Залікова робота з "Психологія особистості"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Залікова робота

з психології особистості

студентки 5 курсу

групи П – 08 1/11

Перкіної Альони

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність предмету  психології особистості і понять  пов’язаних з цією дисципліною

 

Психологія  особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (філософське визначення) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.), здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включена протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

В суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.

Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

 

2. Структура особистості за Бандурою

 

Существуют два направления в поведенческой теории личности - рефлекторное и социальное. Рефлекторное направление представлено работами известных американских бихевиористов Дж. Уотсона и Б. Скиннера. Основоположниками социального направления являются американские исследователи А.Бандура и Дж. Роттер.

Главным источником развития личности, согласно обоим направлениям, является среда в самом широком смысле этого слова. В личности нет ничего от генетического или психологического наследования. Личность является продуктом научения, а ее свойства - это обобщенные поведенческие рефлексы и социальные навыки.

Согласно поведенческой теории, человек практически полностью лишен свободы воли. Наше поведение детерминировано внешними обстоятельствами. Мы часто ведем себя как марионетки и не осознаем последствий своего поведения, поскольку выученные нами социальные навыки и рефлексы от длительного употребления уже давно автоматизированы. Внутренний мир человека объективен. В нем все от среды Личность полностью объективизируется в поведенческих проявлениях. Никакого «фасада» нет. Наше поведение и есть личность. Поведенческие признаки личности поддаются операционализации и объективному измерению.

Если в рамках рефлекторного направления поведенческой теории фактически отрицается существование определенных блоков личности, то представители социально-наученческого направления считают выделение таких блоков вполне возможным.

В поведении модели выделяют три основных концептуальных блока личности. Основной блок - самоэффективность, которая является своего рода когнитивным конструктором «могу - не могу», А.Бандура определял эту структуру как веру, убеждение или ожидание получения будущего подкрепления. Этот блок детерминирует успешность совершения определенного поведения, или успешность усвоения новых социальных навыков. Если человек принимает решение: «Могу», - то он приступает к выполнению определенного действия, если же человек выносит вердикт: «Не могу»,- то он отказывается от выполнения данного действия или от его усвоения. Например, если вы решили, что не сможете выучить китайский язык, то никакая сила не заставит вас это сделать. А если вы решили, что сможете это сделать, то рано или поздно вы его выучите.

По мнению Бандуры, существует четыре основных условия, которые определяют формирование у человека уверенности в том, что он может и чего не может сделать:

1. прошлый опыт (знания, навыки); например если раньше мог, то и сейчас, по-видимому, смогу;
2. самоинструкция; например «Я могу это сделать!»;
3. повышенное эмоциональное настроение (алкоголь, музыка, любовь);
4. (самое главное условие) наблюдение, моделирование, подражание поведению других людей (наблюдение за реальной жизнью, просмотр кинофильмов, чтение книг и т. д.); например, «Если другие могут, то и я смогу!».

Таким образом, в рамках данного подхода, личность - это система социальных навыков и условных рефлексов, с одной стороны, и система внутренних факторов: самоэффективности, субъективной значимости и доступности, - с другой. Согласно поведенческой теории личности, структура личности - это сложно организованная иерархия рефлексов или социальных навыков, в которой ведущую роль играют внутренние блоки самоэффективности, субъективной значимости и доступности.

 

3.Самосвідомість  особистості ті її ціннісно-мотиваційна  сфера

 

Усвідомлення людиною  світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об´єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на самого суб´єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена – самосвідомості.

Самосвідомість – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї  позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об´єктивний світ, то об´єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб´єкт, і як об´єкт пізнання.

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю  форм вияву, які пов´язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

• пізнавальної – самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;
• емоційної – самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;
• вольової – самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського  роду. Проте в процесі життя  не кожний стає особистістю. Особистість  розглядається як саморегулююча  система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього  середовища.

Самооцінка особистості  – це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють  цей процес. Те, як людина оцінює себе – відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття  неповноцінності – частково залежить від її соціального статусу, але  ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї  осіб (Шибутані).

Самопізнання пов’язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають змогу кожному глибше пізнати себе самого, усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм, образу життя, професії.

Самопізнання виявляє  потребу людини в самодостатності  й самоутвердженні. В особистому і соціальному аспектах самоствердження  має різні форми.

