Екологічне право. 2

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна  охарактеризувати

як кризову, що формувалася протягом тривалого  періоду через

нехтування  об'єктивними законами розвитку і  відтворення

природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися  структурні

деформації  народного господарства, за яких перевага надавалася

розвитку  в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно

небезпечних галузей промисловості. Норми права  носили декларативний характер і  не стримували занепад еологічного стану України, зараз, з прийняттям низки суттєвих законодавчих актів, все рівно, ще рано казати про належне правове регулювання, відсутній також механізм реалізації права на здорове і безпечне довкілля, панує екологічний нігілізм, зумовлений багатьма факторами.

^*Економіці України притаманна висока питома вага

ресурсомістких та енергоємних технологій, впровадження та

нарощування яких здійснювалося найбільш "дешевим" способом - без

будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за

відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та

економічних механізмів природокористування та без урахування вимог

охорони довкілля, можливо це і зараз.

Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної

свідомості  суспільства, призвели до значної деградації довкілля

України, надмірного забруднення поверхневих  і підземних вод,

повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях

шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва.

Такі  процеси тривали десятиріччями  і призвели до різкого

погіршення  стану здоров'я людей, зменшення  народжуваності та

збільшення  смертності, а це загрожує вимиранням і

біологічно-генетичною деградацією народу України.Я вважаю, що відношення до екологічних проблем повинно стати частиною свідомості кожного, і інтегрувати цей процес у наше світосприйняття допоможе екологічне право, як механізм регулювання правовідносин, що виникають в галузі екології.

Винятковою  особливістю екологічного стану  України є те, що

екологічно  гострі локальні ситуації поглиблюються  великими

регіональними кризами. Чорнобильська катастрофа з її

довготривалими  медико-біологічними, економічними та соціальними

наслідками  спричинила в Україні ситуацію, яка  наближається до

рівня глобальної екологічної катастрофи.

На мою думку головними причинами, що призвели до загрожуючого стану довкілля, є:

• застаріла  технологія виробництва та обладнання,

• висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два - три рази відповідні показники розвинутих країн;

• високий  рівень концентрації промислових об'єктів;

• несприятлива структура промислового виробництва  з високою

концентрацією екологічно небезпечних виробництв;

• відсутність  належних природоохоронних систем (очисних  споруд,

оборотних систем водозабезпечення тощо),

• низький  рівень експлуатації існуючих природоохоронних об'єктів;

І саме те що є предметом мого дослідження

відсутність належного правового  механізму,

який стимулював би розвиток екологічного права, безпечних технологій та природоохоронних систем;

відсутність належного контролю за охороною довкілля.

• Всі  ці питання в правовій державі  повинно регулювати саме право, а  не виробничі інтереси деяких підприємців, недбайлість державних службовців, байдужість населення. Тому екологічне право як наука, екологічне законодавство та їх сучасний стан я і буду намагатися дослідити у своїй роботі.

Предмет екологічного права

Екологічне право виступає юридичною формою екологічних відносин. Його розвиток і становлення відбувається у широкій науковій дискусії, бо тільки у процесі наукового обговорення  можна виробити оптимальний підхід до розуміння, що таке екологічне право. Думки про поняття екологічного права зводяться до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до числа комплексних (інтегрованих) галузей права. При  цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують  по-різному. Наприклад: а) кожна галузь права, яка входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид  екологічних відносин, в основі яких лежать різні екологічні об'єкти; б) екологічне право — інтегрована  правова спільність (комплексна галузь права), яка об'єднує сукупність еколого-правових норм. Водночас отримує розвиток і  концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю  права, а являє собою самостійну галузь права у загальній системі  права. екологічне право як галузь права  являє собою систему правових норм, які регулюють екологічні відносини  з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних ресурсів у їх нерозривному зв'язку з природним  середовищем, охорони навколишнього  природного середовища з метою реалізації інтересів відповідних суб'єктів  та підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги  в країні та окремих її регіонах.

Предметом екологічного права  є відносини, які складаються  між суб'єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної  безпеки, відтворення природних  об'єктів та охорони навколишнього  природного середовища з метою задоволення  екологічних та інших інтересів.

