Історія економіки та економічної думки. 2

 

АКАДЕМІЯ ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН

ФЕДЕРАЦІЇ ПРОФСПІЛОК УКРАЇНИ

 

 

Факультет економіки та соціального управління

 

 

Кафедра _________________________________________________________

 

 

 

МОДУЛЬНА КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Вариант №3

Історія економіки  та економічної думки

 

 

 

Виконав  

студент 1 курсу

гр.№ _________________     ____________      Войцеховський Андрій Дмитрович

 

 

Перевірив ___________       ______________       ______________________________

 

 

Київ – 2013р.

 

Зміст

1. Історичні типи та форми організації господарства та їх еволюція.

2. Господарський розвиток німецьких земель та його відображення в національній системі політичної економії.

3. Визначте спільні риси  та відмінності кейнсіанства і неокласицизму.

4. Що таке хрематистика Аристотеля?

5. С.Сісмонді  називав себе учнем:

6. Поняття «меркантилізм»  у перекладі з латинської означає  «багатий»:

7. Важливим методологічним  принципом австралійських учених  був суб´єктивно-психологічний підхід  до аналізу економічних процесів:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Історичні типи та форми організації господарства та їх еволюція.

 

Можна виділити два періоди  цього процесу, де господарство виступало  у привласнювальній та відтворювальній (виробничій) формах. Перше було притаманно первісному суспільству доцивілізаційної епохи. Неолітична революція привела до появи відтворювального господарства та виникнення рільництва і скотарства як важливих характеристик суспільств первісних цивілізацій (протоци-вілізацій).

Формування в період так  званого осьового часу (VIII-—ІІ ст. до и. є.) світових цивілізацій відкриває  новий період у розвитку господарської  сфери суспільств, яка змінюється під впливом як внутрішніх (економічних), так і зовнішніх (цивілізаційних) чинників. Тому в історичних формах господарств виявляються рівень суспільного поділу праці, розвиток техніки і технологій, наявні природні умови, а також форми власності на ресурси, особливості здійснення влади, економічні інститути. Індивід як центральна постать господарської сфери може виступати як член поліса— господарь домогосподарства, кріпак чи феодал, найманий працівник або підприємець. Аналіз форм господарювання доцільно розпочати з античних часів, коли з 'явилися відносно незалежний індивід і територіальна община як одна з перших форм організації суспільства Індивідів, котрі діють самостійно. їхня особиста залежність від общини відображена в общинній формі власності на землю та інші природні ресурси, необхідні для господарської діяльності. Наявний рівень розвитку поділу праці спричинив натуральний характер виробництва і спорадичний обмін. Домінування військово-політичних цілей на перше місце висувало загарбницький спосіб отримання матеріальних благ і послуг, одним з яких були раби. Основним суб'єктом господарювання став власник домашнього господарства, який особисто, з рабами та членами родини, виробляв необхідні для власного споживання блага. Поділ праці здійснювався згідно з престижністю окремих видів робіт, фізичними можливостями чоловіків та жінок різного віку.

Основними формами господарювання в Афінах та Спарті були латифундії та ергастрерії, вілли та сальтуси, військово-рільничі господарства в колоніях — клерухії, господарство колона на орендованій землі та гос-подарство-пекулій, парцелярне господарство повноправного індивіда тощо. Кожній з цих форм господарювання притаманний свій статус індивідів, що господарюють, різні обсяги прав власності па ресурси, форми та способи впливу на людей в економічній сфері з боку суспільства.

Перші форми господарських  систем виникли внаслідок розпаду  кровноспорідненої общини та появи  відносно відокремленого самостійного господарювання сімей. У цей період виникли власність на засоби виробництва, що стало основою незалежного господарювання, перші форми суспільства, що об'єднують самостійних індивідів, та держави й органів державної влади як засобу впливу суспільства на індивідів. Після розпаду Римської імперії, в період раннього середньовіччя, на території Західної Європи існував общинний тип організації суспільства, який найбільш повно представляла німецька марка. Тут центральну роль відігравало родинне господарство, що самостійно виробляло необхідні для життя блага. Община існувала як збори власників домогосподарств для розв'язання спільних проблем. За своєю природою община мала корпоративний характер. Основу домогосподарства утворювала алоїдальна форма власності на землю та майно, яка доповнювалась користуванням общинною землею для полювання, пасовищами чи лісом. Особливість власності полягала в повному володінні земельного ділянкою, рухомим і нерухомим майном, що вільно відчужується та передається у спадок. Функціями общини було створення умов функціонування домогосподарств: організація військового захисту, вирішення тяжб, організація робіт у прокладання доріг, будівництва мостів, меліоративних та культових споруд, військових укріплень тощо. Вона об'єднувала рівних, з однаковими правами, власників домогосподарств, що мали певні обов'язки перед общиною на засадах асоціації.

