Международные финансы

59. Валютно-фінансові умови зовнішньоторговельного контракту

Валютно-фінансові умови  – порядок визначення платежу  валюти і виду системи розрахунків, валютних обмовок.

Валюта ціни (валюта угоди) – валюта, яку використовують для  вираження ціни у контракті. Як валюту ціни переважно використовують найстабільнішу на момент укладення угоди валюту.

Валюта платежу – валюта, за якою здійснюють оплату товару, послуг за контрактом. Інколи вона відрізняється від валюти ціни, особливо коли контрактні ціни встановлюються на біржах, аукціонах, під час проведення операцій за клірингом чи за фіксації ціни в рахунковій одиниці. У такому випадку валюта ціни є формою страхування ризику зміни курсу валюти платежу.

Умови розрахунків залежать від країн-учасниць зовнішньоторговельного контракту, виду товару, кон'юнктури  товарного ринку, наявності міжурядових  угод, банківських звичаїв тощо. Наприклад, сировинні й продовольчі товари продають із використанням готівкових розрахунків, машини й обладнання - кредиту. Біржові товари (зернові, метали, ліс, нафтопродукти) продають і купують на основі загальноприйнятих умов, запроваджених у світовій практиці.

Усі валютно-фінансові умови  контрактів сторони уточнюють на основі домовленостей. Для українських контрагентів вибір валюти ціни і валюти платежу у великих угодах потрібно узгоджувати з компетентними фахівцями, що зумовлено необхідністю поінформованості про стан міжнародних валютних ринків і прогнозування динаміки курсів валют.

Під час імпорту товарів  з розвинених капіталістичних країн  ціни фіксують у валюті країни-постачальника, а з країн, що розвиваються, –  у валюті третьої країни: платежі  здійснюють у тій самій валюті. Для того, щоб при розрахунках  менше орієнтуватися на умови, закладені  в міжурядових угодах, потрібна згода  валютних органів України і контрагентів.

60. Інструменти валютної політики: девальвація, ревальвація, дисконтна та девізна політика тощо.

Інструменти валютної політики — це ті прийоми, важелі, методи, які  використовуються для впливу на валютні  відносини суб’єктів ринку з  метою реалізації завдань валютного  регулювання і валютного контролю в країні.

Усі інструменти валютної політики залежно від способів їх використання та особливостей впливу на валютні операції можна умовно поділити на економічні та адміністративні.

Економічні інструменти  валютної політики передбачають використання різних засобів стимулювання економічної  зацікавленості суб’єктів ринку  у здійсненні тих чи інших валютних операцій з метою впливу на динаміку обмінного курсу та інші макроекономічні  параметри розвитку національного  господарства. До складу основних економічних інструментів реалізації валютної політики центрального банку належать:

1. Дисконтна політика  — це система заходів центрального  банку щодо встановлення і  періодичної зміни облікової ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам, з метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу і рух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін.

2. Девізна політика —  це інструмент валютної політики, що впливає на обмінний курс  національної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти (девіз). Власне, саме поняття девізи означає платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків (звідси і назва політики). Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій.

Валютна інтервенція —  пряме втручання центрального банку  в операції на валютному ринку  з метою впливу на обмінний курс національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземних валют.

Валютні інтервенції можуть проводитися також і для стимулювання експортних операцій.

3. Диверсифікація валютних  резервів — це інструмент валютної політики центрального банку, який передбачає регулювання  
структури офіційних валютних резервів шляхом включення до їхнього складу іноземних валют різних країн. Під валютними резервами розуміють належні державі офіційні запаси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, в банківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях.

Безпосередньою формою розміщення валютних резервів можуть бути: а) готівка (банкноти і монети); б) залишки на депозитних рахунках у зарубіжних банках; в) цінні папери, номіновані в іноземній валюті.

Основними цілями диверсифікації валютних резервів є:

захист від валютного  ризику, тобто ризику втрат коштів унаслідок коливання обмінних курсів різних валют;

забезпечення міжнародних  розрахунків, у тому числі і розрахунків за зовнішньою заборгованістю країни;

проведення валютних інтервенцій  на ринку, для чого у складі резервів мають бути відповідні обсяги необхідних видів іноземних валют.

4. Регулювання режиму  валютного курсу — діяльність  центрального банку, спрямована  на встановлення порядку визначення  і зміни обмінного курсу національної  валюти відносно іноземних валют.

