Інституціональна економіка

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ 

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ  ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Контрольна  робота з дисципліни:

«Інституціональна економіка» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала 

студентка гр. Ез-4.1.

Богдан  Вікторія Вікторівна 
 
 
 
 
 
 
 

Хмельницький 2011

ЗМІСТ 

1.  Неокласична теорія держави Дугласа Норта……………………………….....3

2. Формальні і неформальні права власності…………………….…..……..…...11

3. В чому основна ідея теорії груп інтересів?............……………………….…....18

Список  використаних джерел……………………………………………………...26 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.  Неокласична теорія держави Дугласа Норта 

     Нова  інституціональна економічна теорія (новий  інституціоналізм) започаткована Дугласом Нортом (Douglass С. North), професором економіки університету Вашингтона у Сент-Луісі. Основні його праці: "Інституції, інституціональні закони та функціонування економіки" (Cambridge University Press, 1990 p.) і "Структура та зміни в економічній історії" (New-York: Norton & Company, 1981 p.). За створення теорії нового інституціоналізму Дуглас Норт отримав Нобелівську премію у галузі економіки 1993 року.

     Новий інституціоналізм розвиває неокласичну  економічну теорію.

     Неокласична економічна теорія зосереджується на тому, як попит та пропозиція визначають ціну. Вона добре пояснює, як працюють ринки, але не може пояснити, як створювати такі ефективні ринки. Кістяк неокласичної теорії - порівняна статика, де містяться лише параметри станів, але не переходу від одного стану до іншого; безперечною є слабкість неокласичної теорії у питаннях змін у культурі, тобто придатності демократії та капіталізму до конкретного суспільства. А саме ці питання є головними у сучасній економічній науці, зважаючи на ситуацію у посткомуністичних країнах. Крім проблеми реформування, змін у суспільних відносинах, слабкість неокласичної теорії у тому, що вона придатна лише до аналізу ринкових економік із цінами, залежними від попиту та пропозиції, її неможливо застосувати при аналізі командно-адміністративних або перехідних економік. На думку Д. Норта, недоліком неокласичної теорії є нехтування трансакційних витрат (їх вважають нульовими) та, звідси, неврахування інституцій, які визначають обсяги трансакційних витрат. Новий інституціоналізм враховує усі ці вимоги, тому він пояснює проблеми стимулювання економічного розвитку в будь-якій країні. Для цього новий інституціоналізм аналізує інституціональну структуру держави.

     Згідно  з цією теорією, економіка функціонує в певних інституціональних межах, де культура та ідеологія впливають  на економічний розвиток. Як часто  повторював Д. Норт, "історія демонструє, що ідеї, ідеології, міфи, догми та упередження мають значення".

     Важливим  елементом нового інституціоналізму  є поняття трансакційних витрат (transaction cost), тобто витрат на економічну діяльність. За Д. Нортом, трансакційні витрати визначаються:

     — витратами на оцінку характеристик товарів і послуг та умов обміну (фізичні ознаки - колір, сорт; права власності - використання, відчуження);

     — розміром ринку - діють особисті чи неособисті (які вимагають більших витрат на гарантії законності, безпеки, чесності) відносини;

     — ефективністю забезпечення виконання (enforecement) укладених контрактів, угод (судова система);

     — ідеологічними переконаннями учасників про навколишній світ та чесність запроваджених у ньому правил гри.

     Трансакційні витрати складаються з витрат на оцінку характеристик трансакції та забезпечення її виконання. Чим складніша економіка країни, тим більший трансакційний сектор (юристи, банкіри, бухгалтери, політики). У розвинутих економіках він сягає половини ВВП (так, у США ця цифра ще в 1970 р. дорівнювала 45 % від ВВП). Інституції - це обмеження, створені людьми, які формують взаємодію між ними. Ці обмеження створюють для зниження невизначеності через структуризацію людської поведінки. Вони складаються з формальних (правила, закони, конституції) і неформальних (норми поведінки, звичаї, добровільно обрані для себе правила поведінки) обмежень та механізмів забезпечення їх дотримання (совість, помста, соціальні чи державні санкції).

