Види організаційно-правових форм підприємницької діяльності

Міністерство  освіти і науки України

Черкаський державний  технологічний університет

 

 

 

Контрольна робота

 з дисципліни  правознавство,на тему:

«Поняття податку  та його види»,

«Трудовий договір» та

«Види організаційно-правових форм підприємницької діяльності»

 

 

 

 

Виконав:

Студент групи  ЗЕСЕ-84

Бехтєв О.В.

Перевірив:

Професор 

Кунченко-Харченко В.І.

 

 

 

Черкаси-2013

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст :

  1.Поняття податку  та його виду;

  2.Трудовий договір;

  3. Види організаційно-правових  форм підприємницької діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття податку, та його види.

 

Вступ  
 
Податок являє собою з одного боку філософську й економічну категорію, а з іншого — одночасно вступає конкретною формою правових взаємовідносин, що закріплюються законодавством при наповненні доходами бюджетної системи. Аналіз сутності податку як економічної категорії базується на дослідженні закономірностей розширеного відтворення, його окремих фаз, особливо розподілу та перерозподілу грошової форми вартості. У свою чергу дослідження податкових форм має виходити з положень теорії держави та права. Податок як конкретна форма примусового вилучення частини сукупного доходу суспільства до казни держави відображає всі позитивні та негативні риси даного економічного простору і даної системи державного устрою та державного управління. Залежно від стану податкових правовідносин у державі можна робити висновки про її прогресивний розвиток або регрес.  
Податки пов'язані з існуванням держави, хоч виникли вони значно пізніше, ніж з'явилися перші держави, фінансова діяльність яких супроводжувалася збиранням митних зборів у сучасному їх розумінні. Системи оподаткування у різних країнах світу різняться одна від одної за структурою, набором податків, зборів та обов'язкових платежів, методами їх стягнення, податковими ставками (нормативами), фіскальними повноваженнями органів різних рівнів влади, податковою базою та податковими пільгами. Такий стан є закономірним, оскільки податкові системи формуються під впливом різних економічних, політичних та соціальних факторів.  
 
1. Податки: поняття, значення та функції  
 
Безпосередньо податки як джерело доходів державного бюджету в їх сучасному розумінні налічують кілька сотень років. Першим поняття "податок" розкрив А. Сміт у праці "Про багатство народів" (1770), в якій податок був визначений як тягар, що накладається державою у формі закону, який передбачає і його розмір, і порядок сплати.  
Податкам властиві такі риси як. обов'язковість платежу, переважно перехід права власності при сплаті податку, індивідуальна безоплатність, регулярність стягнення.  
Податки виконують ряд функцій, які випливають з їх економічної природи і які у свою чергу є визначальними при формуванні податкової системи країни. Функції податків та податкової системи в цілому як фінансової категорії випливають із функцій фінансів — розподільчої і контрольної. Податки безпосередньо пов'язані з розподільчою функцією в частині перерозподілу вартості створеного ВВП між державою і юридичними та фізичними особами. Водночас вони виступають методом централізації ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби, виконуючи таким чином фіскальну функцію.  
До функцій податків можна віднести такі:  
- фіскальна — ця функція є визначальною для податків і полягає в тому, що податки виконують своє головне призначення — наповнення доходної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства, фіскальна функція є важливою у характеристиці сутності податкової системи, вона визначає її суспільне призначення. З огляду на цю функцію держава повинна отримувати не просто достатньо податків, але головне- надійних. Податкові надходження мають бути постійними і стабільними. Постійність означає, що податки мають надходити до бюджету не у вигляді разових платежів з невизначеними термінами, а рівномірно протягом бюджетного року в чітко встановлені строки. Оскільки призначення податків полягає у забезпеченні витрат держави, то терміни їх сплати мають бути узгоджені з термінами фінансування видатків бюджету. Стабільність надходжень визначається достатнім рівнем гарантій того, що доходи, передбачені Законом про Державний бюджет на поточний рік, будуть отримані у повному обсязі;  
- регулююча — через неї здійснюється регулювання державою виробництва та споживання, у першу чергу шляхом справляння непрямих податків, що є податками на споживання;  
- розподільча — її завданням є наповнення доходної частини бюджетної системи країни з метою подальшого розподілу отриманих коштів для здійснення завдань і функцій держави та муніципальних органів;  
- стимулююча — ця функція визначає орієнтири для розвитку та розгортання виробничої діяльності. Шляхом запровадження пільг окремим категоріям платників податків або пільгових режимів на певних територіях держава стимулює розвиток певних галузей національної економіки або здійснює політику підтримки певних верств населення;  
- контролююча — за її допомогою держава регламентує фінансово-господарську діяльність підприємств та організацій, отримання доходів громадянами, використання ними свого майна та коштів, додержання фінансової дисципліни тощо.  
Слід зазначити, що в останні десятиліття у більшості промислове розвинутих країн світу податкова система, крім фіскальної, виконує функцію стимулювання і використовується як інструмент екополітики, за допомогою якого добиваються поліпшення стану довкілля і використання природних ресурсів. Під екологізацією податкової системи розуміють процес трансформування традиційних податків, що виконують головним чином фіскальну функцію, та введення нових екологічних податків з метою стимулювання оздоровлення довкілля і ефективного використання природних ресурсів. Для оздоровлення навколишнього природного середовища частіше застосовуються спеціальні екологічні податки. Розширюється перелік деструктивних екологічних впливів, що підлягають оподаткуванню.  
Чинне законодавство не розмежовує поняття податку, збору, плати, обов'язкового

платежу тощо. Зокрема, Закон України "Про систему оподаткування" у редакції від 18 лютого 1997 р. трактує  поняття податку і збору (обов'язкового платежу) до бюджетів та цільових фондів у ст. 2: "Під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та цільових фондів слід розуміти обов'язковий  внесок до бюджету відповідного рівня  або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку  і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування".  
Проте за своєю правовою формою та економічним змістом ці платежі не є тотожними. Податок являє собою узаконену форму відчуження власності юридичних та фізичних осіб до бюджету відповідного рівня (у розмірах і в строки, передбачені в законі) на принципах обов'язковості, безповоротності, індивідуальної безоплатності. Збори — це платежі, які стягуються з платника державними органами за надання права брати участь або використовувати як матеріальні, так і нематеріальні об'єкти.  
Податок завжди сплачується до бюджету — загальнодержавного або місцевого, а також може розподілятися між ними. Він не призначений для конкретних витрат. Всі надходження від податків змішуються у бюджеті у вигляді грошових сум і звідси можуть піти на фінансування будь-яких цілей, що становлять загальний інтерес.  
Отже, податок — це встановлений законом для досягнення загальнодержавних або місцевого значення цілей обов'язковий індивідуально безвідплатний грошовий платіж, який вноситься юридичними та фізичними особами до державного чи місцевого бюджету за наявності матеріальних передумов (доходу, прибутку чи майна) у чітко визначені строки та у передбачених законодавством розмірах і не призначений для конкретних витрат.  
Податки класифікують за кількома ознаками: формою оподаткування; економічним змістом об'єкта оподаткування; залежно від рівня державних структур, які їх встановлюють; способом стягнення.  
За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі й непрямі. Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір залежить від масштабів об'єкта оподаткування, непрямі — в цінах товарів і послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.  
За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки, на доходи, споживання і майно. За суб'єктом оподаткування податки поділяються на такі, що справляються з юридичних осіб, з фізичних осіб та змішані (справляються як з юридичних, так і з фізичних осіб).  
Залежно від рівня державних структур податки поділяються на загальнодержавні та місцеві. Згідно з чинним законодавством до загальнодержавних податків належать прибуткові податки з юридичних та фізичних осіб, податок на додану вартість та акцизній збір, податок з власників транспортних засобів та плата за землю, єдиний податок тощо.  
До місцевих податків належать податок з реклами та комунальний податок. Закон України "Про систему оподаткування" містить також перелік чотирнадцяти місцевих зборів, у тому числі збір за припаркування автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір тощо. З 2003 р. Верховна Рада України виключила з переліку місцевих зборів готельний збір.  
Законодавство більшості країн світу, в тому числі і в Україні, забороняє використовувати у фіскальній сфері інструменти безпосередньої демократії. Конституція України прямо забороняє референдум щодо законопроектів з питань податків.  
 
