Зміст 

ВСТУП 3

1. Характеристика аутсайдерської моделі 5

2. Характеристика інсайдерської моделі 8

3. Застосування аутсайдерської та інсайдерської моделей корпоративного управління в Україні 11

ВИСНОВКИ 14

Список використаних джерел 15 

ВСТУП

     Протягом  останнього десятиліття як за кордоном, так і в Україні спостерігається  безпрецедентне зростання інтересу громадськості до проблеми корпоративного управління.

     Причина подібної ситуації полягає в тому, що проблеми корпоративного управління тісно пов'язані з деякими найбільш характерними для теперішнього часу явищами в світовій економіці. До них відносяться: зростання в  економіці ролі приватного сектора; посилення тенденції до інтернаціоналізації  і глобалізації світового господарства; нові умови конкуренції для компаній.

     Приватна  компанія у всіх країнах світу  стає все більш важливим знаряддям  створення суспільного багатства. Більш ніж десятирічний період лібералізації  ринку капіталів, вдосконалення  політики в області конкуренції  і реалізація програм приватизації зіграли головну роль в розвитку і зміцненні приватного сектора  в процесі економічного зростання. Приватним компаніям все більшою  мірою довіряється вирішення  проблем створення робочих місць, генерування податкових надходжень, насичення ринку товарами і послугами, ефективного управління накопиченнями, формування пенсійного забезпечення.

     Правильно побудована система корпоративного управління не тільки дозволяє уникнути втрати активів компанії. Вона також  розглядається як гарант фінансовій прозорості, підзвітність компанії і  відповідальності інвесторів. Це дозволяє зберегти в очах громадськості розуміння  важливості ринкових інститутів в довгостроковій перспективі.

     Значні  зрушення, події в країнах, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою останніми роками у напрямі приватизації державних підприємств, лібералізації  торгівлі і інвестиційної політики, скорочення прямого державного регулювання  мали певний позитивний ефект. Проте, вони можуть виявитися недостатніми для  того, щоб забезпечити довгострокове економічне зростання, провести політичні реформи, які необхідні для перемоги в боротьбі з убогістю і корупцією, а також зміцнення політичної демократії і модернізації держави. Все більш насущною необхідністю стає формування ефективних інститутів корпоративного управління, які могли б істотно доповнювати і підсилювати механізм ринкової конкуренції і сприяти становленню ефективного інституційного середовища.

     Першою  відмінною рисою аутсайдерської моделі є дисперсне володіння акціями, у зв'язку з чим її також характеризують як диверсифікаційну. Акціонерний капітал розділений між незалежними, не пов'язаними з корпорацією відносинами, крім так званих відносин участі, індивідуальними і інституційними інвесторами. Частка останніх, як вже було виявлено, стабільно росте. Об'єм їх капіталів і довгострокові цілі існування забезпечують умови для організації венчурного бізнесу. Причому найбільш поширеною схемою є установа корпоративної структури у вигляді акціонерного суспільства для освоєння передового науково-технічного досягнення і просування нового продукту і подальший вигідний продаж акцій засновникам. Індивідуальними інвесторами в основному виступають представники "середнього" класу країни, що зберігають свої заощадження в цінних паперах і через свій непрофесіоналізм що менш оперативно реагують на зміну біржової кон'юнктури, чим крупні утримувачі акцій. Подібна добровільна акумуляція засобів населення створює в країні сприятливий інвестиційний клімат, підвищує стійкість фінансових ринків. Контрольний пакет акцій може складати не більше 6-14% від їх загального числа.

     Фінансування  діяльності корпорацій є дистанційованим і залежить від поточної кон'юнктури фінансового ринку, в ньому переважають внутрішні джерела, мала частка позикових засобів.

     У цій моделі є яскраво вираженим  розділення контролю і володіння  з боку акціонерів, керівників, ради директорів. Останній виступає компетентним внутрішнім органом управління, менеджмент часом чинить тиск на ухвалення радою  директорів рішень, але домінантою є задоволення інтересів акціонерів. Гарантується право акціонерів контролювати компанію і підзвітність їм ради директорів і менеджерів. На пріоритеті інтересів  приватного власника базується саме уявлення про ринкову економіку, зокрема, в США.