     Фактично  інституції можна розуміти і так, як інші теоретики інституціоналізму - Джеймс Марч та Йоган Ольсен у своїй книжці "Перевідкриття інституцій" розуміють правила: "усталений порядок, процедури, домовленості, ролі, стратегії, організаційні форми і технології, навколо яких будується політична діяльність... переконання, парадигми, кодекси, культура і знання, які оточують, підтримують, удосконалюють і заперечують ці ролі та усталений порядок".

     Механізми дотримання обмежень особливо важливі. Це демонструє досвід багатьох країн, які розвиваються: часто вони просто "переписують" конституції та закони розвинутих країн, але ці закони не діють так само, як у розвинутих країнах, бо не створюються ефектні механізми дотримання цих норм. Вони діють або вибірково, або їх взагалі немає (хоча причиною цього може бути не тільки недотримання формальних правил, але й відмінність у неформальних нормах - інша культура, наприклад). Навіть в аграрних суспільствах, де немає законів, діють деякі інституції - різноманітні неформальні норми, що підтримуються людською свідомістю-мораллю та соціальними санкціями - такими, як остракізм.

     Якщо  інституції - це правила гри, то організації - це гравці, - лаконічно пояснює Д. Норт. Організації складаються з  груп людей, об´єднаних спільною метою. Організаціями є фірми, кооперативи, політичні партії, законодавчі й регуляторні органи, профспілки, церкви, клуби, школи, університети. Вони утворюються згідно з множиною можливостей, визначеною інституціональною матрицею суспільства.

     Сукупність  суспільних інституцій, або інституціональні межі (institutional matrix) визначає: 1) розмір трансакційних витрат (сукупність інституцій, які забезпечують якнайнижчі трансакційні витрати, є неефективним ринком) та 2) систему стимулювання до того чи іншого виду економічної діяльності (створення різних організацій - піратські банди, високотехнологічні фірми тощо, залежно від виду діяльності організацій стимулюється кращими прибутками, тобто системою розподілу).

     Поряд з інституціями важливу роль відіграють й ідеологічні стереотипи, ментальні  моделі (культура, досвід, навчання), які впливають на ставлення, довіру до інституцій а, отже, і на ефективність останніх.

     Під тиском зацікавлених організацій (та з  опором незацікавлених у змінах або  зацікавлених у status quo) відбуваються інституціональні зміни - у формальних і неформальних правилах та механізмах їх забезпечення. Такі зміни зазвичай відбуваються повільно: хоча закони можна переглянути за ніч, зміна неформальних норм триває роками. Унаслідок інституціональних змін зацікавлені організації планують поліпшити своє становище, реструктурувавши обмін - систему трансакцій. Але їхній вибір не завжди досконалий. Неокласичне припущення про "раціональний вибір" (припущення, що люди приймають саме те рішення, яке принесе їм максимум користі) справджується тільки за умови досконалих ринків, коли інформація загальнодоступна, що є нереальним у сучасному світі за обставин непевності, невизначеності, які склалися у перехідних економіках. До того ж не завжди інституціональні зміни, які є вигідними для певної групи інтересу, є ефективними у масштабах усієї економіки, всього суспільства.

     Наприклад, у багатьох суспільствах політики ухвалюють  не ті рішення, що сприяють економічному зростанню, а ті, що вигідні впливовим  соціальним, економічним групам, які  підтримують при владі політиків. Бюрократія також прагне не стільки збільшити виробництво, скільки взяти під свій контроль систему розподілу ресурсів. А приватний бізнес прагне бути монополістом на ринку, хоча власне конкуренція і сприяє економічному розвиткові країни. Саме з цих причин у деяких пострадянських країнах уряд підтримує неефективні субсидовані монополії та загальмовує програми приватизації, а у деяких країнах третього світу уряди тримають ціни на сільськогосподарську продукцію неприродно низькими, субсидуючи цим неефективну промисловість та підтримуючи міську еліту, яка допомагає політикам залишатись при владі.