Особливо важливо самоутвердження  в молоді роки – в навчанні, роботі, стосунках між людьми. Воно асоціюється  насамперед із самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.

Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя  людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному  етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення  і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С.Л. Рубінштейн).

Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання.

Мотиваційною сферою особистості  називають сукупність мотивів, які  формуються і розвиваються протягом всього життя людини. Вона є виявленням, в якій конкретні мотиви як тимчасові  функціональні утворення з’являються  лише епізодично, постійно змінюючи один одного. Р. С. Нємов в своїх роботах характеризує мотиваційну сферу особистості з точки зору її розвиненості, за такими показниками, як широта, гнучкість, ієрархність.

Широта – якісна різноманітність  мотиваційних чинників: диспозицій, потреб і цілей. Чим більше у людини мотивів, цілей, потреб, інтересів, тим більш  розвиненою є її мотиваційна сфера.

Гнучкість мотиваційної сфери  особистості характеризується кількістю  різних засобів, за допомогою яких людина може задовольнити свою одну і ту ж  потребу.

Ієрархність характеризує будову організації мотиваційної сфери; це віддзеркалення в свідомості людини значущості для його певної потреби, мотиваційної установки, інших мотиваційних диспозицій. Відповідно до цього одні потреби є домінуючими і формують мотив, а інші – підлеглі, опосередковані. Чим більшу відмінностей в силі і частоті актуалізації мотиваційних утворень визначеного рівня, тим вище ієрархність мотиваційної сфери особистості.

 

4. Етапи розвитку  особистості та умови її становлення

 

Развитие человека – это  процесс количественных и качественных изменений, охватывающий становление  человека в биологическом, психическом  и социальном плане. Он характеризуется физическими (морфологическими, биохимическими, физиологическими, психическими изменениями (появлением новообразований, новых механизмов, новых процессов, новых качеств, расширением и углублением взаимосвязей различных свойств личности, новым уровнем функционирования и формирования психологических стратегий решений личных, профессиональных, социальных проблем, целостностью, интегративность т.д.

Одним из важных моментов раскрытия  сущности развития человека есть понимание  тех законов, по которым происходит развитие, понимание движущих сил  развития, источников, закономерностей  и его этапов, роли кризисных периодов в жизни человека, возможностей ускорения  процесса развития и т.п. Первое, с  чем сталкиваются при изучении психического развития человека, это проблема соотношения  в нем биологического и социального.

Представители биогенетических подхода кладут в основу развития личности биологические процессы созревания организма. Сам процесс развития трактуется главным образом как созревание, стадии которого универсальны. Если представители этого подхода и говорят о роли социальной среды, то только как об условии для созревания заданных природой (генетически обусловленных) качеств и свойств.

Представители социогенетичного подхода полностью отвергают значение биологических факторов и объясняют процесс развития человека через структуру общества, через способы социализации, взаимоотношения с окружающими, то есть социальное поведение человека объясняется через замкнутые в себе свойства среды, к которым человек должен приспособиться.

Представители психогенетичнои теории трактуют психическое развитие как полностью спонтанный процесс, не зависящий ни от биологического, ни от социального. Такими самодетерминуючимы психическими явлениями могут быть эмоции, поезда, мотивы, познавательная сфера и т.п. Психологическое развитие трактуется как полностью спонтанный процесс.

Представители психологии деятельности считали, что развитие личности происходит в процессе привлечения человека к разным видам деятельности. Нигде  кроме деятельности человек не развивается.

Проблема человеческого  развития неспиввидносна по своей сложности из любой биологической проблемой. Развитие человека обусловлен взаимодействием многих факторов: наследственностью, средой биогенных, социальным, воспитанием, собственным психическим жизнью, деятельностью человека. Эти факторы действуют не порознь, а вместе на сложную структуру развития.

Распутать этот сложный клубок биологических и социальных нитей, понять истинный вклад природы, генетики, социальных связей общества, внутренних законов развития психического в  развитие личности, а значит, научиться  влиять и управлять ее формированием, возможно при условии изучения и  анализа сущности и динамики развития человека на разных этапах ее жизненного пути.

Две концепции периодизации развития личности, авторами которых Д.Б. Эльконин и Э. Эриксон.