     В той же час розпиленість акціонерів породжує їх слабкість і укріплює позиції менеджерів. У основі англо-американської  моделі лежить уявлення про спочатку конфліктну суть інтересів цих сторін, яка повинна бути знята системою зовнішніх противаг.

     Найбільш  переважні зовнішні механізми контролю над діяльністю корпорацій. Визначальну  роль грають фондові ринки, на яких здійснюється діяльність корпорації в  цілому і менеджменту зокрема, реалізується вплив акціонерів на менеджмент. (В  той же час вирішальна роль фондового  ринку стимулює, в першу чергу, діяльність, направлену на підвищення вартості компанії або прибутковості  в короткостроковому періоді.)

     Крім  ринкового моніторингу діяльності корпорації, обумовленого коливаннями  котирувань на ринку фіктивного капіталу акцій, уваги заслуговують механізми, що дозволяють зробити прозорими  схеми управління компанією з  боку менеджменту з метою збільшення добробуту акціонерів, пріоритетного  задоволення їх інтересів.

     Історично режим адміністративного і правового  регулювання в країнах цієї моделі розроблявся з урахуванням того, що акціонерний капітал компанії розпорошений серед великого числа  інвесторів, що діють ізольовано один від одного і що потребують надійної і адекватної інформації для ухвалення  правильних інвестиційних рішень. Тут  розроблені детальні правила забезпечення інвесторів якнайповнішою інформацією  і створення порівняно рівного  положення інвесторів в частині  доступу до неї, а також запобігання  ситуації, коли окремі групи акціонерів обмінюються між собою і спільно  використовують внутрішньо-корпоративну інформацію, "відрізуючи" від неї  решту інвесторів. Таким чином, аутсайдерська система може бути охарактеризована як заснована на розкритті інформації.

     Отже, відмінними рисами аутсайдерської моделі є: 1) дисперсне володіння акціями; 2) визнання пріоритетності інтересів акціонерів в законодавстві про компанії; 3) особливий акцент на захисті міноритарних акціонерів в нормативних актах про компанії і про цінні папери; 4) порівняно жорсткі вимоги до розкриття компаніями своєї інформації.

     Першою  відмінною рисою інсайдерської моделі є концентрований характер власності. Групи інсайдерів зазвичай порівняно малі по складу, є певною комбінацією приватних осіб, зокрема працівників компаній, сімей, банків, інших фінансових інститутів, інших корпоративних власників, що діють через холдингові компанії або через механізм перехресного володіння акціями. Частка фізичних осіб трохи більше 20% (в основному із-за низького рівня дивідендів по акціях, який часто поступається розміру відсотків по банківських внесках). Фінансові інститути контролюють 60-70% акцій компаній. Акціонери добре знають один одного і підтримують з компанією відносини, що виходять за рамки фінансових інвестицій.

     Банки є одночасно акціонерами, кредиторами  суспільства і довіреними особами  інших акціонерів, займаються розміщенням  цінних паперів, що знов випускаються, наданням брокерських і консультаційних  послуг при отриманні корпораціями небанківських, іноземних і урядових позик.

     Це  обумовлює активну участь банків у радах директорів компаній, що є у них, як окремої групи, можливості визначати склад рад (за винятком представництва службовців) і блокувати  будь-які зміни в статутах і  локальних правових актах, особливо у випадках розпиленості капіталу. У сукупності банки можуть концентрувати  різними способами більше 75% всіх голосів на загальних зборах акціонерів.

     В результаті відбувається взаємопроникнення  груп головних дійових осіб в японо-німецькій моделі (банк, аффіліровані корпоративні акціонери, правління, наглядова рада). Міняється мотивація придбання акцій – на перше місце виходить участь в контролі. Одночасно це сприяє нівеляції залежності менеджменту від короткострокових результатів діяльності. Більш того, сама структура акціонерів орієнтує на стабільність і результативність діяльності організації, а не на частоту і рівень виплачуваних дивідендів.

