Міністерство Науки та Освіти  молоді та спорту України.

                  Запорізький Національний Технічний  Університет. 

                                                            Кафедра фінансів і банківської  справи.                                          

                        Контрольна робота з дисципліни

                                     Гроші та кредит.    В 11. 
 
 
 

Виконала:                                                              студентка  3 курсу заочного

                                                                                віділення грФЕУз.-519 

                                                                                Малишкіна Наталя Сергіївна. 
 

Перевірила:                                                            Шестопалова Олена Вітальївна.                                                                               
 

                                                 2011

                                                ЗМІСТ

                                                                                                                  Стор.           

      1.Сеньйораж   і монетизація бюджетного дефіциту.                       3

      2. Процентна ставка в умовах інфляції.      8

      3. Ліквідність комерційного банку   та шляхи її забезпеченя.     15

      4. Список використаної літератури.                                                25 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      1.СЕНЬЙОРАЖ   І МОНЕТИЗАЦІЯ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ.

     У сфері державного регулювання ринкової економіки існує необхідність застосування цілісної внутрішньо збалансованої системи заходів фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні допустимого (понад 3-4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу.

     Дефіцит державного бюджету — це перевищення видатків бюджету над його доходами. Він становить основну причину інфляції. Однак дефіцит державного бюджету не є небезпечним для економіки загалом, якщо перебуває на рівні 2—3 % ВНП. У протилежному випадку він негативно відображається на формуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки загалом.

     Джерелами покриття дефіциту державного бюджету є: збільшення кількості грошей (емісія); збільшення випуску облігацій Міністерства фінансів (казначейства);скорочення валютних резервів центрального банку; позики в зовнішніх кредиторів.

     Унаслідок монопольного права друкування грошей уряд отримує дохід, що називається  сеньйораж.

Сеньйораж – це серія прибутків, що одержує національний банк та держава від випуску грошей. Економісти вважають сенйоражом емісійний дохід, що центральний банк, або держава отримує завдяки можливості створення грошової бази в режимі монополію. У сучасних державах, як правило, центральний банк друкує банкноти, в той час як державний монетний двір карбує монети, і обидва мають прибуток від сеньйоражу.

     Сеньйораж, який походить від карбування монет державою, отримує та використовує сама держава. А от сеньйораж, який створюється при друкуванні банкнот залишається центральному банку. Банк використовує гроші для покриття експлуатаційних витрат (сам процес та матеріали для друку), а частка грошей, яка залишається вважається прибутком, який може бути розподілено між акціонерами.

     Покупцями облігацій Міністерства фінансів (казначейства) можуть бути: центральний банк; комерційні банки;домашні господарства; іноземці (як приватний, так і суспільний сектори).

     Купівля центральним банком державних боргових зобов'язань називається монетизацією бюджетного дефіциту. Монетизація дефіциту державного бюджету призводить до інфляції. У країнах з високою інфляцією населення, зазвичай, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резерви центрального банку вичерпані, тому держава фінансує бюджетний дефіцит через емісію.

     Проблема  монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними доходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов’язаннями, і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб’єктами (по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель тощо). Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна кількома способами:

     1. Збільшити оподаткування економічних суб’єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими податками тощо. Для цього потрібно буде змінити чинне податкове законодавство, що робить цей захід мало реальним. Але якби він був реалізований, то це не привело б до зміни маси (пропозиції) грошей. Відбулося б лише переміщення їх між окремими групами економічних суб’єктів, а загальна їх маса залишилася б на тому ж рівні. Сукупний попит від такого переміщення грошей може зазнати лише тимчасового пригнічення, поки податкові вилучення в одних суб’єктів не будуть передані через бюджетне фінансування іншим суб’єктам, які і трансформують їх у платоспроможний попит на ринках. Тому такий спосіб монетизації дефіциту не внесе істотних змін у пропозицію грошей, яка забезпечується банками, а отже і в масу грошей. 
   2. Дозволити уряду (казначейству) випустити власні боргові зобов’язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу. Подібний дохід у світовій практиці заведено називати сеньйораж. Цей захід теж потребує внесення істотних змін до чинного законодавства і тому є малоймовірним. Проте якби він був реалізований, це внесло б істотні пертурбації в механізм монетарної політики, оскільки на всю суму казначейської емісії зросла б маса і пропозиція грошей, збільшився б сукупний попит і тиск на ціни. Такий спосіб монетизації бюджетного дефіциту може призвести до інфляції, через що світова монетарна практика від нього відмовилася.

