Міністерство  освіти і науки  україни

Херсонський національний технічний  університет

Кафедра Політології і права 
 
 
 
 

Контрольна  робота 

З дисципліни «Політологія»

Варіант № 1 
 
 
 
 
 

Виконав

студент гр. 4зА        Ємельянова О.П. 

Перевірив:

к.політ.н., доцент        Семенченко Ф.Г. 
 
 
 

Херсон 2010

зміст 

Вступ

     Як  будь-яка наука, політологія має  свій об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом науки розуміються  сторони об'єктивної реальності, що підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмету та методів. Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв'язку з цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.

     У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія - це цілісна  й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових політичних знань. Сама ж  політологія виступає як міждисциплінарне знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами - політичною філософією, політичною соціологією, політичною психологією тощо.

     Згідно з другою позицією, політологія - це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про політологію, можна висловити думку, що "широке" і "вузьке" розуміння предмету політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться як два "концентричні кола" накопичення політичного знання.

     Більшість дослідників розглядають політологію  як єдину інтегровану науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

1. Поняття і структура  політики

      Будь-яка наука як така є систематизованим знанням, що спрямоване на пізнання справжніх властивостей та зв'язків певних речей, величин, суб'єктів один з одним. У такий спосіб політологія, або політична наука (фахівці-суспільствознавці ще й досі не дійшли згоди стосовно того, який термін найбільше відповідає суті та змісту цієї науки), передбачає знання та аналіз властивостей (характеристик) і відносин (зв'язків) між певними суб'єктами у сфері політики.

      Основним  предметом наук, що досліджують політичну сферу суспільства, є політична влада, форма та методи її організації, розподілу й функціонування в суспільстві, розглядувані у зв'язку з вивченням реальної політичної свідомості, мотивів і соціальних настанов, а також поведінки окремих індивідів, соціальних груп і спільнот та їх організацій.

      Слово "політика" вживається на практиці у надзвичайно широкому розумінні, і це спонукає перш ніж розглядати основні категорії політології  звернутися до етимології зазначеного  терміна, історія використання якого  сягає віків.

      Узагалі існують два основні підходи  до тлумачення терміна "політика": з одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з другого — високоморальне й творче, притаманне "справжнім  аристократам духу" (змістовна характеристика поняття).

      З функціонального погляду виокремлюються також два підходи: спосіб досягнення власних егоїстичних цілей і мистецтво управління, спрямоване на досягнення загального блага та справедливості.

      Аналіз  поглядів мислителів минулого та сучасних дослідників, який подається далі, засвідчує, що перше розмежування поглядів на термін "політика" сталося водночас з його появою. До речі, античне розуміння полягало в тлумаченні біологічної природи політики. Розбіжності почалися з неоднакової оцінки можливості інтегрування егоїстичних за натурою окремих індивідів задля інтересів більшості.

      На  перший погляд, маючи на меті дослідити  сучасні проблеми політології у  вивченні особливостей аналізу політичної сфери суспільства, не варто починати з давніх-давен. Але це лише на перший погляд. Насправді ж, забігаючи наперед, ми зі здивуванням зможемо констатувати: майже все, що було сформульовано й витлумачено древніми, у тій чи іншій формі повторюватиметься якимось магічним рефреном упродовж тисячоліть аж до наших днів.

      Сучасні традиції вживання терміна "політика" започатковані античним (давньогрецьким) розумінням політики як надто благородної справи — мистецтва державного управління, покликаного об'єднати суспільство навколо вищої його мети.

      Виокремлюють  два основні підходи до застосування терміна "політика" (рис. 1).

      Перший  характеризує її як царину (сферу) людської діяльності, другий — як спрямування  або спосіб діяльності.

      За  першого підходу політика визначається як вид практичної діяльності (дії  парламенту, уряду, інших владних  структур), що виявляється через участь у державному управлінні. Ця діяльність може бути спрямована на досягнення чи розширення масштабів цієї участі, здійснення впливу на державне управління чи державну владу і т. ін.