2. Види податків  
 
За методами обчислення податки можна поділити таким чином:  
1. Кадастровий (від слова кадастр — таблиця, довідник) коли об'єкти оподаткування розділені на групи за певною ознакою. Перелік цих груп і їх ознаки заносяться у відповідні довідники. Для кожної групи встановлена індивідуальна ставка податку. Такий метод характеризується тим, що розмір податку не залежить від прибутковості об'єкта. Прикладом такого податку є податок з власників транспортних засобів. Він утримується за встановленою ставкою в залежності від об'єму двигуна транспортного засобу і не залежить від того, використовується транспортний засіб чи простоює.  
2. На підставі декларації. Декларація — документ, в якому платники податку наводять розрахунок доходу і податок із нього. Характерною рисою цього методу є те, що сплата податку відбувається після отримання доходу особою, яка цей доход отримує. Наприклад, податок на прибуток підприємств.  
3. З джерела виплати доходу, що зменшується на суму податку. Наприклад, прибутковий податок з громадян, який сплачується підприємством або організацією, де працює фізична особа. До виплати заробітної плати з неї утримується прибутковий податок і перераховується до бюджету, решта сплачується робітнику.  
Поєднання в єдиній системі оподаткування різноманітних за об'єктами оподаткування й методами обчислення податків дозволяє державі реалізувати на практиці основні функції податків: фіскальну, регулюючу, розподільчу, стимулюючу, контрольну.  
Фіскальна функція — є найважливішою, оскільки згідно з цією функцією податки виконують своє головне призначення — наповненнядоходної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. Основна ознака цієї функції — її стабільність, що дозволяє формувати надходження податків до бюджету на постійній, стабільній засаді.  
Регулююча функція виявляється в наданні пільг з оподаткування окремим галузям та виробникам, враховуючи їх перспективи, діяльність, рівень прибутковості та інше.  
Розподільча функція — своєрідне відображення фіскальної функції — наповнити скарбницю держави, щоб потім розподілити одержані кошти. Ця функція дуже щільно переплітається з регулюючою; наприклад, через непрямі податки створюються умови для перерозподілу коштів одних платників іншим (акцизи).  
Стимулююча функція створює орієнтири для розвитку або згортання виробництва, діяльності. Як і регулююча, ця функція може бути пов'язана із застосуванням пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням бази оподаткування.  
Контрольна функція забезпечує нагляд та контроль за своєчасністю, повнотою сплати податків платниками в Україні.  
Кожний вид податків має свої специфічні риси та функціональне призначення і посідає окреме місце в податковій системі. Роль того чи іншого податку характеризується його приналежністю до певної групи у відповідності з існуючою класифікацією податків.  
Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників і сплачуються за рахунок їхніх доходів, а сума податку безпосередньо залежить від розмірів об'єкта оподаткування.  
Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг і сплачуються за рахунок цінової надбавки, а їх, розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.  
За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання й майно.  
Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств.  
Податки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків.  
Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна.  
Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.  
Загальнодержавні податки установлюють вищі органи влади, їх стягнення є обов'язковим на всій території країни незалежно від того, до якого бюджету (центрального чи місцевого) вони зараховуються.  
Місцеві податки установлюються місцевими радами народних депутатів, їхня особливість полягає в тому, що на відміну від інших податків, чинним законодавством визначаються тільки види місцевих податків і зборів, їх граничні розміри, платників та порядок обчислення. Конкретні ж види податків для кожної місцевості, їхні ставки, порядок сплати встановлюють і визначають органи місцевого самоврядування відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів.  
Податки повинні бути основним інструментом держави для:  
- регулювання економіки;  
- стимулювання науково-технічного прогресу;  
- формування доходів бюджету;  
- обмеження росту цін та інфляції, тощо.  
У сучасному підприємницькому механізмі основним призначенням податків повинен стати захист майнових прав та інтересів платників податків — юридичних і фізичних осіб, а також стимулювання та підвищення ефективності виробництва.  
 
 
 
 
 
3. Принципи побудови системи оподаткування в Україні  
 
Податкова система в кожній країні є основою економічної системи. Жодна держава світу не може існувати без податкової системи, отже податки — це плата суспільства за цивілізацію.  
Формування уособленої самостійної системи оподаткування в Україні почалося ще в рамках колишнього СРСР, коли у 1991 році був прийнятий Закон Української РСР "Про систему оподаткування", в якому були вперше сформульовані принципи побудови податкової системи України, властиві економікам ринкового типу. З розвитком податкових відносин в Україні відбувались зміни принципів побудови та призначення системи оподаткування, які були викладені в новій редакції закону, та передбачають наступне. 
Принципи побудови системи оподаткування:  
- стимулювання науково — технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції;  
- стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;  
- обов'язковість — впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;  
- рівнозначність і пропорційність — справляння податків з юридичних осіб здійснюються у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутків і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) — на більші доходи;  
-рівність, недопущення будь- яких проявів податкової дискримінації забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);  
- соціальну справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обгрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;  
- стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;  
- економічну обґрунтованість — установлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;  
- рівномірність сплати — встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;  
- компетенція — встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх, платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;  
- єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку й збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;  
- доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов'язкових платежів).  
Загальновідомо, що для ефективного функціонування системи оподаткування обов'язковими є також зручність і простота розрахунку податків, а отже, і легке розуміння платниками.  
Новий якісний етап у розвитку податкової системи України почався в 1997 р. і в теперішній час проводиться розробка Податкового кодексу України, яким будуть відрегульовані принципи оподаткування, визначені податкові критерії, які мають першочергове значення для податкової системи.  
 
 
Висновки  
 
В Україні спостерігаються тенденції до розширення переліку податків і зборів, що входять до її податкової системи. Також є тенденція до поєднання у системі особистих та реальних податків. Крім того, простежується тенденція до диференційованого оподаткування суб'єктів підприємницької діяльності, що працюють без створення юридичної особи, а також зі створенням юридичної особи, а серед останніх — до диференційованого оподаткування, з одного боку, великих і середніх за розмірами підприємств, а з іншого — суб'єктів малого підприємництва. Наслідком такої диференціації стало поєднання в межах однієї податкової системи двох підсистем оподаткування — звичайної для одного виду платників і спрощеної для іншого.  
Слід зауважити, що суб'єкти малого підприємництва, які сплачують єдиний податок, не є платниками багатьох видів податків і зборів, зокрема податку на додану вартість (за винятком, коли юридична особа обрала спосіб оподаткування доходів єдиним податком за ставкою 6%), прибуткового податку тощо.  
Крім обумовлених об'єктивними причинами тенденцій, у розвитку податкової системи України спостерігається така особливість, як обмежене застосування майнових податків, що повинні бути доповненням до особистих. Крім податку на нерухомість до складу податкової системи України поки не входить ще один з поширених у країнах з розвинутою ринковою економікою податків — податок на спадщину і дарування (хоч згідно з законопроектом, що перебуває з 2002 р. на розгляді у парламенті, планується справляти прибутковий податок з громадян зі спадщини та дарування).  
 
2 Трудовий договір та порядок його укладення

В числі багатьох соціально-економічних прав громадян України є право на працю, закріплене в ст.43 Конституції України. ”Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку він вільно погоджується”.

Життя людини в  суспільстві тісно пов’язане з її трудовою діяльністю, спрямованою на отримання й використання матеріальних благ. Праця людини, її результати завжди цінувалися суспільством, визначали в ньому становище людини. Праця звеличує людину в суспільстві, ставить її на вищий щабель, на вищу сходинку.

І хоча проблема зайнятості сьогодні дуже актуальна, більшість  людей працює в різних сферах суспільного виробництва.