Обмінний курс — це вартість грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни, групи країн або в міжнародних розрахункових одиницях. Необхідність визначення обмінного курсу обумовлена такими основними чинниками: по-перше, торгівлею товарами, послугами, рухом капіталів і кредитів як об’єктивними передумовами обміну національних валют; по-друге, потребою порівняння цін світових і національних ринків, а також економічних показників різних країн, виражених у національних валютах; по-третє, необхідністю періодичної переоцінки суб’єктами ринку своїх зарубіжних активів.

Фіксований валютний курс — це курс, що офіційно встановлюється державою і підтримується нею на певному незмінному рівні. Плаваючий валютний курс — це курс, що формується під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку.

5. Девальвація і ревальвація валют є інструментом валютної політики, сутність якого полягає у діяльності центрального банку країни, офіційно спрямованої на зміну обмінного курсу національної валюти в бік зниження чи підвищення.

Девальвація — це зниження обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют або  міжнародних розрахункових одиниць. Її об’єктивною основою є завищення  офіційного валютного курсу порівняно  з реальною купівельною спроможністю національної грошової одиниці. Якщо, скажімо, темпи інфляції в одній  країні вищі, ніж в іншій, то купівельна спроможність її валюти буде нижчою, а отже і обмінний курс потребує зниження, позаяк відображає вже меншу кількість товарів і послуг, які можна придбати за цю валюту.

Ревальвація — це підвищення курсу національної валюти відносно іноземної та міжнародних валютних одиниць. Об’єктивною передумовою для ревальвації є нижчі темпи інфляції у даній країні порівняно з іншими. У результаті купівельна спроможність національної грошової одиниці виявляється заниженою порівняно з іноземними, що вимагає підвищення офіційного обмінного курсу національної валюти.

61. Характеристика  міжнародного ринку цінних паперів

Міжнародний ринок  цінних паперів - це ринок, на якому здійснюється переміщення фінансових зобов' язань та інструментів у вигляді цінних паперів за межі країни шляхом купівлі-продажу з метою отримання прибутку. До цінних паперів належать акції, облігації, похідні цінні папери (деривативи), векселі, депозитарні розписки. Найчастіше на світовому ринку капіталів обертаються, крім кредитних ресурсів, єврооблігації та євроакції.

Євроакції - це акції, які розміщуються на фінансових ринках інших країн. Вони можуть також котируватися на своєму національному ринку й одночасно на різних інших ринках, куди вони можуть обертатися. Євроак-ції можуть обертатися на євроринку і котируватись у світовому фінансовому центрі (наприклад, у Лондоні) або в офшорній зоні. Ціна купівлі-продажу акцій встановлюється, зазвичай, в євровалютах.

Останнім часом деякі  багатонаціональні корпорації (ТНК) активно емітують свої акції спеціально для продажу в інших країнах. Для цього вони вносять ці акції в курсові бюлетені на біржах різних країн, що вимагає значних затрат. Тому ТНК для емісії й одночасного розміщення акцій на зарубіжних ринках об'єднуються в синдикат. Часто євроакції реалізуються міжнародними банківськими синдикатами.

Єврооблігації - це боргові зобов'язання євроринку, які випускаються позичальником для отримання довгострокової позики і можуть котируватись одночасно на фінансових ринках кількох країн. Єврооблігації, переважно, реалізуються в іноземній для кредитора валюті, хоча для окремих кредиторів валюта може бути й національною. Єврооблігаційні позики можуть розміщуватись емісійним синдикатом. Єврооблігації бувають із фіксованою відсотковою ставкою на весь період позики та з плаваючою відсотковою ставкою (використовуються у період різких коливань відсоткових ставок).

Поряд з єврооблігаціями  на світовому ринку боргових цінних паперів обертаються й інші інструменти. На сучасному етапі еврооблігаційні позики значно перевищують емісію інших боргових цінних паперів, що пояснюється їхньою особливістю не прив' язуватися до певної території, наприклад, як іноземні облігації.

Деякі порівняльні характеристики банківських кредитів та єврооблі-гацій наведені в табл. 14.1.

Таблиця 14.1

Порівняльні характеристики єврокредитів та єврооблігацій

62. Класифікація міжнародних цінних паперів

Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або позичкові відносини, визначають взаємини між особою, яка випустила їх, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

У країнах з розвинутою ринковою економікою поряд з наявним оформленням  цінних паперів широко використовується оформлення їх шляхом запису в книгах обліку або рахунках, які ведуться на магнітних та інших носіях інформації, тобто в безготівковій (безпаперовій) формі.