      Коли  йдеться про другий підхід, політика визначається як спрямування діяльності окремих інститутів або осіб, котрі реалізують певні пріоритетні цілі чи засоби їх досягнення. Тому говорячи, наприклад, про політику певної президентської адміністрації в галузі екології чи підтримки власного товаровиробника, мають на думці саме останнє тлумачення терміна "політика".

      Грецькою  слово "політика" означає мистецтво  управління державою, тобто спосіб реалізації цілей держави всередині  та за межами її території. Звідси, до речі, і традиційний нині поділ політики на внутрішню та зовнішню.

      Таке  тлумачення політики висуває категорію  держави в центр науки про  політику.

      Рис. 1. Застосування терміна "політика" 

      Розгляд політики як царини людської діяльності узгоджується з марксистською та формально-інституціональною доктринами.

      Перша інтерпретує політику як сферу діяльності, що пов'язана з відносинами між станами, націями та іншими великими суспільними групами. Ядро цих відносин — виборювання, утримання та використання державної влади.

      Друга інтерпретує державу в категоріях діяльності уряду, урядових установ та осіб, котрі виконують урядові функції. Отже, у цьому разі під політикою розуміють характер, принципи організації роботи та функції держави, її урядових структур, які реалізують через державу свою владу.

      Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її трьома способами.

      1. Політика як діяльність  на етичних засадах.

      Ця  традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота  створюється з певною метою. Означена мета мусить перевершувати всі індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для реалізації моральної мети.

      2. Політика як засіб  досягнення егоїстичних цілей. Характеризується як цинічне розуміння політики, що налічує чимало варіантів: від "мистецтва можливого", "після нас хоч потоп" аж до виправдання збройної боротьби за "життєвий простір" і т. ін.

      Таке  розуміння політики, в якому мета виправдовує будь-які засоби її досягнення, все-таки не належить до визначальних традицій західної політичної культури, започаткованої античністю.

      3. Ціннісно-нейтральне  розуміння політики.

      Полягає в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери діяльності. Проте в ній немає вочевидь заданої регламентації, жорстких "правил гри". Ця сфера діяльності регулюється правовими, соціальними та психічними нормами, які можуть суттєво відрізнятися одна від одної в різних суспільствах.

      У сучасному світі роль правових норм і загальнолюдських морально-етичних цінностей (традицій, звичок, соціальних настанов) зростає. За таких умов узгодження цілей та інтересів окремих осіб, соціальних груп і т. ін. через досягнення компромісів на ґрунті поваги до базових демократичних цінностей сприяє перетворенню переговорів (а також вироблення відповідних домовленостей) на головний засіб політичної діяльності.

      Отже, у ціннісно-нейтральному розумінні  політика є сферою діяльності, яка  обмежена певними умовами, й намагається  досягти бажаної мети в державному управлінні чи міждержавних відносинах.

      Інакше  кажучи, політика — це участь суб'єктів  політики у справах держави і  громадянського суспільства у формі  політичної діяльності та реалізація цієї участі через конкретні політичні  технології, механізми, форми і методи здійснення політичної влади.

2. Об'єкти і суб'єкти політики

      В основі різнобічних інтересів соціальних суб'єктів лежать різні потреби: економічні, соціальні, психологічні тощо. Останні породжують прагнення реалізувати зазначені потреби використанням політичної влади. Кожна соціальна група намагається впливати на форми політичної влади, конкретні напрями й методи її діяльності, аби остання відбивала інтереси саме цієї групи. Форма впливу може бути або безпосередньою, або через політичні партії, суспільні організації та рухи.

      Зі  сказаного випливає: об'єктом політики насамперед є влада. До неї прагнуть політичні сили, які відбивають інтереси тих чи інших соціальних груп суспільства.