Термін «екологія» був  уведений у наукову термінологію у 1866 році німецьким біологом Е. Геккелем, який визначав екологію як вчення про умови існування живих організмів у взаємодії із середовищем, у якому вони існують (у межах біології). Хоча автор занадто вузько підходив до розуміння екології, його заслуга полягає в тому, що він уперше виділив екологію у самостійне поняття, а це стимулювало поглиблене його дослідження у науці та подальше практичне застосування у різних сферах суспільства, правотворчій і правозастосовній діяльності.

Крім суто біологічного визначення екології, сформувалися або ще формуються інші різновиди екології: геоекологія (в географії); антропоекологія (у медицині); інженерна геоекологія (в геології); економоекологія (в природокористуванні); соціальна екологія ( в соціології) та інші. Таким чином, екологія — поняття більш широке, ніж біологічне явище. Вузьке розуміння екології без її соціального аспекту збіднює це поняття і не узгоджується з об'єктивно існуючою взаємодією суспільства й природи. У житті постійно й безперервно здійснюється взаємодія індивідів, колективів людей, у цілому суспільства з природним середовищем або з його окремими частинами. Тому широке розуміння екології сприяє усвідомленню та проведенню необхідних екологічних заходів, створенню належної правової основи екологічних відносин, яка забезпечує підтримку сприятливого екологічного стану в державі та її окремих регіонах. Широке розуміння екології не виключає існування її різновидів у рамках єдиного поняття. Однак в усіх названих різновидах екології бере участь людина як соціальна істота.

Екологічні відносини  за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов'язаними та єдиними. Їх єдність обумовлена зв'язком усіх природних об'єктів між собою, внаслідок чого існує єдина екологічна система. Поряд з тим єдність екологічних відносин не виключає існування їх різновидів, обумовлених екологічними факторами. Зокрема, природні об'єкти (земля, води, рослинний світ, ліси, надра, фауна, атмосферне повітря та ін.) за своїми природничими характеристиками відрізняються один від одного. Через це виникають різновиди єдиних екологічних відносин: земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосфероповітряні та інші відносини, що обумовлює необхідність визначення їх правових форм. Диференціація екологічних відносин за основними природними об'єктами не відміняє єдності екологічних відносин, їх предметної цілісності.

Диференціація екологічних  відносин можлива також і за основними  сферами діяльності людей у галузі навколишнього природного середовища: 1) відносини, що виникають з приводу  приналежності природних об'єктів  певним суб'єктам на праві власності  або на праві користування; 2) відносини, що виникають у сфері експлуатації екологічних об'єктів конкретними  суб'єктами з метою задоволення  своїх інтересів; 3) відносини, що виникають  із приводу забезпечення екологічної  безпеки довкілля, суспільства та громадян; 4) відносини, що складаються  у галузі відтворення, відновлення  природних об'єктів, поліпшення їх якості; 5) відносини, що виникають у сфері  охорони навколишнього природного середовища.

Можливе існування похідних від них відносин, зокрема, еколого-процесуальних, еколого-інформаційних, відносин у сфері розгляду спорів та інших. Похідність цих відносин полягає у тому, що вони здійснюються поряд з основними екологічними відносинами в процесі їх виникнення, розвитку, припинення. Тому вони мають підпорядкований характер щодо основних екологічних відносин.

В умовах проведення економічної  та адміністративної реформи в Україні  зазнають значних змін і екологічні відносини щодо приналежності природних  об'єктів у їх видовому різноманітті. Це стосується, по перше, відносин власності  на екологічні об'єкти. Вітчизняне законодавство  розвивається у напрямку правового  закріплення різноманіття форм власності  на деякі природні об'єкти, що сприяє більш ефективному їх використанню, розвитку ініціативи власників у  забезпеченні належної охорони природного середовища, в додержанні нормативів і правових приписів з питань екології. Значна частина природних ресурсів перебуває виключно у власності  держави. Обумовлене це тим, що екологічні об'єкти утворюють єдину екологічну систему, тому їх перебування у власності  держави сприяє екологічній рівновазі  на території України. Однак це не виключає можливості поступового переходу частини природних об'єктів в  інші форми власності.