За ознакою економічної природи  цінні папери поділяються на пайові папери, боргові папери і похідні  фінансові інструменти. Пайові папери фіксують відносини співволодіння або пайової участі у формуванні статутного капіталу і розподілу прибутку (акції1). Боргові папери є інструментами кредиту (облігації, векселі, ощадні та депозитні сертифікати) - письмові свідчення банку про депонування (вміщення) грошових коштів, котрі засвідчують право вкладника на отримання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Сертифікати можуть бути строковими і на вимогу, іменні та на пред'явника. Похідні фінансові інструменти (опціони, ф'ючерси, варанти тощо) засвідчують право на купівлю або продаж цінних паперів (найчастіше акцій).

Залежно від мети цінні папери поділяються  на фондові та комерційні. Фондові  цінні папери (акції, облігації) є інструментами інвестування капіталу, обертаються на фондовому ринку; вони, як правило, є безстроковими або діють понад один рік. Комерційні папери (вексель, акредитив та ін.) - це кредитні інструменти; вони опосередковують торговельні операції і обертаються на грошовому ринку. Ці папери переважно короткострокові і лише частково використовуються для інвестування капіталу.

За емітентами цінні папери поділяються на випущені фірмами, акціонерними товариствами, урядом, державними установами, банками, місцевими органами влади.

За типом передачі майнових прав цінні папери поділяються на іменні цінні папери, на пред'явника та перевідні. Перехід прав за іменним цінним папером  потребує ідентифікації (підтвердження) власника. Перехід прав за цінним папером на пред'явника не вимагає ідентифікації власника.

Перевідний цінний папір (вексель - тратта) виписується кредитором (трасантом) і являє собою наказ боржнику (трасату) про оплату в означений строк визначеної суми третій особі (ремітенту) або пред'явникові. При передачі векселя від одного власника до іншого на його зворотному боці робиться передавальний напис, який називається індосаментом. Перевідний вексель дає можливість кредитору розраховуватися за своїми власними боргами.

Залежно від ролі цінні папери поділяються  на основні (акції, облігації, сертифікати) і похідні (ф'ючерси, опціони, варіанти та ін.). Останні не дають ні права власності, ні права отримання за ними доходу. Вони лише засвідчують право на купівлю інших Цінних паперів (акцій, облігацій), валюти і товару, і їх вартість походить від вартості останніх.

Цінні папери поділяються на ринкові, котрі можна перепродавати, і на неринкові, котрі можна продати лише один раз.

За способом валюти доходу цінні  папери поділяються на:

§ цінні папери з фіксованим платежем (облігації і привілейовані акції);

§ цінні папери з плаваючою ставкою (облігації з плаваючим відсотком, який залежить від облікової банківської ставки);

§ цінні папери, доход за якими  прямо залежить від розміру чистого  прибутку підприємства (звичайна акція).

За ознакою території обігу  цінні папери поділяються на:

регіональні (облігації місцевих органів управління);

§ національні (цінні папери внутрішнього фондового ринку);

§ міжнародні цінні папери, котрі  можуть вільно обертатись на території  інших країн.

За ступенем надійності цінні папери підрозділяються на високоякісні (з  високою імовірністю повернення капіталу і отримання доходу) і  ординарні (з більш низькою ймовірністю).

До числа найпоширеніших цінних паперів відносяться акції, облігації, ф'ючерси та опціони.

69. Економічні  організації в системі ООН

Аналіз Статуту ООН  дає можливість зробити висновок про те, що однією із важливих цілей  даної універсальної міжнародної  організації є співробітництво  в розв’язанні міжнародних проблем  економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру (ст. 1 Статуту). Ця мета досягається через діяльність міжнародних організацій системи ООН.

Генеральна Асамблея є  одним із вищих, головних органів  ООН. Поряд із вирішенням інших завдань  вона відає питаннями співробітництва  держав у економічній, соціальній та інших сферах. На неї покладені функції керівництва діяльністю Економічної та соціальної ради (ЕКОСОР).

Одним із важливих дійових  органів є Економічна та соціальна рада, яка була створена як один із головних органів ООН, покликаний розв’язувати конкретні завдання міжнародного економічного співробітництва. Вона складається із 54 членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на три роки.

Рада проводить дослідження і складає доповідь з міжнародних питань у галузях економіки, соціального і культурного життя, освіти, охорони здоров’я, а також подає відповідні рекомендації Генеральній Асамблеї ООН.

До складу регіональних економічних  комісій входить різна кількість країн. Так, Економічна комісія ООН для Азії і Тихого океану включає 51 країну, Економічна комісія ООН для Африки — 53, Економічна комісія ООН для Європи — 55, Економічна комісія ООН для Західної Азії — 13, Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну — 55 країн. Ці комісії об’єднують 227 країн світу.