      Але якщо влада є самоціллю для  певних політичних суб'єктів, це може спричинити серйозний конфлікт, оскільки суспільство  не здатне нормально функціонувати, коли не враховуються інтереси інших  політичних суб'єктів.

      В окремі періоди історії боротьба за владу може виходити на перший план, однак після цього обов'язково настає період, коли сфера політики стає набагато ширшою і охоплює процеси функціонування та розвитку влади, впливу на економічні, соціальні, духовні процеси, що відбуваються в суспільстві.

      Таким чином, констатуємо, що об'єктом політики в різних сферах суспільства є  відносини соціальних груп із питань, життєво важливих для зазначених груп і суспільства взагалі, а  також відносини між ними та державними інституціями. У першому випадку йдеться про такі поняття, як власність, влада, морально-етичні норми, у другому — форми й методи реалізації економічної, суспільної, соціальної політики тощо.

      Суб'єктом  політики можуть бути особистість, організація  або суспільна група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в політичних відносинах. (Під творенням політики розуміють постійну й певною мірою самостійну участь у політичному житті відповідно до власних і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб'єктів.)

      Здатність творити політику характеризують терміном політична суб'ектність, яка залежить від об'єктивних можливостей діяти (обмежених структурою політичних сил і рівнем розвитку суб'єкта) і суб'єктивних можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).

      Суб'єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками.

      1. Інтересом, який  вони прагнуть  реалізувати через  політичну владу:

      • громадянське суспільство загалом;

      • соціальні, етнічні та конфесійні групи;

      • окремі особистості.

      2. Соціально-становою приналежністю:

      • стани (робітничий, селянський тощо);

      • політичні лідери (еліта) станів.

      3. Соціально-професійною  приналежністю:

      • громадяни, які мають політичні  права і не є професійними політиками;

      • громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади;

      • громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну чи практичну);

      • громадяни, які працюють у державно-адміністративному  апараті, що репрезентує державу.

      4. Належністю до  організованих етноконфесійних  груп:

      • етнополітичні об'єднання та рухи (етносів, що домінують, чи національних меншин);

      • конфесійно-політичні об'єднання  та рухи.

      5. Ступенем і мірою  організованості:

      • державні організації та інституції;

      • політичні партії;

      • громадсько-політичні організації, об'єднання, рухи;

      • політичні блоки, фракції, угруповання.

      Велика  суспільна група стає суб'єктом  політики за умов:

      1) міцних внутрішніх зв'язків і  єдності;

      2) усвідомлення нею власного становища  і спільних інтересів, а відтак відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою, внутрішньої солідарності і т. ін.;

      3) організації, тобто координації  керівними центрами поведінки  та дій окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих, професійних та інших категорій.

      Марксистська  доктрина розглядала суспільне значення діяльності та сфери впливу індивідів  і організації як віддзеркалення певного рівня самосвідомості й  організованості великих суспільних груп, їхньої інтеграції, зв'язків конкретних людей і колективів з великою суспільною групою, а також співвіднопіення сил між різними групами (станами, верствами, національностями тощо).

      В інших концепціях домінує, як правило, погляд, що зосереджується на особистості. Остання вважається реальним суб'єктом політики, а колективні форми діяльності та впливу розглядаються як сукупність або сумарний вектор індивідуальних дій.

      У формально-інституціональних концепціях вирішальна роль відводиться політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям, об'єднанням, еліті, керівним групам. Свідомість суспільних груп тут розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а маси — як об'єкт управління соціальними інститутами.

      Отже, на цих підставах можна зробити  висновки про неоднакову суспільну "вагу" різних суб'єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави, народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб'єктів різного рівня організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп, індивідів), різний рівень політичної суб'єктності або впливовості сил, які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т. ін.

      Глибше  осмислити поняття політики спробуємо  через розгляд її структури (рис. 2). 

      Рис. 2. Структура політики 

      Проаналізувавши змістовне та структурне наповнення терміна “політика”, маєм підстави рухатися в напрямі типології та функції політики.