     Звідси - коріння явища "залежності від  шляху" (path dependence), як назвав його Норт. Воно полягає у тому, що напрям інституціональних  змін "зміщується на догоду інтересам чинних організацій". Внаслідок цього явища деякі держави, відхиляючись від прогресивного шляху, "застрягають" у непродуктивній інституціональній системі й опиняються на узбіччі світового розвитку. Інституційні межі суспільства повинні бути не просто ефективними (у конкретний період часу), а адаптивно ефективними - тобто повинні стимулювати появу альтернативних, різнопланових організацій для послідовного розв´язання нових економічних проблем. "Демократичні політичні системи та децентралізовані ринкові економіки із чітко визначеними та гарантованими правами власності є найближчим, яке ми знаємо, наближенням до адаптивно ефективних інституціональних меж"; варіюють тільки організаційні структури у цих інституціональних межах.

     Що  стосується ефективності окремих інституцій та організацій, то Норт наводить висновки Е. Остром (Elinor Ostrom) з її дослідження "Управління спільною власністю: Еволюція інституцій колективної дії". Ефективні інституції та організації характеризуються таким чином.

     Межі  чітко визначені.

     Узгодженість  між правилами придбання власності  та постачання і місцевими умовами.

     Наявність угоди про колективний вибір. Більшість індивідів, яких зачіпають  правила діяльності, можуть брати  участь у зміні цих правил.

     Систематичні  перевірки стану ресурсів спільної власності й поведінки власників; інспектори є підзвітними власникам або самі є власниками.

     Застосування  санкцій до власників, які порушують  правила діяльності; покарання залежить від серйозності та обставин порушень.

     Наявність механізму розв´язання конфліктів.

     Мінімальне  визнання права (зовнішнього урядового  органу) організовувати. Якщо спільні  ресурси є частиною більшої системи, то придбання власності, постачання, моніторинг, забезпечення виконання  правил, розв´язання конфліктів, урядові дії організуються у кілька рівнів підприємств.

     Основою підходу теорії нового інституціоналізму  є переконання, що для кожного  суспільства існує унікальна  система інституцій, і тому уряд може розробити стратегію дій, яка  відповідатиме потребам окремішньої  культури суспільства та сприятиме економічному зростанню. Через це немає країн, приречених на злидні; для будь-якого суспільства можна створити такі інституціональні межі, які у довгостроковому періоді забезпечать економічне зростання.

     Треба бути готовим до складнощів, зумовлених явищем, яке Д. Норт називає "дилемою інституціональних змін". Ця дилема полягає у тому, що швидкі, радикальні інституціональні зміни потребують відповідних неформальних інституцій та ідеологічних уявлень, інакше вони призводять до суспільного хаосу; а повільні, поступові зміни саботує бюрократія, яка отримує "корупційні права".

     Залежно від стратегії здійснення інституційних  змін розрізняють два основні  підходи:

     - конструктивний (constructivist approach) - свідоме  конструювання політичної й економічної організації за допомогою стратегічного планування і встановлення чітких пріоритетів;

     - компромісний (piece meal approach) - спонтанні  інституційні пристосування до  проблем, коли вони постають.

     Залежно від швидкості проведення інституційних змін розрізняють:

     —  швидкі реформи, "шокова терапія" (shock therapy, big bang);

     —  повільні, поступові реформи (gradualist model).

     Конструктивний підхід разом із швидкими реформами можна назвати революційною моделлю змін, усі інші комбінації (конструктивний підхід разом з повільними реформами, компромісний підхід та швидкі реформи, компромісні та повільні реформи) - еволюційною моделлю.

     Що стосується перехідних економік, то їм проводити інституціональні зміни особливо важко, бо через ситуацію непевності зацікавленим організаціям складно визначитися із правильною, ефективною політикою реформ; організації, які не зацікавлені у змінах, чинять сильний опір. Що ж до конкретних інституціональних змін, які необхідні перехідним економікам, то передусім, на думку прихильників нової інституціональної економічної теорії, це - встановлення ефективних правил щодо вільних цін, власності та виконання угод.

     Новий інституціоналізм уже зараз широко застосовується як теоретичний апарат при адмініструванні економічних (і не тільки) реформ. Виникло навіть поняття "інституційних реформ", яке означає реформу суспільних інституцій.