     Фінансування  демонструє високу залежність компаній від банківського капіталу, кредитування і високий коефіцієнт заборгованості до власного капіталу. Звернення до позикового капіталу пов'язане з  великим розвитком в Європі ринку  облігацій, зокрема акціонерних  суспільств, яким цей інструмент не властивий іманентно.

     Як  указувалося раніше, економіка в  країнах цієї моделі є соціально  орієнтованою, і, відповідно, японсько-німецька система заснована на уявленні про  відносини, побудовані на співпраці, які  можуть стати об'єктом контролю з  використанням механізму внутрішніх зв'язків між сторонами.

     Інсайдерські системи корпоративного контролю зазвичай формуються навколо головного банку, носять постійний характер. Фондовий ринок грає набагато меншу роль.

     Головний  конфлікт розгортається між контролюючими  акціонерами (власниками контрольного пакету акцій) і слабкими міноритарними  акціонерами.

     В порівнянні з ринково орієнтованими  системами корпоративного контролю, що жорстко вимагають публічного розкриття корпоративної інформації, інсайдерські системи схильні до вибіркового обміну інформацією між інвесторами. Цей конфіденційний обмін інформацією типовий для взаємодії банку з своїми позичальниками.

     Законодавство встановлює досить м'які вимоги відносно надання компаніями інформації про  свою діяльність. Так, японські банки  не зобов'язані публікувати зведення про пакети, що належать ним, акцій, якщо такі не перевищують 25% сукупного  капіталу корпорації. Право толерантне до груп акціонерів, які здійснюють сумісний контроль над компанією, часто  ігноруючи при цьому інтереси дрібних інвесторів.

     Отже, відмінними рисами інсайдерської моделі корпоративного управління є: 1) концентрація капіталу; 2) внутрішній контроль; 3) орієнтація на задоволення інтересів всіх учасників корпорації; 4) нейтралізація негативних наслідків інсайдерської діяльності.

     Основні її недоліки пов'язані з банківською  дією: банки прагнуть сформувати в  акціонерному секторі систему, яка  орієнтована більшою мірою на банки, чим на ринок; будучи кредиторами  організації, вони частіше підтримують  інвестиційні програми, в яких концепція  безпеки капіталовкладень переважає  над концепцією прибутковості. Нарешті, той факт, що менеджери можуть контролюватися порівняно малою групою інвесторів, необов'язково означає, що інсайдери  можуть формулювати і реалізувати  якнайкращу корпоративну політику. Необхідність примирення інтересів різних груп акціонерів може приводити до труднощів при  виборі і постановці довгострокових цілей компанії або виливатися в  постановку приватних, конфліктуючих  між собою цілей.

     Інсайдерська модель корпоративного управління поширена в Японії, Німеччині, Нідерландах, Франції, Скандинавських країнах, частково в Бельгії і Австрії. При цьому європейські країни займають проміжне положення між американською системою з її фетишизацією прибутку акціонерів і японською – з акцентом на внутрішньо-корпоративне регулювання відносин, взаємопроникненням приватного і соціального права.

     Україна, як і більшість постсоціалістичних країн, у процесі формування вітчизняної  моделі корпоративного устрою обрала за зразок саме аутсайдерську модель, побудовану на класичних уявленнях  про ринкову саморегуляцію. Проте  дана модель, орієнтована переважно  на здійснення зовнішнього контролю, вже на перших етапах свого формування виявилась неадекватною рівню розвитку інституційного середовища: її становлення  та закріплення у вітчизняній  господарській практиці унеможливилося відсутністю або недостатнім  розвитком більшості необхідних елементів ринкової інфраструктури. Як зазначає Л. Лещенко, «розпорошена власність може стати перешкодою на шляху затвердження ефективного корпоративного управління, позаяк можливість впливу аутсайдерів на менеджерів підприємства зростає чітко пропорційно до їх частки майна». Подальший розвиток перехідної моделі визначив тенденцію до стрімкої концентрації власності та поширення феномену інсайдерського контролю. Тобто вже на початковому етапі свого формування вітчизняна модель містила в собі елементи двох типових моделей: аутсайдерської та інсайдерської.

