Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. 2

Міністерство  освіти і науки  України

Європейський  університет 
 

Кафедра фінансів 
 
 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА 

з дисципліни «Грошово-кредитні системи зарубіжних країн» 

Студентки V курсу групи ЗФК-71

заочного  відділення

Петренко  Юлії Володимирівни

Варіант № 12

№ залікової  книжки 08-2422 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Перевірив ________________ 
 
 
 
 

Черкаси 2011р.

ЗМІСТ: 

       1. Конкуренція в банківській сфері.

       2. Еволюція грошової системи Франції.

       3. Долар у ролі світової резервної та розрахункової валюти.

       4. Банк Англії, його утворення, управління, функції та роль.

       Список  використаної літератури.

1. Конкуренція в банківській сфері

       Актуальність  підвищення ефективності діяльності комерційних  банків має виняткове значення в  період формування, становлення та розвитку вітчизняного кредитного ринку. Реформа в банківській сфері  випереджає перетворення в інших  сферах економіки. Посилення конкуренції між депозитними установами, поява конкурентів - небанківських установ, відтік вкладів із банків внаслідок розвитку ринку цінних паперів призвели до необхідності використання банками нових фінансових інструментів забезпечення стійкості та більш гнучкого реагування на можливі ризики. Розвиток інформаційних технологій і засобів комунікацій призводить до розширення територіальної сфери діяльності фінансово-кредитних інститутів. Розширення спектру банківських продуктів посилює диверсифікацію банківської індустрії, що посилює конкуренцію між банками. Перехід української банківської системи від одно- до дворівневої і від державної банківської монополії до ринкової конкуренції висунуло проблему конкуренції в банківській справі на одне з перших місць. В самому загальному вигляді конкуренцію можна визначити як суперництво ринкових суб’єктів, зацікавлених в досягненні однієї і тієї ж мети. Такими ринковими суб’єктами являються або продавці, або покупці. Характерні ознаки конкуренції наступні:

• існування ринків з альтернативними можливостями вибору для покупців (продавців);
• наявність певної кількості покупців (продавців), що змагаються між собою і використовують різні інструменти ринкової політики.

       Аналогічно  банківська конкуренція - це процес, що здійснюється в динаміці суперництва  комерційних банків та інших кредитних  інститутів, в ході якого вони прагнуть забезпечити собі стійкий стан на ринку кредитів і банківських  послуг. Сферою банківської конкуренції  є банківський ринок. Його специфіка  полягає в тому, що це - дуже складне  утворення, що має стійкі границі, які  складаються з багатьох елементів. Банківська конкуренція поняття  досить умовне, оскільки конкурують на банківському ринку не тільки банки. Навіть у фінансовому секторі  цього ринку можна виділити декілька рівнів конкурентної боротьби. Основний рівень - конкуренція між комерційними банками, які традиційно поділяються  на універсальні і спеціалізовані. Нарівні з суперництвом між комерційними банками в сучасних умовах все  більш серйозну конкуренцію вони зазнають з боку небанківських кредитно-фінансових інститутів (страхові компанії, фінансові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, компанії із випуску кредитних карток та інші), а також зі сторони не фінансових організацій (пошта, торгові будинки, підприємства автомобільної промисловості тощо). Крім цих рівнів конкуренції, можна виділити ще два підрівні: а) індивідуальна конкуренція, при якій конкурентами є окремі кредитні інститути; б) групова конкуренція, при якій в якості конкурентів можуть виступати групи споріднених кредитних інститутів.

       Банківська  справа - це не окрема галузь, а сфера  економіки, що включає в себе багато різноманітних галузей. З точки  зору окремого кредитного інституту  банківські галузі виступають в якості ринків збуту. Сучасні комерційні банки  функціонують в ролі продавців чи покупців практично у всіх ринкових секторах. Щоб це твердження виглядало  більш обґрунтовано, розглянемо ринкову  систему з точки зору об’єктів купівлі-продажу (див. табл. 1).

       У неї входять наступні сектори:

1. Ринок засобів виробництва і виробничих послуг. На нього комерційні банки виходять в ролі продавців банківських для підприємств, фінансування посередників, а також в ролі покупців виробничих ресурсів.
2. Ринок предметів споживання і споживчих послуг. Тут банки виступають як фінансові посередники, але деколи і як покупці.

       3. Ринок праці. Він являється  цільовою областю кадрової політики  банків, яким неминуче приходиться  час від часу поновлювати чи  перекваліфіковувати свій персонал, виходячи на цей ринок в  якості покупців.

       Таблиця 1.Банківські ринки.

       4. Ринок інтелектуально-інформаційного  продукту. На ньому банки можуть  діяти і як продавці банківських  послуг, і як покупці ресурсів.