Натуральний характер виробництва  і перехід до трипільної системи обробітку землі виявилися в такій формі домогосподарств, як гуфи, що являли собою «єдність дому, подвір'я, орної землі селянина з правами користування лісом і пасовиськом»1, які належали общині. Поряд з ними існували помістя— великі землеволодіння графів, герцогів (сеньйорів), які були надані їм королем. В епоху пізнього феодалізму суттєво змінилась організація суспільств Західної Європи. Відбулися перехід від територіального до централізованого способу здійснення влади, зосередження основних повноважень у руках короля, зміна структури суспільства. Здійснення владної функції було покладено на адміністративну систему державних органів управління. Виникла нова форма особистої залежності, де всі члени суспільства стали підданими короля. Умовне землеволодіння, в основі якого лежала всебічна особиста залежність індивідів, поступово почало втрачати свою актуальність і набувати рис приватної власності на землю. Феодали перетворювалися на земельних аристократів.

Дедалі активнішу роль почали відігравати міста, що масово з'являлися на перехресті шляхів сполучення і спершу були місцем поселення торговців. Ключовою функцією міст стало забезпечення обміну предметами першої необхідності. Міста стали осереддям свободи людей, що там мешкали. Принцип асоціації, особиста незалежність індивідів обумовили особливості господарського життя в містах. Виникли добровільні об'єднання різного типу — ганзи, гільдії, цехи, що охоплювали як виробництва, так і сферу обміну. Головна мета таких утворень полягала в об'єднанні заради захисту власних інтересів, одержанні певних привілеїв, здійсненні координації виробництва, цін, збуту тощо. Так почали з'являтися перші форми економічних організацій як принципово нових форм господарств та способу взаємодії між ними.

Проникнення принципів рівності і свободи в господарську сферу суспільства обумовило появу ринкової економічної системи, найбільш глибокою основою якої стали утвердження приватної власності на ресурси, еквівалентний обмін у процесі вільної конкуренції, постійно зростаючий поділ праці.

Ринкова економічна система, перші паростки якої з'явились у  містах феодального суспільства, розпочала  свій шлях становлення і розвитку в Європі завдяки: демократичним революціям, які змінили характер влади і відкрили путь для утвердження приватної власності; промисловій (індустріальній) революції, яка піднесла на небачену висоту поділ праці й обсяги створення благ і послуг, включила в обмін не тільки готовий продукт, а й ресурси; ринок охопив промисловість; римському праву; реформації церкви і просвітництва. Усе це дало змогу сформулювати нові цілі та цінності суспільства, які впливали на всі боки життя, зокрема на господарську діяльність людей.

 

2.Господарський розвиток німецьких земель та його відображення в національній системі політичної економії.

 

Головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на зміну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повинна була об'єднатися держава, Пруський король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків залишити Німеччину.

Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.

У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну промисловість. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше 310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільшим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський промисловий район. У ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це  було викликано застосуванням у юнкерських (великих феодаль­них землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту пікнічних культур.

У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи. Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники, обстоювали ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники й селяни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церкви, — прагнули зберегти все без змін.

Буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину навколо Прусії, де більшість населення якої були німці. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків).

У організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була спеціалізація цих установ по галузях економіки на окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуальність, обережність, педантизм, відповідальність.

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й економічно відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.

Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важливим чинником такої відсталості) було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації.

Ці митні перешкоди не стосувались відносин з державами за межами зовнішніх кордонів Німеччини.

Необхідна була негайна митна реформа. Її було проведено 1818 р., коли Пруссія створила власне торгове об'єднання, ліквідувавши внутрішні митні кордони і скасувавши всі митні податки, які перешкоджали вільному ввезенню сировини, та встановивши невисоке мито на ввезення мануфактурних товарів.

Ця реформа мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.

Фрідріх Ліст (1789—1846) народився у Вюртемберзі, де здобув початкову освіту. Його першу наукову працю було присвячено проблемі викладання в університеті курсу місцевого самоврядування.

Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується розвитку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешко­дою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини.

Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 р. досить різко критикує реакційний уряд країни за бездіяльність.

Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економічного об'єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиною звільнення з посади та політичних переслідувань. Його було заарештовано. Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і 1825 р. він виїздить до Америки.

Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі книжка «Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрала всі ідеї, викладені ним у безлічі памфлетів та статей.

Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія обгрунтувала космополітичну теорію, що розглядає інди­відуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільноту людей.

За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприятиме її згуртуванню, силі і стійкості.

Ліст у своєму дослідженні звертав увагу на факти більше, ніж на теоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції: він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.

На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періоди: первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфак­турний, аграрно-мануфактурно-комерційний.

Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму розвиткові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи.

До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецтво, суд — нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме створення високорозвиненого суспільства.

У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він включає матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства.

Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів (за моделлю Прусської держави) поставило Німеччину в умови конку­рентної боротьби, яка була непідсильною для нерозвиненої ще індустрії.

Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною.

За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки вирішальна, але її діяльність має спиратися на об'єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй»', і на те, що називають «духом (ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвит­ку, нація може розвиватись за космополітичними законами класичної школи.

Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політики національної відокремленості в перехідний до вищої стадії період розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі та протекціонізму.

 

3.Визначте спільні риси та відмінності кейнсіанства і неокласицизму.

 

Кейнсіа́нство — у економічній теорії 20 століття — одна з чільних макроекономічних шкіл, закладених Джоном Кейнсом. Започаткована працею «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей» (The General Theory of Employment, Interest and Money, 1936).

«Кейнсіанська революція»

Світова економічна криза 1920—1930-х  років, зокрема Велика депресія 1929—1933 років у США, емпірично довели неспроможність підходів неокласиків  і, ймовірно, виявилися головною «конкретно-історичною»  причиною кейнсіанської революції.

Кейнсіанська революція  була реакцією на недоліки класичного підходу до аналізу економічного життя. Вона відкинула принципи оптимізації і методологічного індивідуалізму як обов'язкові передумови для виведення економічних функцій змінних і побудови економічних моделей;

внесла фундаментальні зміни  в економічну теорію, здійснивши принципово новий аналіз макроекономічних взаємозв'язків.

У результаті вдалося довести  необхідність активного втручання  держави в макроекономічне функціонування ринкового господарства. Таке втручання найкращим чином здійснюється при проведенні дискреційної (макроекономічної) політики — політики, яка втілюється в життя на розсуд уряду в залежності від стану економічної кон'юнктури.

Завдяки кейнсіанській революції  відбулося відокремлення макроекономіки в самостійну дисципліну, у той  час як моделі класиків і неокласиків  не виділяли макроекономічні питання  як самостійний об'єкт розгляду.

Критика кейнсіанства

Генрі Гацліт на основі аналізу наведеного в праці «The Failure of the New Economics» стверджує, що в «Загальній теорії…» основні постулати або нові та не вірні або вірні і не нові та можуть бути знайдені в працях попередників Кейнса. На думку Гацліта, книжка Кейнса повна хиб, неточностей, невірних визначень та підмін значень термінів.

Гацліт вважав, що в теорії Кейнса знайшли підтримку та відображення інтереси лобістів та окремих груп, які бажали отримати вигоду від інфляції. Основною хибою в міркуваннях Кейнса було його небажання визнати те, що причиною високого безробіття в Британії 1920-их та в США 1930-тих було втручання держави, посилення влади профспілок, що зробило ціни на різні товари та зарплати майже нерухомими. Політична влада та лобістські інтереси перешкодили встановленню балансу між пропозицією та попитом. Запропонований Кейнсом інфляційних підхід до збалансування ринку Гацліт порівнював з підлаштуванням роялю під стілець а не навпаки.

Зосередження на агрегованих  показниках відволікає увагу від  мікроекономічних відносин між численними цінами та зарплатами. Рівень цін, рівень зарплат, сукупне виробництво, сукупний попит є статистичними показниками, які не існують на ринку.

Фрідріх фон Гайєк у праці Шлях до рабства (англ. The Road to Serfdom, 1944 р.) зазначив, що розроблена Кейнсом теорія є надзвичайно колективістською, вимагає централізованого планування та керування, що в свою чергу, загрожує встановленням та зловживанням тоталітарною владою. В передмові до німецького видання «Загальної теорії», Кейнс зазначив, що викладена в книзі теорія пристосовується до умов тоталітарної держави краще за теорію виробництва та розподілу на основі вільної конкуренції та вільних ринків.

 

ЭКОНОМИЧЕСКАЯ НЕОКЛАССИЧЕСКАЯ  ТЕОРИЯ (neoclassical economics) – преобладающее в 20 в. направление экономической науки, сторонники которого обращают основное внимание на самостоятельную хозяйственную деятельность отдельных людей и выступают за ограничение (или даже за полный отказ от) государственного регулирования экономики. Синонимом понятию «неоклассическая экономическая теория» часто считают «экономический либерализм».

Место неоклассики  в истории экономической теории. Первой целостной школой экономической теории стала сложившаяся в конце 18 в. классическая политическая экономия. Ее основоположник, английский экономист Адам Смит, в своей книге Богатство народов (1776) впервые представил в систематизированной форме знания об объективных закономерностях хозяйственной жизни.

Именно А.Смит придумал модель «человека экономического», которая по сей день остается фундаментом экономической теории. В основе всех экономических процессов, по его мнению, лежит человеческий эгоизм. Общее благо стихийно складывается вследствие самостоятельных действий отдельных индивидов, каждый из которых стремится к рациональной максимизации своей выгоды. Отсюда вытекает концепция «невидимой руки рынка», остающаяся знаменем и современных экономистов-неоклассиков. Согласно этой концепции, стремящийся преумножить лишь свое личное благосостояние индивид более эффективно служит в рыночном хозяйстве интересам общества, чем если бы он сознательно стремился служить общественному благу. Поскольку «невидимая рука рынка» обеспечивает оптимальную организацию производства, его сознательное регулирование является не только излишним, но и вредным. Поэтому государству в экономике сторонники классической политэкономии отводили роль «ночного сторожа» – гаранта соблюдения рыночных «правил игры», но не ее участника.

Во 2-ой половине 19 в. путь развития экономических идей раздвоился (рис. 1). Анализом социальных проблем экономики  занимались в основном последователи марксистской политической экономии (с 20 в. – также и институционализма). Изучение же собственно механизма функционирования рыночного хозяйства стало прерогативой сторонников неоклассической экономической теории (неоклассики). Оба эти направления вышли из классической политэкономии, но если сторонники первого направления подвергли критическому пересмотру принципы рационального эгоизма и «невидимой руки» рынка, то сторонники второго, напротив, продолжали считать их основой подлинно научного анализа.

 

Формирование неоклассического направления происходило в ходе маржиналистской научной революции. Завершением этого процесса считают выход в свет книги английского экономиста Альфреда МаршаллаПринципы Яэкономической науки (1890). Именно в работах А.Маршалла окончательно сложилось неоклассическое направление экономической теории как синтез маржинализма с отдельными элементами учения Давида Рикардо. Отличительной чертой методологии неоклассиков стало экономико-математическое моделирование, незнакомое представителям классической политэкономии.

Неоклассическая теория господствовала до 1930-х, когда лидерство в экономической  науке перехватили последователи  английского экономиста Джона Мейнарда Кейнса – представители кейнсианской экономической теории. Эту научную революцию называют поэтому кейнсианской революцией. В отличие от неоклассиков, кейнсианцы отвергли идею невмешательства государства в хозяйственную жизнь и разрабатывали теории макроэкономического регулирования.

В течение примерно 40 лет  неоклассика оставалась в оппозиции  основному течению экономической  теории, но затем идеи ограничения  государственного вмешательства снова  стали завоевывать популярность. Научную революцию 1970-х иногда называют «неоклассической контрреволюцией», поскольку она вернула неоклассике лидерство в экономической науке.

Хотя и в начале 21 в. неоклассическая теория сохраняет статус основного течения современной экономической науки, однако уже в 1990-е обозначился ее кризис. Многие экономисты считают, что «второе пришествие» неоклассики тоже приходит к концу, и современная экономическая теория стоит на пороге новой научной революции.

Таким образом, в истории  неоклассической экономической  теории четко выделяются три периода:

«старая» неоклассика (1890–1930-е);

«оппозиционная» неоклассика (1930–1960-е);

современная неоклассика (с 1970-х до наших дней).

 

4. Що таке хрематистика Аристотеля?

А) це наука про багатство  +

Б) це наука про обмін, торгівлю, збагачення

В) це наука про управління майном

Г) це наука про зовнішню торгівлю

5. С.Сісмонді  називав себе учнем:

А) А.Сміта +

Б) Ж.Б.Сея

В) Д.Рікардо

Г) К Маркса

6. Поняття «меркантилізм»  у перекладі з латинської означає  «багатий»:

А) так

Б) ні +

7. Важливим методологічним принципом австралійських учених був суб´єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів:

А) так +

Б) ні


Історія економіки та економічної думки. 2