доцільно зазначити і значну кількість міжнародних наукових форумів, пов'язаних з обговоренням проблемних питань біоетики. Наприклад, у 2000 р. відбувся п'ятий Всесвітній конгрес з біоетики, що зібрав близько 700 учасників із понад 50 країн. Важливість подібних заходів полягає і в можливості обміну думками з актуальних питань біоетики, обговорення нових проблем. Враховуючи, що проблематика біомедичної етики постійно оновлюється, подібні заходи можна вважати вельми значимою обставиною для розвитку біоетики.

Істотним підтвердженням необхідності виділення біомедичної етики як окремого рівня соціальної регламентації медичної діяльності є більші можливості біоетики порівняно з традиційними медичною етикою і деонтологією при вирішенні складних міждисциплінарних проблем, які виникають при наданні медичної допомоги. Чинниками, що свідчать про ширші можливості біомедичної етики порівняно з лікарською етикою, є:

— розгляд складних медичних питань у ракурсі міждисциплінарного підходу;

— висвітлення  спектру соціальних питань, пов'язаних з громадською охороною здоров'я;

— вихід за межі життя і здоров'я людини, розгляд  загальних проблем екологічної  безпеки;

— яскраво виражений  акцент на проблемах захисту прав пацієнтів при наданні медичної допомоги.

Факт створення  комісій з етики підтверджує, по-перше, ширші можливості біоетики і, по-друге, - наближення біомедичної етики в контексті регламентації медицини безпосередньо до права, оскільки без обов'язкової оцінки етичних та морально-правових аспектів програми клінічних випробувань комісіями з питань етики стає неможливим проведення самого випробування - це вимога нормативних документів.

Основні принципи, якими оперує біоетика. Доцільно зупинитися на трьох принципах біоетики, які  тісно пов'язані з питаннями  регулювання медичної діяльності та вносять чіткість у розуміння  зв'язку біомедичної етики і права. До принципів біоетики, які відповідають вказаним ознакам, належать:

— принцип автономії  особи пацієнта;

— принцип справедливості.

Під автономією особи пацієнта розуміють фізичну  і психічну недоторканність при  наданні медичної допомоги. Цей принцип  має тісний зв'язок з концепцією інформованої згоди, про яку буде сказано далі. Ключова ознака автономії  пацієнта - будь-які заходи, спрямовані на проникнення крізь тілесну  або духовну оболонку пацієнта, виправдані лише тоді, коли вони здійснюються за його згоди. Етична цінність автономії пацієнта полягає в тому, що дії лікаря спрямовані на благо хворого з  метою його одужання, але які здійснюються всупереч його волі і бажанню, - недопустимі.

Процес інформування пацієнта, завдяки якому останній набуває знань, повинен проводитися  так, щоб у неосвіченої спочатку людини з'явилася певна компетентність щодо стану свого здоров'я і  тих маніпуляцій, які щодо нього  планують здійснити медики. Це положення  знаходить у повній відповідності  з принципом автономії особи  пацієнта.