Історія держави та права України

МВС України

Харківський національний університет внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут

Кафедра: фундаментальних юридичних

дисциплін

Контрольна робота

    з дисциплін: Історія держави та права України

       тема:«Джерела права Київської Русі (ІХ – ХІ ст.)»

Виконала:

Студентка:

Група: ПЗзн – 11-1

Курс: 1

                                               Перевірив:

Харків 2011 року

Зміст

Вступ

     Зараз в Україні відбувається становлення вітчизняної правової системи, яка має відповідати основним принципам демократичної правової держави. Вивчення історичних джерел права України має додати цій правовій системі грунтовності, послідовності і забезпечити використання накопиченого сторіччями юридичного досвіду. Питання розуміння і тлумачення походження давньоруського права, його історії, відповідності положень сучасного права традиціям і звичаям Київської Русі є одними з тих, що впливають сьогодні на правотворчі і правозастосовчі процеси.

      Актуальність обраної теми безпосередньо випливає із сучасного стану та напрямків формування правової системи України, що зумовлює доцільність вивчення проблеми наступності та запозичення давньоруського права в національному праві.

     Аналіз джерел. При написанні контрольної роботи я вивчила такі джерела: Історія держави і права України. За ред. В. Я. Тація, А. Й Рогожина, В. Д. Гончаренка; ПВЛ; Хачатуров Р. Л. Некоторые методологические и теоретические вопросы становления древнерусского права; Хачатуров Р. Л. Становление права (на материалах Киевской Руси); Зимин А. А. Феодальная государственность и Русская Правда ; Черепнин Л. В. Общественно-политические отношения в Древней Руси и Русская Правда; Свердлов М. Б. От Закона русского к Русской Правде; История государства и права: Хронология: Учеб. пособие / Под ред. М. И. Сизикова; Тихомиров М. Н. Исследования о Русской Правде: Происхождение текстов.

     Аналіз літератури. Я користувалася наступними дослідженнями: монографії, дисертаційні роботи.

     Задачі контрольної  роботи: дослідити особливості становлення і розвитку давньоруського права, вивчити вплив Візантії на формування права Київської Русі; визначити появу первинних основних інститутів і джерел давньоруського права.

1 Джерела права Київської Русі

1.1 Виникнення права

     В умовах первiснообщинного ладу у схiдних слов'ян iснували звичаї, що регулювали поведінку людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у лiтописах i повiдомленнях зарубiжних авторів [1; с.73]. Так, розповiдаючи про схiднослов'янські племена, лiтописець у «Повiстi временних літ» зазначав, що цi племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав» [2; с.14].

     У міру становлення феодалiзму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в ітересах панiвного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаевого права. На них покладався захист феодальної приватної власностi i соціальної нерівності. Феодальний тип права у схiдних слов'ян став, за своєю суттю, iсторично першим типом правової органiзації класового суспiльства.

     3вичайно, розвиток звичаєвого права був органiчно пов'язаний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкцiонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримания i захищала вiд порушень. До найдавнiших норм звичаєвого права схiдних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здiйснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дiй (присяга, ордалії, оцінки показань свiдкiв) [3; с.142-154]. Все це було вiдомо слов'янам ще в перехiдний перiод вiд первiснообщинного ладу до феодального.

     У IX-X ст. на Pyci, певно, iснувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не эафіксована у збiрниках права й лiтописах, котрі були складені ще у XI-XII ст., i тому не дiйшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званiй Правдi Ярослава - давнiй частинi Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цiєї пам'ятки використовувалися ще у VIII-IХ ст. Витоки цього свiтського феодального права беруть початок у племiнних «Правдах» схiдних слов'ян, текст яких, на жаль, до нас не дiйшов. Наступним етапом у процеci становлення давньоруського законодавства стала унiфiкацiя цих «Правд» у «Закон руський», норми якого враховувалися пiд час укладання державних договорiв киiвських князiв з Вiзантiєю у Х ст. У першiй половинi ХI ст. «Закон руський» був розвинутий у «Руську Правду». Проте соцiальне призначення Правди Ярослава, складеної пiсля повстання у Новгороді у 1015 р., завадило включенню до неї бiльшості норм усного звичаєвого права, що iснували на той час. Про них лише згадується в деяких лiтературних пам'ятках і договорах Pyci з Вiзантією Х ст.