     3. Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому чи на зовнішньому ринках. При реалізації облігацій на внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а лише перерозподілить її між групами суб’єктів і тому тимчасово пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу. Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.

     Інша справа з реалізацією державних облігацій на зовнішніх ринках. У цьому випадку виручка від реалізації державних облігацій на євроринках надійде у валютній формі, яка не дає можливості прямо використати її для фінансування бюджетних витрат. Уряд повинен продати валютну виручку центральному банку за національні гроші, які й використає для фінансування своїх потреб. У результаті цієї операції центральний банк збільшить на відповідну суму свої золотовалютні резерви. Збільшаться також банківські резерви в національних грошах та пропозиція грошей на ринку. Це може істотно збільшити пропозицію грошей та сукупний попит. Щоб запобігти цьому, центральний банк може провести стерилізаційні заходи з метою зменшення маси грошей в обороті.

     4. Дозволити центральному банку прокредитувати уряд у розмірі бюджетного дефіциту, купивши на відповідну суму урядові зобов’язання на первинному ринку. Цей спосіб монетизації бюджетного дефіциту видається на перший погляд дуже простим і ефективним — уряду не потрібно мати справу з тисячами кредиторів на вторинному ринку, і потрібну суму коштів він може одержати негайно. Насправді це досить загрозливий спосіб монетизації дефіциту. 
   По-перше, урядова політика дефіцитного фінансування перестає проходити контроль на надійність з боку суб’єктів вторинного ринку. Адже одного кредитора — центральний банк, який до того ж є державним, — значно легше “умовити” надати кредит уряду, ніж тисячі кредиторів — покупців облігацій на вторинному ринку. Тому ця політика може відірватися від умов реальної економіки, перетворитися у звичайну “фінансову піраміду”.

     По-друге, безпосередньо кредитуючи уряд, центральний банк істотно ускладнює управління пропозицією грошей, оскільки на відповідні суми уповільниться зростання резервів комерційних банків і подальша мультиплікація депозитів, збільшується ймовірність виходу цих грошей у позабанківський оборот.

     По-третє, на суму кредиту уряду збільшиться  маса грошей і сукупний попит. Щоб  не допустити негативного впливу цього збільшення на кон’юнктуру  ринку і сталість грошей, центральний банк повинен буде адекватно зменшити підкріплення резервів комерційних банків (через скорочення їх рефінансування і купівлю у них цінних паперів), що погіршить їх ліквідність, скоротить їх кредитування реальної економіки.

     З огляду на всі ці обставини у світовій практиці відмовилися від зазначеного способу монетизації бюджетного дефіциту. Законом України “Про Національний банк України” (стаття 54) НБУ заборонено надавати прямі кредити на фінансування витрат державного бюджету.

     Наведена  характеристика можливих способів монетизації бюджетного дефіциту свідчить про те, що найдоцільнішим є третій — шляхом реалізації державних цінних паперів на вторинному ринку, оскільки це не змінює грошової маси і не ускладнює завдань, визначених у монетарній політиці. Проте ці положення справедливі лише за умов, коли бюджетний дефіцит не хронічний і не надто великий відносно ВВП. Інакше уряд змушений буде щоразу розміщувати на ринку все більше позик і збільшувати проценти по них, щоб стимулювати попит. Це призведе, з одного боку, до випереджаючого зростання бюджетних витрат на обслуговування державного боргу та збільшення бюджетного дефіциту, що ще більше ускладнюватиме проблему монетизації дефіциту, з іншого — до погіршення ліквідності економічних суб’єктів, насамперед банків, оскільки в їхніх портфелях активів надмірно збільшаться запаси державних цінних паперів. Щоб не допустити банківської кризи, центральний банк змушений буде посилити скуповування державних цінних паперів на вторинному ринку, що спричинить зростання пропозиції грошей та сукупного попиту на товарних ринках. Посилиться загроза підриву сталості грошей.

     Отже, систематичний, всезростаючий бюджетний  дефіцит у великих розмірах становить  потенційну загрозу для сталості грошей, якими б способами він  не монетизувався. Монетизація бюджетного дефіциту через вторинний ринок цінних паперів може тільки відстрочити цю загрозу, але не усуває її зовсім. 
 
 
 
 
 
 
 

     2.ПРОЦЕНТНА  СТАВКА  В УМОВАХ ІНФЛЯЦІЇ. 

Процентна ставка або ж но́рма проце́нта — кількісне вираження відсотків як економічної категорії. Розраховується як відношення річного доходу отриманого на позичковий капітал , до суми наданого  кредиту , помноженого на 100 відсотків.

