Контрольная работа по "Экономике". 363

План

1. Загальна характеристика економічного потенціалу національної економіки.

2. Характеристика  виробничо-технологічного потенціалу України та проблеми для переходу на Інноваційний шлях розвитку.

3. Науково-технічний  потенціал: складові та особливості.

1. ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

   Потенціал (від лат. potencia — сила) у широкому значенні — це наявні засоби, запаси, джерела, які можуть бути мобілізовані, приведені в дію, використані для досягнення певної мети, здійснення плану, вирішення яко-го-небудь завдання. Потенціал соціально-економічної системи — поняття відносне і вимірюється для країни за динамічним критерієм, який інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні та інші чинники, має суб'єктно-об'єктне вираження та конкретні цілі.

   Економічний потенціал країни — сукупна здатність економіки країни, її галузей, підприємств, господарств здійснювати виробничо-економічну діяльність, випускати продукцію, товари, послуги, задовольняти суспільні потреби, забезпечувати розвиток виробництва і споживання.

   Економічний потенціал країни може бути представлений  у вигляді комплексу взаємопов'язаних потенціалів як складових структури національної економіки. Найчастіше в якості критеріїв класифікації потенціалів використовують види економічних ресурсів, сфери діяльності, напрями використання (див. рис. 3.1).

Рис. 3.1. Способи класифікації видів економічного потенціалу національної економіки

   Природно-ресурсний  потенціал характеризує природні багатства національної економіки, уже залучені в господарський оборот, а також доступні для освоєння при даних технологіях і соціально-економічних відносинах.

   Виробничо-технологічний  потенціал — сукупність засобів виробництва (будинків, споруджень, обладнання та устаткування), а також існу ючих технологічних способів (технологій) їх використання в економічній діяльності.

   Трудовий  потенціал — трудові ресурси країни, включаючи підприємницькі спроможності. Його обсяг і якість визначаються чисельністю активного працездатного населення та його освітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем.

   Науково-технічний  потенціал — потенціал, який є в розпорядженні країни у галузі науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Це — досягнення фундаментальної та прикладної науки, нові технології, дослідно-експериментальна база, а також науково-технічні та конструкторські кадри високої кваліфікації.

   Впутрішньоекономічний потенціал — частина загального економічного потенціалу національної економіки, орієнтована на задоволення внутрішніх потреб національного виробництва та соціальної сфери.

   Експортний  потенціал — здатність національної економіки виробляти продукцію, конкурентоспроможну на світових ринках, експортувати її в достатніх обсягах за світовими цінами.

   Також економічний потенціал національної економіки може бути визначений сукупністю галузей народного господарства, підприємств, установ, які виробляють промислову, сільськогосподарську, будівельну продукцію, надають різні послуги виробничого й невиробничого призначення тощо. Цей принцип покладений в основу класифікації економічного потенціалу країни за ознакою сфери діяльності.

   Економічний потенціал конкретної національної економіки може характеризуватися з точки зору досягнутих результатів від використання наявних економічних ресурсів.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. ХАРАКТЕРИСТИКА  ВИРОБНИЧО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦЛУ УКРАЇНИ ТА ПРОБЛЕМИ ДЛЯ ПЕРЕХОДУ НА ІННОВАЦІЙНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ

     Виробничий  потенціал формується основними  виробничими фондами, до яких входять  будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує  понад 100 тисяч підприємств, однак  більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні  виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.

     Основні виробничі фонди є частиною виробничого  потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, і передусім їх активної частини — машин і обладнання — характеризують виробничий потенціал народного господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність — здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

     Територіальний  розподіл виробничого потенціалу —  заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів — є найважливішою умовою розвитку і розміщення продуктивних сил. Високий рівень розвитку виробничого потенціалу може розглядатися як основа подальшого розвитку і розміщення виробництва електроенергії, металу, машин тощо. Реконструкція і розширення виробничого потенціалу, а також нове будівництво означають конкретні зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

     Господарство  України характеризується великим  виробничим потенціалом. У структурі  основних виробничих фондів майже 50 % припадає на промисловість, 23,5 % — на сільське господарство, 16 % — на транспорт  і зв'язок, 3,9 % — на будівництво.

     Рівень  використання основних виробничих фондів і фондооснащеність зайнятих у матеріальному виробництві — найважливіші фактори, що впливають на територіальні показники продуктивності праці. Відносне забезпечення виробничого персоналу основними виробничими фондами характеризується істотною територіальною диференціацією.

     Регіональні проблеми технічної реконструкції. Нині використання основних виробничих фондів ще недостатнє. Однією з причин є нерівномірність технічного оснащення окремих галузей, неоднаковий рівень енерго- та фондооснащення праці. Наявні відмінності між рівнями механізації і технічного оснащення основних і допоміжних виробництв у промисловості, між енергонасиченістю тракторів у сільському господарстві і набором причіпних знарядь до них, відставання технічного оснащення окремих структурних елементів виробничої та особливо соціальної інфраструктури. Тому технічне переоснащення не повинно провадитися як проста заміна окремих видів обладнання, а здійснюватися комплексно й істотно впливати на підвищення загального технічного рівня виробництва. Основним джерелом нарощування основних фондів є капітальні вкладення, які забезпечать зміни в розміщенні продуктивних сил. Перехід регіонів і підприємств до ринкових відносин означає, що в майбутньому головним джерелом розширеного відтворення фондів будуть власні кошти (прибуток) і банківські кредити. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуватимуться лише на фінансування найважливіших державних програм, оборонні об'єкти.

     Технічне  переоснащення і реконструкція  підприємств є основним джерелом нарощування виробничого потенціалу, його інтенсивного розвитку. Оскільки віддача капіталовкладень у технічне переозброєння і реконструкцію приблизно вдвоє більша за нове будівництво, сюди спрямовується не менше ніж половина загальної суми.

     Значні  досягнення нашої країни у розробці та виготовленні газових турбін і  агрегатів для перекачування  газу і вироблення електроенергії. Україна в особі Сумського ВП ім. Фрунзе (нагнітаючі і газоперекачувальні агрегати, блокові електростанції), запорізьких МКЮ «Прогрес» і підприємства «Мотор-Січ» (авіаційні двигуни і агрегати на їх базі), харківського «Турбоатома» (газові турбіни великої потужності), миколаївських НВП «Машпроект» і ВО «Зоря» (корабельні і стаціонарні газові турбіни та агрегати на їх базі) має могутній науково-технічний і виробничий потенціал і входить до числа країн-грандів, виробників газових турбін і газотрубної техніки. Українські газові турбіни та їх розробники й виробники відомі в усьому світі. До них виявляють великий інтерес.

     Україна має також потужний науково-технічний  і виробничий потенціал з вироблення військової техніки та військової зброї. Добре відомі ракети дніпропетровського заводу «Південмаш». На міжнародний ринок Україна виходить зі своїми танками та стрілецькою зброєю.

     Зараз в Україні є багато технічних  ідей, які потребують практичного  застосування і здатні принести не лише значні прибутки, а й підняти науково-технічний престиж України в очах світу. Іноземні фірми, що поставляють комп'ютери в Україну, не скупляться на рекламу і похвалу своїх виробів. Проте всі ці іноземні, щедрі на рекламу, фірми могли залишитися далеко позаду, якби в Україні вдалося налагодити виробництво комп'ютерного модуля «Ю-55». Варто нагадати, що Україна була однією із трьох країн світу, де виготовлено перший персональний комп'ютер.

     В перспективі необхідно значно посилити виробничий потенціал при його якісному перетворенні на основі прискорення  науково-технічного прогресу, широкої інтенсифікації економіки. З цією метою розроблена нова структурна та інвестиційна політика.

     Капітальні  вкладення (інвестиції) як фінансове  джерело нарощування основних фондів є найважливішим економічним інструментом, що забезпечує зрушення в розміщенні продуктивних сил. В умовах формування ринкових механізмів господарювання головним джерелом розширеного відтворення основних фондів є власні кошти підприємств, а також банківський кредит. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуються переважно на фінансування великих народногосподарських програм.

     Основний  шлях розширення виробничого потенціалу — його інтенсивний розвиток через  технічне переозброєння і реконструкцію  діючих підприємств.

     У ході нової реконструкції народного  господарства доцільно перепрофілювати окремі великі підприємства відповідно до галузевих факторів і регіональних умов (знизити металомісткість виробництв, віддалених від металургійних баз, і т.п.), розчленити технологічні цикли з передислокацією їх частин, вивести з великих міст шкідливі в екологічному відношенні підприємства тощо.

     Великі  масштаби капітального будівництва  на найближчі десятиліття визначаються пріоритетністю розвитку галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес. Серед них виділяють такі наукомісткі галузі, як електроніка, точне верстатобудування тощо.

     Нині  першочергові заходи щодо широкого оновлення  техніки і технології, докорінного  покращання якості продукції плануються на великих підприємствах і в  об'єднаннях провідних промислових  районів. Встановлення таких пріоритетів щодо інтенсифікації саме за цими районами пояснюється тим, що вони мають потужний виробничий і науково-технічний потенціал, великі індустріальні (особливо машинобудівні) центри з наукомісткими виробництвами і великими контингентами кваліфікованих, досвідчених кадрів. Це дозволяє одержувати більш високу віддачу капіталовкладень за рахунок реконструкції підприємств, швидке та ефективне нарощування виробництв.

     Перехід на інноваційний шлях розвитку потребує врахування негативних тенденцій у  світовій економіці, створення системи  захисту національної економіки від низки деструктивних процесів. У сучасному світі спостерігаємо нове явище, яке свідчить про диспропорційність економічного розвитку і містить  імовірність перебігу кризових потрясінь  незалежно від об’єктивних циклів ділової активності. Ця диспро-порційність не зводиться до відомої різниці в душовому виробництві ВВП між багатими і бідними країнами, вона спричинена глобалізацією міжнародних фінансових потоків, їх спекулятивним обігом, що призводить час від часу до фінансових криз у різних регіонах світу.

     Фінансові  дисбаланси визначаються зростанням зовнішніх  зобов’язань, експансією міжнародної  ліквідності на тлі хронічного підвищення зовнішнього дефіциту США і профіциту платіжних балансів Росії, Китаю і деяких інших азійських країн. Що стосується України, то тут домінують заспокійливі погляди на стан державного боргу за цілковитого ігнорування характеру валових боргових зобов’язань, які погіршують і без того викривлену структуру економіки.

     У структурі валового зовнішнього боргу 72% становлять довгострокові зобов’язання. Фінансові дисбаланси у світі спричиняють нестабільність  американського  долара,  його  девальвацію,  посиліють  дефіцит зовнішньої торгівлі, засилля іноземними товарами і ведуть до некерованої деструкції  української  економіки. 2007 року  була  продовжена  практика надмірних  запозичень на  світових фінансових ринках, які, щоправда, на цілі науково-технологічного прогресу використано не було.

     Підспудні процеси подальшого погіршання пропорційності вже стають явними. Так, зосередження в оптовій торгівлі та посередництві в торгівлі паливом  і продовольчими  товарами близько  третини  загальної кількості  підприємств, що впроваджують практику трансфертного ціноутворення, впливає на скорочення частки у виробництві валової доданої вартості сільського господарства і харчової промисловості та перетікання її до торгівлі.

     Свідченням  негативного впливу  фінансових  дисбалансів  на українську економіку було підвищення цін на сировину і матеріали (1994—2005). Ціни  на  природний  газ зросли в  Росії  з 83,25 дол.  за 1000 куб. м до 212 дол., у США — з 68,94 дол. до 319,03 дол.; значне зростання цін спостерігалося на вугілля, алюміній, вовну і сотні інших продуктів. Під впливом цих  і деяких  інших обставин  збільшуються видатки підприємств на енергоносії, хімічні матеріали та послуги торгівлі. 

     В економічній політиці важливо зробити акцент на розвиткові національних ринків і національного капіталу, передусім, у переробних галузях, розширенні спектру й обсягів фінансових ресурсів за рахунок капіталізації підприємств, на мобілізації "довгих грошей" — коштів страхових компаній, пенсійних фондів, на виведенні корпоративних фінансів із глухого кута неплатоспроможності.

     В Україні, на відміну від західних держав, де помітна тенденція до зниження рівня національних заощаджень, валові заощадження складають не менше 25% ВВП, чисті — 14—15% ВВП, що є великим, але ще не мобілізованим ресурсом розвитку. Структурна політика в державі має виконувати  активну функцію  перебудови відтворювальних пропорцій  у  національній економіці, оптимізації співвідношення різних її секторів — споживчого, інноваційного, енергосировинного, інфраструктурного. У світовому господарстві сталими тенденціями є збільшення часток споживчого сектора, інвестиційно-інноваційного і відносного скорочення енергосировинного та інфраструктурного секторів. У  структурі  реального  сектора  України  на  споживчий  припадає 19,7%,  інвестиційно-інноваційний — 18,2%, енергосировинний — 23,8%, інфраструктурний — 19,7%.

     Наведені  пропорції  відбивають  внутрішні  міжгалузеві  зв'язки  без урахування  сфери  послуг.  Що  стосується  світової  економіки,  зокрема розвинених країн, то там на споживчий сектор припадає до 50% ВВП, інвестиційно-інноваційний — до 20% (передусім, за  рахунок  удвічі більшої частки машинобудування), енергосировинний — до 7%, сектор інфраструк-тури — до 30%. Відставання України зумовлене надто низькими частками споживчого сектора і сектора інфраструктури та надто високою часткою енергосировинного.  Проте найбільші проблеми в інвестиційно-інноваційному секторі. В Україні відсутній ефективний механізм конвертації заощаджень в інвестиції, актуальним залишається перехід від факторної до інвестиційної моделі з наступним розширенням інноваційних факторів розвитку. Потрібна виробничо-технологічна модернізація обробної промисловості, електроенергетики, транспорту і сільського господарства.

     У системі державного управління відсутні необхідні інструменти оцінки і прогнозування  міжгалузевих перетікань  доданої  вартості та інвестиційних коштів, призначених для ухвалення стратегічних рішень і запровадження економічної мотивації структурних зрушень. Прогнозування соціально-економічного розвитку має трансформуватися від загальних макромоделей балансово-економетричного ґатунку до моделей, побудованих на засадах міжгалузевого балансу, системи національних рахунків і моделей окремих секторів економіки.

     Це  має об’єднати численні галузеві прогнози і програми в єдину систему, розв’язати актуальні народногосподарські проблеми, які нагромаджувалися роками. Так, у провідній галузі української економіки — чорній металургії — частка мартенівської сталі складає близько 45% проти 20% у Росії та 7% у Китаї. В розвинених країнах мартенівські печі взагалі не використовують. Ця ситуація виникла внаслідок порушення  пропорцій розвитку між металургією і машинобудуванням. Якщо перша галузь у цілому зберегла свої виробничі позиції, хоча і без необхідної технологічної модернізації, то друга занепала, скоротивши випуск продукції більш ніж у два рази.  З  таких  самих  причин  деградувало  сільське  господарство,  легка промисловість і деякі інші види економічної діяльності.

     У національній економіці спостерігаються  великі внутрішні коливання дохідності — від мінусової у видобуванні  вугілля і торфу до завищеної  в торгівлі та вантажному транспорті. Внаслідок різних причин пільгові умови  мають такі види економічної діяльності, як видобування вуглеводів, нафтоперероблення, пошта і зв’язок, фінансове  посередництво  тощо.  Найскладніші умови в реальному секторі економіки, який, власне, і формує ключові передумови ефективності та пропорційного розвитку економіки. В невигідному становищі, про що свідчить нестача відтворювальних ресурсів і передових технологій, перебуває більшість видів обробної промисловості, передусім, машинобудування.

     Розподіл  валового прибутку складається на користь фінансового посередництва,  операцій  із  нерухомістю,  торгівлі.  Так,  машинобудування, яке виробляє 4,7% ВВП, привласнює тільки 3,2% валового прибутку, металургія — 2,7%, або в 1,85 раза менше, ніж операції з нерухомістю, й у 3,72 раза, ніж торгівля. Обробна промисловість сплачує 53,4% податків на виробництво та імпорт, а торгівля й операції з нерухомістю — лише 10,8%.

     Цінові  та податкові перекоси відтворюють енергосировинну структуру економіки за рахунок стримування обробної промисловості як двигуна технологічного прогресу.

     В економічній теорії чинне місце  посідає ідея нормативного прибутку,  яку  вперше  висунув  американський  економіст  лауреат  Нобелівської премії Г.Саймон. Згідно з цією ідеєю, фірма намагається одержати нормативний (мінімальний)  прибуток, нормативний мінімум загальної виручки,  нормативну  частку  ринкових  продажів.  У  дослідженнях,  виконаних М.Портером, Р.Нельсоном і С.Вінтером на експериментальних і практичних даних, ці висновки було підтверджено.

     На  думку С.Меншикова, економічна теорія допускає навіть для природних монополій  через державний контроль над  цінами встановлення норми прибутку, нижчого за максимальний розмір, тобто нормального прибутку, який забезпечує необхідні інвестиції в модернізацію і розвиток виробництва.

     Нормативи прибутковості обґрунтовані теорією  економічної ефективності, що розроблена італійським ученим В.Парето й одержала назву Парето- ефективності, або Парето-оптимальності. Він вважав, що будь-яка зміна виробничої чи  споживацької діяльності  веде до погіршення становища інших господарських суб'єктів у межах цієї діяльності. Те саме стосується й окремої фірми.  Її  виробнича ефективність досягає  максимуму  тоді,  коли вона збільшує випуск одного продукту, зменшуючи виробництво іншого. Оптимальний розподіл ресурсів досягається за умови, що граничні витрати на виробництво, а саме приріст обсягу випуску на одиницю приросту затрат капіталу і приріст обсягів виробництва на одиницю приросту затрат праці, є рівними для всіх виробників. Інакше кажучи, рівність доходу кожного ресурсу в усіх видах виробничого застосування є умовою одержання найбільшої кількості продукту з даного ресурсу

     Найвища ефективність випуску товарів досягається, коли фактори виробництва поєднані так, що їхні граничні продукти пропорційні їхнім ринковим цінам.

     В  Україні певне  зростання рівня  промислової  рентабельності мало місце  в гірничорудній і хімічній промисловості. В решті галузей діяльність була збитковою або низькорентабельною — до 1%, наприклад, в електротехнічній галузі та приладобудуванні; енергетичному, хімічному, нафтовидобувному машинобудуванні, виробництві кольорових і дорогоцінних металів. Збитковою була радіоелектроніка, тракторне і сільськогосподарське машинобудування,  легка  і  меблева  промисловість.  Низьким  був  рівень рентабельності  у верстатобудуванні,  транспортному  машинобудуванні, суднобудуванні, авіаційній промисловості.

     Низькоприбутковими  залишаються  сфера інформатизації,  дослідження і розроблення, освіта, охорона здоров'я, тобто ті види економічної діяльності,  які  формують  засади  національної  конкурентоспроможності, провідну роль особистісного  фактору. Все  це  свідчить про спотворення макроекономічної  відтворювальної  структури,  про  необхідність  реформи всієї системи державного регулювання економіки.