       5. Ринок нерухомості. Тут банки  виступають частіше всього як  фінансові посередники і лише, відносно рідко, як покупці  чи продавці.

       6. Фінансові ринки. У цій сфері  банки являються одними із  головних діючих осіб. З однієї  сторони, банки купують тимчасові  права на грошові ресурси в  своїх вкладників, з іншої - виступають  як продавці при видачі позик. 

       7. Ринок цінних паперів. Виконуючи  доручення клієнтів, а також з  власної ініціативи банки здійснюють  купівлю-продаж цінних паперів  і виконують почергово то роль  продавців, то роль покупців.

       8. Ринок валют і дорогоцінних  металів. Роль банків на цьому  ринку аналогічна їх ролі на  ринку цінних паперів.

       Банківська  конкуренція поняття досить умовне, оскільки конкурують на банківському ринку не тільки банки. Навіть у фінансовому  секторі цього ринку можна  виділити декілька рівнів конкурентної боротьби. Основний рівень - конкуренція  між комерційними банками, які традиційно поділяються на універсальні і спеціалізовані. Раніше між цими видами існувала чітка  межа. По-перше, це було пов’язано з  тим, що для більшості операцій встановлювались законодавчі обмеження. Однак, останнім часом у багатьох країнах в умовах посилення банківської конкуренції все більше проявляється тенденція до універсалізації банківської діяльності.

       Банківська  система України дуже монополізована, тому посилення конкуренції в  банківському секторі повинно привести до зменшення розриву між депозитними  та позичковими ставками, поліпшення якості всіх банківських послуг. Аби  посилити конкуренцію, необхідно:

       а) збільшити мінімальний розмір статутного капіталу існуючих банків. Різке підвищення розміру статутного капіталу приведе  до того, що банкам доведеться залучати новий капітал або зливатися. Цю проблему доцільніше вирішувати шляхом ліцензування банківських операцій залежно від розміру статутного капіталу;

       б) запровадити антимонопольні закони щодо банківської діяльності на більш  віддалену перспективу;

       в) сприяти процесу реструктуризації банків, у результаті якої великі банки  можуть подрібнюватись, а невеликі і середні - зливатися.

       Якщо  меншим банкам, що виникнуть у результаті цього процесу, доведеться надалі злитися  з одним або кількома іншими комерційними банками, то відповідне поєднання активів, філіалів та досвіду могло б привести до створення потужних та надзвичайно  конкурентноспроможних банків.  

2. Еволюція грошової системи Франції. 

       Із 1803 р. Франція переходить до системи  біметалізму й офіційною грошовою одиницею стає франк. За законом 1803 р. золото і срібло підлягали вільному карбуванню, а монети з обох металів мали необмежену силу законного платіжного засобу.

       У 1873 р. Франція скасовує вільне карбування срібла й офіційно переходить до золотомонетного  стандарту, який проіснував до Першої світової війни. 1914 p., відповідно до прийнятого закону, обмін банкнот Банку Франції  на золото було скасовано.

       Про масштаби інфляції у Франції в  період 1913—1918 pp. свідчать такі дані: кількість  банкнот в обігу зросла майже  у шість разів, сума внесків на поточні рахунки в головній комерційних  банках — майже вдвічі, а індекс оптових цін підвищився майже  в три з половиною рази. Інфляція у Франції тривала до 1926 року.

       Таку  тривалу інфляцію спричинили великі витрати щодо відновлення зруйнованих  під час війни територій, бюджетний  дефіцит, зростання внутрішньої  і зовнішньої заборгованості, субсидії вітчизняним компаніям.

       Процес  стабілізації франка почався тільки з 1926 р. Унаслідок проведення дефляційної  політики грошова маса в обігу  впродовж 1926—1927 pp. скоротилася, а в 1928 р. була проведена грошова реформа. В результаті девальвації золотий  вміст франка був зменшений майже  в п'ять разів. Девальвація франка узаконила конфіскацію практично  всіх грошових заощаджень. Підсумком  грошової реформи 1928 р. у Франції  стало введення золото-зливкового стандарту, який проіснував до 1936 р.

       Золотий запас Банку Франції в період 1928—1932 pp. збільшився майже втричі. Це дало змогу Франції у 1933 р. очолити  валютну зону франка, до якої увійшов  ряд західноєвропейських країн.

       У 1936 р. припиняється обмін франків  на золото і відбувається девальвація  франка на 25%. Незважаючи на це, французький  експорт не збільшився, що було обумовлено "валютними війнами" Великої  Британії та СІЛА. Тому для підтримки  курсу франка в жовтні 1936 р. створюється  Стабілізаційний валютний фонд. Після  цього Франція проводить цілий  ряд девальвацій, унаслідок чого франк до початку Другої світової війни втрачає близько 90% свого  довоєнного золотого вмісту. З 1939 р. банкнотний обіг постійно збільшується. В період Другої світової війни інфляція у  Франції посилилася через спад виробництва, товарообігу та окупацію.