Відносини у галузі використання природокористувачами екологічних об'єктів мають певні особливості: пріоритетність екологічних відносин перед іншими відносинами; платність за спеціальне використання природних ресурсів; стягнення збору за забруднення природного середовища та погіршення якості природних ресурсів; обов'язкове додержання суб'єктами відносин екологічних стандартів, нормативів і лімітів у процесі експлуатації природних об'єктів; значно розширений судовий захист прав природокористувачів тощо.

Відносини в сфері екологічної  безпеки сприяють захищеності життєво  важливих інтересів людини і громадянина, навколишнього природного середовища, своєчасному виявленню, запобіганню  і нейтралізації реальних та потенційних  загроз екологічним інтересам. Вони забезпечуються збалансованою взаємодією природних, технічних та соціальних систем, здійсненням широкого комплексу  взаємопов'язаних політичних, економічних, організаційних, державно-правових та інших заходів. Україна проводить  екологічну політику, спрямовану на забезпечення екологічної безпеки, збереження безпечного для існування живої й неживої  природи навколишнього середовища, що є важливим у сучасних умовах при значному антропогенному навантаженні.

Особливого значення в  умовах розвитку ринкових відносин набувають  відносини у галузі відтворення  та відновлення природних об'єктів, поліпшення їх якісного стану. Чимало природних об'єктів мають підвищений попит у виробників матеріальних благ (наприклад, деякі корисні копалини, лісові ресурси). З точки зору ринкових відносин можна було б дати простір  реалізації, скажімо, лісової деревини, однак тут відносини стримуються  об'єктивними екологічними факторами: зокрема, лісова рослинність сприяє виникненню кисню, який є необхідним для життєдіяльності людей та основою міцності озонового шару. Слід урахувати також, що чимала частина природних об'єктів вибуває з екологічної системи внаслідок об'єктивних та суб'єктивних причин: псування і знищення екологічних об'єктів; недодержання лімітів їх використання; вибуття цих об'єктів у процесі господарської діяльності або з причин природного характеру тощо. Відтворення і відновлення природних об'єктів — об'єктивний процес у природному середовищі, його не можна призупиняти, навпаки, йому треба всіляко сприяти. Тому виникаючі екологічні відносини в даній сфері мають об'єктивну передумову.

Значну групу складають  екологічні охоронні відносини, які  тісно пов'язані з відносинами, що виникають у галузі відтворення  і відновлення екологічних об'єктів, але мають і деяку самостійність  у межах єдиних екологічних відносин. Вони складаються в процесі здійснення комплексу охоронних екологічних  заходів відповідними суб'єктами. Охоронні відносини за своїм змістом є  складними, бо підрозділяються на відносини  екологічного, економічного, організаційного, технологічного, правового порядку.

Екологічні відносини як частина  суспільних відносин мають схожість із майновими, адміністративними та іншими відносинами, які регулюються  відповідними галузями права, і водночас їм притаманні риси відмінності. Їх схожість виявляється у питаннях змісту власності; суб'єктному складі тих чи інших  відносин; при здійсненні угод, об'єктами яких є майно і природні ресурси; розширенні договірної форми в природокористуванні  та ін. Однак елементи схожості не дають  підстав для їх ототожнювання  і тим більше поглинання екологічних  відносин майновими або адміністративними. Ці відносини існують самостійно. Між екологічними та іншими відносинами  існують значні відмінності, які  дозволяють вважати їх різнорідними відносинами зі своїми формами і  методами правового регулювання. Найголовнішою  відмінною ознакою виступає екологічний  фактор, який виявляється у різних аспектах. Загальна характеристика джерел екологічного права

Під джерелами права  взагалі слід розуміти акти компетентних державних органів, які встановлюють або санкціонують норми права. Інакше кажучи, це зовнішня форма вираження  правотворчої діяльності держави, за допомогою  якої воля законодавця стає обов'язковою  для виконання.

Під джерелами екологічного права, зокрема, слід розуміти прийняті уповноваженими державними органами нормативно-правові  акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних  об'єктів та охорони навколишнього  природного середовища з метою задоволення  екологічних, економічних та інших  інтересів суспільства.

Нормативно-правові  акти — це акти державної (публічної) влади, якими встановлюються (санкціонуються), вводяться в дію, змінюються чи скасовуються правила поведінки суб'єктів екологічних  правовідносин у суспільстві.