Виконавчим постійно діючим органом є секретаріат. Місцезнаходження комісії — м. Женева (Швейцарія).

Важливе місце в системі  міжнародних організацій посідає Конференція ООН з торгівлі та розвитку (КТР), що була заснована у 1964 р. як орган Генеральної Асамблеї ООН. До складу КТР входять держави — члени ООН.

Зміст діяльності КТР визначається такими її функціями:

1) заохочення міжнародної  торгівлі, особливо торгівлі між країнами, що мають різний соціально-економічний устрій;

2) визначення принципів  і політики щодо міжнародної  торгівлі і відповідних проблем економічного розвитку;

3) розроблення рекомендацій  щодо реалізації зазначених принципів і політики;

4) розгляд і сприяння  координації діяльності інших  закладів у межах системи ООН  у галузі міжнародної торгівлі і вирішення відповідних проблем економічного розвитку у співробітництві з Генеральною Асамблеєю ООН і ЕКОСОР тощо.

Вищим органом КТР є  сесія, яка скликається кожні чотири роки. У період між сесіями керівництво її діяльністю здійснюється постійним органом — Радою з торгівлі та розвитку, яка входить до складу апарату ООН і знаходиться в Женеві. Свої сесії вона скликає не рідше двох разів на рік.

КТР підпорядковано ряд комітетів, зокрема Комітет з сировинних товарів, Комітет з готових виробів і напівфабрикатів, Комітет з торгового судноплавства, Комітет з передання технології, Комітет з економічного співробітництва між країнами, що розвиваються, Спеціальний комітет з преференцій та ін.

Важливе значення має діяльність Центру міжнародної торгівлі, який перебуває у подвійному підпорядкуванні: КТР і Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Його створено насамперед для надання допомоги країнам, що розвиваються, у справі організації експорту.

Оцінюючи діяльність КТР, слід зазначити, що вона здійснює значну правотворчу роботу, яка має величезне  значення для формування і розвитку міжнародного економічного права.

Значну роль у розвитку міжнародних економічних відносин відіграють Організація ООН з  промислового розвитку та Продовольча  і сільськогосподарська організація, зміст діяльності яких буде розглянуто у відповідному розділі підручника.

70. Мета створення  МВФ.

Міжнаро́дний валю́тний  фонд — спеціальне агентство ООН, засноване 29-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Має 188 країн-членів.

Штаб-квартира МВФ знаходиться  в м. Вашингтон, США.

МВФ було створено 27 грудня 1945 року після підписання 29-ма державами угоди, розробленої на Конференції ООН з валютно-фінансових питань 22 липня 1944 року. В 1947 році фонд розпочав свою діяльність і став органічною частиною Бретон-Вудської валютної системи.

МВФ є інституційною основою  сучасної світової валютної системи. При цьому її базою і основним еквівалентом є долар США. США займають домінуючі позиції в МВФ. Політика і рекомендації фонду по відношенню країн які розвиваються неодноразово піддавалася критиці.

Мета МВФ полягає в сприянні:

• міжнародній валютній співпраці;

• розвитку і гармонійному зростанню міжнародної торгівлі, що має стимулювати розвиток виробничих ресурсів, встановлення і підтримку високого рівня зайнятості та збільшення реального прибутку;

• стабільності валютного обміну, усуненню причин для породженого конкуренцією знецінення валют та для обмежень валютного обміну, шо перешкоджають розвиткові світової торгівлі;

• встановленню і підтримці багатосторонньої системи розрахунків за поточними операціями.

Цілями Фонду визначено:

• надання із власних ресурсів фінансової підтримки членам Фонду в їхніх намаганнях досягти зовнішньої платіжної рівноваги без уживання заходів, потенційно небезпечних для національного та/ або міжнародного добробуту;

• обмеження і зменшення діапазону  порушень рівноваги платіжних балансів.

Досягнення встановлених цілей  має забезпечуватися виконанням Фондом консультативних, регулятивних та фінансових функцій у валютно-фінансовій сфері.

71. Характеристика  Світового банку

Світовий банк являє собою групу споріднених організацій, тому досить часто говорять про групу Світового банку. До неї входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (саме його інколи називають скорочено Світовим банком), Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороння агенція гарантування інвестицій, а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів. 
Офіційні цілі членів Групи Світового банку - зменшення бідності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн до країн, що розвиваються.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) на початку своєї  діяльності був призначений стимулювати  приватні інвестиції у західноєвропейських  країнах після Другої світової війни, він надає довгострокові позички країнам-членам та гарантує кредити, які надані цим країнам приватними банками та іншими кредиторами на двосторонній основі. 
Статутний капітал МБРР формується шляхом підписки держав-членів на його акції.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надає безпроцентні кредити  на строк до 50 років (з 1986 р. - строк  надання кредитів скорочено до 40 років для найменш розвинутих країн та до 35 років - для інших  країн "третього світу"). Погашення кредитів починається з 11-го року після початку їх використання. МАР надає кредити урядам та приватним організаціям найбідніших країн, що розвиваються.