Відносини, що виникають  в процесі їх трудової діяльності, регулюються Кодексом законів про  працю України, Законом України  від 1 липня 1993 року “Про колективні договори і угоди”, Законом України від 14 жовтня 1992 року ”Про охорону праці ”та іншими.

Кодекс законів  про працю України (КЗпП) регулює  трудові відносини працівників  усіх підприємств, установ та організацій: державних, колективних, приватних, тобто незалежно від форм власності, виду діяльності і галузей належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. (ст.3 КЗпП України).

Дуже важливою гарантією  трудових прав працівників є принципи рівності громадян в їх трудових правах, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. (ст.2 КЗпП України).

Діюче трудове законодавство  передбачає гарантії при укладенні, зміні та припиненні трудового договору.

Так, згідно з ст.22 КЗпП України, забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Відповідно до Конституції України, будь-яке пряме, або непряме обмеження прав чи встановлення прямих, або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Більше того, відмова  в прийнятті на роботу з цих мотивів може зумовити притягнення винної в цьому особи до відповідальності. (ст. 161 КК України).

А згідно ст.172 КК України, відмова в прийнятті на роботу неповно-літнього, вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком чотирнадцять років, або дитину-інваліда тягне за собою кримінальну відповідальність.

Закон встановлює певні гарантії для працівників, прийнятих на роботу. Зокрема, режим робочого часу, відпустки, оплату праці не нижче встановленого мінімуму і другі.

Важливо відзначити, що адміністрація підприємств, установ  і організацій може покращувати  умови праці працівникам. І навпаки, умови договорів про працю, які  погіршують становище працівників  в порівнянні з іншими умовами, які передбачені законодавством про працю, є недійсними. (ст.9 КЗпП України).

При поступленні  на роботу кожен працівник укладає трудовий договір.

Згідно ст.21 Кодексу  законів про працю України: ”Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації, або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації, або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін”.

Як бачимо із цього  визначення, що сторонами трудового  договору є, з однієї сторони—власник підприємства і, з другої сторони—працівник, який поступає на роботу.

Особливою формою трудового договору є контракт, в  якому строк його дії, права, обов’язки  і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального  забезпечення і організації праці  працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

У трудовій угоді  обов’язково визначають місце роботи, посаду, за якою буде працювати працівник, заробітну плату, а також інші умови праці.

Згідно ст.24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі.

Додержання письмової  форми є обов’язковим:

1)при організованому наборі працівників;

2)при укладені  трудового договору про роботу  з особливими природними, географічними  і геологічними умовами та  умовами підвищеного ризику для здоров’я;

3)при укладенні  контракту;

4)коли працівник  наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі;

5)при укладенні  трудового договору з неповнолітнім;

(ст.87 КЗпП України).

6)при укладенні  трудового договору з фізичною особою;

7)в інших випадках, непередбачених законом.

Трудовий договір після його укладання оформляється наказом про прийняття на роботу.

Якщо працівника допущено до роботи без оформлення наказу, трудовий договір вважається укладеним, а працівник прийнятим на роботу. Із-за недбалості адміністрації підприємства чи власника підприємства, які не видали наказ, не повинен страждати від цього працівник і його інтереси.

При укладенні трудового  договору громадянин зобов’язаний подати паспорт, або інший документ, що засвідчує  особу, трудову книжку, а у випадках, непередбачених законом,—також документ про освіту (про його спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.

Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення  з іншого підприємства чи організації за погодженням між керівниками підприємств, не може бути відмовлено в укладанні трудового договору.

Забороняється укладання  трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована  робота, протипоказана за станом здоров’я.

Якщо на роботу, в порядку винятку, поступає особа  віком до 16 років (ст.188 КЗпП) і вона немає паспорта, то така особа подає  замість паспорта свідоцтво про народження.

Якщо на роботу поступає особа вперше і, зрозуміло вона не має трудової книжки, то вона подає довідку з житлово-експлуатаційного управління, або місцевого органу влади про останнє заняття.

Згідно ст.25 КЗпП України, при укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.

Згідно з ст.24 КЗпП України, у разі укладення трудового  договору між працівником і фізичною особою, фізична особа повинна  в тижневий строк, з моменту фактичного допущення працівника до роботи, зареєструвати  укладений у письмовій формі  трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання.

Трудове законодавство  встановлює строки трудового договору.

Згідно ст.23 КЗпП України, трудовий договір може бути укладений:

1) безстроковим, що  укладається на невизначений  строк;

2) на визначений  строк, встановлений за погодженням  сторін;

3) таким, що укладається  на час виконання певної роботи.

Найчастіше трудовий договір укладається на невизначений строк. Інколи, за згодою працівника і власника, може бути встановлено чітко визначений строк трудового договору—місяць, рік, до кількох років, або на час виконання певної роботи (наприклад, на час художнього оформлення об’єкта, виконання простих робіт тощо).

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законом.

Адміністрація чи власник підприємства при укладенні трудового договору повинен бути впевнений в тому, що працівник, який поступає на роботу, зможе виконати доручену йому роботу.

Згідно ст.26 КЗпП України, при укладенні трудового  договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається.

Умова про випробування повинна бути оговорена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу.

В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:

а) на осіб, які не досягли вісімнадцяти років;

б) на молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховничих закладів;

в) на молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;

г) на осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;

д) на інвалідів, направлених  на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи.

Випробування також  не встановлюються при прийнятті  на роботу в іншу місцевість і при  переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, в організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством.

Ст.27 КЗпП України  визначає строки випробування при прийнятті  на роботу. Зокрема, вказана норма закону вказує, що строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, — шести місяців.

Строки випробовування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця.

Якщо працівник  в період випробовування був відсутній на роботі і у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, або з інших поважних причин, строк випробовування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.

Про результати випробування при прийнятті на роботу і про правові наслідки його говориться в ст.28 КЗпП України.

Зокрема, коли строк  випробування закінчився, а працівник  продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і  наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.

Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність  працівника роботі, на яку його прийнято, власник, або уповноважений ним орган, протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір.

Після укладання трудового договору, до початку роботи, власник, або уповноважений ним орган, зобов’язані роз’яснити працівникові його правила і обов’язки, проінформувати про умови його праці, його права та пільги і ком-пенсації за роботу згідно з чинним законодавством і колективним договором. Крім цього, його зобов’язані ознайомити з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором, визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами, а також провести з ним інструктаж з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і проти-пожежної охорони. От, в основному, всі питання, які випливають із трудового договору, його умов і порядку укладання.

І на кінець, слід відзначити, що згідно з вимогами ст. 30 КЗпП України, працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і немає права передоручати її виконання іншій особі.

Разом з тим, власник, або уповноважений ним орган, немає права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.

(ст.31 КЗпП України).

Винятками з цього  правила можуть бути тільки ті конкретні  випадки, які прямо передбачені  трудовим законодавством.

Контракт на роботу дуже широко застосовується в країнах з ринковою економікою. В Україні контракт почав укладатися з керівниками державних підприємств із 1990 р., коли було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР “Про порядок наймання і звільнення керівника державного підприємства.”

Законом України  від 20 березня 1991 р. було внесено істотні  зміни і доповнення в КЗпП, зокрема, статтю 21 доповнено новою третьою  частиною, в якій контракт визначається як особлива форма трудового договору, в якому термін його дії, права, обов’язки  і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального  забезпечення й організації праці працівника, умови розірвання трудового договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Настільки широким  розумінням сфери застосування контракту  Конститу-ційний Суд фактично узаконив юридичну практику, що мала місце, адже контракти було введено для невиправдано великого числа категорій працівників, і рішення щодо цього приймалися указами Президента, постановами Кабінету Міністрів, нормативними наказами Міністрів України.

Застосування контракту  можливе в обов’язковому порядку, або за угодою сторін. У першому  випадку контракт повинен бути обов’язково  укладений, всі інші види трудового договору виключаються, у другому¬ — контракт може бути укладений.