Нормативно-правовий акт — це найбільш виражене джерело  права, яке являє собою основу для чіткого і точного правового  регулювання правових екологічних  приписів. Серед них найважливіше місце посідає закон, який приймає  вищий орган державної влади  — Верховна Рада України.

Залежно від складності структурованої ієрархічної системи  екологічного законодавства нормативно-правові  акти, як джерела екологічного права, не є однорідними. Залежно від  юридичної сили та правової спеціалізації  екологічно-правові акти можуть відображати  структуру державної (публічної) влади, вони характеризують правовий статус і компетенцію органів влади, що їх приймають. Це залежить від підпорядкованості  і взаємозалежності цих державних  органів.

Залежно від спеціалізації  та призначення нормативно-правових актів, що регулюють суспільні екологічні відносини, вони поділяються на дві  групи.

До першої групи  нормативно-правових актів належать такі, які регулюють ті чи інші спеціалізовані екологічні відносини, наприклад Закон  України «Про тваринний світ».

Другу групу становлять акти, присвячені регулюванню певних екологічних відносин у складі інших  правовідносин, наприклад Закон  України від 14 лютого 1992 року «Про колективне сільське господарство».

Особливістю екологічного права є високий рівень кодифікованості  джерел екологічного законодавства. В  роки становлення екологічного законодавства  в незалежній Україні основним нормативно-правовим актом став Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», який акумулював у собі суспільні відносини за приналежністю, використанням, відтворенням, забезпеченням  екологічної безпеки, охороною генетичного  фонду живої природи, ландшафтів та об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною держави.

Джерела екологічного права поділяються також на закони й підзаконні акти. Закони в ієрархічній  структурі законодавства посідають  центральне місце, а решта еколого-правових нормативних актів видаються  на основі і в розвиток на виконання  вимог законів, а тому і називаються  підзаконними актами.

Слід зазначити, що екологічні нормативно-правові акти поділяються також на акти законодавчої й виконавчої влади, акти органів  місцевого самоврядування, а також  інші джерела екологічного права. Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади, крім прийняття саме законів, має право приймати нормативно-правові  акти у формі постанов. Наприклад, 29 жовтня 1992 року Верховна Рада України  прийняла постанову «Про Червону  книгу України». Але згодом ця постанова  втратила чинність у зв'язку з прийняттям 13 грудня 2001 року Закону України «Про Червону книгу» від 7 лютого 2002 року.

Президент України, в межах своєї компетенції  і на основі Конституції та законів  України, як гарант законності, приймає  укази і розпорядження, які мають  нормативно-правовий характер. Наприклад, 8 серпня 1995 року було видано Указ Президента «Про порядок паювання земель, переданих  у колективну власність сільськогосподарським  підприємствам і організаціям».

Кабінет Міністрів  України на основі й на виконання  Конституції, законів, указів та розпоряджень Президента України також видає  постанови і розпорядження, які  є обов'язковими для виконання  усіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами  і громадянами. Так, наприклад, Кабінет  Міністрів України постановою від 25 грудня 1998 року затвердив «Порядок державної реєстрації договорів  оренди землі», чим спонукає до чіткого  виконання Земельного кодексу України  стосовно договору оренди землі.

Джерелами екологічного права є акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів  господарського управління й контролю, на які чинним законодавством покладено  функції організації раціонального  і ефективного природокористування, а також охорони навколишнього  природного середовища. До таких органів  належать Міністерство охорони навколишнього  природного середовища, Державний комітет  природних ресурсів України, Державний  комітет України по земельних  ресурсах, Державний комітет лісового господарства України та інші. Так, наприклад, Міністерство аграрної політики України видало Наказ від 26 лютого 2004 року № 51 «Про затвердження Положення  про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення».

Підзаконні акти міністерств, комітетів та відомств мають відомчий, а інколи міжвідомчий  характер. В останньому випадку ці нормативно-правові акти є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, комітетами, департаментами, відомствами, юридичними і фізичними особами  на території України. Зокрема, Міністерством  охорони навколишнього природного середовища 12 березня 1993 року було затверджено  Інструкцію про порядок встановлення лімітів на використання природних  ресурсів у межах територій і  об'єктів природно-заповідного фонду  загальнодержавного значення. Ця інструкція має міжвідомчий характер.