     Основою формування системи інсайдерського контролю стали саме схеми приватизації, що створила пріоритетні умови насамперед для керівництва роздержавлених підприємств. Як показує аналіз постприватизаційної структури акціонерної власності, незалежно від методу приватизації, корпоратизація державних підприємств створила значні привілеї для колишніх керівників підприємств. Як відзначає М. Аокі, «програми приватизації, по суті, легітимізували де-факто контроль інсайдерів шляхом передачі більшої частини прав власності на великі підприємства їх менеджерам». Відсутність чітко формалізованих правил проведення приватизаційного процесу, внормованого у законодавстві, створила умови для фактичного привласнення об’єктів державного майна за рахунок отримання специфічного інформаційного ресурсу та використання непрозорих та не завжди легітимних схем приватизації. Як наслідок, колишні керівники державних підприємств та їх довірені особи, що володіли реальним управлінським ресурсом, скористалися можливістю акумуляції значних пакетів акцій, а отже, і реального контролю над акціонерним капіталом.

     Відтак  корпоратизація не тільки не створила ефективної структури власності  та системи управління нею, а подекуди навіть призвела до консервації неефективних організаційно-управлінських структур на підприємствах. Своєю чергою, «невиконання функцій оновлення кадрового  складу», що є типовою тенденцією притаманною вітчизняній традиції господарювання ще з радянських часів, на думку С. Архірєєва, не тільки стримує зростання ефективності економіки, а й «призводить до появи у акціонерів додаткових трансакційних витрат, причому значних, оскільки вони включають всі втрати від неефективного управління». Таким чином, відбувається обмеження прав насамперед міноритарних акціонерів не тільки в контексті можливостей впливу на управління, а й у недоотриманні доходу (дивіденду), що зменшується за рахунок зростання трансакційних витрат. Порівняння даних витрат із типовими агентськими свідчить, що, на відміну від останніх, витрати, пов’язані із процедурою «консервації» неефективних менеджерських практик, не приносять акціонерам таких додаткових позитивних ефектів, як збільшення можливостей контролю та зміцнення довіри до контрактів з агентами.

     Ще  однією важливою домінантою розвитку новоствореної моделі стало й  те, що її основні елементи сформувалися у середовищі інформаційної асиметрії. Як вказує Дж. Стігліц, «саме недосконалість інформації обумовила необхідність делегування відповідальності менеджерам». Асиметричний розподіл інформаційного ресурсу, головним джерелом якого став доступ до важливої інформації через неформальні зв’язки із представниками держави, створив передумови для формування привілейованих груп економічних агентів у процесі корпоратизації. Названі групи, використовуючи асиметрію інформації не тільки одержали домінуючу частку власності, а й істотні переваги перед аутсайдерами, які фактично не мають можливостей для захисту своїх прав. Така ситуація об’єктивно ускладнює процеси розвитку корпоративного управління, формування системи контролю та концентрації капіталів через консолідацію пакетів акцій. 

ВИСНОВКИ

     Корпоративне  управління – це врегульована нормами  система організаційних і майнових відносин, за допомогою якої корпоративна організація реалізує, представляє  і захищає інтереси своїх інвесторів, в першу чергу акціонерів.

     Структура управління акціонерним суспільством в конкретній країні визначається законодавством, регулюючим обов'язки всіх сторін, що беруть участь, історичним досвідом формування структур управління в даній країні, менталітетом, статутом кожного акціонерного суспільства.

     У кожній країні структура управління акціонерними суспільствами має  певні характеристики і елементи, що становлять, які відрізняють її від структур інших країн. Країни з перехідною економікою мають настільки  своєрідні підходи і рішення, що вже можна говорити про моделі управління акціонерними суспільствами  в країнах з перехідною економікою.

Список  використаних джерел