Статутний капітал МФК створено з внесків країн-членів, їх розмір пропорційний частці їх внесків до МБРР.

Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ) здійснює страхування  капіталовкладень від політичного  ризику на випадок експропріації, війни, зриву контрактів.

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних  конфліктів (МЦУІК) засновано в 1966р. для сприяння припливу міжнародних  інвестицій шляхом створення умов для  припинення й урегулювання спорів між  урядами та іноземними інвесторами. За станом на червень 1997 р. членами МЦУІК були 128 країн.

Найбільшою філією групи Світового банку є Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Він є основною позиковою організацією. Це найбільша установа, що надає позики на розвиток країнам з середнім рівнем доходів, а також відіграє роль головного каталізатора щодо фінансування з інших джерел.

72.Характеристика  діяльності Європейського банку  реконструкції та розвитку

Європейський  банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) є регіональним міжнародним банком, що розпочав свою діяльність у 1991 р. Банк було створено зі спеціальною конкретною метою — сприяти структурним перетворенням щодо створення ринкової економіки у країнах Центральної і Східної Європи та країнах—колишніх республіках СРСР. Відповідно до Угоди про створення ЄБРР він діє тільки в тих країнах, які дотримуються принципів багатопартійної демократії, плюралізму і ринкової економіки і запроваджують їх у життя. Банк розташований у Лондоні, має статус міжнародної фінансової установи, до складу якої входить 61 член: 59 держав, включаючи всі європейські країни, країни інших регіонів світу (США, Мексика, Австралія, Єгипет, Японія та ін.), Європейський союз (ЄС) і Європейський інвестиційний банк (ЄІБ). Статутний капітал банку становить 20 млрд євро. Кожна країна-член представлена у Раді керуючих та Раді директорів Банку. В Україні ЄБРР має дипломатичний статус і статус привілейованого кредитора .

Головною особливістю  ЄБРР, що відрізняє його від інших банків розвитку, є підтримка ним саме приватної підприємницької ініціативи. У цьому положенні виявляється сутність діяльності ЄБРР, яка проголошує, що не менше 60% загального обсягу фінансування Банку повинно спрямовуватися до приватного сектору.

Банк діє у країнах-операціях , число яких становить 27. З метою координації діяльності на місцях ЄБРР відкрив 28 представництв у всіх своїх країнах-операціях, за винятком однієї (Вірменія). Ці представництва беруть участь у процесі розроблення нових проектів і виконанні затверджених, тісно співпрацюючи з місцевими організаціями. У сучасних умовах штатний персонал ЄБРР переведено у представництва у країнах, що виявляється в посиленні діяльності на місцях. Така децентралізація, на думку керівництва Банку, дасть змогу ефективніше реагувати на зміни ринкової кон’юнктури й удосконалювати критерії прийняття рішень. Представництва поєднуються у територіальні групи. Україна, разом із Румунією, Боснією і Герцоговиною та Хорватією входить до складу групи Південної і Східної Європи (BGCEE). Діяльністю територіальних груп керує Банківський департамент.

Свою діяльність Банк будує за стратегією керованого зростання, на основі жорсткого дотримання здорових банківських принципів.

Завданнями ЄБРР, що визначають пріоритети його діяльності, є:

• зміцнення фінансового сектору;
• сприяння виникненню та розвитку дрібних та середніх під-приємств;
• допомога у галузі інфраструктури;
• підтримка структурної перебудови великих підприємств;
• створення сприятливого інвестиційного клімату;
• залучення прямих іноземних інвестицій та заохочення спі-льного фінансування проектів.

Залежно від порядку фінансування ЄБРР використовує різно-манітні фінансові інструменти.

До інструментів прямого  фінансування ЄБРР належать: 
1. Кредити.

2. Пайова участь в акціонерному  капіталі.

3. Гарантії ЄБРР допомагають  позичальникам в отриманні доступу  до фінансування і розподілу  ризиків відповідно до побажань  ЄБРР і його партнерів з  фінансування. Гарантії можуть бути будь-якого типу — як загальні, так і часткові. Єдина вимога — можливість виміру ризику. Гарантій на експортні кредити і роздрібні банківські послуги ЄБРР не надає.