Органи місцевого  самоврядування і місцеві органи виконавчої влади, згідно із Законом  України від 21 травня 1997 року «Про місцеве  самоврядування в Україні», приймають  нормативно-правові рішення і  розпорядження, які не повинні суперечити Конституції України (ст. 144) та чинному  екологічному законодавству і є  обов'язковими для виконання всіма  суб'єктами на підпорядкованій цим  органам території.

Загальна характеристика екологічних прав та обов'язків громадян

В умовах інтенсивного використання природних ресурсів та їх відновлення, формування ринкових відносин в економіці України, екологічної  обстановки, яка останнім часом загострилася, важливого значення набуває проблема чіткого визначення в законодавстві  екологічних прав та обов'язків громадян, меж їх здійснення, основних форм охорони  і захисту порушених екологічних  прав.

Історично ідея екологічних  прав спочатку знайшла своє відображення в міжнародно-правових документах. Міжнародні пакти про права людини містять тези, що дуже умовно можна  трансформувати на екологічні права  громадян.

Проблема прав людини на сприятливе навколишнє середовище була обговорена як самостійна на Стокгольмській конференції ООН по довкіллю в 1972 році.

Ряд положень про  місце людини в природі, про роль і принципи людської діяльності закріплено у Всесвітній хартії природи та в  Конвенції ООН щодо навколишнього  середовища і розвитку (1992 p., Бразилія) тощо.

Особливе значення має Орхуська конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища», яка не тільки проголошує, декларує екологічні права громадян (на сприятливе довкілля, екологічну інформацію, участь у прийнятті екологічно значущих рішень тощо), а й регулює процедурні (процесуальні) питання їх захисту.

Термін «екологічні  права» вперше в Україні на законодавчому  рівні був закріплений у Законі України від 25 червня 1991 року «Про охорону  навколишнього природного середовища» (ст. 9). В подальшому вони були зафіксовані  і в Конституції України (ст. 50). Це свідчить про їх провідну роль у  загальній системі прав людини. Крім цього, екологічні права громадян закріплені в низці законів України: «Про охорону атмосферного повітря», «Про екологічну експертизу», «Про захист населення  і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» та ін.

Екологічні права  належать до суб'єктивних прав, підставою  для виникнення яких є екологічна система, що існує нині.

Суб'єктивне екологічне право громадян являє собою правову  форму реалізації їх екологічних  інтересів, основою виникнення і  задоволення яких є їх екологічні потреби. Екологічний інтерес —  це ставлення до певних екологічних  об'єктів, що існують у громадян. Але можливі ситуації, коли екологічні інтереси задовольняються без нормативно встановленого суб'єктивного права  громадян. При цьому деякі екологічні права громадян можна віднести до природних прав, невідчуджуваних. Вони являють собою вищу соціальну цінність і існують невід'ємно від особистості, життєдіяльності громадянина. Незалежно від їх правового закріплення ці права є безпосередньо чинними, перебувають під захистом держави і відповідають міжнародним стандартам у галузі прав людини.

Екологічні права  як вид суб'єктивних прав являють  собою сукупну міру можливої поведінки  в галузі приналежності екологічних  об'єктів, їх використання, відтворення  й охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки. Це означає, що законодавство надає громадянину  юридичну можливість: користуватися  навколишнім природним середовищем  як природною сферою, придатною для  життя і такою, яка відповідає вимогам екологічної безпеки; домагатися від держави, всіх інших осіб виконання  ними обов'язків по використанню, відтворенню  й охороні довкілля, забезпеченню його екологічної безпеки; звертатися в необхідних випадках за захистом свого порушеного суб'єктивного  права.