     У літературі існує дуже багато визначень  корупції:

     —зловживання  владою в приватних інтересах;

     —продаж державними чиновниками державної  власності для задоволення власних потреб;

     —дії, що відхиляються від норм поведінки  державного службовця під впливом  власних інтересів (багатство, влада  чи кар´єра);

     —отримання  юридичними особами платежів від  фізичних чи юридичних осіб та приватне зловживання державним майном;

     —чинення  перешкод економічним реформам і  демократизації;

     —спосіб подолання результатів неефективного  втручання держави у діяльність на ринку вільних економічних  агентів.

     Але всі ці визначення недосконалі, недостатньо  повні й концептуально описують сутність явища корупції. З погляду нового інституціоналізму, корупція - це угода між організаціями чи фізичними особами, яка зменшує трансакційні витрати клієнта (порівняно зі звичайними за певних інституціональних межах) та збагачує агента, порушуючи формальні і/або неформальні обмеження, і яка не має надійних інституційних механізмів забезпечення. Де клієнт - це хабародавець, замовник, а агент - отримувач хабаря, виконавець. Дамо деякі пояснення.

     Така  угода може укладатися:

     —між  організаціями (наприклад, між фірмою і політичною партією);

     —  між фізичними особами (між громадянином та чиновником);

     —  між організаціями і фізичними  особами (між фірмою та чиновником).

     Корупція  дещо зменшує трансакційні витрати, які фактично передбачаються інституціональними межами, для конкретної організації чи для економіки загалом. Це може відбутися безпосередньо у формі відкупу, коли хабар чиновникові податкової служби дає змогу зменшити суму сплачених податків. А може відбутися і у формі здирництва: надто високі дискреційні повноваження чиновника (повноваження приймати рішення на власний розсуд) або надто слабкі механізми дотримання законів дають змогу чиновникові вільно завищувати трансакційні витрати (що й буде фактичними трансакційними витратами, передбаченими інституційними межами) організацій, а щоб він цього не робив, організація вдається до хабарництва. Наприклад, дорожній інспектор може надто вільно трактувати правила дорожнього руху, завищуючи вимоги, і лише хабар відверне витрати на штраф; або чиновник ліцензійної палати може незаконно зволікати з видачею свідоцтв, ліцензій (або відмовлятись їх видати), і лише хабар зменшить витрати фірми, пов´язані з таким затриманням. Але, що важливо, корупція зменшує трансакціині витрати тільки порівняно з тими, що фактично передбачені даними інституційними межами. Проте вона не мінімізує їх абсолютно - за інших інституційних меж трансакційні витрати можуть бути значно нижчими навіть поза корупцією. Однак буває і таке, що корупція зменшує тільки відносні трансакціині витрати організації і навіть збільшує загальні трансакціині витрати. Тоді стає можливою також ситуація, коли хабар не зменшує трансакціині витрати організації-хабарника, а підвищує, причому багаторазово, трансакціині витрати конкурентів організації-хабарника.

     Отже, нова інституційна економічна теорія, започаткована лауреатом Нобелівської премії Дугласом Нортом, відкриває нові можливості для економічних досліджень. За допомогою її категорій, таких як трансакціині витрати, інституції, організації, інституціональні межі, інституціональні зміни, "залежність від шляху", "дилема інституціональних змін" можна концептуально осмислити й описати ті економічні явища, які не "вписуються" в традиційні економічні теорії. Найважливішим таким явищем є трансформація країн колишнього соціалістичного табору у країни ринкової економіки. Саме теорія нового інституціоналізму дає змогу визначити стратегію та пріоритети реформування у країнах перехідної економіки. Але є також багато інших, не таких глобальних економічних явищ, які вдало описуються саме в межах теорії нового інституціоналізму. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Формальні і неформальні права власності 

     У системі існуючих цивільних прав найбільш вагомим у сьогоденні є  право власності. В Цивільному кодексі  України відведено одне з центральних  і найбільш значущих місць праві власності, відповідно й способам захисту, за допомогою яких охороняється й відновлюється порушене право власності, вони домінують як в науці, так і в практиці. Існуючі відносини власності є досить складними. Якщо враховувати, що в реальному житті речово-правові відносини переплітаються з іншими відносинами – зобов’язальними, приватизаційними, податковими, фінансовими та іншими, то стає зрозумілим, чому можливі альтернативні способи захисту права. Доведення різних аспектів існуючих правовідносин може зумовити однаковий результат. Водночас помилка в розміщенні акцентів при оцінці суміжних правовідносин може стати причиною програшу справи. Вибір позову, необхідного для захисту права, залежить від різних обставин, які вплинули на порушення права власності.