     Формування  процентної ставки залежить від багатьох чинників, а саме: рівня облікової  ставки НБУ; терміну надання позики; особливостей забезпечення кредиту; платоспроможності й авторитету позичальника; темпу інфляції; перспектив зміни ринкової кон'юнктури; інших чинників.

     Сукупність  цих чинників (факторів) визначає межі диференціації кредитного процента.

     На  розмір процентної ставки за кредити  впливають такі фактори:

     1. макроекономічні (рівень інфляції; рівень облікової ставки центрального банку; попит та пропозиція на кредитному ринку);

     2. мікроекономічні (термін користування кредитом; розмір кредиту; рівень ризику).

     Серед багатьох факторів, які пливають на  рівень позичкового процента детальніше розглянемо інфляційні процеси, прискорення яких викликає підвищення процентних ставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. Особливо актуальним збереження позичкового капіталу стає в період гіперінфляції, коли на момент повернення кредиту реальна вартість позичкового капіталу значно нижча від тієї, що була на момент надання.

     А тому розрізняють номінальну і реальну (тобто з урахуванням індексу  інфляції) процентні ставки.

     Номінальна  процентна ставка – це ціна грошової позики, що визначається як відношення річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми позики без урахування зміни рівня цін під тиском інфляційного процесу.

     Реальна ставка процента визначається шляхом порівняння між собою товарних еквівалентів з урахуванням інфляційного впливу. Розраховується вона за формулою

      ,(1).

     де  – реальна процентна ставка;

      – номінальна процентна ставка;

      – річне зростання цін.

     Якщо  процентна ставка за кредит нараховується  частіше, ніж один раз за рік, то річна  процентна ставка обчислюється за формулою

      ,(2).

     де  – кількість разів нарахування процентів протягом року. 

       Темпи зростання процентів повинні  випереджати темпи інфляції. В  інший спосіб інфляція породжує  процентний ризик - небезпеку втрат: у кредиторів - внаслідок зниження реальних ставок за кредити відносно темпів інфляції, у боржників - при їх підвищенні. 

     Взаємодія процентної ставки і темпів інфляції є окремою науковою проблемою, ключовими  питаннями якої є вплив процентної ставки на динаміку товарних цін та зворотній зв’язок цих макроекономічних індикаторів. Економісти пропонують діаметрально протилежні підходи до визначення ролі та місця процентної ставки у грошово-кредитному регулюванні й забезпеченні цінової стабільності: від повної відмови від активної процентної політики до визнання процентної ставки основним інструментом грошово-кредитного регулювання. На користь обох концепцій наводиться достатньо доказів, і, таким чином, наукова дискусія з цього питання залишається відкритою.

     Існуючі теоретичні концепції, які пояснюють  механізм взаємодії процентної ставки і темпів інфляції, описують суто ринкові  економічні системи. Докази слушності  цих концепцій базуються на узагальненні даних з економічно розвинутих країн  та країн “третього світу” на тривалих часових інтервалах. Особливим випадком є зв'язок процентної ставки і темпів інфляції у постсоціалістичних країнах протягом перехідного періоду. Несформованісь ринкового середовища у цих країнах суттєво змінює характер взаємозв'язку між процентною ставкою і інфляцією. Іншими словами, традиційна форма вирішення цієї проблеми стає недостатньою як для пояснення процесів, що відбуваються, так і для обгрунтування конкретних заходів грошово-кредитної політики. Взаємодія процентної ставки і темпів інфляції у перехідній економіці є окремою науковою проблемою макроекономічної теорії, пов’язаною з питанням узгодженості динаміки цін на матеріальні і фінансові активи і врешті-решт розподілом національного доходу.

       Інфляція є хронічною проблемою країн з перехідною економікою, а короткочасні періоди фінансової стабілізації не перетворюються на довгострокову стабільність, вірогідніть інфляції залишається високою. Політика високої  реальної процентної ставки не має альтернативи у нестабільних грошових системах перехідного періоду. Загальна дилема грошового обігу у ринковій системі така: або бажаний рівень процентної ставки, або бажаний рівень інфляції, що є характерним і для перехідного періоду. Іншими словами - центральний банк забезпечує або інтереси вкладників і збереження реальної вартості їх заощаджень, або інтереси виробничого сектора і послаблення процентного тягара.

     Пасивна процентна політика (визнання фактичного розміру процентної ставки досконалим індикатором, на який неможливо впливати адміністра-тивними методами) є логічною альтернативою заходам нормативного харак-теру. Оцінка ефективності цих альтернатив з огляду на вірогідність швидшого встановлення реальної процентної ставки на рівні, характерному для стабільних грошових систем, є надзвичайно актуальною.