Д.Б. Эльконин выдвинул идею объединения двух линий развития: познавательного и собственно личностного (от рождения до окончания средней школы).

Согласно его теории, развитие познавательной сферы ребенка и  его личности (сфера потребностей и мотивов) происходит в русле  различных ведущих деятельностей, последовательно сменяют друг друга  в онтогенезе. Первым видом деятельности, с которой начинается формирование личности, является непосредственное эмоциональное общение младенца с матерью, другими окружающими  людьми. Эта деятельность изменяется ролевой игрой, общей учебной  деятельностью, общением, в процессе которых возникают новообразования, которые являются опорой дальнейшего развития. Новообразования – качества, свойства личности, те психические и социальные изменения, которые впервые возникают на определенной стадии развития и которые в основном и определяют отношение к окружающему миру людей, самого себя и весь ход развития в данный период.

При выполнении именно этой группы ведущих деятельностей и  происходит развитие сферы потребностей и мотивов, сферы «я хочу».

Вторую группу ведущих  деятельностей составляют те, внутри которых происходит развитие познавательной сферы и соответствующих способностей у ребенка. Это манипулятивнопредметна деятельность, игра дошкольников с предметами, обучение и труд в школьном возрасте, это сфера «могу».

Таким образом, от рождения до позднего юношества, последовательно  и периодически сменяют друг друга  ведущие деятельности предметного  плана с одной стороны и  формы общения – с другой, которые  попеременно обеспечивают развитие познавательных процессов и сферы  потребностей и мотивов личности.

Концепция Д. Б. Эльконина разрабатывалась и дополнялась рядом ученых: Л. Выготский, Д. Фельдштейн, Л. Божович т.д. Обобщение этих теорий можно изобразить с помощью следующей таблицы (табл. 3).

Переход от одной возрастной стадии в другую знаменуется перестройкой и изменениями в психическом  развитии и может сопровождаться кризисом, который характеризуется  обострением противоречий, возникающих  в процессе развития, сильными эмоциональными переживаниями, нарушением взаимопонимания  с окружающими и т.п.

Существует сензитивний период развития, т.е. оптимальный срок для развития тех или иных качеств человека (например, 1-3 года – оптимальный период для развития языка, 6-11 г. – для развития навыков принятия решения, 11-16 г. – для развития абстрактного мышления и т. д.). Пропустив этот срок, соответствующее свойство сформировать в другое время будет гораздо сложнее, а то и вовсе невозможно. Причины сензитивности – неравномерность созревания мозга и нервной системы, а также то, что некоторые свойства личности могут развиваться только на основе уже сформированных.

Психическое развитие личности не ограничен каким определенным промежутком времени, только теми или иными периодами. Он происходит на всех этапах жизненного пути человека. При этом каждый этап, наряду с общими закономерностями развития характеризуется также особым и специфическим только для него. С этой точки зрения период зрелости не может рассматриваться как некий конечный пункт, к которому направлено развитие и которым он заканчивается.

 

Чем более зрелой психологически и социально является личность, тем  больше растут ее возможности в дальнейшем развитии. Период личностной зрелости открывает качественно новые  возможности становления человека. С этой позиции интересно рассмотреть  развитие личности на протяжении жизни. Эта концепция представлена эпигенетических теорией Эриксона. Сущность эпигенетические теории отражается в принципе: «Все, что растет, имеет общий план». Исходя из этого общего плана, развиваются отдельные части. Каждая из них имеет наиболее благоприятный период для преимущественного развития. Так происходит, пока все части, развились, не сформируют функциональное целое.

Развитие личности, по Эриксону, – это закономерная смена этапов, на каждом из которых происходит качественное преобразование внутреннего мира, отношений и поведения человека, в результате чего она как личность получает то новое, характерное именно для данного этапа развития. Новообразования личности возникают не на пустом месте, их появление на определенном этапе подготовлена всем процессом предварительного развития личности. Новое в ней может возникнуть и закрепиться лишь тогда, когда в прошлом для него уже были образованы соответствующие психологические и поведенческие условия.

Последовательность стадий психического развития личности, по Эриксону, – это результат биологического созревания, но содержание развития определяется тем, что ожидает от человека семья, общество. По Эриксону, любая человек проходит выделены стадии, к какой бы культуре она ни принадлежала, все зависит только от продолжительности его жизни.