     В Цивільному кодексі України законотворці заклали певну новелу порівняно  з радянським законодавством, статтю 392, згідно з якою особа, яка є власником  майна, може пред’явити позов про  визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Безперечно, ця стаття є вкрай необхідною, адже вона ліквідувала наявний вакуум навколо такого способу захисту права власності шляхом її визнання за конкретним власником.

     Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що "власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом". Тобто, діяло  правило: власник має право вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, переліченими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуте за іншими підставами.

     Формальне володіння – це наявність документів, що підтверджують право власності  або право управління (користування) активами (коштами, майном, майновим і  немайновим правами);

     Позов про визнання права власності  – це вимога, спрямована на становлення відносин із приводу конкретного об’єкта власності, юридичний статус якого не визначений. Судова практика обізнана з випадками, коли позови про визнання права власності заявляються як у випадку реалізації абсолютних прав на спірне майно, так і внаслідок спірності правовідносин сторін із приводу майна, які є відносними.

     Формальність  права приватної власності визначається логічною незавершеністюперсоніфікації земель: виділення їх в натурі проводиться  тільки у разі виходу зпідприємства  для самостійного господарювання, а вільний рух земельної власностіне передбачається. Земельні сертифікати розглядалися як новий привабливийінструмент фондового ринку. Проте законодавчо в цій якості вони не булизатверджені й, відповідно, стали використовуватися лише в тіньовому сегменті аграрногоринку.

     Власність на засоби виробництва розглядається  як формальне право на дохід. Відтак розповсюдження акцій серед населення  визнається як «розпорошування» власності  без огляду на характер розподілу  акцій. Так, у 60-х рр. у США 10 тис. чол. (0,008 % усього населення) мали 25 %, а 75 тис. чол. (0,06 % населення) — 50 % корпоративних активів, що належали окремим особам. Лише в корпорації «Дженерал Моторс» 0,6 % акціонерів мали у власності 65,6 % акцій. Водночас близько половини всіх акціонерів одержували дивіденди у сумі меншій за 100 доларів на рік і були власниками активів вартістю не більше 2 тис. доларів[3]. Ясна річ, що їхній матеріальний і соціальний стан відтоді як вони стали «власниками», суттєво не змінився.

     Протягом 1995–1997 рр.відбувався лише внутрішньогалузевий перерозподіл сільськогосподарських земель, внаслідокякого збільшилося число учасників земельних відносин, з'явилися нові організаційно-правовіформи господарювання: акціонерні товариства, фермерські господарства та ін.,які не стали визначальною господарською формою в аграрній структурі.

     Висловлені  погляди свідчать про неоднозначність  правової природи позову про визнання права власності. Однак усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, залежно від конкретних обставин справи. Ця проблема зумовлена відсутністю безпосереднього його законодавчого закріплення серед засобів захисту права власності, предметом вимог позивача та особливістю його застосування в судово-арбітражній практиці.

     Умовами пред’явлення позову про визнання права власності є вимоги, які водночас загальні, але, певною мірою конкретизують цей позов, як окремий вид способів захисту права власності. Це насамперед:

     Наявність об’єкта, на який заявляється вимога про визнання права власності. Право власності можливо визнавати, як на об’єкт матеріального світу (речі, майно), так і на результати інтелектуальної діяльності (інтелектуальна власність). Відсутність такого об’єкта тягне неможливість визнання права власності, оскільки немає речі, немає власності, отже, немає й права власності. Якщо річ, із приводу якої триває суперечка, на момент заяви позову не збереглася, то, на нашу думку, у позові про визнання права власності на річ, що не збереглася, в цьому випадку, не буде відкрите провадження та позов буде визнаний як безпідставний, але щоб компенсувати нанесений збиток власник втраченої речі може заявити позов про відшкодування збитків.