     Теоретичне  дослідження основних підходів у  сучасній економічній теорії до проблеми вазаємодії процентної ставки та інфляції дало змогу виробити наступні положення  щодо значення і ролі процентної ставки в ринковій економіці:

     на  короткострокових часових інтервалах процентна ставка виконує функцію ефективного регулятора грошового обігу та ділової активності, а також стабілізує кон’юнктурні коливання на фінансовому та валютному ринку;

     зниження  реальної процентної ставки (створення  сприятливішого середо-вища для економічного розвитку) відбувається лише у тих економічних системах, де зростає реальний ВВП і навпаки;

     на  довгострокових часових інтервалах процентна ставка є досконалим індикатором  достатності внутрішніх грошових заощаджень; її рівень залежить від того, яка частка ВВП зберігається на рахунках національної банківської системи. Довгострокова процентна ставка - це такий індикатор, який дуже складно змінити штучно (за допомогою інструментів грошово-кредитної полі-тики). У грошових системах перехідного типу операції з довгострокового кредитування залишаються одиничними й рівень процентних ставок по них не є показовим.

     Висока  реальна процентна ставка є надійним антиінфляційним чинником, проте  її влив на заощадження (а отже й  акумульовані на внутрішньому ринку інвестиції) є майже нейтральним, оскільки заощадження є функцією доходу, а не процентної ставки. Процентна ставка впливає на структуру розподілу наявного доходу і, при інших рівних обставинах, її висока реальна складова призводить до нагромадження інвестиційного потенціалу в формі фінансових активів у національній валюті на балансах небанківського сектора та у населення.

     Зростання реального ВВП може знизити реальну  процентну ставку, але зниження номінальної  процентної ставки ніяким чином не призведе до зростання доходу ( воно може лише збагатити тих, хто першим матиме доступ до кредиту).Занижена номінальна процентна ставка потребуватиме додаткового адміністративного контролю за розподілом кредитів. У перехідний період діє принцип: менші темпи інфляції створюють передумови для зростання обсягів заощаджень у національній валюті. Врешті-решт, більш слушною в умовах перехідної економіки  є грошова теорія проценту і залежність процентної ставки від нагромадження реальних грошових залишків. Нерівноважна або нормативно встановлена низька процентна ставка спричинить волюнтарист-ський перерозподіл капіталу на користь запланованих інвестицій, проте, в довгостроковій перспективі призведе до прискорення інфляції та відповідного скорочення внутрішніх заощаджень у грошовій формі.

     Сучасна грошово-кредитна політика країн з  ринковою економікою побудована на принципах  лібералізації процентних ставок й  узгодження облікової ставки з ринковою та очікуваними темпами інфляції. Можна виділити три різновиди  процентної політики : 1)циклічний або активна процентна політика( Німеччина, Японія, США); 2)валютний або політика, спрямована на зовнішню стабільність  грошової одиниці (Франція); 3)інди-кативний або пасивна процентна політика (Іспанія, Канада). Фінансова стабільність, тобто низькі темпи інфляції в довгостроковій перспективі, є необхідною умовою поступового зниження реальної процентної ставки в країнах, валюти яких не використовуються як резервні (Італія, Іспанія, Франція, Канада), та підтримання її на низькому рівні для грошових систем, які емітують резервні валюти (Німеччина, США, Швейцарія).

     Реальна процентна ставка є об’єктивним  відображенням того, яку частину  доходу (ВВП) в грошовій формі контролює  національна банківська система. Питання  зниження реальної процентної ставки - це питання тривалості фінансової стабільності. Об’єктивні чинники впливають на рівноважну величину реальної процентної ставки:

     а) у постсоціалістичних країнах при темпах інфляції, які не перевищують 25 % на рік, реальна ставка по депозитах знаходиться в щільних межах ( від 3,5 до 12 % річних валютної доходності ); при досягненні повної фінансової стабілізації (темпах інфляції на рівні 1% на рік) валютна доходність депозитів врівноважується з реальною доходністю, визначеною за динамікою цін (процентний паритет) на рівні 3 % річних;

     б) у ринковій економіці при темпах інфляції понад 60 % на рік грошова система конкретної країни виходить за межі стабільності, монетизація ВВП скорочується і перетинає межу 30 %, що потребує проведення політики високих процентних ставок (вище 25 % річних валютної доходності) для збереження реальної вартості заощаджень у пасивах національної банківської системи.