      3. Типологія і функції  політики

      Багатогранний і складний світ політики можна розглядати з різних поглядів. Відповідно до цього  вимальовується орієнтовна типологія  політики:

      • політика як наука - тою мірою, наскільки  вона пов’язана із знаннями, ідеями, концепціями і доктринами, що реалізуються у житті;

      • політика як установки, інтереси, цілі різноманітних політичних інститутів, соціальних груп і т. ін.;

      • політика як практична діяльність суб’єктів політики по реалізації певних моделей, програм, напрямів діяльності;

      • політика як участь у справах держави, вплив на владу різних політичних сил (суспільно-політичних блоків, організацій, рухів, політичних партій, громадян, груп тиску);

      • політика як відносини соціальних суб'єктів  з погляду організації та реалізації державної влади;

      • політика як узгодження і регулювання  соціальних інтересів суб'єктів  політики, забезпечення балансу та рівноваги цих інтересів на основі досягнення компромісів між різними класами, етносами, групами та ін.

      • політика як управління політичною сферою суспільства в контексті концепції "мистецтва можливого" тощо.

Висновок

     Політичне знання і думка існують протягом не одного вже тисячоріччя, політична  теорія ж  як наукова й академічна дисципліна розвивається більш ніж сторіччя. За багато  років  розробки  політичних  ідей  і  концепцій  накопичений  дуже  значний  теоретичний  багаж,  що  просто  неможливо  було  б  викласти  в  повному  обсязі  в  рамках  одного  підручника  чи  навіть  багатотомної  монографії.  У  силу  цього  доводиться  вибирати  найбільш важливі методологічні ідеї і теорії, що залишили істотний слід у теорії й історії  політичної  науки.  Крім  того,  у  цьому  випадку  необхідно  вибрати  специфічну  логіку  і  дидактику  викладу  найбільш  важливих  результатів  і  положень  політичної  науки,  що,  звичайно ж, багато в чому залежать від визначених авторських позицій,  оскільки завжди  можливі всілякі шляхи і способи інтерпретації накопичених людством політичних знань.  Процес  становлення  політології  як  наукової  і  навчальної  дисципліни  у  вітчизняному суспільствознавстві запізнився, як, утім, це відбулося й у справі становлення  ряду інших наукових напрямків гуманітарного і природного профілю.  В  закордонному  суспільствознавстві  політична  наука  сьогодні  посідає  найважливіше місце.

     Отже,  політичне  знання,  навіть  раніше  інших  предметів, стало об'єктом  інтересу  мислителів минулого.  Але, як це не дивно, політична  наука  відстала  у  своєму  конституюванні  в  порівнянні  з  іншими  суспільними  дисциплінами.

     На  думку  багатьох  дослідників,  політична  сфера – це  сфера  державно-організаційних  зв’язків,  взаємодій та відносин. З такою  думкою не менше дослідників не погоджується, вказуючи  на те, що політичним є багато чого за межами держави в житті суспільства.

Список  використаної літератури

1. Грамши  А. Искусство и политика. — М., 1991.
2. Гуго Гроций де Гроот. О праве войны и мира. — М., 1956. — Т. 1-3.
3. Гурне Б. Державне управління. — К., 1993.
4. Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988.
5. Дай Т. Р. Демократия для элиты. — М., 1984.
6. Даниленко В. И. Современный политологический словарь. — М., 2000.
7. Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі 16-17 ст.: Підсумки, джерела, методи дослідження // Сучасність. — 1992. — № 3.
8. Дегтярев А. А. Методы политологических исследований // Вестн. МГУ. Сер. Политические науки. — 1996. — № 6.
9. Демидов А. И., Малько А. В. Политология в вопросах и ответах. — М., 1998.
10. Дубов И., Пантелеев С. Восприятие личности политического лидера // Психол. журн. — 1992. — Т. 13, № 6.