У другому випадку роботодавець має право вимагати від працівника укладення контракту. Якщо працівник вже обіймав посаду на умовах звичайного безстрокового трудового договору, то з прийняттям відповідного нормативно-правового акта, що передбачає можливість застосування контракту, власник може запропонувати працівникові переукласти звичайний трудовий договір на

контракт, але якщо працівник відмовиться, трудові  відносини продовжуються у звичайному правовому режимі. Так передбачено законодавством. Однак на практиці тут знову виявляється соціальна й економічна сила роботодавця. Якщо він вирішив укласти саме контракт, то працівник у переважній більшості випадків змушений прийняти такі умови, тому, що в противному випадку йому залишається лише поповнити ряди безробітних.

Як уже зазначалося, контракт може впроваджуватися в  життя тільки на підставі законів України. Контрактна форма не може впроваджуватися нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також колективними договорами й угодами, локальними нормативно-правовими актами (ЗП України. — 1993. — №6. — С. 121).

Переведення працівників нам контракт являє собою зміну істотних умов праці, тому його можна впроваджувати, попередивши працівника за два місяці (ч. 3 ст. 32 КЗпП).

Контракт ¬— це двостороння угода, що вимагає згоди  працівника. Якщо працівник, з яким за законодавством обов’язково має бути укладено контракт, не погоджується його укладати, він може бути звільнений за п. 6 ст. 36 КЗпП як такий, що відмовляється від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці. У випадку відмови власника від укладення контракту з конкретним працівником трудовий договір з ним припиняється за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Контракт укладається  в письмовій формі у двох примірниках  і підписується роботодавцем і працівником. За згодою працівника копія контракту може бути передана профспілковому чи іншому органові, уповноваженому працівником представляти його інтереси, для здійснення контролю за дотри-манням умов контракту.

Змістом контракту  є зобов’язання сторін. Контракт не повинен повто-рювати обов’язки  з посадових інструкцій. У ньому  мають бути виділені основні обов’язки, основні результати, необхідні для  підприємства, за які буде виплачено визначену винагороду. У контракті повинні обумовлюватися режим робочого часу, зокрема використання гнучкого режиму праці, тривалість відпустки працівника, у тому числі додаткової.

У контракті можуть бути визначені додаткові, порівняно  з чинним законодавством, пільги і компенсації за рахунок підприємства: додаткова винагорода до щорічної відпустки, при переукладанні контракту на новий термін, у зв’язку з виходом на пенсію чи одержанням трудового каліцтва. Можуть бути передбачені матеріальні санкції в разі дострокового припинення контракту з ініціативи працівника, або роботодавця без поважних причин.

Контракт може містити  зобов’язання роботодавця щодо компенсації  моральної і матеріальної шкоди, заподіяної працівникові у випадку  дострокового розірвання контракту: працівником  — через невиконання чи неналежне  вико-нання роботодавцем своїх зобов’язань  за контрактом; роботодавцем — на підставах, не передбачених чинним законодавством і контрактом (п.18 Положення).

Роботодавець зобов’язаний забезпечувати конфіденційність умов контракту. Особи, що за своїм службовими обов’язками мають доступ до інформації, зафіксованої в контракті, не вправі її розголошувати.

Варто мати на увазі, що контрактом не можуть бути змінені  умови праці, встановлені імперативними  правовими нормами, зокрема про  порядок розгляду індивідуальних трудових спорів і про випадки повної матеріальної відповідаль- ності.

У випадках невиконання  чи неналежного виконання сторонами  зобов’язань за контрактом він може бути достроково розірваний з попередженням  відповідної сторони за два тижні (п. 22 Положення).

При розірванні контракту  за вимогою працівника внаслідок  його хвороби чи інвалідності, що перешкоджають  виконанню роботи за контрактом, порушення  роботодавцем законодавства про  працю, невиконання чи неналежного  виконання ним зобов’язань за контрактом і з інших поважних причин — звільнення працівника проводиться  згідно зі ст. 39 КЗпП України.

У випадку розірвання контракту з ініціативи роботодавця  з підстав, встановлених у контракті, але не передбачених чинним законодавством, звіль-нення провадиться за п. 8 ст. 36 КЗпП України.

За два місяці до закінчення терміну дії контракту  за згодою сторін він може бути продовжений, або укладений на новий термін. У цей же строк бажано, щоб сторони  повідомили одна одну про те, що на наступний термін контракт переукладатися не буде.

 

3. “Організаційно-правові форми підприємництва”

Вступ. 
 
Підприємницька діяльність у кожній країні має певні особливості, що визначаються політичними, соціальними, економічними, правовими та іншими умовами. Ці особливості мають враховувати підприємці та фахівці у своїй зовнішньоекономічній діяльності, зокрема при підготовці виходу підприємства на світовий ринок. Вивчення середовища, в якому підприємцеві доведеться приймати комерційні та управлінські рішення, має дуже важливе значення. 
 
Потрібні також глибинний аналіз і врахування всіх факторів, які можуть вплинути на ефективність підприємницької діяльності. Це насамперед стійкість ринку, важливість технічних і технологічних нововведень для збереження конкурентоспроможності фірми, різке підвищення ризику раніше прийнятих виробничих, технічних та інших рішень. 
 
Успіх переходу до ринкових відносин, вихід підприємства на світовий ринок, що характеризується високою ефективністю виробництва, якістю продукції, культурою обслуговування, вимагає реалізації конкретних програм. Скласти їх можна, лише чітко усвідомлюючи стан свого виробництва у порівняні з аналогічними виробництвами конкурентів з економічно розвинених країн. 
 
Підприємницька діяльність в економічно розвинених країнах проводиться в економічному і правовому середовищі, що різко відрізняються від вітчизняного, в більш досконалих системах ринкових відносин. Вони засновані на діловому партнерстві, колективній, кооперативній, акціонерній формах діяльності, де працюючі є співвласниками підприємства і реально беруть участь у процесі прийняття управлінських рішень. 
 
Сучасне товарне виробництва (за світовими стандартами) має можливість швидко змінювати асортимент виробів і пристосовуватись до потреб споживачів. Водночас основною проблемою товаровиробників є реалізація постійно зростаючої маси продукції. Це завдання фірми вирішують своїми силами – впровадженням у господарську практику маркетингової діяльності як основного механізму й інструменту в торговому суперництві, у боротьбі за покупця, за ринок. 
 
Специфіка підприємницької діяльності в Україні, де з розпадом адміністративно-командної системи здійснюється перехід до ринкових відносин, для будь-якого товаровиробника, незалежно від форм власності, характеризується постановкою таких першочергових завдань: 
 
зупинення спаду виробництва, його стабілізація з подальшим зростанням випуску конкурентоспроможних товарі, насичення товарами внутрішнього ринку, вихід на зовнішній ринок; 
 
технічне переоснащення, перепрофілювання структури виробництва залежно від господарських потреб і споживчого ринку (реструктуризація);розвиток економічних, комерційних та інших зв’язків, ефективне використання діючих і новостворених державних інститутів, інфраструктури ринку; 
 
впровадження у господарську, управлінську практику маркетингової діяльності; 
 
підготовка кадрів, що володіють теорією і практикою сучасної підприємницької діяльності (на всіх рівнях) з урахуванням світового і вітчизняного досвіду. 
 
Перехід до ринкової економіки в Україні, становлення і розвиток багато чисельних форм власності охоплює і аграрне виробництво. Необхідність таких перетворень обумовлена тим, що сформовані і законсервовані на протязі декількох десятиріч форми господарювання у сільському господарстві виявились малоефективними, не здатними забезпечити розвиток продуктивних сил у цій галузі, їх раціональне використання, зацікавленість працівників у результатах своєї праці і економічну відповідальність суб’єктів господарювання. 
 
1. Ознаки організаційних одиниць. 
 
Всі організаційні одиниці виробничого підприємництва, тобто фірми, розрізняться за правовими, фінансово-економічними та організаційно-управлінськими ознаками. 
 
Правові ознаки характеризують юридичні аспекти створення статутного фонду фірми, статусу учасника (або засновника) фірми, регулюють майнові відносини між учасниками та фірмою. 
 