     Політика  помірно позитивної процентної ставки є доцільною у країнах з  перехідною економікою. Це визначається такими чинниками:

     1. при реальній процентній ставці за депозитами (валютна доходність) понад 15 % річних зростання цін призупиняється незалежно від того, як встановлювалась процентна ставка - нормативним чи ринковим методом;

     2. прискорення (збереження досягнутого рівня) мобілізації заощаджень  у грошовій формі є необхідною передумовою економічного розвитку, а визначальним критерієм цього процесу є відношення грошової маси до ВНП;

     3. вища процентна ставка (у виважених, неспекулятивних рамках) сприяє спрямуванню ресурсів на кредитування прибутковіших проектів, прибутковість яких не базується на інфляційному зростанні цін, а пов'язана з вищою продуктивністю праці;

     4. проведення жорсткої грошово-кредитної політики та висока ставка рефінансування потребують додаткових, крім контролю за ліквідністю, методів регулювання, банківська система на цей період має бути об'єктом інвестування, а не інвестором (кредит на цьому етапі розвитку не може виконувати капітало-творчу функцію),спроби перетворити банківську систему на фінансового до-нора є стратегічною помилкою.

     Реальна процентна ставка неоднакова в різних країнах саме через те, що вона є  індикатором національних капітальних  нагромаджень, тобто функцією від  реального багатства в грошовій формі, накопиченого в даній країні на певний момент. Цінова стабільність забезпечує збереження вартості грошових нагромаджень у довгостроковій перспективі, висока реальна процентна ставка гарантує таке збереження, незважаючи на прискорення темпів інфляції.

     Нагромадження грошового капіталу і збереження його реальної вартості можливе у  межах національної банківської  системи лише при низьких темпах інфляції. Вища реальна процентна  ставка сприяє зростанню заощаджень.у  формі безготівкових рахунків у банках. Негативні реальні процентні ставки паралізують мобілізацію заощаджень на балансах фінансових посередників (заощадження набувають нераціональних форм :готівкових резервних валют, надлишкових товаоних запасів). Якщо національна банківська система не є бажаним середовищем для зберігання заощаджень, то в умовах лібералізації міжнародних валютних і фінансових відносин такий стан справ вимагає вищого проценту як єдиного можливого інструменту формування попиту на національні фінансові активи. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. Ліквідність комерційного банку  та шляхи її забезпеченя. 

     Термін  «ліквідність» (від лат.  Liquidus - рідкий, текучий) у буквальному значенні слова означає легкість реалізації, продажі, перетворення матеріальних цінностей у кошти.

     Поняття ліквідність комерційного банку означає можливість банку своєчасно і повно забезпечувати виконання своїх боргових і фінансових зобов'язань перед усіма контрагентами, що визначається наявністю достатнього власного капіталу банку, оптимальним розміщенням і величиною коштів по статтях активу і пасиву балансу з урахуванням відповідних термінів.

     Іншими  словами, ліквідність комерційного банку базується на постійній  підтримці об'єктивно необхідного  співвідношення між трьома її складовими - власним капіталом банку, залученими і розміщеними ним коштами шляхом оперативного керування їхніми структурними елементами

     З урахуванням цього у світовій банківській теорії і практиці ліквідність прийнята розуміти як «запас» або як «потік».  При цьому ліквідність як «запас» містить у собі визначення рівня можливості комерційного банку виконувати свої зобов'язання перед клієнтами у визначений конкретний момент часу шляхом зміни структури активів на користь їхніх високоліквідних статей за рахунок наявних у цій області невикористаних резервів.

     Ліквідність як «потік» аналізується з погляду  динаміки, що припускає оцінку спроможності комерційного банку протягом визначеного  періоду часу змінювати сформований  несприятливий рівень ліквідності  або запобігати погіршенню досягнутого, об'єктивно необхідного рівня ліквідності (зберігати його) за рахунок ефективного управління відповідними статтями активів і пасивів, залучення додаткових позикових коштів, підвищення фінансової стійкості банку шляхом зростання доходів.

     Таким чином, кожний комерційний банк повинний самостійно забезпечувати підтримку своєї ліквідності на заданому рівні на основі як аналізу її стану, що складається на конкретні періоди часу, так і прогнозування результатів діяльності і проведення в наступному науково обгрунтованої економічної політики в області формування статутного капіталу, фондів спеціального призначення і резервів, залучення позикових коштів сторонніх організацій, здійснення активних кредитних операцій.

     Таким чином, ліквідність комерційного банку - це можливість використовувати його активи в якості наявних коштів або швидко перетворювати їх в такі .