     Русько-вiзантiйські договори 911, 944 і 971 рр., які свiдчать про високий мiжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі.  Це міжнародно-правові акти; в яких відбиті норми візантійського й давньоруського права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів [4; с.100 - 120].

     У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного  
звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім - у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем злочинця, которого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір – статті 21, 38 К. П, ст. 40 П. П.), або тільки У Поширену редакцію (статті 90 – 109 – правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корінням сягає в глибочінь століть).

     Питания про законодавчу діяльність великих князів кінця IX-X ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період княжіння Олега діяло тільки звичаєве право («законы») і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється новими князівськими законами – «статутами» і «поконами». При цьому, на думку О. О. Зиміна, князівські узаконення першої половини Х ст., ймовірно, складалися з окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували правові підвалини общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уроках» підвела юридичну основу під князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославич в «Уставе земленом» [5; с.234 - 244]. Інші вчені вважають досить Сумнівною законодавчу практику Ольги й Володимира. Правотворчість цих князів, на їхню думку, не йшла далі прийняття рішень з окремих «казусів» і лише доповнювала звичаєве право.

Принципово інша й аргументованіша позиція групи дослідників, які вважають, що законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку Х ст. на Русі вже існував правовий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») - прототип пізнішого збірника права – Руської Правди. Зокрема, на думку Л. В. Черепніна «Устав и закон русский» - це збірник права ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди [6; с.143 - 144].

На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантійських договорів  Л. В. Черепнін визначив сферу дії норм цього збірника права, який уже виходив із принципу поділу людей на вільних і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имовитых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон русский» стояв насторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім'ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и закон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати [7].

     Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися для здійснення судочинства, здійснювала також княгиня Ольга, яка, за свідченням літопису, вводила «устави» й «уроки». Після загибелі Ігоря і своєї перемоги над древлянами вона упорядкувала данину, що збиралася з древлян, ввела її норми, вказала строки одержания й пункти, де збиралася данина, - «погости» і місця, де зупинялися князі, які ходили в полюддя – «становища» [2; с.43]. «Уставы» й «уроки» Ольги частково визначали і життя князівського господарства. Цей порядок незабаром був поширений на інші землі і мав загальнодержавне значення.

     Лiтописець вiдзначив законодавчу дiяльнiсть князя Володимира наприкінці Х - на початку ХІ ст., який, «любя дружину, и с ними думая о строе земленем и о ратех», прийняв «Устав земленой».

      У формуваннi права Київської Pyci певну роль вiдiграла судова дiяльнiсть князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так i створенню нових правових норм. Судовим рiшенням надавалося значення загальної норми. Посилання на конкретні судовi рiшення можна знайти, наприклад, у ст. 23 К. П. Стаття 2 П. П., в якiй говориться: «Так судив Ярослав, так вирiшували i його сини», у загальнiй формi пiдкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Pyci.

     Руська Правда не тільки розкриває процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Pyci, з якої починає своє icнування бiльшiсть даних про його змiст. Текст Руської Правди знаходимо в лiтописах, а також у пiзнiших юридичних збiрниках («Мерило праведное», кормчие). До нас дiйшло понад 100 її списків, які мають вiдповiдну класифiкацiю i назву. Наприклад, залежно вiд мiсцезнаходження списку він називався Синодальним (бiблiотека Синоду), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бiблiотека Академії наук). Назви спискiв Руської Правди були пов'язанi також з особами, котрі їх знайшли (Карамзiнський, Татіщевський). Список Археографiчний був знайдений Археографiчною комісією.

1.2 Збірник права Київської Русі - Руська Правда

     Уci списки Руської Правди залежно вiд їх змiсту дiляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда i Скорочена Правда. Остання, що являла собою пiзнiшу редакцiю Поширеної Правди, позбавлена характеру законодавчої пам'ятки.

     Найдавнiшi i вiрогiднi списки Короткої редакції Руської Правди - це Академiчний i Археографічний. Вони помiщенi у так званий Новгородський перший лiтопис Молодшого iзводу. Найдавнiшим списком Поширеної редакції Руської Правди, що дiйшов до нас, є Синодальний, помiщений у Синодальну Кормчу книгу 1289 р.

     Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакцiя, яка відображає соцiально-економiчнi вiдносини, державну органiзацiю i руське право перiоду становлення феодального ладу. Її текстологiчний аналiз дaє змогу вiдновити фрагменти давньоруського права. Коротка Правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1-18), Правду Ярославичiв (статті 19-41), Покон вiрний (ст. 42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10 – 30-тi роки ХІ ст. Правда Ярославичiв була ухвалена  
на князівському з'їздi, який міг відбутися, здогадно, мiж 1054 i 1073 рр. [8; с.29]. Виникнення Короткої Правди як єдиного збiрника дослiдники відносятъ до кінця ХІ або до початку ХІІ ст.

     3начне застосування на Pyci одержала Поширена Правда як збiрник розвинутого феодального права. До цього часу дослiдникам не вдалося остаточно встановити час i мiсце складання цього загальноруського збiрника права. Безпосередньою причиною його появи було повстання новгородцiв у 1209 р. проти лихварства Мирошкіновичів [9; с.226-229]. Л. В. Черепнiн вважав, що тривалий процес складання Руської Правди завершився на початку ХІІІ ст. створенням у Новгородi Поширеної її редакції.

     На думку П. П. Толочка, Поширена Правда з'явилася як результат посилення київської великокнязівської влади в часи певної стабiлiзацiї мiжкнязiвських вiдносин. Такими були останні роки великого князівства Ізяслава Мстиславича (1151-1154), а також роки правлiння Ростислава Мстиславича (1159-1167), який ще в 1136-1137 рр. видав Смоленський статут i, очевидно, був добре обiзнаний з основами давньоруського законодавства [11; с.32]. Отже, Поширена Правда, як i Коротка, виникла на мicцевому грунті i була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі.

     Третя редакцiя Руської Правди - Скорочена - з'явилася не ранiше другої половини ХІІ ст. Бiльшiсть учених розглядає цю пам' ятку як перероблення одного зi спискiв Поширеної Правди, зумовлену потребами централізованої держави, i датують її складання XV століттям. Деякi дослiдники, зокрема Н. А. Максимейко, часом складання цiєї пам'ятки вважають XVI або XVІІ ст., пов'язуючи ЇЇ виникнення зi спробами кодифікації того часу.

     Руська Правда - найважливiша пам'ятка феодального права. Її норми закріплювали привiлейоване становище феодалiв та їхнього оточення, посилено захищали життя i майно панiвного классу. Пiдтвердженням цього є статті про вiдповiдальнiсть за вбивство, нанесения образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найскладнiшi i найгострiшi моменти історії Киiвськоi Pyci, коли в країні посилювалася класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змiстом Руської Правди можна простежити, як феодальнi вiдносини визначали характер i форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на змiни державного устрою та еволюцiю права.

     В оригіналах списки Руської Правди не подiленi на пронумеровані статті (лише деякi з них мають назви окремих частин документа), i тiльки пiзнiше такий подiл було здiйснено з науковою метою.

     Поряд iз Руською Правдою правовими джерелами того часу є також грамоти й договори князiв.

     Як зазначалося, Руська Правда виникла на мiсцевому грунті i була результатом розвитку юридичної думки в Київськiй Pyci. Було б помилковим вважати давньоруське право збiркою норм iнших держав. Водночас не слiд забувати, що Русь iснувала в оточеннi інших держав i народiв, котрі так чи iнакше впливали на неї i вона впливала на них. Є пiдстави вважати, що норми Руської Правди вiдбилися на розвитку права захiдних слов'ян. Руська Правда мала значний вплив i на становлення пiзнiших пам'яток права пiвнiчно-схiдних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1497 р., Судебник 1550 р. i навіть деяких статей Соборного уложення 1649 р.

     На розвиток права Київської Pyci певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати рiзноманiтнi норми канонічного права, передусiм візантійського. До такого роду пам'яток права належать Єклога, Прохiрон, Номоканон, Закон судний людям. Пам'ятками давньоруського церковного права вважаються церковнi статути князiв Володимира (про десятини i церковних людей) i Ярослава Володимировича (про церковнi суди). Статут великого князя Володимира – це документ, що відображає договiр мiж князівською владою i церквою (митрополитом, єпископом). Він визначав становище церковної органiзацii в державi. Встановлюючи забезпечення церкви у формi десятини вiд надходжень князiвських, судових, торговель-них мит, від приплодiв худоби i збору врожаїв, Статут визначав подiл централiзованоi феодальної ренти та iнших доходiв мiж світською i церковною владами. Він також мiстив норми про передачу в юрисдикцiю церкви справ, пов'язаних iз внутрiшнiм життям сім'ї, справ церковних людей - членiв причту та окремих соцiальних груп, у яких була заiнтересована церква.

     Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленнi прав давньоруської церкви. у ньому йдеться про укладення i реєстрацiю шлюбу, взаємні стосунки в ciм'i, вiдносини церковного клiру iз зовнiшнiм світом. Цей Статут слугував також кодексом вiдомчого внутрiшньоцерковного права. Він мiстить статті про провини членiв церковного причту i монахів як у справах, характерних для церковної юрисдикцiї взагалi, так i про порушення, пов'язанi з особливим моральним та правовим статусом указаних станових груп. Норми статуту Ярослава є вiдповiдними нормам Руської Правди.

     Церковнi статути визначали становище християнської церкви в давньоруськiй державi, закрiплювали привiлєї служителiв церкви, фiксували позиції церкви як феодала щодо безпосереднiх виробникiв, за рахунок яких вона icнувала.

2 Огляд статей Руської правди

2.1 Право власності

     У праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що належало до об'єктів права власності. Водночас статті 13, 14 К. П. дають можливість стверджувати, що Руська Правда розрізняла право власності і право володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, котра перебувала у володінні іншої особи. Пізніше законодавець, по суті, говорить про неправомочне володіння (ст. 44 П. П.), вимагаючи від власника не тільки повернення речі справжньому власникові, а й виплати компенсації за користування нею.

     Охорона приватної власності — одне із призначень Руської Правди. Так, згідно зі ст. 71 П. П. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф (12 гривень). Це означало передусім захист самого принципу приватної власності, на який посягав порушник.

     У Руській Правді відбито процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в К. П. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого (скажімо, худоби), то в П. П. (статті 41, 42) він визначався також місцем учинення злочину (украдено худобу із закритого приміщення чи з поля).

     Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділяла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

     Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — об'єктами права власності називаються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало дружинникам, то в Правді Ярославичів уже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Стаття 24 говорить про зростання князівських заорювань і залучення з цією метою значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі; в ст. 32 йдеться про охорону князівської власності, встановлюється штраф за пошкодження князівської борті.

     Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Поширена Правда. їй (ст. 72) порівняно зі ст. 34 К П. притаманна більша диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підставу стверджувати про подальший розвиток феодального господарства (насамперед за рахунок общинних земель), зростання випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності та загострення класових суперечностей.

     Як зазначалося, феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель працею холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідських общин («окняження й обоярення землі»). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді і залежних селян, господарського інвентаря.

     Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя й промислові ділянки збирання меду.

Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок установлення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося великого значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того самого класу. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

      Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоємицями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, давши їй придане.

     З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 П. П.). Стосовно бояр і дружинників передбачався виняток — їхня спадщина за відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 П. П.). У цьому, зокрема, виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 П. П. були поширені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

     До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну відбувалося при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

2.2 Зобов'язальне право

      Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 П. П.).

     У Руській Правді згадується також про зобов'язання за договорами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж у холопи) (статті 54, 55 П. П.).

Договори («ряди») укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді.

      Про існування одного з найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут передусім визначено порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а також порядок установлення добросовісного придбання речі (статті 37, 39 П. П.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабство. У цьому випадку договір обов'язково укладався перед послухами (ст. 101 П. П.).

     Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови боржника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присо-пом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з короткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то .замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу (ст. 51 П. П.).

Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу (ст. 53 П. П.).

     Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».

     Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійницького нападу. У цьому випадку купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. У цьому разі кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.).      Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами.

     Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчастіше наймання призводило до феодальної залежності.

2.3 Злочини і покарання

     Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містить Руська Правда.

     У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 К П. злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу.

     Аналіз норм Руської Правди свідчить, що ієрархія засобів покарання формувалася в праві з урахуванням соціального становища як потерпілого, так і злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.

     Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особистість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивний бік злочину ще недостатньо виражений, відомими були лише дві стадії вчинення злочину: замах на злочин і закінчений злочин.

     Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося, що відображало прагнення феодалів зберегти від знищення власну челядь.

     Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійснення крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину.

Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К. П.) і вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.), убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.) і вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.). Про навмисні вчинки говорить, наприклад, ст. 12 К П., накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що Руська Правда вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 8 П. П., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: «А кто пакощами конь порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити». Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко виявлявся суб'єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банкрутство (статті 54, 55 П. П.).