До складу правових ознак відносяться: 
 
право власності на капітал та засновники; 
 
джерела формування та розмір статутного фонду; 
 
обмеження права стати учасником; 
 
права учасника на майно при виході з фірми; 
 
юридична відокремленість фірми від учасників. 
 
Фінансово-економічні ознаки дозволяють з’ясувати та однозначно визначити питання належності учасникам відповідної частки прибутку фірми; ризики учасників (майнові, грошові), в тому числі в разі припинення діяльності фірми. 
 
До фінансово-економічних ознак в широкому аспекті слід віднести такі: 
 
участь в розподілі прибутків; 
 
відповідальність за зобов’язаннями фірми. 
 
Організаційно-управлінські ознаки характеризують можливість для учасників займатись безпосередньо управлінською роботою, тобто виконувати функції керівництва фірмою, впливати на її оперативну виробничо-господарську діяльність, в тому числі забезпечення трудовими ресурсами. Організаційно-управлінські ознаки мають таке спрямування: 
 
участь в управлінні фірмою; 
 
використання найманої праці; 
 
автономність виробничо-господарської діяльності від учасників. 
 
Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія. Це узагальнена назва будь-якої виробничої одиниці, незалежно від її розмірів організаційно-правової форми і форми власності.  
 
2. Організаційні форми виробничого підприємництва. 
 
Підприємництво може здійснюватись в різних організаційно-правових формах, які встановлюються законодавством країни. В цьому виявляються нормативні аспекти підприємництва на етапі організації (реорганізації) фірми. Найбільш поширеними організаційними формами виробничого підприємництва є: 
 
Одноосібне володіння (за законодавством України це може бути приватне підприємство – юридична особа, заснована на приватній власності громадянина України; сімейне підприємство – юридична особа, заснована на приватній власності членів однієї сім’ї; фізична особа, зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності); 
 
Партнерство (товариство з додатковою відповідальністю; певне товариство; командитне товариство); 
 
Корпорація – юридичний об’єкт, відокремлений від своїх безпосередніх власників. 
 
Крім того, законодавством України передбачені народні, орендні та державні підприємства, які теж можна віднести до розряду корпорацій. Особливе місце посідають кооперативи та фірми будь-якої організаційно-правової форми з іноземною кваліфікованою або некваліфікованою інвестицією, діяльність яких регламентується спеціальними законодавчими актами. 
 
Наведемо більш детальну характеристику кожної з трьох основних організаційних форм виробничого підприємництва. 
 
Першим є підприємство, яке існує як особисте володіння або особиста власність. Одноосібна власність належить одній особі, одній сім’ї. Одноосібна власність охоплює 10-14% фінансового обсягу всього американського бізнесу. Звичайно, одноосібний підприємець є універсалом: генеральний менеджер з продажу, збуту, реклами, фінансів, кадрів і постачання. Рейтинг кредитоспроможності одноосібника не дуже високий порівняно з великими фірмами. Ця форма має ряд переваг:власникові фірми повністю належить прибуток фірми; 
 
володар фірми має низькі витрати по організації виробництва; 
 
невеликі розміри фірми дозволяють власникові підтримувати контакти зі своїми робітниками і покупцями продукції.  
 
До недоліків особистого володіння відносяться: 
 
обмежені можливості для розширення виробництва; 
 
не сприяння банків у наданні значних кредитів; 
 
необмежена відповідальність за фінансовий стан підприємства, оскільки все майно володаря за рішенням суду може бути направлене на компенсацію вимог кредиторів і погашення боргів; 
 
власник фірми повинен бути компетентним у всіх виробничих та фінансових питаннях і мати здібності до підприємництва. 
 
Друга організаційна форма виробничого підприємництва – це партнерство або товариство, яке передбачає об’єднання капіталів дво або більше господарюючих суб’єктів. Угода між його членами містить такі пункти: 
 
повноваження кожного партнера; 
 
тривалість угоди; 
 
суму, інвестовану кожним партнером; 
 
схему розподілу прибутків і можливих збитків; 
 
заяву про фінансові необхідні процедури в товаристві; 
 
процедуру прийняття нових партнерів і ліквідації товариства. 
 
В 1997 році в Україні було зареєстровано понад 16 тисяч господарських товариств. Партнерство має такі переваги: 
 
широкі можливості для розширення виробництва; 
 
збільшення можливості одержання кредиту; 
 
залучення професійних менеджерів. 
 
Недоліки цієї організаційної форми проявляються в таких аспектах: при генеральному партнерстві, на випадок банкрутства фірми, усі її співвласники несуть необмежену відповідальність. Компаньйон, якому належить 1% власності фірми, відповідає на рівних з тим, кому належить решта 99%. Складності виникають при ліквідації і реорганізації на інші види виробництва. Зокрема передбачається залежність юридичного існування від виходу партнерів. 
 
Третя організаційна форма виробничого підприємництва – це корпорація. Об’єднання, спілка, акціонерна форма власності, що передбачає колективну власність капіталу, а також зосередження функцій управління підприємством в руках верхнього ешелону професійних управлінців (менеджерів), що працюють за наймом. Важливою ознакою корпорації є гарантоване законодавством право на довічне існування незалежно від змін складу власників капіталу. Невід’ємна особливість корпорації полягає в тому, що на випадок банкрутства вона відповідає за своїми зобов’язаннями лише майном корпорації, а не майном власників або акціонерів, тобто є компанією з обмеженою відповідальністю. 
 
Корпорації займають панівне становище в економіці багатьох розвинених країн за обсягом вироблюваної продукції або наданих послуг. 
 
Поєднання різноманітних форм власності надає необхідної гнучкості економіці, сприяє формуванню більш гармонійних структур, які поєднують в собі переваги великих і малих господарських форм. Зі збільшенням розмірів підприємств збільшується кількість підприємств, які контролюються корпораціями. 
 
Весь прибуток корпорації належить її акціонерам (учасникам) і поділяється, як правило, на дві частини: 
 
І. Дивіденди (проценти) для отримувачів акцій; 
 
ІІ. Реінвестування. 
 
Основні переваги корпорації: 
 
можливість мобілізації додаткових капіталів шляхом випуску цінних паперів; 
 
використання наукових методів управління і професійних менеджерів; 
 
можливість використання грошового ринку і ринку капіталів дозволяє гнучко орієнтувати програму з одного виду діяльності на інший;корпорація існує незалежно від того, скільки разів змінювались її власники. 
 
Корпораціям властиві і певні недоліки, серед них слід виділити такі: 
 
високі подвійні податки на одиницю прибутку: спочатку оподатковується прибуток корпорації, а потім – дивіденди акціонерів при їх виплаті; 
 
значні організаційно-економічні труднощі при реєстрації фірми; 
 
більша регламентованість з боку держави. 
 
Порядок корпоратизації підприємств визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 05 липня 1993 року №508. Корпоратизації також підлягають державні підприємства, закриті акціонерні товариства, більше ніж 75 відсотків статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничі та науково-виробничі об’єднання, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з чинним законодавством. 
 
3. Види підприємств. 
 
Розглядаючи такий аспект, як “власність”, слід зупинитись ще і на таких підприємствах: 
 
Приватне підприємство – це юридична особа, заснована на власності громадянина з правом використання найманої праці. Засновник може не виконувати трудових обов’язків на фірмі, але має право повного розпорядження прибутком фірми після сплати податків та інших обов’язкових відрахувань, зборів і платежів. Держава стимулює розвиток саме такої категорії приватних фірм, вбачаючи в них перспективний осередок потужного в майбутньому приватного сектора економіки. Для здійснення управлінських функцій засновник може найняти професійного менеджера. Розмірний аспект приватного підприємства законодавче не обмежується. Економічна привабливість створення такої форми підприємництва відображається можливістю для засновника одержувати доходи у вигляді заробітної плати, премій, матеріальної допомоги, тощо, розміри яких встановлюються ним самостійно при безпосередньому керівництві фірмою та у вигляді частини прибутку, спрямованої на споживання, розмір якої не має нормативного обмеження та встановлюється засновником одноосібно. 
 