Екологічні права  громадян мають певні, притаманні тільки їм властивості, які обумовлені екологічними факторами. До них належать:

по-перше, спрямованість  здійснення екологічних прав громадян, яка пов'язана з задоволенням екологічних потреб і забезпеченням  реалізації екологічних інтересів;

по-друге, пріоритет  екологічних прав громадян у загальній  системі прав людини і громадянина. Він обумовлений змістом основних, природних прав на екологічну безпеку  і безпечне для життя і здоров'я  навколишнє природне середовище;

по-третє, при встановленні екологічних прав громадян враховуються закони природи, згідно з якими розвиваються екологічні об'єкти;

по-четверте, екологічний  фактор визначає установлення форм належності природних об'єктів відповідним  суб'єктам;

по-п'яте, зміст  екологічних прав обумовлено принципами екологічного права як самостійної  галузі права;

по-шосте, екологічні права здійснюються в основному  під контролем держави. Забезпечення екологічних прав є головним завданням  екологічної політики держави;

по-сьоме, особливості  екологічних прав обумовлюють необхідність вибору оптимальних і ефективних правових способів і форм їх захисту.

Екологічні права, передбачені в законодавстві, досить різноманітні. Це дає змогу провести класифікацію цих прав за різними  підставами.

За юридичною  сутністю екологічні права можна  поділити на: а) конституційні; б) встановлені  в спеціальних законах, переважна  більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших за характером екологічних відносин чи пов'язаних з цим відносин; в) передбачені  підзаконними нормативними актами та договорами.

До першої групи  належать права, передбачені у ст. 50 Конституції України: право кожного  на безпечне для життя і здоров'я  довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і  предметів побуту, а також право  на її поширення. Конституційне закріплення  названих прав вказує на їх важливість, невід'ємність і невідчужуваність.

До другої групи  входять, крім зазначених у Основному  Законі, перелічені у ст. 9 Закону України  «Про охорону навколишнього природного середовища» права кожного на: участь в обговорені проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва  і реконструкції об'єктів, які  можуть негативно впливати на стан довкілля, та внесення пропозицій до державних  і господарських органів, установ  та організацій з цих питань; участь у розробці та здійсненні природоохоронних заходів; участь у проведенні громадської  екологічної експертизи; здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів; об'єднання в  громадські природоохоронні формування; здобуття екологічної освіти та інші.

Екологічний характер мають права, закріплені іншими законами. Наприклад, Закон України «Основи  законодавства України про охорону  здоров'я» у ст. 6 визнав право кожного  на охорону здоров'я, що передбачає: безпечне для життя і здоров'я  навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя територій і населеного пункту, де він проживає; безпечні і  здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; достовірну та своєчасну  інформацію про стан свого здоров'я  і здоров'я населення, включаючи  існуючі й можливі фактори  ризику та їх ступінь, тощо.

Третю групу становлять екологічні права, закріплені в підзаконних  нормативно-правових актах і договорах. Перелік їх різноманітний. Вони також  підлягають еколого-правовій охороні  і захисту.

Екологічні права  за формою реалізації поділяються на індивідуальні і колективні.

Свої екологічні права громадяни можуть реалізувати  самостійно, а також спільно з  іншими, об'єднавшись в організації, групи та інші утворення. Створення  громадських природоохоронних об'єднань розширює можливості громадянина в  реалізації екологічних прав.

Екологічні права  диференціюються на абсолютні і  відносні. Така класифікація вказує на відмінність в колі (кількості) зобов'язаних осіб.

Для абсолютних прав характерно те, що їх носію протистоїть  непевна кількість осіб як зобов'язаних суб'єктів і кожен з цих суб'єктів  повинен утримуватися від порушення  прав.

Екологічні права  також можна поділити залежно  від захисту екологічних інтересів  на екологічні майнові і особисті немайнові права. Природні об'єкти, хоча і прирівнюються в новому ЦК України до речей (майна), але залишаються  об'єктами особливого роду. Природа  не є результатом діяльності людини. Майнові об'єкти не так уніфіковані, як екологічні. Головним критерієм  розмежування сфери цивільного й  екологічного права є перебування  відповідного природного об'єкта у взаємозв 'язку з природним середовищем. Об'єкти природи і товарно-матеріальні цінності — різні категорії, що мають особливі екологічні, економічні і правові ознаки і характеристики. До групи майнових прав у сфері екології належать права на відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище; на природокористування; на власність на природні ресурси, зміст якого є певною мірою обмеженим і своєрідним порівняно з іншими майновими правами.

Особисті немайнові  права, як правило, належать до категорії  абсолютних. Вони забезпечують природне існування фізичної особи і виникають  з приводу особистих благ.