       Упродовж 1945—1958 pp. Франція проводить вісім  прихованих девальвацій. Одна з них  — 1958 р. — відіграла визначальну  роль у посиленні експорту французьких  товарів на світовий ринок.

       У 1963 р. французький уряд проголосив план стабілізації, який передбачав блокування роздрібних цін і заробітної плати, обмеження банківських кредитів, підвищення дисконтної ставки Банку  Франції, а також заходи зі скорочення бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків.

       Найбільших  труднощів країна зазнала наприкінці 60-х — на початку 70-х pp., у період загострення світової валютно-фінансової кризи, яка спричинила зниження темпів зростання, дефіцит платіжного балансу, відплив капіталів, скорочення золотовалютних резервів, знецінення франка.

       У 1971 — 1974 pp. створено подвійний валютний ринок (тобто Франція проводить  політику подвійного курсу — занижений  і ринковий):

       щодо  поточних операцій зовнішньої торгішіі курс франка підтримувався на заниженому рівні, що стимулювало експорт Франції;

       щодо  фінансових операцій курс вільно коливався  залежно від попиту та пропозиції.

       У 1973—1983 pp. країна переходить до вільного режиму курсу валют. Із 1983 р. вводяться  валютні обмеження, які скасовуються 1992 р. при вступі до Європейського  Союзу.

       Франція тривалий час очолювала зону франка. Це валютне угруповання сформувалося ще до здобуття французькими колоніями  незалежності. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її колоніальні  території — Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримати свої резерви  у цій валюті, а курси власних  грошових одиниць стосовно французького франка фіксували на визначеному  рівні, що не ми бути змінений без згоди  Франції.

       Управління  валютними резервами країн зони надавало Франції значні переваги. Зі здобуттям незалежності й самостійності  колишні французькі колонії стали  створювати самостійні грошово-кредитні системи. Зона франка втратила своє значення на початку 70-х pp. у зв"язку зі змінами  у світовій ваіютній системі і  прийняттям у 1976 р. Ямайської угоди, що перевело міжнародні розрахункові відносини на національні кредитні гроші провідних західних країн.

3. Долар у ролі  світової резервної  та розрахункової  валюти. 

       В основі інтернаціоналізації грошової політики США лежить міжнародна роль долара, який залишається головною резервною і розрахунковою валютою  у світовій валютно-фінансовій системі. Інвалютні резерви центральних  банків західних країн на три чверті складаються з доларів, у доларах  здійснюється більше ніж половина розрахунків  у світовій торгівлі, долар є мірою  цінності багатьох найважливіших товарів  на світовому ринку (наприклад, нафти).

       Досі  долар є єдиним еталоном, на який орієнтуються усі валюти розвинених країн. Причиною цього є потреба  міжнародного обміну використовувати  єдину універсальну розрахункову грошову  одиницю, потреба, зумовлена все  більшою єдністю товарного виробництва  у світовому господарстві. Ефективно  задовольнити цю потребу в сучасних умовах може лише національна валюта країни, якій належить роль лідера у  світовій економіці. Саме США й відповідають цим вимогам.

       Аналізуючи  сучасний стан економіки США, перш за все, її безперечні переваги та успіхи, слід зауважити, що її тривале (протягом дев´яти років) економічне зростання  привело до бурхливого зростання  внутрішнього попиту. Доходи американського бюджету перевищують видатки. Але  при цьому загальна заборгованість американських сімей і компаній банкам досягла рекордного рівня  — 132 % ВВП. Це майже 10 трлн. дол. За роки зростання значно зросли котировки  акцій компаній Сполучених Штатів. За останні 5 років обсяг кредитів, наданих американським сім´ям лише для закупівлі акцій, зріс втричі. Серед компаній стало правилом викупляти  власні акції, використовуючи їх для  оплати праці робітників. Курс акцій  цим підтримується на завищеному рівні. У випадку виникнення проблем  на фондових ринках країни негативні  наслідки масового продажу акцій  можуть бути дуже значними й відображатимуться  на стані всієї економіки. А це, своєю чергою, може містити в собі неминуче погіршення ситуації для всієї  світової економіки.

       На  думку більшості експертів, у 70-ті — 80-ті роки економічній стабільності загрожувала передусім інфляція. Сьогодні такою загрозою є заборгованість, що переходить межу розумних масштабів. При цьому не має значення, чи йдеться про заборгованість приватного сектору, як у США, або державного, як у Японії (про це мова піде далі). Важливим є те, що зростання заборгованості двох найбільш розвинутих економік, від  яких значною мірою залежить динаміка розвитку світової економіки, стає найбільш актуальною проблемою сучасного  етапу її розвитку. Очевидно, що успішне  вирішення саме цієї проблеми значно впливатиме на майбутні успіхи розвитку як американської, так і світової економіки взагалі.

4. Банк Англії, його  утворення, управління, функції та роль. 

       Банк  Англії — один із найстарших і найвпливовіших центральних банків світу. Був заснований ще 1694 р. з метою надання уряду позики для війни із Францією. У 1844 р. Банк Англії отримав монополію на випуск банкнот, а 1946 р. — націоналізований із обов'язковим викупом акцій у приватних власників.

       До 1971 р. банк контролював процес кредитування в країні переважно шляхом зміни  дисконтної ставки за позичками комерційним  банкам. Крім того, банки повинні  були додержуватися коефіцієнта  касових активів (підтримуючи касу і залишки на рахунку в Банку  Англії на рівні, нижчому за 8% від  суми активів) та коефіцієнта ліквідності (підтримуючи портфель ліквідних  активів не нижче за 28% від загальної  суми активів).

       Після травня 1971 р. колишні коефіцієнти  було скасовано. Банківські ставки за позиками більше не були прив'язані  до дисконтної ставки Банку Англії і визначалися на підставі базової  ставки, яка повідомляється кожним банком індивідуально. Було встановлено  коефіцієнт резервних активів для  комерційних банків у розмірі 12,5 суми короткострокових депозитів. Крім того, банки повинні були зберігати  суму в 0,5% своїх короткострокових депозитів  на безпроцентному рахунку в Банку  Англії.

       Після 1981 р. Банк Англії став акцентувати  свою увагу на операціях із державними цінними паперами (операції на відкритому ринку)- Коефщієнт резервних активи} був відмінний, але комерційні банки  мати зберігати 2,5% суми короткострокових зобов'язань у вигляді резерву  на рахунках в облікових домах, з  якими вони пов'язані кредитними відносинами.

       Структура балансу Банку Англії своєрідна. Банк поділений на два департаменти — емісійний і банківський. Емісійний депортамент займається випуском банкнот під державні цінні папери, що знаходяться в портфелі банку. Банківський департамент видає позички комерційним банкам за дисконтною ставкою за рахунок власних депозитів.

       Ця  система тісно пов'язана з міжнародним  ринком позичкового капіталу. Велика Британія стала прикладом країни, в якій до останнього часу не було спеціальних  законів, які регламентували б роботу банків, а контроль над ними має  неформальний характер. Банки тут  регулюються загальним законом  про акціонерні товариства. З 1979 р. відповідно до національного законодавства  запроваджено обов'язкове ліцензування комерційних банків й утворено загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Наступний  банківський закон 1987 р. визначив правила  видачі великих позик, порядок банківських  злиттів, аудиторських перевірок тощо. Але контроль за банківською діяльністю у Великій Британії залишається  менш формальним і суворим, ніж в  інших країнах. Банк Англії формально  незалежний від уряду, хоча працює під  керівництвом Міністерства фінанси}. Термін повноважень керуючого Банку  Англії не залежить від зміни уряду.

       Організаційна структура Банку Англії подана на мал. 13.

       Управління  Банком Англії здійснює Виконавча рада, до складу якої входять вісім членів: керуючий, два заступники керуючого і п'ять виконавчих директорів, яким підпорядковуються структурні підрозділи центрального офісу Банку Англії.

       Мал. 13. Організаційна структура Банку  Англії.

       Банк  Англії має дванадцять територіальних відділень. До функцій Банку Англії належить:

       - управління державним боргом країни;

       - здійснення банківських операцій для комерційних банків;

       - проведення банківських операцій з іншими центральними банками країн;

       - здійснення банківського обслуговування уряду;

       - проведення грошово-кредитної політики;

       - емітування банкнот;

       - управління золотовалютними резервами країни;

       - здійснення нагляду за кредитними установами, валютним і кредитним ринками та за банківською системою загалом. 

Список  використаної літератури:

1. Тетяна Семенівна Стубайло  Кандидат економічних наук, доцент кафедри банківської справи. М. Тернопіль, Тернопільський національний економічний університет, - стаття.
2. Лисенков Ю. М., Коротка Т. А. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн.
3. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини Навчальний посібник / К.: Знання, 2008.- 406 c.
4. Іванов В.М., Софіщенко І.Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Курс лекцій.-К.:МАУП,2001.-228с.
5. Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн.-К.:КНЕУ,2001-195с.
6. Валюты стран мира. — М.: Финансы и статистика, 1987.
7. http://www.minfin.gov.ua/ - сайт Міністерства фінансів України