Державне підприємство – це юридична особа, засновником якої виступає держава. Розрізняють державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності та власності адміністративно-державних одиниць (комунальна власність). Ця категорія підприємств характеризується такими економічними перевагами як: 
 
часткова гарантованість в забезпеченні підприємства обсягом робіт за допомогою держзамовлень та держконтрактів; 
 
деякі пільги в сфері допомоги, соціальної захищеності працюючих з одного боку, а з другого – більш жорсткий контроль за використанням коштів, які спрямовуються на споживання за своєчасністю сплати в держбюджет; 
 
визначеної частки дивідендів на вкладений капітал. 
 
Створення державних підприємницьких структур доцільне з метою забезпечення раціональної структури економіки в стратегічно важливих народногосподарських секторах та розвитку необхідних галузей. 
 
Наслідком функціонування приватних і державних підприємницьких структур є утворення, відповідно, приватного та державного секторів підприємництва, які вступають у взаємодію та протиріччя між собою. Взаємовідносини держсектора і приватного сектора підприємництва відбуваються на основі ділових угод, в яких обумовлюється питання імпорту і експорту продукції, спільного використання найманої праці. 
 
Орендне підприємство – створюється на підставі угоди між державним органом (Фондом державного майна) і організацією орендарів, яка формується за рішенням трудового колективу. Орендне підприємство є гнучкою і ефективною організаційною формою на етапі переходу до ринку, що найбільше забезпечує організаційну і психологічну підготовку до підприємницької діяльності з її вільними ринковими відносинами і підприємницьким ризиком. 
 
Всі організаційні особливості регламентуються угодою про оренду, яка укладається відповідно до чинного законодавства про оренду і гарантує тимчасове й платне користування орендованими засобами виробництва. Орендна плата забезпечується доходами орендаря і гарантією прав держави (орендодавця), її розмір залежить від різновиду оренди, характеру взаємовідносин суб’єктів оренди, попиту на орендоване майно та інших організаційно-економічних факторів, але принципові положення методики розрахунку плати за майно державних підприємств регламентується державою, оскільки орендна плата є одним з регуляторів підприємництва. 
 
Народне підприємство – це господарюючий суб’єкт ринкових відносин, в якому все майно або частка належить колективу в цілому і кожному в залежності від його трудового внеску. Наприклад, в умовах народного підприємства викуповуються оборотні засоби і беруться в оренду основні засоби виробництва. Оборотні кошти викуповуються за рахунок позики, кредитних коштів, а основні фонди народне підприємство бере в оренду з пільговою орендною платою, яка не перевищує амортизаційних відрахувань. Створення його доцільно починати з невеликих і середніх фірм (до 500 працюючих). Орендодавцями є холдингові фірми, державні підприємства. Вони є власниками майна. Користувачем амортизаційних відрахувань є народне підприємство. 
 
Економічні переваги народного підприємства зводяться до наступного: 
 
додаткова продукція може реалізуватись за ринковими цінами; 
 
залишки фонду оплати праці передаються безкоштовно народному підприємству; 
 
капітальний ремонт фондів відбувається за рахунок орендодавця; 
 
обсяг реалізованої продукції зменшується по договірних цінах і реалізується за ринковими цінами по мірі викупу підприємства; 
 
формується індивідуальний дохід робітника. Індивідуальний дохід (Ig) обчислюється за формулою: 
 
Ig=(ДФнп*ЗПі роб.)/ЗПнвп 
 
Де ДФнп – пайовий фонд підприємства, тобто залишкова вартість основних фондів і балансова вартість інших матеріальних цінностей, які створені і придбані за рахунок власних коштів народного підприємства за всі роки; 
 
ЗПі роб. – заробітна плата одного робітника за весь час його роботи в народному підприємстві; 
 
ЗПнвп – заробітна плата всього промислово-виробничого персоналу народного підприємства за весь час існування. 
 
Розрахунок проводиться з урахуванням фактору інфляції. 
 
Виробничий кооператив – це організаційно-правова форма здійснення виробничої діяльності не менше як трьома громадянами, які об’єднали свої трудові, майнові та фінансові ресурси, паї з метою одержання прибутку. Члени кооперативу, крім внесення своїх паїв у загальний статутний фонд, повинні обов’язково виконувати трудові обов’язки, тобто брати безпосередню участь у виробничій діяльності кооперативу.Виробничі кооперативи мають право використання найманої праці. Всі питання виробничо-господарської діяльності повинні узгоджуватись з правлінням кооперативу. Дохід членів кооперативу формується з заробітної плати, премій, додаткових виплат згідно з чинним законодавством та з частиною прибутку, яка розподіляється між членами кооперативу у вигляді процентів на внесений пай пропорційно його вартості. 
 
Виробничий кооператив у разі банкрутства несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. 
 
Особливе місце серед сучасних організаційних форм підприємництва посідають господарські товариства – структури, створені на засадах угоди юридичних осіб і громадян шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. 
 
Акціонерне товариство – має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. В акціонерних товариствах обов’язковим є створення резервного фонду шляхом щорічних відрахувань з прибутку до досягнення ними встановленого розміру. 
 
Відкрите акціонерне товариство – товариство, акції якого розповсюджуються шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. 
 
Закрите акціонерне товариство – товариство, акції якого розповсюджуються між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки, конвертуватись і продаватись на біржі. 
 
Акціонерним товариством може стати будь-яке об’єднання відповідно до засновницького договору між підприємствами і організаціями, що входять в систему цього об’єднання як самостійні юридичні особи. Це дасть можливість зміцнити економічну самостійність і відповідальність за результати роботи кожного члена акціонерного товариства. 
 
Алгоритм створення акціонерного товариства може бути представлений наступною послідовністю дій: 
 
Розрахунок вигідності структури витрат, пов’язаних з організацією акціонерного товариства, розрахунок результатів функціонування. 
 
Складання установчих документів (статуту) та установчої угоди, в яких зазначені гарантії виконання фінансових і юридичних зобов’язань. 
 
Подання бланків на випуск цінних паперів (акцій) на певну суму. 
 
Отримання дозволу фінансового управління на продаж акцій. 
 
Існують різні види акцій. 
 
Акція – це цінний папір, який дає акціонерові право брати участь в управлінні товариством, в розподілу прибутку і розпродажу залишків майна при ліквідації товариства. Основні види акцій: 
 
іменні, власник яких повинен бути зареєстрований акціонерним товариством; 
 
акції на пред’явника, які можуть бути продані шляхом простої передачі; 
 
привілейовані акції – підприємство гарантує виплату дивідендів незалежно від розмірів прибутку. У випадку недостатньої величини прибутку виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється за рахунок резервного фонду, але сума випущених привілейованих акцій не повинна перевищувати 10% статутного фонду; 
 
вінкульовані акції, що можуть бути передані лише з дозволу фірми; 
 
акції без номінальної вартості – при ліквідації товариства гарантується лише певна частина їх вартості; 
 
прості основні (акції першого випуску), що дають право голосу, але не дають право на певні дивіденди. 
 
Переваги акціонерного товариства містять кілька чинників: 
 
забезпечується горизонтальне переміщення матеріальних і фінансових ресурсів; 
 
об’єднуються виробничі структури за принципом об’єднання капіталу; 
 
створення акціонерної власності дає підстави для формування середнього класу власників, що є основою ринкової системи; 
 
відбувається суміщення інтересів підприємств і працюючих завдяки формуванню акціонерного прибутку. 
 
Джерелом виплати дивідендів за цінними паперами повинна бути частка прибутку, яка пропорційна частці акціонерного фонду в сумі виробничих фондів. Безпосередньо це є госпрозрахунковий дохід, який одержаний як результат використання акціонерного капіталу. Розрахунок дивідендів при випуску акцій для додаткової мобілізації коштів містить декілька послідовних кроків: 
 
визначення вартості основних фондів і оборотних коштів, яка є носієм власності майна (Воф); 
 
рішення на яку суму випустити акції (Ак); 
 
обсяг продажу продукції (Qпр); 
 
визначення фондовіддачі (Ф) як результат порівняння обсягу продаж з сумою акцій і виробничих фондів. Це сума продукції, що припадає на одиницю капіталу (К): Ф=Qпр/К=Qпр/( Воф+Ак);визначення обсягу продукції, який припадає на суму акцій: Qа=Ф* Ак; 
 
визначення прибутку від реалізації продукції як різниці між виручкою від реалізації і витратами (Пр); 
 
визначення прибутку від акцій акціонерів: Па=Qа*Пр/Qпр; 
 
визначення чистого прибутку від акцій акціонерів (Пач): приймемо до відома частку платежів в бюджет та інших виплат з прибутку акціонерів (n’):  
 
Пач=Па- n’ 
 
n’= Ак/(Ак+Роф)*n 
 
де n – загальна сума платежів у бюджет та інших виплат з прибутку акціонерного товариства; 
 
розрахунок суми дивідендів, що одержуються акціонерами: Д=Да*Ак, 
 
де Да – встановлений розмір дивідендів на акції (%); 
 
визначення суми прибутку, що залишається вільною від будь-якого розподілу (нерозподілений прибуток акціонерного товариства): Пн=Пач-Д. 
 
Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники несуть відповідальність тільки в межах вкладів. Учасники ТОВ, які не повністю внесли свої частки, несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства недонесеною часткою внеску. ТОВ зберігає всі ознаки акціонерного товариства, в якості вартості придбаних акцій виступає вартість внеску учасника в статутний фонд. 
 
Інші види підприємницьких структур у вигляді підприємств підпадають під категорію “партнерства”. 
 
Організаційно процес створення таких фірм значно легший у порівняні з іншими видами товариств, але вони мають підвищений рівень майнового ризику для учасників у разі припинення діяльності. Цей факт не стимулює широке впровадження таких організаційних форм у виробничу фірму. 
 
Товариство з додатковою відповідальністю має статутний фонд, учасники несуть відповідальність в межах вкладів, а при недостатності цих сум – додатково належним майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. У повному товаристві учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Засновницький договір про повне товариство має визначати розмір кожного учасника, розмір, склад і порядок внесення внесків, форму участі їх у справах товариства. Справи повного товариства ведуться загальною згодою всіх учасників або всіма ними, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначають дорученням, яке має бути підписане рештою учасників товариства. 
 
Командитне товариство – це товариство, коли поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном. Існує також один або більше учасників, відповідальність яких обмежується внеском у майні товариства (вкладників). Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства. 
 
Спільне підприємство (СП) є найбільш поширеною організаційною формою підприємств з іноземними інвестиціями і створюються на засадах змішаної форми власності шляхом об’єднання майна українських та іноземних учасників. Іноземному інвестору належить лише частка статутного фонду. Як і всі інші форми господарювання СП мають як позитивні, так і негативні сторони. Серед позитивних можна навести такі: 
 
можливість використання передових світових технологій, прогресивних видів устаткування, матеріалів; 
 
акумулювання фінансових ресурсів; 
 
запозичення досвіду роботи іноземного партнера в галузі маркетингу, фінансів, менеджменту персоналу, організації виробництва тощо; 
 
здійснення інноваційної діяльності; 
 
використання господарських зв’язків українського партнера та його досвіду господарювання на українському ринку; 
 
Негативні сторони СП: 
 
загальновизнане ставлення до СП як до ризикових підприємств з високим ступенем конфліктності між партнерами; 
 
прийняті на Україні вимоги до СП з іноземною інвестицією у вільноконвертованій валюті (ВКВ) у сфері розрахунків за використання державної власності, земля, а також за приватизацію даних об’єктів, як правило у ВКВ; 
 
значні труднощі з оформленням реєстраційних документів, якщо потенційним партнером СП з української сторони є фірма державної власності. 
 
Існують також підприємства із стовідсотковою іноземною участю, які передбачають формування статутного фонду фірми тільки на правах власності іноземного інвестора. 
 
Є “розмірний” аспект сучасних форм підприємництва. Як показує світова практика, малим формам підприємницької діяльності належить важлива роль в економічному зростанні, соціальній переорієнтації виробництва, насиченні ринку товарами і послугами, вирішенні проблем зайнятості трудових ресурсів, прискоренні науково-технічного прогресу, оздоровленні економіки країни тощо. 
 
Малі підприємства здатні позитивно вплинути на розвиток сіл, невеликих міст, відродження художніх та підсобних промислів, вирішення екологічних проблем. 
 
Для забезпечення умов розвитку і функціонування малих підприємств має бути створене відповідне економічне середовище. 
 
Міністерства і відомства, місцеві органи влади повинні сприяти створенню малих підприємств, їхньому матеріально-технічному забезпеченню, передаванню, продажу та здаванню в оренду вільних виробничих потужностей, не використовуваних машин і устаткування, законсервованих, недобудованих об’єктів та споруд. Малі підприємства ефективні насамперед для виробництва товарів широкого вжитку і надання побутових послуг населенню, нарощування виробництва будівельних матеріалів, здійснення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт за новими перспективними напрямами, забезпечення їхнього прискореного впровадження.Малі підприємства можуть створюватись в усіх галузях на основі будь-яких форм власності, враховуючи змішані та здійснювати всі види господарської діяльності, не заборонені чинним законодавством і відповідають цілям, передбаченим їхніми статутами. Для здійснення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, мале підприємство зобов’язане одержати необхідну ліцензію у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 
 
До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства з чисельністю працюючих: 
 
у промисловості та будівництві – до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб; 
 
у науці та науковому обслуговуванні – до 100 осіб; у галузях невиробничої сфери – до 25 осіб; 
 
у роздрібній торгівлі – до 25 осіб. 
 
Підприємства, що здійснюють кілька видів господарської діяльності належать до малих за критеріями того виду, який становить найбільшу частку в обсязі продукції (робіт, послуг). 
 
Малі підприємства створюються: 
 
громадянами, членами сім’ї та іншими особами, які спільно ведуть господарство; 
 
державними, орендними, колективними, спільними підприємствами, громадськими організаціями та їхніми підприємствами, кооперативами, акціонерними, господарськими асоціаціями, іншими підприємствами та організаціями, що є юридичними особами; 
 
державними органами, уповноваженими управляти державним майном. 
 
При організації малих підприємств на основі змішаних форм власності вид підприємництва визначають з переважної частки майна власників, які створили це підприємство. 
 
Постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1992 року №358 затверджено положення про Державний комітет України про сприяння малим підприємствам і підприємництву (Держпідприємництво України). У своїй діяльності він керується Конституцією України і законодавчими актами України. У межах своєї компетенції цей комітет організує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за виконанням їх. 
 
До сфери держаної підтримки належать усі суб’єкти підприємництва незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності за форм власності, на яких вони засновані. Державна підтримка і координація розвитку підприємництва, в тому числі малого бізнесу, полягає у реалізації стратегії державної політики розвитку суспільного виробництва, сприянні структурній перебудові економіки, формуванню системи заходів щодо забезпечення економічної самостійності України. Держпідприємництво України сприяє розміщенню державних замовлень на малих підприємствах, у тому числі на конкурсній основі, забезпеченню їх матеріально-технічними ресурсами. Разом з органами державної виконавчої влади, регіональними та галузевими формуваннями підприємців цей комітет розробляє пропозиції про створення фінансових, інноваційних, страхових фондів. 
 
Концерн є переважаючою сучасною економічною формою промислового багатогалузевого об’єднання. Спираючись на диверсифікацію виробництва, концерн об’єднує в своєму складі десятки і сотні підприємств, науково-дослідних установ, навчальних центрів, випробувальних полігонів та інших ланок, які забезпечують діяльність великого економічного комплексу. Окремі структури концерну не рідко розташовані у різних країнах світу. 
 
Внутрішньофірмовий жорсткий контроль, поєднаний з господарською самостійністю підприємств, відділів, філіалів концерну, дає можливість ринку. Майже всі великі компанії світу є сьогодні концернами, які спираються на мережу чисельних невеликих і середніх виробників. 
 
Пошук нових форм господарювання призвів до створення в економіці України концернів як форми промислового багатогалузевого об’єднання. У його складі велика кількість виробничих, наукових, технологічних, проектних, навчальних, торгових, фінансових та інших ланок. Це дає змогу істотно підвищити ефективність виробництва. Для цього концерни мають будувати свою діяльність за законами ринку, використовуючи прогресивний світовий досвід. 
 
Керівництво концерном здійснюється правлінням, яке складається у власників великих пакетів акцій. Воно вирішує принципові питання діяльності концерну, здійснює контроль і загальне керівництво його справами. Оперативне керівництво справами концерну здійснюється радою директорів (менеджерів). 
 
Концерн доцільно створювати тоді, коли наявні такі фактори: 
 
декілька галузей взаємопов’язані техпроцесом, потребують забезпечення газом, нафтою, енергоносіями, системами комунікацій; 
 
діє режим єдиного технологічного регулювання; 
 
створення концерну сприяє багатоканальному використанню сировини і матеріалів; 
 
забезпечується повнота циклу: наука-техніка-розробка-інвестування-виробництво-збут-споживання; 
 
головний принцип – лідерство великих структур на ринку продукції. 
 
Результатом створення концернів є поліпшення цілого ряду напрямків господарсько-виробничої діяльності підприємств, які увійшли до їх складу. Серед них є декілька основних оптимальних внутрішніх структур: 
 
оперативність горизонтальних зв’язків; 
 
досягнення принципу саморозвитку; 
 
концентрація ресурсів дозволяє маневрувати і забезпечувати інформаційне, інженерне, маркетингове обслуговування. 
 
Консорціум – одна з форм монополій, тимчасова угода між кількома промисловими підприємствами заради спільного розміщення позик, науково-технічних розробок, комерційних операцій великого масштабу, здійснення великого проекту. Форма консорціуму характерна для об’єднання європейських країн з метою реалізації проектів, що мають високу вартість, які протистоять сильній конкуренції монополій. 
 
Останнім часом у нашій країні з’являються консорціуми в сільському господарстві, переробці сільськогосподарської продукції, сфері послуг, туризму, готельному господарстві, виробництві будівельних матеріалів. 
 
У сільському господарстві перший консорціум створено в 1988 році, який об’єднав на добровільній взаємовигідній основі ряд агро комбінатів, агрофірм і об’єднань для спільного використання виробничих потужностей та інфраструктур, створення спільної торгової мережі, розвитку взаємного комерційного кредиту тощо.Форма консорціуму дає змогу оперативно сконцентрувати фінансові ресурси для розширення виробництва, розвитку ключових напрямів економіки. 
 
Консорціуми створюються з метою об’єднання фінансових і матеріальних коштів, необхідних для реалізації цінних проектів (створення нового або модернізація існуючого виробництва, інфраструктури, наукового центру тощо). 
 
Консорціум є формою об’єднання трудових, наукових та інших ресурсів на основі добровільної економічної інтеграції незалежних, позавідомчих товаровиробників різних форм власності. Форма консорціуму характерна для об’єднання європейських країн в аерокосмічній та електронній промисловості. Мета таких об’єднань, крім поєднання капіталів для реалізації проектів, що мають високу вартість, полягає у протистоянні сильній конкуренції монополій. 
 
Взаємозалежність економік різних країн призводить до використання форм консорціуму для міжнародних угод за участю держави, що виступає як гарант. Наприклад, в Україні в результаті здійснення економічної реформи з’являються такі об’єднання в нафтобудівній, авіаційній та інших галузях. 
 
Консорціум діє на підставі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власником. Учасники консорціуму зберігають право юридичної особи. Організаційно-правовими формами консорціуму є товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства.  
 
Головує в консорціумі монополія, яка вибирає учасників угоди (консортів). 
 
Асоціація – це добровільне договірне об’єднання підприємств, які з’єднали частини своїх матеріальних і фінансових ресурсів з метою вирішення спільних виробничих завдань. Асоціація створюється для постійної координації господарської діяльності учасників без втручання в їх ділові справи. 
 
Учасники асоціації зберігають ознаки юридичної особи, мають право входити в інші господарські об’єднання. Управління асоціацією здійснює правління, склад якого обирається на загальних зборах учасників. 
 
Доцільним є формування статутних об’єднань у вигляді асоціацій в тих галузях виробництва, які вимагають широких зв’язків з кооперації, фінансової підтримки для розвитку окремих ланок єдиного виробничого процесу, інвестування в науково-технічні проекти з метою впровадження інновацій. 
 
Висновки. 
 
Підприємництво – це такий вид господарської поведінки, для якої характерне організаційно-господарське новаторство, знаходження нових, більш ефективних способів використання ресурсів, гнучкість, постійна оновленість, готовність іти на ризик. 
 
Нерідко підприємництво називають бізнесом. Ці поняття близькі, хоча і не тотожні. Бізнес – будь-яка господарська діяльність, що має своєю метою отримання прибутку або дає іншу вигоду. Підприємництво – такий вид бізнесу, який пов’язаний з виробництвом товарів, наданням послуг, створенням підприємств, вкладанням у них власних коштів і взяттям на себе особистого ризику. 
 
Об’єктами підприємницької діяльності можуть бути виробництво певних матеріальних благ, надання послуг виробничого і невиробничого характеру, реалізація виробленої продукції, фінансово-кредитні, біржові, страхові операції та операції з нерухомим майном, інші не заборонені законом види діяльності. 
 
Основними суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути держава, об’єднання виробників, окремі особи. 
 
Для розгортання підприємницької діяльності потрібні певні умови. Серед них слід виділити стабільність державної економічної і соціальної політики, економічно обґрунтований податковий режим, що забезпечує ефективне функціонування діючих підприємств і відкриття нових, наявність розвинутої інфраструктури підприємництва (інноваційних та консультативних центрів з підготовки підприємців) тощо. Названі умови підприємницької діяльності і принципи підприємництва передбачені Законом України “Про підприємництво”. 
 
Держава підтримує підприємництво, уникаючи методів адміністративно-командного впливу на нього. 
 
Епіцентром всебічного оновлення аграрних відносин, пошуку нових форм господарювання є аграрні реформи, які зачіпають економічні інтереси не тільки сільського населення, а й всього суспільства. 

 

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА: 
 
1. Збарський В.К., Ільчук М.М., Андросович І.І. – “Організаційно-правові аспекти формування структур агробізнесу”. Київ. 190 с.

2. Конституція України (коментар), 1996 рік.

3.Кодекс законів про працю України (з постатейними матеріалами), Юрінком інтер 2000.

4.Підручник “Трудове право".

5.Постанова пленуму верховного Суду України №9 від 6 листопада 1992 року “Про практику розгляду судами трудових спорів”.

6.Основи конституційного права України, підручник, 1998 рік, під редакцією академіка В.В.Копейчикова.

7.Правознавство, підручник, 2002 рік, під редакцією академіка В.В.Копейчикова.

8. Орлюк О.П. Фінансове право. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 527с.  
9. Савченко Л.А., Цимбалюк А.В., Муртазаева Г.Н., Підчибій В.П., Баланюк Л.Л. Фінансове право. — Ірпінь: Академія ДПС України, 2003. — 182 с.  
10. Федосов В.М., Опарін В.М., П’ятаченко Г.О. та ін. Податкова система в Україні: Підручник. — К.: Либідь, 2006. — 265 с.  
11. Фінансове право України: Підручник / Г.В. Бех, О.О. Дмитрик, І.Є. Криницький; За ред. М.П. Куче-рявенка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 320 с  
12. Фінансове право: Підручник / (Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. та ін.); Керівник авт. колективу і відп. ред. Л.К. Воронова. — X.: Фірма «Консум»,1998. — 474 с.