     Невизначеність  статусу речі, із приводу якої відбувається суперечка про власність. Така невизначеність може бути як з погляду невизначеної кількості осіб, що не мають безпосереднього стосунку до спірної речі, а також з погляду певних суб’єктів, що претендують на спірну річ, або які мають певний інтерес у зв’язку із правовідносинами із приводу спірної речі. Крім того, зацікавлена особа може заявити позов про визнання права власності на річ, що не має певного юридичного статусу навіть у тому випадку, якщо ніхто безпосередньо не пред’являє своїх прав на неї. У цьому випадку виникає процесуальна проблема, пов'язана з необхідністю визначення кола відповідачів, що протистоять позивачеві. Проте особливістю позову про визнання права власності є те, що цей позов захищає право власності взагалі, незалежно від того, піддається воно сумніву якої-небудь особи, невизначеного кола осіб чи зумовлено винятково особистим інтересом власника, незалежно від домагань на власність із боку третіх осіб. Деякі науковці стверджують, що коли немає суперечки, немає інших осіб, що претендують на майно, із приводу якого заявляється позов про визнання права власності, то відповідно й не може розглядатись цей позов в позовному провадженні. Прихильники такої точки зору керуються тим, що тільки спірні правовідносини між конкретними особами викликають необхідність застосування позовного способу захисту права власності, якщо немає суперечки про право, то не може бути й позову про захист права – це головний аргумент, що використовується науковцями. Наша думка схиляється до того, що не обов’язково повинен бути наявним спір між особами за право власності на річ чи майно для того, щоб звернутись до суду з такою вимогою, оскільки наше законодавство сформульовано так, що єдиною можливістю захисту права власності, створення йому юридичної можливості реалізації його права є визнання його права судом. Наприклад відсутність свідоцтв, що підтверджують право власності у власника (наприклад, правовстановлюючих документів) заважають власникові реалізувати свої права, наприклад, за розпорядженням майном навіть незважаючи на те, що ніхто безпосередньо не заперечує його прав.

     Наявність у позивача правового зв’язку  з річчю, із приводу якої заявляється  позов про визнання права власності. Юридичний статус речі невизначений, але заявник є зацікавленою особою, і ця зацікавленість виявляється у тому, що він ініціює процес становлення відносин із приводу цієї речі. Відсутність формальних доказів права власності на майно позбавляє власника можливості здійснювати реальні права, головно, право розпорядження майном. У разі досягнення формальної визначеності в праві власності на майно зникає проблема юридичного статусу речі.

     Наявність суб'єкта права власності. За загальним  правилом, позов про захист своїх  інтересів, у цьому випадку про  визнання права власності, заявляє  сам власник, або його представник, повноваження якого оформлені у визначеному законом порядку. Винятки бувають у випадках, коли захищаються державні або суспільні інтереси, тоді позов заявляють державні органи, органи місцевого самоврядування й інші органи. Відсутність власника позбавляє інших осіб можливості пред’являти позов про визнання права власності в його інтересах. У законі підкреслюється, що навіть у тих випадках, коли позов заявлений прокурором в інтересах якої-небудь особи, все одно враховується думка цієї особи у судовому процесі. Відмова позивача від позову, що був пред’явлений у його інтересах прокурором, тягне залишення позову без розгляду, проте відмова прокурора у позові не позбавляє позивача права вимагати розгляду справи суті.

     Наявність доказів, що підтверджують наявність права власності. Цивільний кодекс України чітко не перелічує підстав набуття права власності, тільки вказує, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом [4, с. 291]. Проте, аналізуючи цивільне законодавство, можна перелічити деякі підстави, що можуть бути доказами, це: придбання особою, яка виготовила або створила річ для себе, права власності на цю річ; право власності на надходження, отримані унаслідок використання власності; право власності на майно, що виникає на підставі договору купівлі–продажу, договору міни, договору дарування, в результаті іншої угоди про відчуження майна; право власності на майно, що виникає при спадкуванні за законом чи заповітом; право власності на майно виникає в результаті правонаступництва при реорганізації юридичних осіб та ін.

     Для того, щоб були підстави в судовому порядку визнати право власності за особою, що звернулася з відповідним позовом, суд повинен переконатися, що право власності зазначеної особи не було припинене одним зі способів, установлених законом. Чинне цивільне законодавство пропонує такі способи припинення права власності: