Люблінська унія, причини, наслідки

План

1. Основні передумови підписання Люблінської унії.

2. Люблінський сейм та прийняття унії.

3. Основні положення унії.

4. Наслідки підписання Люблінської унії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основні передумови підписання Люблінської угоди.

 

Історичні передумови прийняття останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським були продиктовані важливими внутрішніми і зовнішньополітичними причинами. Невелика Литва включала землі Білорусії й України, що переважали її своєю територією, населенням і природними багатствами. Тому польські магнати й шляхта здавна домагалися об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством в одну державу, щоб у такий спосіб здобути собі землі насамперед України. Так, у 1385 році між Польщею й Литвою була укладена Кревська унія. Але Кревська унія стала лише першим кроком на шляху до об'єднання двох держав. Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу. В Польщі була створена партія, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви.

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які    до того ж найбільше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєднаної Польщею ще в XIV ст.

Велику роль в укладенні унії відіграв зовнішній фактор. У 1558 р. розпочалася Лівонська війна за прибалтійські землі між Московським царством з одного боку та Литвою, Польщею, Лівонією та Швецією - з іншого. Московські війська розгромили Лівонську державу, і воєнні дії перенеслись на територію Литви. У 1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. У 1563 р. вони взяли Полоцьк і прямували на литовську столицю Вільно. Литовське князівство опинилося перед військовою і державною катастрофою. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Литовські і українські магнати, побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, опиралися остаточному злиттю з Польщею.

 На той час Польща являла собою шляхетську республіку з її сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула обмежити сваволю магнатів, полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська), домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Вони підтримали поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї.

Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.

Зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств, магнати мусили поступатися. Їх позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії. У таких умовах вони погодилися на вимоги польської шляхетської партії укласти міждержавну унію.

За таких умов правлячі кола Великого князівства Литовського вирішили піти на дальше зближення з Польщею, щоб використати її сили у боротьбі з Росією і зміцнити своє зовнішньополітичне становище. З свого боку, польські правлячі кола квапилися скористатись із тяжкого воєнного становища Великого князівства Литовського, щоб здійснити його інкорпорацію, передусім захопити ті українські землі, якими воно володіло. Ці й інші розбіжності в планах різних кіл з повною виразністю проявилися на сеймі польських і литовських феодалів у Любліні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Люблінський сейм та прийняття годи.

 

3 початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.

Польським королем і Великим князем Литовським у ці тривожні часи був Сигізмунд II Август, який був прибічником унії. Він не мав наступника, тому на ньому закінчувалася Ягеллонська династія, і король побоювався, що після нього литовські аристократи оберуть нового керівника держави, повністю відійшовши від Польщі. Крім того, ідея поглинання Короною (так називалося Польське королівство) литовських володінь вельми приваблювала й польську знать. Адже в цьому разі до Польщі долучалися б родючі українські землі з їх працьовитим населенням, польські шляхтичі могли розраховувати на нові посади, нагороди, збільшення своїх статків. Але уряд Литви й панівні кола Польщі пропонували різні умови об'єднання, тому процес затягувався.

Для остаточного вирішення питання про польсько-литовську унію на 23 грудня 1568 р. було призначено спільний сейм у Любліні. Литовські магнати, відчуваючи, що ситуація склалася не на їхню користь, збиралися повільно й неохоче. Вже на самому початку між послами спалахнула гостра суперечка. Польські посли запропонували проводити роботу на спільному сеймі обох держав, посли Великого князівства Литовського категорично відхилили цю пропозицію. Тому польський король і великий князь литовський Сигізмунд (Жигимонт) II Август відкрив лише 10 січня 1569 р. у місті Любліні спільне засідання польського і литовського сеймів, коли до Любліна прибуло близько 160 польських сенаторів і литовських шляхтичів, і тривав до 12 серпня 1569 р.

Між депутатами (послами) спалахнули гострі суперечки: поляки наполягали на повному об'єднанні, а литовські магнати - лише на військовому.

Серед литовських феодалів також не було єдності. Можновладці побоювалися втрати своїх привілеїв при повному об'єднанні з Польщею і наполягали на тому, щоб Велике князівство Литовське мало свій окремий сейм і окремий сенат. Середні й дрібні литовські, українські та білоруські феодали розраховували при об'єднанні Великого князівства Литовського з Польщею добитися привілеїв, якими давно вже користувалася шляхта у Польщі, зрівнятися з нею у всіх станових правах. Вони були невдоволені також свавіллям можновладців і відносною слабкістю державної влади, особливо небезпечними для них в умовах зростання класової боротьби народних мас.

Польські феодали скористалися з незгод серед литовського панства й вирішили здійснювати свій проект інкорпорації Великого князівства Литовського не відразу й цілком, а частинами. Заручившись підтримкою середньої і дрібної шляхти Волинського та Підляського воєводств, 12 березня 1569 р. Сигізмунд II Август спеціальним універсалом оголосив про приєднання Волинського й Підляського воєводств до Польського королівства. Одночасно волинська та підляська шляхта зрівнювалася у правах з польським шляхетством.

Приєднання Волині й Підляшшя було грубим порушенням прав Великого князівства Литовського, вчиненим в односторонньому порядку. Разом з тим це завдало удару по можновладцях, у тому числі українських. Магнати були не тільки найбільшими землевласниками, а й займали у відторгнутих Польщею землях посади воєвод, старост і т. ін., що гарантувало їм, крім доходів, великий політичний вплив і владу. Вони відрядили до короля і польського сейму посольство, яке прибуло до Любліна 5 квітня 1569 р., але вже не вимагало й не погрожувало, як це робили раніше литовські посли, а тільки благало не відривати «окремі члени від Литовської держави», скасувати королівський універсал від 12 березня і скликати новий сейм для обговорення питання про унію.

Однак в умовах, коли шляхта Волині й Підляшшя підтримала польську сторону, такі прохання не могли мати успіху. Король і польські посли ухвалили: продовжити засідання сейму і зобов'язати всіх послів прибути через шість тижнів до Любліна й розпочати роботу в спільному сеймі. А щоб нейтралізувати будь-яку протидію, 23 квітня було оголошено скликання посполитого рушення зі всіх земель Польського королівства. Одночасно польська шляхта запропонувала відібрати маєтки й державні посади у тих волинських і підляських панів, котрі не прибудуть у Люблін скласти присягу на вірність короні польській. Призначалися навіть спеціальні комісари, що мали взяти підписку про згоду на унію від усіх тих волинських і підляських послів, які відмовлятимуться їхати на сейм через «хворобу». Волинські й підляські посли прибули до Любліна лише після ухвали польського сейму відібрати у них за непослух посади й маєтки. Слідом за тим король оголосив про приєднання до Польщі Київського і Брацлавського воєводств. На шляхту Київщини і Брацлавщини поширювалися ті ж привілеї, що й на волинську. Українські феодали прийняли всі умови польської сторони. Приєднанням Київського і Брацлавського воєводств завершилося захоплення Польщею тих українських земель, що перебували в складі Великого князівства Литовського.

Повернувшись до Любліна, литовські та українсько-білоруські магнати на колінах благали короля не губити Литовське князівство і не віддавати його до "ляської неволі". У відповідь король лише порадив їм без зайвих розмов погодитися з унією і присягнути Польщі.

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мова в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж у 60-70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір із сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером, мала майбутнє.

1 липня 1569 р. посли  Великого князівства Литовського  склали присягу на вірність  польсько-литовській унії і підписали  унітарний акт, продиктований їм, по суті, польськими магнатами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Основні положення  угоди.

 

Люблінська унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально - республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою.

Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.

Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.

Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).

 Люблінська унія розширила територію Польщі та збільшила її матеріальні ресурси.

 

 

 

 

4. Наслідки підписання Люблінської унії.

 

Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України. Для України Люблінська унія мала як позитивні, так і негативні наслідки.

 Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі - Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ, Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина. Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишалася у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія, Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившись під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.

Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі.

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоб не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля виявилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство. Переважна більшість українських земель опинилась під владою кріпосницької й католицької Польщі. Унія принесла на Україну новий адміністративно-територіальний устрій – воєводства; фільваркову систему господарювання з кріпацтвом, що важким соціально-економічний тягарем лягло на плечі українського селянства.

Територія держави поділялась на вісім воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Чернігівське, Холмське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Органами місцевого шляхетського самоуправління були повітові та волосні сеймики, на яких землевласники вирішували свої проблеми, обирали послів (депутатів) на державні (вальні) сейми. Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював королівський староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки своєму багатству, вони й далі високо підіймалися над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обов’язків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного” .

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут “слободи” - новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.

Правовий режим Польщі діяв і на землях України. Однак можливість здобути шляхетське звання для представників національних меншин у Речі Посполитій водночас означала істотне обмеження їх культурної ідентичності. Саме тому на теренах України в XVII ст. сформувався різновид загально польської мови – периферійний діалект в його південному варіанті, а в Білорусі та Литві – північному. Левова частка шляхти й духовенства України поступово прилучалася до польсько-мовного культурного простору. Польською мовою користувалися в побуті та суспільному житті, бо ця мова була державною, нею викладали в латино-польських школах, колегіумах, університетах. Звичайно, староукраїнську (руську) мову ніхто не забороняв, подеколи вона лунала й на засіданнях сейму. Невипадково архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський українець Л. Баранович писав виключно польською мовою навіть приватні листи, і це не поодинокий приклад, а тенденція. Саме на такому ґрунті виникла подвійна лояльність, властива не тільки українцям чи білорусам, а й чехам та словакам. Подібна ситуація склалася і на Галичині та в Закарпатті.

Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження, що стало причиною низки повстань кінця XVI – 30-х років XVII ст. Усе це підривало стабільність і міць не тільки Речі Посполитої, а й України. Криза східно-християнської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття досягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи. Ситуація погіршувалася протилежною цивілізаційно-геополітичною орієнтацією панівних та залежних верств українського суспільства.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

Після Люблінської унії почалося ополячення і окатоличення українського народу, що поставило під загрозу існування українців як окремої нації. Разом з тим для соціально-економічного і політичного розвитку українських земель в той час рішення Люблінської унії мали й позитивні моменти...

Більшість українських земель були об'єднані в межах однієї держави, що сприяло національно-культурному розвитку українського народу.

Представники українських князів і шляхти отримали виключне право обіймати посади в місцевій адміністрації незалежно від віросповідання.

Завдяки Люблінській унії українські землі залучилися до нових форм суспільного життя: «шляхетської демократії» (провідна роль у державі належала привілейованому стану, який управляв країною від імені всього народу), місцевого самоврядування, станового судочинства   тощо.

Через Польщу на українські землі поширився західноєвропейський      культурний   вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

Отже, Люблінська унія для України мала як негативні, так і позитивні наслідки.

Негативні наслідки:

- полонізації (ополяченню) української знаті;

- посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;

- виникнення на українських землях володінь польських магнатів спричинило закріпачення селянства.

Позитивні наслідки:

- могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність;

- зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася західноєвропейська система освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру.

Список використаної літератури:

 

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видав. центр “Академія”, 2001.

2. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань – голова та ін. – К.: Наук. думка, 1991

3. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990.

4. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993

5. Швидько Г.К. Історія України. XVI-XVIII століття. – К.: Генеза, 1997