     Найбільш  вузьким і вразливим місцем державного управління є глибокі деформації фінансової системи — порушено процес і пропорції реалізації прибутку в основних секторах виробництва ВВП, відбувається надмірна  реалізація прибутку  в  зазначених  вище  галузях  товарного  обігу  і сфери послуг. Так, з 2001 року суттєвих змін зазнала вартісна структура торгівлі. Збільшення частки валового прибутку не супроводжувалося відповідним збільшенням частки податку на виробництво та імпорт. Навпаки, вона зменшилася майже у два рази. Разом із тим за практично незмінної частки проміжного споживання частка оплати праці найманих працівників зменшилася майже на 7 відсоткових  пунктів.  Тобто  валовий  прибуток  у торгівлі збільшується не за рахунок зменшення проміжного споживання, а а рахунок зменшення часток оплати праці найманих працівників і податків на виробництво та імпорт.

     Доринковою  виглядає будова капіталу найважливішої ланки фінансової системи — сектора нефінансових корпорацій. У структурі джерел капіталу цього сектора на кредиторську заборгованість припадало 45,2%, що перевищувало власний  статутний  капітал  в 1,2 рази. На 1 січня 2006 року внутрішня дебіторська заборгованість становила 303,3 млрд грн, а кредиторська — 361,5 млрд грн.

     На  відміну від власного і запозиченого капіталу, кредиторська заборгованість  є  практично  безкоштовним  ресурсом,  за  яким  не  потрібно сплачувати ні дивідендів, ні відсотків. Розширення кредиторської та дебіторської заборгованості, що спостерігається з року в рік, означає випуск сурогатних грошей, які не контролюються НБУ.  Створюється сприятливе середовище для фіктивного банкрутства і захоплення підприємств за борги, застосування в немонетарних розрахунках нерівноважних цін, які перевищують рівень цін попиту. 2005 року на частку капіталізованого прибутку припадало лише 2,5% вартості активів нефінансових корпорацій за середньорічної ставки банківських кредитів на рівні 14,6%. Порівняно з 1990 роком частка власного капіталу скоротилася з 70,2 до 45%, що свідчить про суттєву втрату фінансової стійкості. На кінець 2005 року кредиторська заборгованість покривала тільки 44,2% чистих обігових активів. Наявні активи підприємств потребують глибокої санації, без якої конкурентні механізми не діятимуть ефективно.

     Деформації  фінансових потоків протидіють інтересам  прибуткового ведення господарства. Істотним чинником низької  прибутковості українських підприємств, що багаторазово занижує їхню рентабельність, є надмірна комерціалізація економічної діяльності. 2005 року у структурі затрат на виробництво продукції на матеріальні затрати припадало тільки 26,8%, а на вартість товарів  і  послуг,  придбаних  для  перепродажу  і  реалізації  без  додаткової  обробки, — 54,4%, на оплату праці — 5,9%, амортизацію — 2,5%, відрахування на соціальні заходи — 2,1%, інші операційні затрати складали 8,3%.

     Відповідальним  завданням конкурентної політики є  антимонопольне регулювання,  впровадження  його  оптимальної  моделі.  Це  пов’язане  з надмірно  високим  рівнем  прибутковості  природних  монополій.  Так,  у 2003—2004 роках рівень рентабельності залізничних вантажних перевезень становив 42—48%, утричі перевищуючи рентабельність операційної діяль-ності підприємств наземного транспорту загалом. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ  ПОТЕНЦІАЛ: СКЛАДОВІ ТА ОСОБЛИВОСТІ

     Науковий  потенціал України базується  на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які  існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.

     Наука - важливий фактор визнання за Україною гідного місця серед передових країн світу на рубежі тисячоліть. Її потенціал станом на початок 2000 р. становлять 1506 наукових установ та організацій. З них в академічному секторі науки їх налічується 289, вузівському - 160, галузевому - 964, заводському - 93. Безпосередньо дослідницькою діяльністю в галузі науки і техніки зайнято 126 тис. чол., у тому числі: 4132 докторів і понад 20 тис. кандидатів наук. В авангарді науки України - 6 державних академій: Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія педагогічних наук, Академія мистецтв. Функції державного управління у галузі науки здійснює Міністерство освіти і науки України.

     В Україні створено потужний науково-технічний  потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.